Любовні багатогранники в сучасній жіночій прозі: психологічні аспекти

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Запорізький національний університет

Любовні багатогранники в сучасній жіночій прозі: психологічні аспекти

Січкар О.М. к.філол.н.

Кожен письменник намагається описати кохання, але кожному притаманний свій стиль, власне бачення цього почуття. Складність полягає в тому, що один автор зображує у своєму творі чимало персонажів різного віку, соціального та сімейного стану, характеру, статі тощо, між якими виникають почуття. Кохання - і в цьому проявляється його унікальна роль в житті - одна з небагатьох сфер, в котрій людина здатна пережити свою абсолютну унікальність.

У багатьох соціальних ролях і функціях конкретну людину можна замінити, посунути. Тільки не в коханні: у цій сфері життя індивід має найвищу цінність та значущість, вище значення в порівнянні зі всім іншим. “Тут людина не функція, а вона сама, в своєму конкретному і безпосередньому абсолюті. Саме тому тільки в коханні кожна окрема людина може відчути смисл усього свого існування для іншої, і смисл існування іншої для себе. Це найвищий синтез суті існування людини” [7, 33].

До теми любовних колізій звертаються в наукових дослідженнях як літературознавці, так і соціологи, філософи. В античній філософії вивчення феномена любові посіло одне з головних місць. У діалозі “Бенкет” Платон визначає любов передусім через поняття “ерос” та пояснює його важливість для держави. Арістотель у “Нікомаховій етиці” тлумачить любов через поняття філії - дружби, яка єднає спільноту. Для представників Стародавнього Риму характерні досить розбіжні погляди на любов - від “Енеїди” Вергілія до “Науки любові” Овідія. За культури середньовіччя любов висвітлювалася в контексті Святого Письма переважно як “агапе” та покладалася в основу будови суспільства. У праці Августина “Про Град Божий“ говориться, що Град Земний ґрунтується на любові до себе, на відміну від Граду Небесного, який спирається на любов до Бога. За епохи Відродження любовні стосунки стають предметом особливого поетичного оспівування (А.Данте, Ф.Петрарка, П.Ронсар, В.Шекспір) та покладається в основу лицарського етикету, породжуючи куртуазну культуру, лицарський роман, лірику трубадурів та феномен „любовних воєн”.

За Нового часу зображення любові відбувається у двох напрямах: якщо для Б.Паскаля любов є основою пізнання, то для Р.Декарта та Б.Спінози любов - це насамперед пристрасть. За епохи Просвітництва любов стає предметом раціонального дослідження, яскравим прикладом якого є соціально-психологічний трактат Ф.Стендаля “Про любов”.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. висвітлення феномена любові та її колізій досягає філософського осмислення в романтизмі та реалізмі (серед романтиків, наприклад, Новаліс, Й.-Ф.Гьоте, У.Фосколо, Дж.Леопарді, Е.Ростан; серед реалістів - О. де Бальзак, В.Гюго, Ч.Діккенс, Ф.Достоєвський). Поглядам І.Канта та Г.-В.-Ф. Гегеля притаманна новоєвропейська тенденція повернення до античного розуміння любові, хоча вони не приділяли спеціальної уваги дослідженню цього феномена.

Як проблема статевих відносин феномен любові потрапляє в поле досліджень психоаналізу (З.Фройд, Е.Фромм) і породжує в соціально-філософських дослідженнях напрям, який ставить за мету віднаходження за допомогою психоаналітичної теорії та практики шляхів подолання соціальних та індивідуальних конфліктів персонажів.

Серед сучасних українських дослідників висвітлення цього питання зустрічаємо у А.Бичко, Л.Гармаша, О.Забужко та ін. Проте психологічний аспект тілесної і духовної любові/ кохання/ пристрасті у прозі сучасних українських письменників ще не ставав предметом ґрунтовного наукового дослідження. На цьому фоні актуальним видається дослідження з психологічної точки зору любовних колізій у творчості Л.Денисенко, І.Роздобудько, Н.Сняданко.

У літературі будь-якої епохи знаходимо велику кількість художніх творів, що стосуються кохання. Це може бути твір, присвячений саме цій темі або з існуючим у ньому мотивом чи окремою сюжетною лінією, але так чи інакше письменники не можуть не звертатися до розкриття любовної історії. Це зумовлюється тим, що кохання є провідною потребою людини, одним з головних способів укорінення її у суспільстві. Будь-яка любов спрямована на матеріальний об'єкт. Любові до абстрактного, того що сприймається тільки розумом, не існує. “Мислиме, - твердить Г.-В.-Ф. Гегель, - не може бути коханим” [1, 218]. Варто підкреслити таку рису кохання-любові, як її універсальність: кожна людина врешті-решт знаходить своє кохання, і кожна є або з часом стане об'єктом чийогось кохання. Воно може запалюватись і згасати, одна любов може замінювати або витісняти іншу, але людина завжди або кохає, або сподівається покохати, або живе згадками минулого. Тому і виникають любовні колізії, які дуже часто зустрічаємо у творах, де присутні любовні трикутники або інші любовні фігури подібного характеру. Сюжети, пов'язані з любовними інтригами, починаються ще з стародавньої літератури, літератури середніх віків. Але зауважимо, що в різних творах любовні перипетії відіграють найрізноманітніші ролі.

І.Роздобудько - одна з найуспішніших українських письменниць, що заявила про себе як майстер заплутаних сюжетів, людських доль, психологічних трилерів та алюзій. Роман “Зів'ялі квіти викидають” - це психологічна проза, що супроводжується динамічним викладанням подій. Звертаючись до алегорії, І.Роздобудько називає зів'ялими квітами жаль за минулим або нездійсненними мріями, що накопичується в душі людини, та потребує знищення. Роман передає історію життя двох актрис радянських часів, що знайшли своє кохання в особі одного з успішних сценаристів. Одна з них стала його дружиною, інша - незамінною забавкою. Плинність років закидає їх до одного притулку для самотніх акторів, де їх насичене сценічне життя втрачає свій блиск та колорит. Кожна з них бажає зла опонентці. Але символом миру стає молода покоївка, що випадково дізнається про життя колишніх кумирок радянського кіно.

У своєму романі І.Роздобудько звертається до втілення класичного любовного трикутника, сильними гранями якого постають жінки, змалюванню образів яких авторка приділяє більшу увагу в порівнянні із об'єктом їхньої закоханості. Одним із найяскравіших персонажів роману є Едіт Береш. Психологізм образу досягається глибокими роздумами героїні. Едіт Береш - акторка, яка була знаменита в 1930-ті, вона красуня й “голубка миру”, яку делегували презентувати молоду країну Рад аж до Парижа, згодом репресована та покинута чоловіком - теж відомим актором. Едіт має в житті небагато радості - вишневий тютюн, добра кава, крісло-гойдалка, яке вона вперше побачила ще дитиною і потім роками не могла заспокоїтися, аж поки не знайшла його, і ненависть до Леди Ніжиної, суперниці, заради якої чоловік покинув її. Авторка пильно описує ностальгію героїні - її тугу за минулим життям, за її молодістю. Внутрішній стан Едіт Береш “в психічному відношенні позначається глибоким страждальницьким настроєм, зникненням зацікавленості до зовнішнього світу, втратою здатності любити” [11, 229]. Такий стан, за З.Фройдом, можна назвати меланхолією, що поступово переростає в психоз і призводить до спустошення психічної інстанції “Я”. Меланхолія головної героїні є наслідком хворобливої позиції: боротьби за любов і проти неї. Протягом усього роману у свідомості Едіт відбувається взаємодія між ненавистю та любов'ю, тобто інстинктом смерті й інстинктом життя. Це призводить до еволюції психологічного стану героїні, породжує певну дисгармонію, що формує її внутрішній світ.

Героїня роману схильна до рефлексії, самоспоглядання, зосередженні на власній персоні. Тому письменниця детально змальовує цілий спектр екзистенційних станів Едіт, серед яких нудьга, непевність, смуток. Найбільше її мучить самотність. Вона постає своєрідним символом зайвості, знаком загубленості людського життя. Проблема самотності виявляє суперечливий характер буття героїні. Адже, якщо зовнішня (соціальна) самотність є негативним явищем, що продукувала в неї недовіру та агресію до світу, то внутрішня (екзистенційна) самотність сприяла розкриттю самоідентичності та цілісності духовного світу Едіт, оберігала її від гріхопадіння, від морального лиха, навіть від самої себе.

Якщо для Едіт Береш визначальним екзистенційним концептом є самотність, то для Леди Ніжиної - це кохання. Головна героїня твору як романтична натура відмовляється від приземлених, прагматичних стосунків, натомість прагне пристрасного, неповторного почуття з усією його інтимністю, замкненістю радісного пориву, поділом світу на двох і решту. Утім ці дівочі мрії, як виявилося, є нереальними у світі, де домінують чоловіки, які уособлюють у собі тілесне, раціональне начало людської екзистенції.

У образі Леди показано цільну натуру. Вона має тонку душевну організацію, складну гаму почуттів. Психологічний простір Леди побудований на суперечностях. Йому властива амбівалентність, що функціонально постає якісною характеристикою моральних вимірів її вчинків. Цей простір має позитивний і негативний полюси - добра і зла, є закономірним, бо життя героїні письменниця зображує не в
однозначному моральному просторі.

Екзистенціал самотності також є характерним і для Леди Ніжиної. Самотність допомагає їй відродити щось втрачене внутрішнім світом, а отже, вона є фундаментальною характеристикою людського буття. Однією з особливостей екзистенційної самотності Леди можна вважати почуття заглибленості в саму себе, самопізнання й самовідтворення.

Едіт Береш і Леда Ніжина є полюсами, між якими точиться боротьба. І.Роздобудько досить майстерно показує двобої на відстані між Поліною та Ольгою (реальні імена героїнь), адже вони ніколи не бачились: “ворожу на іменах, як на ромашці, відриваючи пелюстки: Леда, Лебідь, Едіт Береш... Коли пелюстки закінчуються на Леді, я радію. Це означає, що я можу померти спокійно. Померти й зустріти її ТАМ, якщо тут не довелося. От тоді я скажу їй усе, про що думала надсилаючи білі лілеї... “ [6, 105]. Едіт Береш завжди знала, що “... Леда ненавидить лілеї. Але щовечора Леді надсилали величезні букети цих проклятих квітів. Вона не знає, хто це робить” [6, 27].

Проте з плином років, з набуттям життєвої мудрості вони усвідомлюють, що могли бути найкращими і найвірнішими подругами: “... вони мовчать. Дивляться одна на одну... У їхніх поглядах - нічого, крім співчуття. Потім... одна з них усміхається своєю іронічною посмішкою. Але... ця іронія стосується насамперед її. Та, друга, розуміє це, і її збентежений погляд теплішає. Довірливо й відкрито - так, як можуть усміхатися лише діти, старі й божевільні” [6, 195]. Особливу увагу в епізоді зустрічі двох колишніх ворогів авторка надає посмішці. Вона перетворюється на образ-символ дружби, краси, духовності.

Твір “Кавовий присмак кориці” написаний Л. Денисенко від імені двох осіб. Це дає змогу читачеві зіставляти й порівнювати різницю світовідчуття і досвіду чоловіка і жінки. При цьому увагу привертає контраст між внутрішніми переживаннями героя чоловічої статі і душевними порухами жінки. У романі йдеться про трикутник, одна грань якого має ще одну вертикаль, яка, можливо, не стосується усієї фігури, але все ж таки впливає на розвиток усіх трьох сюжетних ліній. Особливість любовного багатогранника у тому, що в ньому немає персонажів, які б відповідали іншим взаємністю. Якщо ця взаємність і з'являється, то ненадовго, і швидше за все випадково.

“24:33:42” - вже сама назва налаштовує читача на філософське сприймання часу та на розгортання подій у темпі трьох героїв. Першою цифрою є власний вік письменниці на момент написання твору, тридцять три роки. На основі історії одного чоловіка, який розповідав, що його вікова різниця з жінками, які йому подобалися, завжди складала дев'ять років, виникли й наступні цифри. На обкладинці Ю.Волгін зобразив електронний циферблат, чітко відчувши концепцію авторки. Отже, читачеві стає зрозуміло, що у 24 роки (години) життя крокує повільно, в 33 роки (хвилини) воно вже пришвидшується, а в 42 - летить реактивним літаком. Саме тому й виникають певні непорозуміння між героями. Кожен прагне влаштувати своє життя й з обачністю ставиться до спроб допомоги від будь-кого іншого. Отже, трикутник у цьому творі більш віковий, ніж любовний, але кохання-любов відіграє у творі дуже важливу роль.

Перший розділ (жінка-розповідач) подає нам знайомство двох головних героїв - Олександри (Шу) та Олега. Але вже в другій частині (чоловік-розповідач) читач розуміє, що висвітлюється внутрішній стан не Олега, а його сина Макса, що автоматично налаштовує нас на любовний трикутник. Трикутник дійсно існує, але назвати його любовним - складно, стосунки між його гранями дуже вдало висловлює Макс у діалозі зі своєю матір'ю: “Ні, насправді я хотів з тобою поговорити, про Кляту Шу, його майбутню дружину. Тобто не про неї, а про мене з огляду на неї, про батька з огляду на неї та мене і все таке інше” [3, 66].

Варто зазначити, що більш загостреною колізія є в попередньому творі (“Кавовий присмак кориці”). У романі накопичено переживання та психологічні зміни персонажів. Головний герой кохає героїню ще з дитинства, грає для неї сонати та п'єси, заглиблюється в неї наче в кожну клавішу фортепіано, через яке духовно виражається. До останніх сторінок завуальованих тонких почуттів Л.Денисенко ховає те, що Аліса закохується в батька Леся. Того самого майстра кави з корицею, яка стає медіаною дивного трикутника кохання. Але в ньому є й четверта грань, якою стає несміливих хлопчик, що боїться втратити свого досвідченого вчителя та коханця.

У своїх романах Л.Денисенко, свідомо чи ні, але часто загострює гендерну проблематику. Так, у романі “Кавовий присмак кориці”, де сама назва налаштовує на певні метаморфози, чоловіча і жіноча позиція подаються дещо суперечливо. Чоловічий бік - по-жіночому емоційний, рефлективний й несміливий. Адже, справді, не притаманно для чоловіка - писати “довгі, докучливі листи” [2, 55], жаліти самого себе та “боятися людей” [2, 34]. Жіноча ж точка зору - по-чоловічому авантюрна, егоїстична й інфантильна. Героїня мандрує різними країнами, ризикує життям (епізод розгойдування доріжки над рікою з крокодилами), ненавидить щасливих людей та дуже грубо і не завжди морально поводить себе у спілкуванні з іншими.

У результаті маємо життєву історію, розказану з двох боків, представлену у двох проекціях, кожна з яких має свою мотивацію, психологічні особливості й причини. Цікавими в цьому плані є й імена героїв: Лесь (дещо жіноче) й Аліса (трохи грубіше). Олег - ім'я третього боку трикутника, але за фонетичним виявом близьке до імен перших двох героїв. Несподіваним також є псевдонім музиканта Овода (коханця Олега) - Олег Мітяєв, оскільки справжнє його ім'я - Мітя.

У другому ж творі з причини невеликої вікової розрізненості складно визначити соціальну роль героїв. Адже оскільки героїня є дружиною батька, вона автоматично стає мачухою Макса, але, якщо брати до уваги однаковий віковий розрив між батьком та сином, вона також може бути й подругою сина, а тобто невісткою Олега. Л.Денисенко до останньої сторінки тримає у напрузі читача, дає свободу його фантазії щодо «любовних» стосунків Шу й Макса. Але цього не виникає, здоровий глузд та щирі почуття перемагають. Персонажі заради та завдяки любові один до одного змінюються у кращий бік.

Що стосується головної героїні - у неї якось завжди не складалися близькі стосунки з чоловіками (на час знайомства з Олегом у неї вже були «перший колишній чоловік» та «другий колишній чоловік»), хоча товариські взаємини в неї були, наприклад, з трьома колишніми її подруги. Можливо, так складалося тому, що в неї не вистачало жіночності. От як пояснює нам це Л.Денисенко, говорячи словами своєї героїні: “Я не вмію балансувати на межі жіночої поведінки та адекватного сприйняття чоловічої уваги (коли треба посміхнутися, щиро зрадіти знакам уваги) та своєї клятої незалежності та невпевненості у собі…” [3, 51]

Норми чоловічої поведінки письменниця зобразила на фоні “чоловічої конкуренції” у сім'ї Вітовських. Починаючи з діда, який запам'ятався сильною волею, великими вчинками, кожен з наступного покоління намагався спочатку знайти себе, а потім перевершити попередника. І це було дуже складно з психологічного боку, адже треба щось довести не тільки комусь, а саме найближчим людям, а й собі.

Любовні колізії виникають на фоні індивідуального сприйняття певних речей, подій, вчинків. А ускладнюється все це ще й тим, що героям роману притаманні якості, що не зовсім відповідають їх статі, зовнішності.

Оскільки на сьогодні вже чітко окреслені систематизовані наукові знання з питань ґендеру, спрямовані на пізнання суб'єктів чоловіка й жінки, їхніх ролей, характеристик і зв'язків, продемонструємо цю методологічну неоднозначність, до певної міри умовність визначення ґендерних рис на прикладі психологічних вимірів маскулінності та фемінності, що його пропонують науковці. “По-перше, чоловіки і жінки володіють різними ступенями маскулінності і фемінінності - вони можуть бути більш або менш маскулінними, фемінінними або ж андрогінними.

По-друге, маскулінність і фемінінність багатогранні і багатомірні поняття: “чоловіча” статура може поєднуватися з “жіночими” інтересами і почуттями, і навпаки, причому багато що залежить від ситуації і сфери діяльності (Так, ми бачимо у творі “Кавовий присмак кориці”, що Лесь поводить себе агресивно з багатьма персонажами, тільки не з Алісою; Аліса ж змінюється в характері, покохавши Олега - О.С.). По-третє, поняття маскулінності і фемінінності і відповідні психологічні тести ґрунтуються не на суворих аналітичних теоріях, а на життєвому здоровому глузді і повсякденному досвіді: ми називаємо певні властивості жіночими (фемінними), тому що в доступному нам емпіричному матеріалі їх частіше чи сильніше виявляли жінки, але це може залежати не від біології, а від середовища і виховання” [4, 320].

Тобто Л.Денисенко розуміє, що навряд чи доцільно говорити про єдину статеву чоловічу чи жіночу роль як таку, тому й використовує певні метаморфози у створенні характерів персонажів. Авторка усвідомлює, що немає й не може бути однієї раз і назавжди визначеної ролі, характерної для окремої статі, тобто “маскулінної” чи “фемінної”. Існують лише очікування, які склалися історично і що мають почасти біологічне, але значною мірою соціально-культурне, підґрунтя щодо відповідності між соціальною роллю та статтю людини.

Але ми також спостерігаємо, що, для того, щоб бути щасливими, герої романів “Кавовий присмак кориці” та “24:33:42” все ж прагнуть до усталених ролей чоловіка і жінки, батька й сина, що вкладаються в суспільну норму. Адже, закохавшись, Аліса перестає бути сильною, а Лесь, прагнучи знайти нову любов, вирушає у подорож, знаходить у собі сили на шлях до нового життя; Олександра - намагається бути найкращою дружиною й допомагає з весіллям сина, Олег - вперше не побоюється розкритися перед жінкою, а Макс - перестає поводитись як егоїст.

Варто звернути увагу й на те, що, якщо людині складно визначитися щодо її ґендерної ролі в суспільстві, може виникнути така дещо нестандартна позиція стосунків, як Олег - Мітя. Це питання потребує окремого висвітлення.

У своєму останньому романі “Гербарій коханців” Н.Сняданко йде далі своїх попередників у літературі щодо втілення теми любовної багатогранності. Як зрозуміло уже із самої назви, у романі йде мова про любовні стосунки на рівні колекціонування. Колись давно тета Амалія, родичка одного із персонажів роману Ореста, прогресивна для свого часу жіночка, створила такий собі гарем-комуну, приймаючи до нього усіх охочих. Свої стосунки із мешканцями гарему Амалія старанно протоколювала у щоденнику, який, пройшовши крізь десятиліття, вражав читача своєю відвертістю сучасників. Цікаво, що під час любовного експерименту, який здійснювала амазонка початку ХХ століття (тета Амалія від природи не мала однієї груді), вона зосереджувалася не на тілесному, а на духовному аспекті стосунків із чоловіками, тим паче, що більшість із них, як і сама вона, мали певні фізичні вади.

Окрім любовного багатогранника, пов'язаного із далекою родичкою, ще одна любовна фігура з'являється на схилі літ і в житті самого Ореста. Маючи сім'ю - дружину Олену, двох дорослих синів - Орест завів стосунки на стороні. Він і раніше зраджував дружину, проте студентка Ірина стала фатальною жінкою в його житті.

Стосунки з Іриною мали дивне підґрунтя. З одного боку, дівчина гидує ним, адже він не лише немолодий, і це кидається в очі, але й страшенний нечупара, який отримує насолоду від запаху гнилизни, а з іншого - майже одразу після знайомства оселяється в його неохайному будинку за межами міста. Так само, як і виникли раптово, ці стосунки було розірвано враз, без зайвих преамбул. Проте, за іронією долі, цілковитого розриву із Орестом не відбулося, оскільки доля звела Ірину в подальшому із обома його синами. З одним (Степаном) вона познайомилася під час походу в гори, намагаючись відірватися від цивілізації, забутися; з іншим (Петром) - саме в епіцентрі цивілізації, на одній із конференцій, де працювала перекладачкою.

Ставши вільнішою, розкутішою у стосунках із чоловіками, Ірина викорінить із себе будь-яку прив'язаність до чоловічої статі: “Самотність назавжди залишиться для неї бажаним і нормальним станом речей, і її лише дивуватимуть намагання чоловіків, із якими вона буде разом, за будь-яку ціну продовжити стосунки, закріпити, прив'язати її до себе, перетворити на свою власність, обмежити її свободу” [8, 264]. Тож не дивно, що опинившись між трьома вогнями (Петром, його братом Степаном і колишнім своїм коханцем Орестом, їхнім батьком, який збожеволівши, доживав віку із старшим сином), Ірина обирає втечу. Ставши своєрідною реінкарнацією тети Амалії, жінка все життя сповідуватиме вільні стосунки із чоловіками, зберігаючи дружній зв'язок із Степаном, що став їй близьким не лише фізично, але й духовно.

Отже, у своєму романі Н.Сняданко певною мірою нівелює важливість почуття кохання, особливо щодо його ролі в житті жінки. На відміну від літератури попередніх поколінь, авторка репрезентує переосмислення не лише варіантів любовних стосунків (різно-, одностатеві, любовні багатогранники), але й розмірковує над їх вартісністю для окремих осіб. При цьому своїми творами Н.Сняданко намагається утвердити жіночу позицію в сучасній українській літератрі: “мені здається, що найбільший масив чи основний масив світової літератури написаний з чоловічої точки зору, це те, до чого ми звикли. А от описування світу з жіночої перспективи, особливо в Україні, мені здається, тільки починається. І щирі історії, розказані сучасними жінками-письменницями, це, напевно, найцікавіше, що є зараз в літературі” [5].

Психологічні аспекти любовної тематики в її “геометричних” виявах у сучасній жіночій прозі лише окреслені проаналізованими творами. Подальша дискусія передбачає розширення об'єкту аналізу.

Література

1. Гегель Г.-В.-Ф. Лекции по истории философии : В 3-х. т. / Г.-В.-Ф. Гегель. - M. : Проспект, 1993 - .- Т. 1. - 1993. - 344 с.

2. Денисенко Л. Кавовий присмак кориці. Роман / Лариса Денисенко. - К. : Нора-Друк, 2007. - 256 с.

3. Денисенко Л. 24:33:42 / Лариса Денисенко. - К. : Нора-Друк, 2007. - 240 с.

4. Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури: Монографія / Ніла Зборовська. - К. : Академвидав, 2006. - 504 с.

5. Наталка Сняданко: найбільша цінність - оголені емоції. - Режим доступу : http://life.pravda.com.ua/book/2011/12/13/91234/

6. Роздобудько І. Зів'ялі квіти викидають / Ірен Роздобудько. - К. : Нора-Друк, 2008. - 208 с.

7. Рубенис А. Сущность любви / А. Рубенис. - М. : Политиздат, 1989. - 396 с.

8. Сняданко Н. Гербарій коханців / Наталя Сняданко. - Харків : Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2011. - 272 с.

9. Томенко М. Теорія українського кохання / М. Томенко. - К. : Видавничий дім “Міжнародний туризм”, 2002. - 128 с.

10. Фромм Э. Искусство любить / Э. Фромм. - Минск : Полифакт, 1990. - 80 с.

11. Фройд З. Психологія емоцій. Тексти / З. Фройд. - М. : Московський університет, 1984. - 288 с.

Анотація

любовний жіночий проза література

Любов, кохання - одвічні естетичні категорії, важливість і непорушність яких завжди сприймалися апріорі. Сучасна література руйнує стереотипи попередніх поколінь, подаючи різні модифікації любовних стосунків. Стаття висвітлює специфіку інтерпретації теми любовних багатогранників у сучасній жіночій прозі на прикладі творчості І.Роздобудько, Л.Денисенко, Н.Сняданко - від традиційного до модерного, від любовних трикутників - до багатогранників, від різностатевого до одностатевого, а зрештою - від кохання до відмови від будь-якої емоційної прив'язаності.

Ключові слова: любов, кохання, стать, гендер, багатогранник.

Аннотация

Любовь - вечная эстетическая категория, важность и незыблемость которых всегда воспринимались априори. Современная литература разрушает стереотипы предыдущих поколений, подавая различные модификации любовных отношений. Статья освещает специфику интерпретации темы любовных многогранников в современной женской прозе на примере творчества И.Роздобудько, Л.Денисенко, Н.Сняданко - от традиционного до современного, от любовных треугольников - до многогранников, от разнополых отношений к однополым, и наконец - от любви до отказа от любой эмоциональной привязанности.

Ключевые слова: любов, пол, гендер, многогранник.

Summary

Love - eternal aesthetic category, the importance and sanctity which has always taken a priori. Modern literature destroys stereotypes of previous generations, giving various modifications love relationships. Article highlights the specific interpretation of the theme of love polyhedra in contemporary women's fiction in the works I.Rozdobudko, L.Denysenko, N.Snyadanko - from traditional to modern, from love triangles - to polyhedron, from opposite-sex to same-sex, and finally - from love to rejection from any emotional attachment.

Keywords: love, sex, gender, polyhedron.

Размещено на Allbest.ru