"Благословення будь, любов" (любов в поезії І. Жиленко)

Размещено на http://www.allbest.ru/

„БЛАГОСЛОВЕННЯ БУДЬ, ЛЮБОВ” (ЛЮБОВ В ПОЕЗІЇ І. ЖИЛЕНКО)

Штолько М.А.

зав. науково-інформаційним відділом

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ

м. Київ

Тема любові викликала зацікавлення багатьох: філософів, письменників і поетів, музикантів тощо. Мистецтво протягом багатьох сторіч художньо трансформує і звеличує любовні стосунки, “робить об'єктивно можливою філігранно витончену трансформацію почуттів, пристрастей людини, примушуючи неприборкані пориви виявлятися в леті фантазії, пом'якшуючи грубість інстинктів” [9, 28]. У кожного свій набір пріоритетних ознак концепту “любов”. Для В. Соловйова кохання пов'язується з повнотою життя людини й особистим безсмертям, З. Фройд вбачав у сексуальній енергії космічний потяг до єднання. Але для всіх, мабуть, любовна лірика пов'язана з особистими переживаннями.

Серед сучасних публікацій критично-аналітичного характеру, що торкаються аналізу еротичної або любовної (інтимної) поезії можна назвати роботи О. Легкої (“Житя - це любов: еротичний роман у віршах Наталі Лівицької-Холодної”, 2006), Ільєвої Г.О. (“Таємниці кохання: до проблематики любовної поезії української еміграції”, 1996), статтю Сулими М.М. (“Еротика в українській літературі ХІ - ХVІІІ ст.”, 1997) та багато ін.

Ільєва Г.О. досліджує творчість Наталі Левицької-Холодної та Олени Теліги, зокрема, аналізує їхню любовну лірику, риси художньої та психологічної індивідуальності. На матеріалі мистецького доробку згаданих поетес вперше в українському літературознавстві систематизовано досліджено любовну поезію окремої творчої особистості. На прикладі даних зразків інтимної лірики зроблено спробу показати чуттєвий спектр психології любові як одного з проявів духовно-душевної організації індивідуальності.

Маковей Г.В. (дисертація “Інтимна лірика як духовний феномен (чоловічий і жіночий дискурс)”, 2002) визначає особливості чоловічого та жіночого осягнення любові, накреслює закарбовану у слові вікову та статеву динаміку переживань закоханих ліричних героїв, крізь призму об'єктивно існуючих опозицій виявляє аспекти співвідношення раціонального та емоційного, еротичного та морального у ліриці любові, висвітлює філософські аспекти плинності інтимних почуттів.

Ходарєва І.М. в своїй дисертації вивчає лексико-семантичне й асоціативне поле поняття “любов” у мові творів П. Загребельного, Григораш С.М. приділяє увагу лексиці та фраземіці інтимної лірики на матеріалі українського фольклору.

Доктор філологічних наук, професор, дійсний член Нью-Йоркської академії наук, завідуючий кафедрою науково-технічного перекладу Кубанського державного технологічного університету Воркачьов С.Г. написав монографію “Любов як лінгвокультурний аспект” (2007). Дослідник пропонує узагальнений образ концепту “любов” на матеріалі російської пареміології. Аналізом концепту “любов” у поетичному мовленні Ахматової займається Тарасенко І.Т.

Дослідженням любові у творчості І.Жиленко не приділялося достатньо уваги. Любов у ліриці І.Жиленко втілюється у вигляді переживань, емоцій, які визначають когнітивну установку ліричної героїні/авторки і відповідну їй ціннісно-нормативну систему. Можна виокремити кілька різновидів любові в її творчості, починаючи від еросу, закінчуючи агапе.

Мета дослідження полягає в розкритті своєрідності художнього світу лірики кохання І. Жиленко, у з'ясуванні її характерних поетичних ознак.

Відповідно до мети визначено конкретні завдання дослідження:

1) визначити тематичні мотиви та відповідні їм емоційні стани й настроєві відтінки, відчутні в любовних віршах І. Жиленко;

2) окреслити відповідні цим тематичним мотивам, емоційним станам, настроєвим відтінкам та іншим жанрово-стильовим чинникам особливості поетики досліджуваних поетичних творів, звертаючи увагу зокрема на такі її аспекти як образна система, звукова й ритмічна організація;

3) прослідкувати розвиток цього почуття протягом творчого життя поетеси.

Об'єктом дослідження є поезія І. Жиленко.

Предметом дослідження стала репрезентація в поетичних текстах І. Жиленко ознак “любові”.

Методи дослідження. У дослідженні використано метод естетико-філологічного аналізу тексту, який передбачає осягнення специфіки художньої трансформації життєвих реалій та утворених внаслідок такої трансформації можливостей багатогранного й цілісного, оформленого за законами краси впливу на читача.

Творчість Ірини Жиленко - це своєрідна філософія кохання, любові, філософія емоцій, цілі гама інтимних жіночих почувань, включаючи відчуття вагітності. Легка О. наголошує на тому, що “любов є засобом пізнання власного емпіричного “я”. Особливо ж, коли ця любов перестає бути просто почуттям і стає універсальним станом душі, тіла, розуму, поведінки, а, отже, підноситься над часом і простором” [9, 29]. Все це можна застосувати і до лірики І. Жиленко. лірика жиленко любовний вірш

З одного боку, поетеса самовиражається за допомогою поезії, а з іншого - проголошує в поезії сентенцію про вічність любові як почуття. Вона зуміла розкрити перед читачами один з можливих варіантів розвитку кохання - від юності до старості. Цих же варіантів безліч. Головним критерієм збереження всесвіту для І. Жиленко є любов.

Вираження любові в поезії, звичайно, підкріплювалося переживанням її в реальності, у подружжі Дрозд - Жиленко. Михайлина Хомівна Коцюбинська відзначала, що подружнє плече давало Ірині “надійне опертя у житейському морі, забезпечення можливості бути собою” [8, 16]. За словами самої поетеси, “Любов - це жалість і ніжність. Сильний чоловік завжди ніжний з жінкою, він тримає її на руках, як земля тримає небо, бо кохана жінка завжди таємнича, як небо. І таїну ту не треба знати (бо й неможливо), а тільки - відчувати” [7, 734 -735].

В першій збірці “Соло на сольфі” І. Жиленко задекларувала певний тип ліричної героїні: її Жінка постає у всій своїй життєрадісності, емоційності. Вона несе Любов. Лірична героїня декларує органічний зв'язок жінки з навколишнім світом, емоційне пізнання світу:

/.../ О, як уміло

Моє гаряче і премудре тіло

Осмислювать емоцією світ! [1, 64]

І.Жиленко сповідувала культ любові, не шкодуючи риторики, пафосу для опису сили цієї емоції. Такі вірші трактують сердечне почуття гіперболізовано, максималістично, коли всезагальне втілюється в конкретному, індивідуальному:

Світ оголивши, вся любов землі

Зійшлась в мені, моєю стала кров'ю.

Вся міць життя зійшлася у мені.

Могутня впертість фауни і флори.

Терплячість гір і сокровенність моря.

І мир, і бунт, і лагідність, і гнів. [1, 66]

Патетичність вираження любові І.Жиленко переконує, адже зумовлюється щирістю переживань.

В юності, в часи гедоністичного захоплення життям, поетеса віддається почуттям, для неї вагомим є відтворення наростаючого зворушення, висловлення свого душевного стану.

Еротичний план любові у вірші “Віхола. Любов” (зб. “Автопортрет у червоному”, 1971) перетинається з образом гріха, точніше, “довговолосої гріхоти”. Реактуалізація первісного, від Єви, гріха відбувається за рахунок створення оригінального потоку відтворення емоцій й використання повторів, градації, антонімів.

Ідея первородного гріха, тобто гріха як спадку від Єви по жіночій лінії у даному вірші не несе негативного імпульсу, швидше за все - це життєлюбність як основа світу.

Важливим видається локус, у який поетеса вміщує любов (тілесну). Таким локусом, як можна відзначити, виступає найчастіше коло рук, обійми (“круг мене руки Ваші стали”, “як руки радісно зітхнули круг Ваших пліч”). Це свідчить про інтимність, камерність почуття.

Насамперед впадає в око прийом повтору - поетичне кільце: “як дощ, як листя” на початку та майже наприкінці поезії.

За Ейзенштейном, повтор споріднений з посиленням (кількісним посиленням) й знаходить втілення через збільшення гучності, тривалості. Цьому сприяє алітерація д-в - д-в-с - д-ж - в-ж, що періодично спостерігаємо протягом усього твору в таких словах, як дві, двісті, довговолоса, двійко, друже-враже. Звідси семантичним ядром вважатимемо лексему два, тим паче, що для цього є тематична підстава - почуття любові між двома, поняття пари.

Багаторазовий повтор лексем Ваші, Ваша, Вас, морфем “заговорили, зацвіли”, “залопотіли - завірюха”, “як”, “і” підводять до шаленого ритму вираження любові, навіть екстазу.

Оксюморонне звертання “друже-враже” розкриває внутрішню духовно-почуттєву сферу ліричного “я”. Героїня висловлює монолог, який за своєю природою діалогічний.

Чоловік, коханий ліричної героїні постає перед читачами у вітальних рефлексіях, образі “половинки”, але він немовби залишається за “кадром” пристрасних слів, він пасивний. Образ коханого не конкретизований.

Коханню двох літніх людей тематично присвячена поема “Ми ще не прощаємось...” (зб. “Дівчинка на кулі”). Кохання приносить їм радість, відчуття молодості, але й сум від того, що їх не розуміють діти.

...Чудна, бездомна їх любов.

Бо вік. /.../

Воно і правда. Ми тут зайві.

Слід поступатись навзаєм:

вони нам - місцем у трамваї,

а ми їм - в хащах солов'єм.

Нам - кріслечко, а лаву - їм [2, 82]

Для них любов - талан.

Любов - “мандрівний трубадур”, “небесний менестрель” - стверджується у поезії “Любов з гвоздикою”. Розкривається мотив вигнання любові, її неадекватності сучасності, можливість існування лише на небесах.

Цикл “Триптих любові” (зб. “Вікно у сад”) - це гімн любові, мистецько-філософський синтез уявлень та почувань авторки. Поетеса доносить до читача ідею полярності, але благословенності любові. Сама назва промовиста. Триптих (у перекладі з грецької мови означає складений втроє) - витвір мистецтва, що складається з трьох відносно самостійних картин, поєднаних спільною темою або ідеєю. З історії мистецтва відомо, що у формі триптихів виконувались картини, які вішали біля вівтаря. Це ознака святості. Тому авторка не випадково вибрала саме це визначення. До того ж поділ на три частини виражає найбільш повну гармонію.

Перший вірш циклу “Світанок. Виверження хризантем” проголошує ідею єдності долі для двох закоханих:

Одне на двох щасливе “ох!”,

і дихання одне на двох.

І чаша, із якої п'єм

гірке свавіллячко своє.

Один над нами сяє дах.

Одна попереду біда.

Єдиний вирок для обох.

І поговір - один на двох. [1, 64-65]

Трапляються смислові повтори - так звані слова-маячки: один, два, єдиний, любов. За допомогою накопичення займенника я максимально концентрується увага на “я” авторки, уточнюється, що це її розуміння і відчуття.

Другий - “Боюсь я розлюбити - згине світ!” - звертання-ствердження служіння ліричної героїні любові, яка локалізується і твориться всередині жінки:

Любов моя, тебе мільйони літ

рощу в собі, як мідія перлину.

Тебе оберігаю від погонь,

негод, незгод і сумнівів злочинних.

Любов моя, твій золотий вогонь

ношу в собі, немов першопричину.

Любов моя, твою зелену віть

я бережу під серцем, як умову,

за котрої (єдино!) ще стоїть

галактики струнка світобудова. [1, 66-67]

В третьому вірші - “Сніг починається зі свіч...” - настрій варіюється від мінорного до врівноваженого: від розуміння, що любов може піти, до благословення любові. Вірш поділяється на кілька композиційно-смислових частин, у яких реалізується логічний та емоційний розвиток теми. Перша частина: розмірковування елегійного характеру щодо снігу та супутніх елементів, відчуттів; слід зазначити, що сніг символізує початок нового, прекрасного. Друга частина - благословення любові. Образ любові не одноплановий, іноді полярний:

/.../ ти була для мене -

ганьбою, мукою, горбом,

але й божественним знаменням. [1, 68]

У вірші “Осінній ювілей” (зб. “Цвітіння сивини”) любов постає злиттям:

дві вічності зіллються у одну.

Отак, як два життя злились водно.

Отак, як ми у дітях поєднались [5, 43]

Поезії, котрі увійшли до збірки “Світло вечірнє”, створені, коли поетеса була зрілою жінкою, навіть втратила коханого. Прожиті літа приносили як щасливі моменти, так і розчарування, що виливалося на папері у трохи зміненій формі та новому змісті. Посилюються такі риси творчості І. Жиленко, як суб'єктивність, мінорність, погамованість почуттів. Смерть коханого пов'язується з повним переворотом у житті:

Я сьогодні не та, що була,

коли ми ще жили обоє.

Та, якою була - лягла

у могилу разом з тобою [4, 51].

Звертає на себе увагу у вірші “Я сьогодні не та, що була” наскрізний повтор фрази “лягла у могилу разом з тобою”. Властиво, семантично закладений заряд у цих словах такий: це кінець справжнього, повного життя для жінки. Світ сприймається у песимістичних тонах. Лірична героїня зізнається, що втратила сенс життя. Тут має значення вік, точніше життєвий досвід: з прожитими роками людина гостріше відчуває дисгармонію життя, свідомість стикається з болючими питаннями існування, які не можливо змінити. Жінка ніби існує між двома світами - світом з коханим, коли він був живим і смертю, яка не забрала її, вона почувається зайвою тут.

Вірші про кохання, що їх написала І.Жиленко в похилому віці, - це в основному любов-спомин, любов-туга. Інтимні міркування зрілої жінки сповнені рефлексії про життя на самоті, коли втрачено сенс існування, бажання спілкуватися зі світом (“про що говорити зі світом, в якому тебе нема?” [4, 54]), залишилися мрії-нарікання про можливість бути разом у будь-яких формах (“хоч би тінь свою теплу лишив! Ми би з нею - душа до душі - шепотілися смерком” [4, 55], “ми душами стрічаємось квітучими в ряснім кущі жасмину, навесні, коли ще жодна квітка не опала” [4, 61]). Емоційно-психологічне поле ліричної героїні розходиться, з'являється фіктивно-реальний простір, де чоловік поруч.

В творчості останніх років вірші І. Жиленко набувають медитативної тональності. Авторка звертається до померлого коханого у поезії “Ніч промине...” (зб. “Світло вечірнє”), тішиться хоча б примарною його появою в часопросторі ночі:

Хай би вже ніч.

Уночі він приходить. /.../

І хоч ні слова мені -

Тепло в його тишині... [4, 53]

Майже всі поезії І. Жиленко даного періоду - це діалоги, хоч подеколи незвичні: поетеса розмовляє з собою та померлим чоловіком. Перед нею розкривається порожнеча без коханого. Значимою стає кожна деталь: “сухим суха спустошена душа”, “життя домучує мене”.

Поет не існує у вакуумі. Таким чином інтертекстуальність стає складовою творчого процесу для митців не менш важливим чинником для літературних критиків.

Використовуючи стилізацію, інтертекстуальність поетеса намагається актуалізувати реалії історій кохання, розкрити його трагічні суперечності, як-от у “Поемі пісень”. Її поезія про кохання постає унікальним художнім синтезом фольклорної традиції із сучасністю, які вона зуміла переплавити в органічне ціле.

І. Жиленко вдається до стилізації під народно-пісенні форми як до засобів резонації власних поетичних ідей. Стилізація під народну пісню стає надто очевидною в “Поемі пісень” та у вірші “У мене був ти...” з циклу “Епічні мотиви”.

По-перше, обігруються мотиви зради коханого та розлуки. У “Поемі пісень” Роман покидає бідну вагітну Марусю, одружуючись із багачкою Вустею. Не знаходить собі місця з нелюбою, говорячи про неї як “сучу дочку”, навіть не торкається її як законний чоловік, завершує своє життя самогубством.

Описуючи смисл любові, І. Жиленко вдається до народного оживлення та наближення природи:

Коли любов у світлиці,

молодиця - як цариця.

Вітер хату замітає,

дощик ниву засіває,

сонце пироги пече,

річка хатою тече [6, 94].

Вживання здрібнілих форм, як-от: синок, негодонька, голівка, весельце, Романочку веде до сентиментальності описуваного почуття. Експресія пестливості є однією з визначальних рис народної ліричної пісні.

Розпочинається розділ “Поеми пісень” притаманним для народнопісенної творчості риторичним питальним реченням:

– Ой чиї ж то павичі снігом пера гублять?

– То отого козака, що дві дівки люблять. [6, 92]

У наступних рядках спостерігаємо часте вживання дієслів. Дієслова актуалізують поняття, що стають у центрі уваги мовця. Тому дієслово надає тексту динаміки і емоційної виразності.

Народній пісні властиві тавтологічні та плеонастичні конструкції (“Я Марусю прикохаю, присушу сердечно” [6, 92], “Закурила, пилом вкрила ім'я золоте” [6, 93]), які виконують як смислово підсилювальну функцію, так і орнаментальну. Семантично тотожні дієслова-присудки динамізують оповідь.

Українька народна пісня емоційна, наспівна. Велику увагу в цьому плані у творі відіграє народно-поетична рима, як-от: гублять - люблять, весельце - серце, стала - зв'язала, бити - пити, терпіти - топити та фольклорні епітети - білесенький рушник, білий журавель, добрі люди.

Вірш “У мене був ти...” побудований на принципі протиставлення. Протиставляються хати як осередки родини: “в тієї хати - золоте вікно, а в тієї - чорним чорне” [1, 25], долі жінок (“в тієї жінки - чоловік, синок, а в тієї на серденьку - жорно” [1, 25]). Ці антогоністичні елементи підкреслюють прірву, яка утворилася між закоханими.

Отже, любовна лірика І. Жиленко проходить кілька етапів: від чуттєвості кохання, шалу емоцій через усвідомлення любові як основи до смутку самоти після смерті коханого. Це своєрідна лірична сповідь.

Одна з тем поезії І.Жиленко - відносин чоловіка і жінки, іншими словами, лінія «вона - він» розкривається переважно (але не виключно) автобіографічно.

Чуттєво-емоційне сприймання ліричною героїнею в збірці “Світло вечірнє” авторки дійсності характеризується специфікою переживання як особливого стану життєдіяльності (відчуття порожнечі власного життя без коханого). Любов'ю вимірюється доля ліричної героїні, у цьому сенс її життя. Вона опинилася за межами щасливого ореолу закоханих. Ліричний герой - коханий - постійно присутній, розмова з ним, проте, триває в ірреальності.

Виділено наступні ознаки любові в поезії І. Жиленко: 1) сексуальність, емоційність, жага; 2) єдність, цілісність; 3) сум, розлука, біль. Любов - це вогонь, “зелена віть”, умова, “за котрої (єдино!) ще стоїть галактики струнка світобудова”, мука і знамення. Показано любов в юності і любов в старості.

Любов відтворюється як оригінальною авторською поетичною мовою, так і за допомогою усномовної орнаментальності, фольклорного світосприймання.

Література

1. Жиленко І. Вікно у сад: поезії / Ірина Жиленко. - К.: вид-во ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1978. - 120 с.

2. Жиленко І. Дівчинка на кулі: поезії / Ірина Жиленко. - К.: Молодь, 1987. - 104 с.

3. Жиленко І. Євангеліє від ластівки: вибране з десяти книг / Ірина Жиленко. - Харків: Фоліо, 2000. - 544 с. - (Українська література ХХ століття).

4. Жиленко І. Світло вечірнє: поезії / Ірина Жиленко. - К.: університетське вид-во «Пульсари», 2010. - 96 с.

5. Жиленко І. Цвітіння сивини / Ірина Жиленко. - Харків: Фоліо, 2003. - 104 с.: портр.

6. Жиленко І. Ярмарок чудес: вірші, поеми / Ірина Жиленко. - К.: Рдянський письменник, 1982. - 112 с.: іл.

7. Жиленко І. Homo feriens: спогади / Ірина Жиленко. - К.: Смолоскип, 2011. - 815 с.

8. Коцюбинська М. «Нам є на що озиратися...»: свято спогадів Ірини Жиленко // Жиленко І. Homo feriens: спогади / Ірина Жиленко. - К.: Смолоскип, 2011. - С. 5 - 17.

9. Легка О. Життя - це любов: (еротичний роман у віршах Наталі Лівацької-Холодної) / Орися Легка; Національна академія наук України ; Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка ; Міністерство освіти і науки України ; Львівський університет імені Івана Франка. - Львів, [?] 2006. - 240 с.

Размещено на Allbest.ru