Кохання у романному та драматургічному мисленні М. Стельмаха (за романом "Дума про тебе" та односюжетною п’єсою "Дума про любов")

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Буковинський державний фінансово-економічний університет, м. Чернівці

Кохання у романному та драматургічному мисленні М. Стельмаха (за романом "Дума про тебе" та односюжетною п'єсою "Дума про любов")

Сивак Л.М.,

викладач кафедри філологічних дисциплін,

Важливе завдання сучасного українського літературознавства - концептуальне переосмислення історико-літературного процесу другої половини ХХ століття, зокрема у руслі комплексного аналізу художньої спадщини письменників, що творили в умовах тоталітарної системи й естетики соцреалізму. Значною мірою це стосується творчості Михайла Стельмаха (1912-1983) - талановитого майстра слова, поета, прозаїка, драматурга і фольклориста. Творчість його потребує нового прочитання з пріоритетом на загальнолюдські цінності, бо відкинувши розгляд її під ідеологічним кутом зору, вартісність Стельмахового письма і на сьогодні безсумнівна. Загальнолюдські цінності, духовні та морально-етичні аспекти у творчості М.Стельмаха є пріоритетними, а тому не можуть втратити своєї актуальності у сьогоденні. Специфіка романного мислення, місце творчої спадщини письменника в українському літературному процесі неодноразово аналізувалися в працях О.Бабишкіна, І.Семенчука, М.Домницького, Г.Штоня, Ю.Бурляя, В.Марка, М.Ткачука, В.Загороднюка. Драматургії письменника теж присвячено чимало робіт (розвідки І.Дузя, І.Давидової, І.Михайлина, М.Кудрявцева, тощо). Проте на сьогодні відсутні спеціальні праці, присвячені співвідношенню ідейно-естетичних парадигм Стельмаха-прозаїка та Стельмаха-драматурга, дослідженню аспекту транспозиції змісту романів та створених за їх мотивами драм.

Любов, родина, земля, хліб насущний (духовний і матеріальний) - ось ті ключові проблеми, що проходять через романне і драматургічне мислення Михайла Стельмаха.

Головною домінантою вони є і в романі «Дума про тебе» (1969) та його інсценізації «Дума про любов» (1971).

Назва прозової оповіді та її драматургічної інтерпретації говорять самі за себе. Це гімн високим людським почуттям, пронесеним через жорстокі випробування на тлі трагічної епохи - у 30-40 рр., передвоєнних та воєнних лихоліть. Власне, і 30-ті роки були теж роками війни - війни соціальної, війни громадянської, хоч і завуальованої під соціалістичні перетворення, війни між Добром і Злом, Правди з Кривдою, чесністю з безчестям - факторами, що не підганяються ні під які кольори чи політичні орієнтири. Роман «Дума про тебе» - твір про моральність, про те краще, на чому тримається світ, що допомагає вижити людині, суспільству у найжорстокіших реаліях. «Життя і смерть, любов і ненависть, жертовність і зрада, добро і зло як вічні антиномії в існуванні людської цивілізації з її моральними імперативами були завжди пріоритетними поняттями у розв'язанні проблем війни і миру, конфлікту особистості з антиприродним явищем нищення і руйнації» [1; 231], - зазначає літературознавець М. Кудрявцев.

Саме ці проблеми червоною ниткою проходили через кращі художні надбання різних епох, по-своєму схожих суспільними випробовуваннями і духовно-моральними антагонізмами.

Власне в осмисленні істориків, філософів, митців вони є традиційними. Їм присвячені шедеври світового письменства «Війна і мир» Л.Толстого, «Тихий Дон» М.Шолохова, «Прощавай, зброє», «По кому б?є дзвін», «За рікою в затінку дерев» Е.Хемінгуея, «Час жити і час помирати» Е.-М.Ремарка, кращі надбання вітчизняної літератури «Людина і зброя» та «Циклон» О.Гончара, кіноповісті «Україна в огні» та «Повість полум?яних літ» О.Довженка тощо. Підкреслюючи органічний зв?язок частково з загальним, особистісного і суспільного, відомий дослідник-стельмахознавець Г.Штонь зазначав, що роман М.Стельмаха «Дума про тебе» відповідає цій істині як ніякий інший з прозових творів митця» [7; 215].

Майстерність Стельмаха-романіста у змалюванні численних любовних колізій (вони часто є магістральними у відтворенні доль головних героїв романів «Кров людська - не водиця», «Велика рідня», «Хліб і сіль», «Правда і кривда» та споріднених з ними ідейно-тематично п?єс) - тема окремої розмови.

Однак саме ці колізії не існують осібно - вони органічно вплетені у складні суспільні, соціально-етичні, політичні перипетії часу з його трагічними катаклізмами: голодоморами, класовими протистояннями, репресіями, загарбницькими війнами тощо. Добро завжди залишиться добром, непорушним у своїй твердій істині, а зло, як правило, маскуватиметься під різні, часом протилежні декларації, міняючи залежно від ситуації атрибутику і колористику.

Позитивні герої «Думи про тебе» учитель Богдан Романишин, голова колгоспу Максим Туровець, редактор газети Погрибінський, Богданів друг Іван, сільські музики «несамовиті Шаламаї» є носіями тих здорових традиційних народних начал, моральних принципів, що й персонажі з попередніх романів: Свирид Мірошниченко з «Кров людська - не водиця», Марко Безсмертний та Григорій Задніпровський з «Правди і кривди», Дмитро Горицвіт з «Великої рідні», учитель Левченко та сільський пролетарій Мар?ян Поляруш із «Хліб і сіль» тощо.

Однак головний герой «Думи про тебе» Богдан Романишин несе в собі і нові задуми автора. Це образ сільського вчителя, вихідця з селянського середовища, власне інтелігента з народу, якому нові постреволюційні часи при всіх їх жорстоких реаліях дали можливість вивчитись, стати педагогом-філологом, щоб сіяти розумне, добре, вічне.

У трагічних реаліях дійсності слід було робити доленосний вибір - або пристосовуватись, іти шляхом хворостенків, шинкаруків, «мерзопакосників» пасикевичів, або ж служити народу і словом, і ділом.

Селянський хлопець із поетичною хліборобською душею вибирає друге: він не просто несе рідне слово і дітям, і дорослим, а й збирає скарби народної мудрості, записує пісні з уст їх носіїв, сам пише чудові вірші, причому не пов'язані з політиканством, прославленням влади, обстоює ціною власного благополуччя традиційні моральні цінності.

Не дивно, що саме такі люди з багатим духовним світом здатні на високі почуття. Богдан - однолюб. Його любов до своєї однокласниці, подруги дитинства не згасає протягом багатьох літ, протягом тяжких випробовувань у роки репресій, стимульованих владою наклепів і доносів, у час воєнного лихоліття.

Як і в попередніх романах, у «Думу про тебе» як своєрідна ремінісценція, як ключ до ідейно-духовного сприймання фабули вплітається народна пісня. Пісня тут наче розкриває душевний стан головного героя, захисника народних моральних засад, найкращого і найсвітлішого, що є в людині, котра і в скруту не відступиться від найціннішого - любові, навіть відібраної і втраченої.

Доля Богданового кохання виражається у відомій строфі відомої пісні:

Любив тебе я дівчиною,

Люблю тепер молодицею,

А ще більше я любитиму,

Як ти станеш удовицею.

Власне сам роман починається із гіркої для головного героя звістки - втрати коханої: у заметільну ніч, у хуртовину Богдан від сільських музик Шаламаїв (таке прізвище тюркського походження досить популярне на Літинщині - у рідних місцях письменника, навіть відома у районі родина музик, батька з синами, які, звичайно, у житті іменовані інакше) дізнається, що його кохану Ярину Безкоровайну рідний її брат, колишній бандит-грабіжник Омелян силоміць віддає заміж за глитая-бригадира Артемона Васюту. Спішив Богдан до коханої, а приїхав на чуже весілля, на весілля своєї Ярини з нелюбом.

Пізніше, коли юнак дізнається про втечу Ярини з-під вінця, він знову розшукуватиме її і, знайшовши, знову потрапить на весілля своєї коханої з лісником Данилом.

Так любов Богдана і Ярини піддається черговим фатальним випробовуванням (дівчина теж, виявляється шукала друга своєї юності, але вона просто не застала його у педінституті, куди приїхала на пошуки).

Знайдена любов відроджує людину до життя, втрачена - вбиває. І все ж вірність своєму почуттю допомагає Богдану не тільки вижити, вистояти у боротьбі зі злом в образах шинкаруків, пасикевичів, хворостенків, а й надихала на творчу сподвижницьку працю, на служіння Вітчизні і пером, і зброєю у роки воєнних лихоліть.

Саме на початку війни, попавши в оточення, ставши партизаном, Богдан зустрічає свою Ярину - тепер уже солдатську вдову. Любов героїв, що проходить через жорстокі випробування часу, невідривні від сакрального в людині - почуттів до рідної землі, до народу, родини, Батьківщини. «Кохання у романі, - зазначає літературознавець І.Семенчук, - переростає у всесильну загальнолюдську любов до найсвятішого - Вітчизни-матері.

Отже, що вразило читачів ще у «Великій рідні» (художня гіперболізація гоголівського забарвлення, романтична окриленість і схвильованість, увага до місткого метафоричного образу, широко народної інтонації, у «Думі про тебе», виявилося ще з більшою яскравістю» [3; 174]. Характерне і композиційне обрамлення роману: він розпочинається сніжною заметіллю в морозяну ніч, втратою коханої і завершується на світанку Нового року, коли Богдан і Ярина «обсіяні зерном старого пасічника, пішли своєю дорогою - у стогін лісів, у рокіт вічного вітру, у шал хуртовини, бо кожна людина має долати і пройти свої хуртовини…» [4; 391].

Цікаво, що в обнадійливій кінцівці твору звучить і відомий євангельський мотив про необхідність справжньої любові як перестороги переступів і зрад: «І справді, в них була партизанська тайна вечеря, з тією різницею від біблійної, що не було тут Іуди,а були справжні діти своєї землі, була вірність, була любов» [4; 391].

Шекспірівський мотив Ромео і Джульєтти, як трансформовувся у багато національних літератур, виконуючи різні ідейні функції (згадується тут і неоромантична повість М.Коцюбинського «Тіні забутих предків»), у Стельмаха набуває поліфонічного звучання. Адже любов - це і біль, і страждання, і іспит часом у вирі жорстоких реалій доби соціальних потрясінь, протистоянь правди і кривди, ворожих нашесть, необґрунтованих репресій тоталітарних режимів.

Мотив кохання - розділеного і нерозділеного, втраченого і знайденого, зрадженого і апелюю чого до совісті - є магістральним у романі «Дума про тебе» та його інсценізації «Дума про любов».

Моральне кредо учителя Богдана Романишина - любов, праця, людяність.

Теза ця лейтмотивом проходить через усі сюжетні лінії роману.

Врешті в образі головного героя твору слід вбачати автобіографічні алюзії: навчання автора, як і Богдана, на філологічному факультеті у Вінниці, сподвижницька праця сільського вчителя, збирача скарбів народної творчості, тернистий шлях у літературу, біль пережитого у часи свавілля та беззаконня, які діялись у горезвісні тридцяті та й, імовірно, відгомін особистісної драми - адже твір має присвяту «Л.С.», а це могла бути подруга дитячих літ письменника Люба, котра так тепло і ніжно змальована в автобіографічній повісті «Щедрий вечір».

Зворушливою постає у романі й інша любовна колізія - голова колгоспу Максим Туровець, що стає у роки війни партизанським командиром, і молода вдова Соломія Громишина, яку у голодний тридцять третій виснажену від недоїдань збезчестив глитай і гендляр Артемон Васюта: той лихий вечір у страшний рік докором лежав у жінки на серці, стоячи довго на перешкоді її щастю. Сцена купівлі-продажу нещасної красуні-вдови, виснаженої голодом, ситим і зарозумілим глитаєм, що гендлював цвинтарною картоплею (теж художня деталь метафоричного значення), наживаючись на горі та сльозах, відтворює «не тільки особисту, а й суспільну трагедію віку, привнесеною владою в ім?я торжества утопічних ідей - ідей руйнації і спустошення, планів упокорення християнської православної цивілізації» [2; 244-245].

М.Стельмах в силу обставин не міг навіть у роки «хрущовських потеплінь» звернутись до аналізу політичних причин проблеми - письменник передусім, змальовуючи трагічний епізод, акцентує увагу на духовно-етичних, морально-психологічних факторах, зображуючи нищість, внутрішню жорстокість, прикриту межуючим з цинізмом фарисейством, тих, хто в усі часи уміли наживатись на людській всезагальній біді (характерно, що Артемон Васюта міг бути і радянським запопадливим активістом, а згодом і фашистським прислужником: явище досить знайоме в усі епохи).

Старий Давид Васюта грубо проганяє голодну Соломію, що, змучена і виснажена, просить хліба («- Дядьку, я відробила би вам. - Іди з богом. Собака прив'язана…» - [4; 80].

Зате молодий Васюта скористовується іншим відробітком - задоволенням власної хтивої плоті:

«Увечері, крадькома від батька, Артемон поклав у торбину трохи вже порослої картоплі, буханець чорного хліба, шматок сала і, щоб ніхто не побачив, левадами подався до мосту, за яким жила вдова.

- Боже мій! Це ти? - злякано стріла його Соломія. Освітлена місяцем, вона боса стояла посеред хати і щурилась під його поглядом. Він ступив до вдови, злегка пригорнув її, і вона застогнала:

- Ой, не чіпай грудей…

Рука спала з її пазухи.

- Що ж з ними?

- Болять. Ой, болять, як і в чотирнадцять років не боліли. Чи то голод, чи вже й смерть зайшла в них.

- Яка смерть, перестань! Я ось тобі хлібця, картопельки приніс, - він поклав хліб і сало на стіл, а картоплю висипав під лаву, і знову пригорнув Соломію.

Вона заплакала.

- Ти чого?

- Невже ти мене, голодну, зачепиш? Це ж смертельний гріх.

Артемон махнув рукою, тією, яка приторкнулася до її охололих персів:

- Хіба людина проживе без гріха?

Соломія підійшла до столу:

- Коли дозволиш, я хлібця поїм. Вже його дух один дурманить, божевільною робить» [4; 80-81].

Сцена як наплив спогадів використана автором і в односюжетній драмі «Дума про любов».

Незмінений у п?єсі й епізод освідчення Максима Туровця і Соломії, котрі знаходять своє щастя: справжня любов змиває гіркий біль минулого, колишні страждання, муки падіння. Воістину як у «Злочині і карі» Ф.Достоєвського: «Их воскресила любовь».

В окремих колізіях твору М.Стельмаха відчувається той психологізм, що певною мірою йде від ідейно-естетичних засад великого російського класика.

Цілком закономірно, що психологізація характерів і конфліктів сильніше виражена у романному мисленні М.Стельмаха у порівнянні з драматургічним.

Характерно, що вражаючий епізод зі смертоносного 33-го у романі і драмі письменника писався у ті роки, коли відома трагедія свідомо замовчувалась з політичних причин. На цю сторінку національної історії було накладено ідеологічне табу. Хоча за кордоном ця тема ґрунтовно розроблялась письменниками української діаспори (відомі романи «Марія» У.Самчука, «Жовтий князь» В.Барки, «Діти Чумацького шляху» Д.Гуменної, «План до двору» Т.Осьмачки тощо) і в науково-документальних дослідженнях (напр., «Жнива скорботи» Р.Конквеста).

І слід віддати належне громадянській мужності М.Стельмаха, котрий хоч в окремих епізодах своїх творів намагався не обминути жахливу сторінку з національної історії в умовах державно-партійної системи.

У творах М.Стельмаха (романі «Дума про тебе», його інсценізації «Дума про любов», а пізніше у «Чотирьох бродах») проблема ця озвучена насамперед у суспільно-моральному, в духовно-етичному плані, оскільки зле начало в людині і визначає політичні орієнтири, стимулюючи й творячи тотальні ідеології, котрі дорого обходяться гріховному людству.

Саме наприкінці 60-х М.Стельмах порушив ті болючі проблеми, котрих, як зазначає літературознавець Г.Штонь, «містили в собі чимало історично минущих можливостей для паразитування у них зла» [7; 216].

Характерно, що проблеми ці залишались і надалі в суспільстві «розвинутого соціалізму», і в перебудовчі часи, і в глобалістичному сьогоденні, поскільки витоки того самого зла лежать в основі духовної деградації, а тому Васюти, Пасикевичі, Хворостенки з «Думи про тебе», Безбородьки і Поцілуйки, Чорноволенки і Киселі з «Правди і кривди» виринатимуть у різних іпостасях, в різних історичних умовах при благодатному для них грунті. Тому персонажі ці не прив?язані лише до конкретної епохи, хоч у романній та драматургічній інтерпретації виступають як породження тоталітарної доби.

Цікавим художнім відкриттям у цьому плані є батько і син Васюти - сільські глитаї і гендлярі найсвятішим.

У романі «Дума про тебе» письменник порушує уперше в образі старого Давида Васюти, що був вихований жмикрутом і прагматиком батьком і, власне, передав і своєму відприску Артемону не тільки гени, а й жорстокі принципи «стяжання в ім?я стяжання» (як у І.Карпенка-Карого), проблему запізнілого прозріння і каяття.

Старий Давид Васюта починає розуміти, спостерігаючи за власним сином-циніком Артемоном (той разом з батьком гендлював на людському горі у 33-му, потім служив запопадливо із жорстокістю радянській владі, з приходом німців став поліцаєм), що життя прожите марно, що багатство, накопичення золота не зробило його щасливим - скоріше, навпаки: власний син стає чужим і ненависним, жорстоким і небезпечним не тільки для людей, а й до нього самого.

Колись парубком Давид покохав по-справжньому бідну дівчину Тетянку. Однак над його коханням з палицею став власний батько. Одружився Давид на іншій, не з любові, а з примусу, поскільки батько «затявся на своєму: «По любові можуть женитися або безпросвітні дурні, або великі пани, що проживають на головизні. А нам треба на земельку, на маєтність стягатись». І окрутив його на високоплечій, стегнастій дівці багатого кабанника, в якої і уста, і ноги пахли товченою бараболею. Давидові за все подружнє життя ні разу не забажалось, щоб її голова припала до його грудей.

Посумувала, посумувала його душа, скоцьорбилась, мов порожня калитка, і теж потяглася до батьківського грошолюбства і крутійства» [4; 20]. Мав би Давид немалий статок, однак революція, а потім і колективізація поламала усі плани. Довелося й одним із перших вступити до колгоспу. Правда, згодом у голодний рік вони з сином Артемоном збагачувались на людських сльозах і смертях: торгували вирощеною на цвинтарі картоплею, пуд якої у голод давав більше, ніж міг за місяць заробити вчитель.

Прислуговувались новій владі, хоча й нарікав у душі на неї Давид: «Більшовики й самі не навчилися торгувати, і другим не дають» [4; 21].

Навіть зрізали батько і син Васюти цвинтарні хрести, котрими топили в печі. І картопля, вирощена біля могил, і зрізані хрести, що гріли бездушні гріховні тіла, тут виступають своєрідною метафорою, що несе у собі і містичний смисл.

Церковний титар Югин, заставши Давида за черговим святотатством, кидає гірку правду, осуд і звинувачення односельців: «…страшний ти, що через живих нічого не бачиш живого. Золото, кажуть, прикопав ти глибоко, а душу зовсім загріб» [4; 23].

Поступовий злам проходить у грішній душі Давида, коли його син зрізує хреста на могилі Тетянки - зрадженої любові старшого Васюти. Тепер він співчуває навіть Ярині, котру силою віддають за цинічного і бездушного Артемона. Зрізаний і сплюндрований безпутним сином хрест, вчинена наруга і святотатство над могилами наче окреслюють у металогічному плані (власне в теологічному смислі) моральність людини, котра присвятила себе на службу мамоні.

Психологізм ситуації посилюється художніми деталями, що відіграють метафоричну роль.

Вирослий у достатку, у культі наживи і стягання Артемон стає жорстоким і цинічним до власного батька: зло породжує зло - і в генетичному, і моральному, і соціальному планах.

Майстерність у метафоричності фраз, у значимості художніх деталей визначає закономірність суворої розплати за гріховне минуле, за відомим євангельським принципом: «І аз воздам».

«Артемон рвонув двері од себе і вже з сіней гаркнув:

- Коли ви згасаєте, мов хрест у печі, то не сійте попіл на чиєсь життя, - і так хряпнув дверима, що застогнали всі шибки, а з лави полетіла на підлогу свиняча голова.

Старий не підняв її, а копнув ногою і раптом жахнувся: так само, як він, Артемон бив ногою Тетянчин хрест.

Давид болісним поглядом обвів свою низьку постарілу хату, і вона йому тепер, перед весіллям, уперше за все життя здалася домовиною» [4; 24].

Так старий Васюта пожинає гіркі плоди посіяного ним самим, відступництва від найсвятішого.

Запізніле каяття Давида так і не принесло спокути чи хоча б надії на неї, поскільки син вже став не сином, не дитиною, не надією, а катом» [4; 362].

Яскраво окреслюється релігійне начало (і це в ідеократичні часи, коли особливий розгін брала атеїстична пропаганда). Воно у страшній молитві заблукалого у гріхах, у служінні золотому тільцю батька: «Боже милий, боже милосердний, як благати тебе, щоб оте, що сталося, було тільки сном, тільки поганим сном? Як благати тебе, щоб ти якимось дивом повернув своїми роками назад хоч років із двадцять. Тоді б і я випрямив свою душу і розум своєї дитини, не отруїв би їх клятою копійкою… Мені здавалося, що вона дасть спочинок на старості, а вона, як вовкулака, покотилась до чужої крові… Господи, твій син загинув на хресті, а чому ж мій не загинув хоч на війні? Тоді б я сльозою, а не сукровицею оплакував його» [4; 362].

Як бачимо, у психологізації образу, у ситуації тут наявний суто християнський фактор, що йде від психологічного, власне теологічно-містичного реалізму Ф.Достоєвського.

Давидові Васюті, котрий служінню мамоні змарнував і власне життя і морально скалічив сина, хотілось би повернути минуле, спокутувати свої провини, зраду своїй любові - «зеленоокій Тетянці»:

«Боже, чого ж він, телепень, послухався тоді скрипливобрового батька і не одружився з нею? У них були б інші діти… І не було б Артемона» [4; 362].

Зрадивши Тетянку через багатство, Давид виношував у серці все життя і любов до неї, і прагнення спокути перед людьми:

«Колись він думав: розбагатіє та й зробить щось добре церкві і людям. Та запізнились його думи і до людей, і до бога» [4; 364].

Коли ж прийшла у 41-му окупаційна влада, до якої старий, битий життям Васюта ставиться з упередженням (служба сина Артемона фашистам і лякає й обурює його), до Давида приходить нове випробовування совісті.

Старий односелець Саливон просить врятувати доньку Тетянку від фашистської неволі, від долі наложниці окупантів. Доньку звали Тетянкою, і вона, як дві краплі води, була схожа на юнацьку любов Давида Васюти - зеленооку Тетянку: доводилась їй рідною племінницею.

Цинічний Артемон вимагав викупу. І старий Давид вирішує хоч на старість, хоч частково спокутувати гріхи свого сімейства. Тут Стельмах проявляє себе неабияким майстром психологізації характеру і ситуації, розкриваючи внутрішній злам у заблукалій, у погрузлій в пошуках матеріальних статків душі. Врятувати юну Тетянку, що так схожа на його втрачену любов, од неволі і безчестя, вважає Давид, зможе тільки золото, колись таємно прикопане і од людей, і од ненависного тепер сина Артемона.

Мотив прихованих, нереалізованих через скнарість скарбів у письменника набуває духовно-етичного осмислення про марність людського життя, розтраченого у пошуках примарного щастя, поглиблюючи при цьому психологізм твору і, певною мірою, його релігійно-містичний підтекст:

«…він докопався до чорного, обплетеного мідним дротом чавунця, який навдивовижу був схожий на людську голову, навіть мав нерівні обережні очі, невідомо ким відлиті чи підроблені.

Давид став перед ним на коліна, обома руками висмикнув з омертвілої землі, потім, посунувши світло, поставив чавунець на діжницю, зняв покришку, під якою заволохатилась перетліла повсть. Як і завжди, знімав її з опаскою, як і завжди, непокоїлись руки на ній, аж поки зеленкувате масне багатство і царі на ньому не глянули йому в очі. І раптом Давидові стало млосно. Ні, це не золото було.

Це в одному чорному чавунку, як у домовині, була похована уся його молодість, усі його зрілі роки і край невтішної старості.

Він не запродав за червінці душу дияволу, але сам біля них зробився бісом і не помітив, як віддав у лапища дияволу свого сина. Гей, гей, страшні були казки про золото, а життя склалося страшнішим за ті казки, а найтяжче - не повернеш назад жодного року, жодного дня» [4; 370-371].

Як бачимо, багатство художніх деталей, які підкреслюють могильність, руйнацію, забісовленість, ведучу до пекла і рід, і нащадків, мертвотність примарного щастя, свідчать про неабияку майстерність письменника-психолога, що вміє передати в короткому епізоді і душевний злам, і біль за втрачене марнотою життя, і запізніле каяття грішника - каяття, що, на жаль, приходить тільки у скруту. Доповненням, а скоріше підсиленням авторського психологізму, є насамперед і поетичне багатство, афористичність вислову, що підкреслює значимість художніх деталей:

«Ось і хата Саливона, хата Тетянки. Од квітника запахло прив?ялими чорнобривцями, як пахли колись ними уста його Тетянки… Це ж треба таке, щоб чорнобривці юності так розтривожили твою старість? Скільки того незвичного є на світі, яке не цінуєш у щоденні, а потім зупиняєшся перед ним у прикру чи лиху годину» [4; 371].

Золото, яке принесла Саливону запізніла совість Давида, не знадобилось для викупу Тетянки: вона пішла у ліси шукати партизанів.

Проблема людини, що у вирі громадянської війни опинилась на роздоріжжі, втративши кохання, Батьківщину, щастя, психологічно вмотивовується через долю Мирона Снігурського та його дружини Софії - сільської учительки. Мирон - колишній петлюрівець і, закономірно, вигнанець. Щастя його зруйноване, хоча Софія, будучи радянською учителькою, зберігала до чоловіка любов і вірність.

Люблячі одне одного люди через суспільно-політичні колізії опинились у різних таборах. Така проблема досить поширена у літературі постреволюційного періоду: вона у творах М.Шолохова, Ю.Яновського, Б.Лавреньова, К.Треньова, М.Куліша, значно пізніше у забороненій у 60-ті до постановки п?єсі М.Руденка «На дні морському».

Повернення в Україну у 1941-му не приносить очікуваної радості і щастя: фашистська агресія була не визволенням, а окупацією, що несла і чергове поневолення селянства, і грабування національних багатств, і горе, і смерть. Колишній учитель, який повірив у національну романтику, з болем усвідомлює, що за два десятки літ розлуки з рідною землею, з люблячою дружиною став заручником політичних ігор, які несуть смерть і руйнацію:

«За цей час людство народило сотні мільйонів своїх дітей, зруйнувало старі держави, створило нові держави, вигадало десятки наук і тільки не може вигадати однієї: не вбивати людини. Тоді б не було і тієї пухлини, що зветься Гітлером. Човен життя його пливе по двох ріках: в одній - кров синів, у другій - сльози матерів. Тому й потягнулися до зброї навіть тендітні руки Ярославен» [4; 376].

Краса рідної землі, ностальгія за втраченим, так майстерно передані у посилюючих психологізацію образу художніх деталях, розкривають внутрішню роздвоєність людини, що волею і неволею опинилась між двох вогнів, що втратила рідне і близьке, натомість замінивши його чужими ерзацами: «…він давно носить білизну із штучного шовку, і все в нього вийшло штучне, тільки біль справжній» [4; 379].

Особистісно-психологічна трагедія стельмахівського героя підсилюється у фінальній сцені, коли Мирон у пошуках коханої і люблячої дружини наштовхується на її постріл (цікавий аналог: Оксана Лугова з п'єси М.Руденка «На дні морському» стріляє у власного сина, який привів карателів на партизанський загін). Після пострілів Софії Мирон живе одним: «він хоче вмерти не з панами щурами, а проти них» [4; 384].

Проте життя змарноване, летить невпинно час, народжується нове життя, але «Як не йде, як не божеволіє час, а колиска колишеться! Тільки не його» [4; 384]. Так власне романна колізія долі Мирона і Софії вмотивовується автором цілком закономірно у всій її складності і незавершеності, бо щаслива завершеність виглядала б штучно навіть у її романтичному висвітленні. Психологізація характерів і ситуацій тут тільки посилюється. Правда, у п?єсі «Дума про любов» образ Мирона Снігурського значно спрощений, втрачає психологізм, позбавлений мук совісті, дієвості, поскільки й зустрічається в епізодах, де більше розкривається загарбницька сутність фашистської стратегії.

Образ Давида Васюти, такий багатозначний в ідейно-естетичній парадигмі роману, взагалі відсутній у драмі, яка вийшла більше декларативною, герої тут менше діють, висловлюючи здебільшого свої світоглядні позиції.

Це стосується передусім і інших негативних персонажів, трансформованих зі сторінок роману «Дума про тебе» в його інсценізацію «Дума про любов», зокрема Антона Пасикевича, що з приходом фашистів, очолив допоміжну поліцію, його похітливої дворянки - дружини Антоніни та її коханця, учорашнього завуча Меркурія Шинкарука.

Звичайно, можливості романного творення характеру далеко більші, ніж для драматургічного, принаймні у першу чергу для Стельмаха, котрий в історію літератури увійшов передусім як майстер лірико-психологічного прозового письма. Проте ряд персонажів з роману «Думи про тебе» в односюжетній п?єсі зазнали немало змін.

Це стосується передусім Антоніни Аполінаріївни, колишньої дворянки, що в умовах ненависної їй радвлади притаїлась за плечима директора початкової школи Пасикевича. У романі ця жінка постає водночас і принадливо хтивою, і злісно-ненависною до простолюду, і підступно-зловісною.

Влучні художньо-образні деталі окреслюють її духовно-моральну порожнечу, противну самому жіночому призначенню (наприклад, «…поопадалі груди, біля яких не лежали ні свої, ні чужі діти» [4; 223].).

Кровожерливо-мстивою постає вона у своїй дикій, знавіснілій радості, коли проходять репресії над комуністичними лідерами та активістами, від чого стає моторошно навіть її коханцю, вічному підлотнику Шинкаруку:

« - Це правда, що зняли їхнього секретаря ЦК?

- Правда.

- І можуть далі піти круги?

- Думаю, так.

І тоді вона гарячково кинула хворобливий блиск очей у куток з образами, кинула руку на лоба, а на підрізаних жовтих щоках її з?явились лапи рум?янцю.

- Господи, спасибі тобі! Може, нарешті, це початок кінця? Хай вони в злобі з?їдають один одного, хай почнеться й народовбивство! Тоді прийде і наш час, час вищих сердець!

Від цієї жаги, від цього пароксизму ненависті навіть Меркурію Юхримовичу стало моторошно. Дворянський наростень забувся, що перед ним стояв мужицький син - людина низького серця. Їй, яка й досі жила «голубою концепцією», думається, що вона зроблена з іншої глини.

Тільки й усього в тобі, що маєш дворянські немочі й дурман любощів. Бач, вона злякалась гріха любові, а народовбивства не злякалась!» [4; 224].

У п?єсі «Дума про любов» дворянка Антоніна виписана навіть зі співчуттям і симпатією. Це скоріше заблукала душа у жорстоких реаліях класової боротьби.

Це і жінка, яка живе гіркими спогадами про втрачене через революцію, і нещасна обивателька, котра у постреволюційних умовах змушена стати наложницею без любові й елементарної жіночої прив'язаності до пристосуванців і підлотників, котрих зневажає в душі.

Вона співчуває Ярині («Навіщо обманув оцю сільську Джульєтту?» - [5; 426], висловлює праведний гнів чоловікові і коханцеві («У вас ніколи слово богом не було» - [5; 426], солідарна з Богданом, коли той дає ляпаса Шинкаруку («Це для симетрії!» - [5; 427]). Антоніна проти планів окупаційної влади, внутрішньо протестує, іронізуючи над запроданцями («У дні катастроф деякі людці стають гробами» - [5; 443]).

Людинознавчі, новаторські можливості М.Стельмаха, знання минулого й сучасного, суспільних процесів дозволили йому, попри те, що він творив у жорстких рамках соцреалізму, показати ряд яскравих постатей з неповторними рисами характерів, які проявляються у вчинках, роздумах, діях, спілкуванні, роботі. Чіткі й конкретні естетичні оцінки М. Стельмаха. Зрозуміло, що з погляду сучасного прочитання твори М.Стельмаха багато в чому здаються непереконливими, та, погодьтеся, не так багато можна віднайти у прозі соцреалістичної доби творів, де б перевага надавалась відтворенню внутрішнього світу людини, а не політичним факторам в осмисленні праведного і грішного, добра і зла, спробуйте поглянути на творчість майстра під кутом зору загальнолюдського, гуманного, що, власне, є найсуттєвішим для літератури. . Романи Стельмаха, як слушно зазначає Г.М. Штонь - “це квінсестенція ліро-епічного письма, яка постійно рветься на волю і над яким, коли замислитись, немає жодних прапорів”. [6; 140].

Література

1. Кудрявцев М.Г. Історизм та міфотворчість: питання історії, теорії літератури та компаративістики: монографія / М.Г. Кудрявцев. - Вид. 2, доп. - Кривий Ріг: Видавничий дім, 2012. - 354 с.

2. Кудрявцев М.Г. Своє і чуже: історико-літературознавчі та компаративістичні студії / М.Г. Кудрявцев. - Кривий Ріг: Видавничий дім, 2007. - 368 с.

3. Семенчук І.Р. Романи Михайла Стельмаха: Літ.-критич. нарис.-К.: Рад. письменник, 1976.-214 с.

4. Стельмах М.П. Твори: в шести томах / М.П.Стельмах Т. 5 - К.: Дніпро, 1973. - 391 с.

5. Стельмах М.П. Твори: в шести томах / М.П.Стельмах Т. 6 - К.: Дніпро, 1973. - 510 с.

6. Штонь Г.М. Духовний простір української ліро-епічної прози / Г.М. Штонь. - К.: Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка, 1998. - 317 с.

7. Штонь Г.М. Романи Михайла Стельмаха/ Г.М. Штонь.- К.: Наукова думка, 1985.- 272 с.

Анотація

У статті аналізуються роман М.П. Стельмаха „Дума про тебе” та односюжетна драма „Дума про любов”. Автор зупиняється на формах художнього мислення прозаїка і драматурга у відтворенні соціально-етичних та пов'язаних з ними рядом факторів особистісно-моральних проблем, на автобіографічних елементах роману та односюжетної п'єси.

Ключові слова:

Роман, драма, психологізм, характер, ліризація, поетичність

любовний стельмах роман етичний

Аннотация

В статье анализируются роман М.А. Стельмаха "Дума о тебе" и односюжетная драма "Дума о любви". Автор останавливается на формах художественного мышления прозаика и драматурга в воссоздании социально-этичных и связанных с ними рядом факторов личностно-моральных проблем, на автобиографичных элементах романа и односюжетной пьесы.

Ключевые слова:

Роман, драма, психологизм, характер, лиризация, поэтичность

Summary

The article analyses M.P.Stelmakh's novel “Duma about you” one-plot play “Duma about love”. The author studies the prosaist and dramatist's forms of creative thinking in reflection social-ethic and connected with them other factors of personal and moral problems. The author also pays attention to autobiographic elements of the novel and one-plot play.

Keywords: Novel, drama, psyhology, character, lyricism, poetry

Размещено на Allbest.ru