Польськомовна проповідницька проза в українському письменстві XVII століття: до проблеми жанру

Размещено на http://www.allbest.ru/

Польськомовна проповідницька проза в українському письменстві XVII століття: до проблеми жанру

Українська проповідницька проза XVII століття, написана польською мовою, та тематично з нею співзвучна польська гомілетика цього періоду останнім часом викликають значну увагу вітчизняних і зарубіжних науковців, а тому потребують жанрової та змістової систематизації. Польське проповідництво XVII сторіччя має вагомі наукові напрацювання в межах своєї держави, натомість українське польськомовне проповідництво досі залишається значною прогалиною в єдиному бароковому гомілетичному дискурсі. Мається на увазі особливий пласт польськомовного письменства на межі літератури та богослів'я, який охоплює ранній бароковий та власне бароковий етапи розвитку словесності.

Попередньо польськомовна проповідницька проза була детально проаналізована нами крізь призму біблійної герменевтики [6], [7]. Зокрема, зазначалося: “Похоронні проповіді першої половини XVII ст. значно відрізняються від творів цього ж типу попереднього літературно-історичного етапу. У них з'являється неоднозначне зображення ідеалізованих рис померлого, структура проповіді менш затиснена тісними лещатами риторичного зразка, важлива роль відведена особистим здібностям автора, а тема смерті поступово замінена висвітленням полемічних проблем. Замість плачу і жалю, на перший план виходить біблійний елемент небесної слави, яка визначає міру слави людської… Для гомілетики такого типу характерний симбіоз паренетичного і панегіричного спрямувань” [6, 84-85]. Однак, незважаючи на ключову роль полемічного стилю в польськомовній гомілетичній літературі XVII ст., це лише один із аспектів її жанрової своєрідності.

Передусім обрана нами проблематика охоплює термінологічний аспект, який відображає специфіку жанру. Ольга Циганок пропонує визначати цей тип літератури як “фунеральне письменство”. Зокрема, вона зазначає: “Найважливішим жанровим різновидом письменства “на погреб” для людини XVII - першої половини XVIII ст. були “orationes funebres” [похоронні промови]” [8, 119]. Опираючись на теорію В. Литвинова, дослідниця стверджує, що фунеральні проповіді риторично були розглянуті у межах питань прикладної риторики, урочистого виду красномовства, цивільного красномовства, політичних промов, практичних вправлянь тощо. Вона пропонує розглядати фунеральну прозу як різновид загального пласту давньої “похоронної матерії” [8, 14], до якої також зараховують епітафії, епіцедії, ненії і трени. У цьому ж напрямку розглядає проповідницьку літературу XVII ст. архієпископ Ігор Ісіченко, звертаючи особливу увагу на її барокові характеристики [1].

Наталія Поплавська визначає проповідницьку прозу як один із початкових зразків полемічно-публіцистичної прози, тож її позиція значною мірою конкретизує предмет нашого дослідження, адже відомо, що польськомовні похоронні проповіді, які побачили світ у вигляді окремих видань, мали полемічне забарвлення. Дослідниця принагідно зазначає: “Майстерність проповідників формувалася за різних релігійно-політичних обставин і крила в собі великі можливості впливу на слухачів. Проповіді й породили жанр повчань, структурно-функціональна специфіка яких полягала в передачі, пропагуванні норм поведінки від старшого до молодшого, від наставника до послушників. Проповідництво мало конкретно-життєвий зміст. Деколи воно адресувалося й державним зверхникам” [5, 282].

Так, на основі характеристики давніх повчань Наталія Поплавська доходить до висновку про особливу роль учительних євангелій у формуванні проповідницьких текстів. “Вправні проповідники використовували найрізноманітніші засоби з метою забезпечення дохідливості сказаного: відповідну систему біблійних образів, метафори, символіку. Це допомагало наближувати світ ілюзорний до реального. Успіх проповідника залежав від тонкощів риторичної майстерності: здібностей психологічного впливу на аудиторію, здатності емоційно збуджувати. Таким чином релігійна екзальтація формувала відповідний тип особистості” [5, 283].

Твердження Наталії Поплавської, Олени Матушек [2] та інших сучасних науковців опирається на вікову літературознавчу традицію визначати барокові концепти в проповідях XVII ст. як основні художні засоби зображення тогочасної дійсності. За основу може слугувати критична праця Олександра Брюкнера щодо проявів бароко в проповідницькій літературі, розглянутих на прикладі творчості Фабіяна Бірковського, Войцеха Кортиського, Яцека Міяковського та інших визначних проповідників барокового періоду [9, 226].

Любов Олійник до проповідницької прози XVII ст. зараховує учительні євангелія, елементи полемічних трактатів, катехези тощо, групуючи їх в єдине ціле. Вона вважає, що внаслідок новаторства барокової семіотики форми проповідницької діяльності значно спростилися, трансформувалися, а тому на місце гомілії прийшли інші літературні форми, доступніші та соціально значиміші [3], [4]. Очевидним є те, що духовна тематика численних прозових творів того часу перегукується з богословськими працями та суспільною публіцистикою. Ми натомість схильні вважати, що потрібно виокремити термінологічний інструментарій власне проповідництва, у тім теж польськомовного, на основі його жанрової своєрідності. Тим не менше, позиція Любові Олійник заслуговує на особливу увагу з огляду на новаторський підхід до систематизації проповідницького матеріалу.

Одним з основних видів польськомовної проповідницької прози XVII ст. були полемічні похоронні енконімії, на джерело виникнення яких вказує Доброслава Платт [12, 8-9]. Вона пропонує ключовою датою вважати 1592 р., коли померла дружина віленського воєводи і великого литовського гетьмана Кшиштофа Миколая Радзивила. О. Станіслав Гродзіцький відійшов від усталеної попередньо схеми енконімії і присвятив свій похоронний виступ католицькій науці про чистилище. Ця гомілія стала однією з “перших ластівок” проповідницької полеміки, але все ще відтворювала ораторські зразки єзуїтів і кармелітів, не відзначалася літературним новаторством, носила наслідувальний характер.

Типовим полемічним твором ранньої барокової доби можна вважати відому антиунійну проповідь Мелетія Смотрицького „Kazanie na znamienity pogrzeb przezacnego ... Leontego Karpowicza, nominata episkopa wіodzimierskiego i brzeskiego przez Melecjusza Smotrzyckiego odprawowane w Wilnie 2 XI 1620”, яка попередньо могла бути створена українською мовою, проте задля більшої популяризації автор подав до друку її польськомовний варіант [13]. Такі висновки напрошуються з огляду на особливості проповідницького середовища, в якому розвивали свою діяльність Леонтій Карпович та його ревний послідовник Мелетій Смотрицький. Система барокової символіки в енконімії Мелетія Смотрицького не відрізняється від аналогічних похоронних виступів, написаних польською мовою. Це низка протиставних концептизмів, основаних на Святому Письмі, які однаковою мірою були характерні як для унійного, так і для антиунійного таборів.

Мелетій Смотрицький у своїй похоронній проповіді визначив причини виникнення барокового гомілетичного жанру, опираючись на антиунійну ідеологію: “Ach: jeden nieszczкsny czіek / z szeњci№ sobie podobnymi / pijanego piwa tego o jeden rok nawarzyі: a wszystka Rzeczpospolita to juї dwudziesty szуsty rok pochmielna od niego chodzi / i pуki swкdnych tych droїdїy z granic swych niewyleje / chodziж musi” [13, 2]. Його стиль характеризується сарматськими мотивами, тож у мовленєвому плані свідомо рутенізований: “bіahoczestywym ucieszne usnienie” [12, 2], “miкdzy inszemi” [13, 6b], “teraz i zawїdy” [13, 28] тощо. Тим не менше, текст написаний добірною польською мовою, сповнений біблійними цитуваннями та посиланнями на відомі праці давніх теологів, що дає можливість зарахувати його до зразків європейської барокової енконімії.

Полеміст зазначав, що свій виступ побудував на системі концептичних образів, яка охоплювала п'ять головних концептичних структур життя і смерті: “Wszystkie swe koncepta w rzeczy wysokich uwaїeniu / okr№gіo sporz№dzaж zwyczaj maj№cy ludzie / gdy miкdzy inszemi i to іacno obaczyж chc№ / coby za koniec biegu w tego њwietnym їywocie ktуrego czіowiek byі / miasto szal sprawiedliwej rozwagi / їywot ludzki zwykli uwaїaж piкciorako: tym porz№dkiem / Uwaїaj№ naprzуd i їywot i њmierж Przyrodzenia: zaty їywot Јaski / a њmierж Grzechu: ktemu їywot Smysіуw / a smierж Cnoty: poty їiwot Marnoњci / a њmierж Zachwycenia: nakoniec їywot Chwaіy / њmierж Gehennny” [13, 6b].

У руслі цієї концептичної структури письменник описав життєві віхи Леонтія Карповича, які становлять ключову частину проповіді: “W їywocie abowiem Przyrodzenia zacnym siк najduje: w їywocie Јaski / nie naganionym: w їywocie Sіawy doczesnej / ile z przymierzenia jej do chwaіy wiecznej / њwiкtym. Co wszystko w nim jasniej i okazalej daje widzieж њmierж Cnoty: do ktуrej nim mu w niїszych niї trzydziestu leciech przyszіo / i Wyznawcуw / i Mкczennikуw zacnoњci Koron№ byі koronowany: Wyznawc№ sam№ istot№ / a Mкczennikiem zezwoleniem zostawszy: gdy mu przez caіe dwie lecie / srogim i okrutnym ciemnicznym wiкzieniem trapionemu / na kaїdy dzieс dla Ewangelskiej prawdy ciкїko umieraж przyrodziіo” [13, 15-15b].

Взявши за зразок барокових польськомовних енконімій похоронний виступ Мелетія Смотрицького, можемо визначити їх традиційну структуру [8, 125]: “dolor” (скорботу з приводу смерті особи - як правило, визначного суспільного діяча), “laus defuncti” (возвеличення померлого, у похоронній енконімії на честь Леонтія Карповича це “ordine naturali” - згідно з описом від моменту народження до смерті), “consolatio” (утішання спільноти та звернення до Бога з просьбою про потрібні благодаті - у проповіді Мелетія Смотрицького основний акцент покладено на молитву про святого наступника Леонтія Карповича).

Існує ще один різновид викладу основної частини енконімії - представлення найвидатніших вчинків померлого чи найважливіших подій із його життя [8, 125]. Із таким типом похоронного “laus defuncti” зустрічаємося в проповіді Войцеха Кортиського на похороні Мелетія Смотрицького. Тим разом маємо справу з похоронною польськомовною гомілією унійного характеру (1634 р.).

Автор представив особу померлого на основі алюзії з біблійним фрагментом Апостольських Діянь. Цим самим шляхом образотворення пішов пізніше Яків Суша, видавши першу біографію про Смотрицького. Для обох письменників Мелетій Смотрицький - це біблійний Савло, який після навернення до істинної віри перетворився на апостола Павла. Кортиський у своїй проповіді зазначав: “Obadwa rzec o sobie mog№. Przeњladowaіem prawi / Koњciуі Boїy \ i burzyіem go i przechodziіem w Schizmie siі№ rуwiennikуw moich / gor№co i natarczywie zastawiaj№c siк na Ojczyste podania moje. Obadwa przeњladowali / ta tylko rуїnica / їe Paweі jкzykiem / i mieczem/ a Meletius piуrem / i jкzykiem / niewiem ktуry szkodliwiej: byі Szczepan nie modliі / koњciуіby dziњ Pawіa nie miaі: toї barzo przystojnie rzec siк o tym mкїu moїe / By siк byі Josafat / ktуry ktуry њlicznoњж jadnoњci prawosіawnej krwi№ swoj№ jako Mкczennik zaroїyі / by siк byі nie modliі / cerkiew prawowierna Meletiuszaby dziњ nie miaіa” [10, A3].

Ключовим проповідницьким моментом став для слухачів, а пізніше читачів час навернення святого Павла. На основі біблійного фрагменту проповідник не ідеалізував особи померлого, як це було прийнято на попередніх етапах розвитку проповідництва, а представив її в усій повноті внутрішніх суперечностей, моральних пошуків, помилок і перемог. Окрім барокової концептичності, у контекст введено складний, неоднозначний внутрішній світ героя. Це ще раз переконує, що маємо справу з власне літературним твором, написаним на помежів'ї з богослів'ям і інтегрованим у чимало інших суміжних дисциплін - суспільні науки, історію тощо.

Серед літературного доробку Станіслава Оріховського знаходимо твори, які за своїм змістом і частково за формою нагадують енконімії. Це листи проповідницького характеру, які біографічним чином висвітлюють здобутки померлого. Серед інших, до таких проповідницьких біографій належить “Їycie i њmierж Jana Tarnowskiego” [11]. Як зазначає Ольга Циганок, похоронна матерія в епістолярії використовувалася двояко - як запрошення на похорон і відповідь на це запрошення [8, 125]. Листи такого типу отримали назву “epistolae funerales” або ж “epistolae funebres” [8, 125]. Вони нагадували скорочену версію енконімій. Утім, Станіслав Оріховський відійшов від типового похоронного стилю. Використавши проповідницький тон, він вдався до застосування форми публіцистичного епістолярію, який відповідав усім вимогам поширеної прозової епітафії.

Причиною виникнення епістолярної праці Оріховського стало листовне прохання Якуба Гурського описати похорон Яна Тарновського, на якому Станіслав Оріховський був присутній. З цього приводу початок проповідницького листа про Яна Тарновського має оказійний характер: “Piszesz do mnie, Jakubie Gуrski, abym ci pogrzeb pana Jana Tarnowskiego, kasztelana krakowskiego, hetmana koronnego, nie odjeїdїaj№c z Tarnowa іaciсskim jкzykiem wypisaі. Krуtki czas naznaczyіeњ mi, i ku іacinie, i ku pogrzebu; albowiem, i po іacinie mnie do Ciebie pisaж, ziemianinowi, ktуry ledwie polskie umiem, nie jest іatwa; i pogrzeb tak zacny i їaіosny onego dobrego czіowieka i sіawnego pana, i dzielnego hetmana tak wystawiж, abyњ Ty, sіysz№c o nim, tak їaіosnym byі, jako ja jestem na ten pogrzeb patrz№c, to na mnie trudna jest...” [11, 1]. На думку автора, латинською і польською мовами він володів недосконало, а враження від похорону були ще настільки свіжі, що через надмір емоцій описати їх було дуже складно.

Письменник безпосередньо вказував на публічний характер проповіді-листа, зазначаючи, що написав його задля добра всієї вітчизни та для слави визначного суспільного діяча. За зразком барокового контрасту і різноплановості зображення, він звернув увагу на відсутність в епістолярії ідеального образу, оскільки перед Божим обличчям ніхто не досконалий. Однак цим уточненням Оріховський не применшував суспільної ролі небіжчика: “Tu maіo Ciк prosiж bкdк, abyњ nie czekaі ode mnie o tym umarіym takiej mowy ludzi onych, ktуrzy pochlebstwem jawnym ludzie њmiertelne nieњmiertelnymi bogi czyni№, wyci№gaj№c sіawк ludzk№. Ja do Ciebie pisaж bкdк o Janie Tarnowskim, czіowieku u Boga grzesznym, ale u wszech ludzi dobrym i bez w№tpienia Bogu miіym dla prawdziwej swej wiary, ktуry teraz to przed sob№ ma, czym siк Bogu i ludziom za їywota podobaі” [11, 2].

Структура твору “Їycie i њmierж Jana Tarnowskiego” відтворює загальну риторичну схему представлення похоронної матерії в прозовій формі - гомілії, епітафії тощо. Окрім повчання, автор представив своєрідну документальну хроніку, з історичною точністю описуючи перебіг похорону. Однак, незважаючи на гомілійний виклад листа, не можемо його зараховувати до чистого різновиду проповідницького жанру, оскільки він був створений на помежів'ї проповідництва та епістолярію. Це радше поліжанровий літературний феномен. Можемо лише зауважити, що спосіб барокового образотворення вніс значні трансформації в генеалогію гомілетичного жанру, на що вказує, між іншим, творчість Станіслава Оріховського.

Ще одним видом проповідницької діяльності в барокову епоху стали орації на честь короля - політичного та енконімічного характеру. Метром цього виду писань на початку XVII століття був королівський проповідник Петро Скарга, утім з перевагою барокового концептизму його авторитет провісника падіння Речі Посполитої поступово відходив на задній план, уступаючи місце новому поколінню проповідників: Фабіяну Бірковському, Яцеку Міяковському, Томашу Млоджяновському, Анджею Кохановському, Янові Хризостомові Голембьовському та ін. У межах українського польськомовного проповідництва цей вид гомілетичних творів згадуємо лише принагідно, оскільки здебільшого він стосувався краківського культурного середовища. Однак пласт королівських проповідей мав більший чи менший вплив на всю тодішню Річ Посполиту, до якої належали й українські землі, а, як зауважував Олександр Брюкнер, “wszystko cisnкіo siк na Maіopolskк i Ruњ” [9, 205].

Взірцевими енконіміями та політичними ораціями на честь короля та інших вельмож у бароковий період були проповіді Якуба Ольшевського, видані у Вільні 1645 р.: “Harmonia. Kazanie trojakie na szczкњliw№ elekcjк Wіadysіawa IV, Krуla Polskiego”, “Grono Winne na pogrz. Wielm. P. Krzysztofa Sapiehy, Wojewodzica Wileсskiego”, “Snopek Najjaњn. Zygmunta III, Krуla Polskiego. Kazanie trojakie”, “Kazanie na pogrzebie J. M. Samuela Paca, Chor№їego W. X. L.” та ін.

Під час “ходіння священиків з колядою” у різдвяний період поступово сформувався новий вид гомілетичних творів, характерний для барокової доби - так звані колядні проповіді. Їх зразком вважалася орація “Kokosz panom krakowianom w kazaniu za kolкdк dana” Яцека Міяковського (1637 р.). Цей гомілетичний різновид становив збірку тематично узгоджених прозових “коляд” віншувального чи сатиричного характеру. У “Kokosz…” Яцека Міяковського нараховуємо дев'ять барокових коляд. Постать проповідника Міяковського протягом багатьох століть оцінювалася критиками неоднозначно, оскільки його вважали майстром жарту та анекдоту. Введені цим гомілетом у літературний світ колядні проповіді не мали відповідників на жодному з інших етапів розвитку проповідницького письменства, тому викликали значний суспільний резонанс, який лунав ще багато століть поспіль. На жаль, зразки польськомовних колядних проповідей в українському письменстві не збереглися, проте можемо стверджувати, що, згідно з традицією, такий вид проповідництва в давній українській літературі також був розповсюджений.

Окрім попередньо нами перерахованих різновидів польськомовного барокового проповідництва в Україні, не втрачали своєї актуальності постилли (“postylle”), поширені в середовищі Речі Посполитої Якубом Вуйком, які були основані на інтерпретації біблійних фрагментів і вписані в єдине коло річного літургічного календаря. Після Якуба Вуйка зразки цих гомілетичних писань творив Петро Скарга, а продовжувачем його справи в українському польськомовному контексті став Іпатій Потій. “Kazania i Homilie mкїa boїego Nieњmiertej Sіawy i Pamiкci Hipacjusza Pocieja Metropolity Kijowskiego z Listem Melecjusza Patriarchy Alexandryjskiego, Responsem Hipacjusza”, видані Леоном Кишкою в Супраслі 1714 р., стали зразками барокових унійних постилл. Своєрідною противагою, яка зрештою не була противагою змістовою, а радше ідеологічною, можна вважати українськомовні проповіді антиунійних духівників - Петра Могили, Інокентія Гізеля, Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського. Натомість метром православних постилл XVII ст. можна вважати Лазаря Барановича, який також проголошував і друкував свої гомілії українською мовою, та силою слова й інтелектом не уступав проповідницькому таланту Іпатія Потія, видавши дві збірки гомілій - “Меч духовний, що є словом Божим, на допомогу войовничій церкві із уст Христових поданий, або книга проповідей слова Божого, слова стверджуючого…” і “Труби слів проповіданих на дні дванадесятих свят Господніх, Богородичних, а також на дні свят ангельських, пророчих, апостольських, мученицьких, святительських і інших”. Таким чином, порівняння української та польської проповідницької матерії, створеної в епоху бароко,- це наступний важливий виклик для сучасних літературознавців.

На основі проаналізованої польськомовної проповідницької спадщини XVII ст. можемо зробити висновок, що жанр проповіді в епоху бароко розвивався дуже стрімко, переймаючи традиції попередніх епох і водночас вносячи чимало новаторських елементів у формі нових гомілетичних різновидів, концептичних художніх засобів зображення, трансформації опрацьованих риторичних вимог до гомілій, розставляючи нові інтертекстуальні акценти та запозичуючи інші жанри для висвітлення гомілетичних завдань. Грані барокової проповіді поступово розмивалися у жанровому багатоголоссі і втрачали богословський прагматизм, оскільки на місце догматики прийшло емоційне художнє слово з усіма його аспектами - гумором, сатирою, контрастом тощо. Колядні проповіді, постилли, енконімії та створені на їх основі похоронні листи, різнопланові політичні орації виходили за тісні рамки жанрової ідентифікації, проте надалі виконували покладену на них повчально-моралізаторську місію. Без подальшого детального вивчення цього пласта польськомовної барокової прози неможливо вповні відтворити картину вітчизняного літературного світу XVII століття.

Література

польськомовний проповідницький проза

1. Ісіченко Ігор. Шкільна риторика і барокове проповідництво : доповідь на ювілейній науковій конференції , присвяченій 390-літтю створення Києво-Могилянської академії, 12-14 жовтня 2005 р. / Ігор Ісіченко // http://risu.org.ua/ukr/study/research_conference/isichenko_ rhetorics/

2. Матушек Олена. Пресвята Трійця в українській бароковій проповіді / Олена Матушек // Вісник Житомирського державного університету.- Вип. 55. - Житомир, 2011. - С. 158-162.

3. Олійник Любов. Збірники “Учительне Євангеліє” як взірці української проповідницької прози могилянської доби / Любов Олійник // Теорія літератури і гуманітарні студії : Збірник наукових праць з нагоди сімдесятип'ятиріччя доктора філологічних наук, професора, академіка Академії вищої школи України Романа Гром'яка / Упорядник І. Папуша // Studia methodologica. - Вип. 34. - Тернопіль : ТНПУ, 2012. - С. 148-152.

4. Олійник Любов. Українська проповідницька проза першої половини XVII століття: ґенеза, жанрові моделі, художня специфіка [Текст] : автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.01 / Любов Олійник ; Терноп. нац. пед. ун-т ім. Володимира Гнатюка. - Т., 2013. - 16 с.

5. Поплавська Наталія. Полемісти. Риторика. Переконування (Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI - початку XVIІ ст.) : монографія / Наталія Поплавська. - Тернопіль : ТНПУ, 2007. - 379 с.

6. Сухарєва Світлана. Біблійний вимір української польськомовної прози поберестейської доби / Світлана Сухарєва. - Луцьк : В-во “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2008. - 209 с.

7. Сухарєва Світлана. Жанрова своєрідність польськомовних похоронних проповідей XVII століття в Україні / Світлана Сухарєва // Актуальні проблеми слов'янської філології. - № 26. - Частина 1. - Бердянськ, 2012. - С. 88-95.

8. Циганок Ольга. Генологічні концепції фунерального письменства в Україні XVII-XVIII ст..: основні напрямки досліджень / Ольга Циганок. - К. : Університет „Україна”, 2011. - 176 с. - (Студії з україністики ; вип. X).

9. Brыckner Aleksander. Dzieje kultury polskiej. - Tom II. Polska u szczytu potкgi / Aleksander Brыckner. - Nakі. Krakowskiej Spуіki Wydawn., 1930. - 663 s.

10. Kortyski Wojciech. Widok potyczki wygranej, zawodu dopкdzonego, wiary dotrzymanej od przewielebnego w Christusie Jego Moњci Ojca Meletiusa Smotryckiego Archiepiskopa Hierapolitaсskiego Archimandryty Dermaсskiego, na jegoї pogrzebie / Wojciech Kortyski. - Wilno : Typografia Academicka Soc. Jesu, 1634. - A-S2 s.

11. Orzechowski Stanisіaw. Їycie i њmierж Jana Tarnowskiego / Stanisіaw Orzechowski / Oprac. J. Starnawski. - Reїim dostкpu: http://www.staropolska.pl/renesans/proza/Tarnowski.html

12. Platt Dobrosіawa. Kazania pogrzebowe z przeіomu XVI i XVII wieku. Z dziejуw prozy staropolskiej / Dobrosіawa Platt. - Wrocіaw - Warszawa - Krakуw, 1992, s. 8-9.

13. Smotrzycki Melecjusz. Kazanie na znamienity pogrzeb Leontego Karpowicza, nominata episkopa wіodzimierskiego i brzeskiego przez Melecjusza Smotryskiego odprawowane w Wilnie 2 XI 1620 / Melecjusz Smotrzycki. - Wilno, 1620. - 28 s.

Размещено на Allbest.ru