Образ Ісуса Христа у творчості Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

атеїзм ісус христос українка

Вступ

1. Теоретична характеристика життєвого і творчого шляху Л. Українки

1.1 Атеїстичний світогляд у Європі

1.2 Рецепція проблеми в сучасному літературознавстві

1.3 Образ Ісуса Христа в українській літературі

2. Теоретичний аналіз проблеми трактування образу Ісуса Христа у творчості Л. Українки

2.1 Особливості трактування образа Ісуса Христа в творі Л.Українки «Одержима»

2.2 Особливості трактування образа Ісуса Христа в творі Л.Українки «На полі крови» та «В катакомбах»

Висновок

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність. Чим більше часу минає від дня смерті Лесі Українки, тим більше зростає і поглиблюється інтерес дослідників до цієї дивовижної особистості, тим виразнішим стає усвідомлення її унікальності. Творчість Лесі Українки припадає на кін. ХІХ- поч. ХХ ст. - епоху зламу, що характеризувалася значними змінами як у соціальній, так і духовній сферах. З одного боку, утверджується науково-технічна цивілізація, яка у своїх ідейних засадах протистояла християнській культурі, з іншого - з'являються нові художні течії, що борються проти опредмечування й обездуховлювання людини.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. класична до того драма, в українському розумінні - романтично-побутова мелодрама, вже не задовольнила естетичні смаки. І. Гаєвська пояснює це так: «Залишаючись на українському грунті романтичною, вона повинна була стати водночас новою драмою в європейському розумінні, звернутися до міфологічного відтворення світу у свідомості людини» [2, с. 103]. Власне, повернутися до тих першооснов, на яких ґрунтувалася християнська культура. У цьому контексті стає зрозумілим, чому у творчості Лесі Українки значне місце посідає біблійна та тісно пов'язана з нею ранньохристиянська тематика. Вона охоплює і більшу частину всієї драматургічної спадщини письменниці.

Об'єкт дослідження - творча спадщина Лесі Українки.

Предмет - особливості трактування образу Ісуса Христа у творчості Лесі Українки.

Мета - дослідити особливості трактування образу Ісуса Христа у творчості Лесі Українки.

Завдання:

- надати характеристику життєвого шляху Лесі Українки;

- дослідити творчий шлях Л. Українки;

- визначити значення творчості Л. Українки в розвитку української літератури;

- дослідити образ Ісуса Христа в українській літературі;

- проаналізувати особливості трактування образа Ісуса Христа в творі Л.Українки «Одержима»;

- проаналізувати особливості трактування образа Ісуса Христа в творі Л.Українки «На полі крови» та «В катакомбах».

Методи - аналіз, синтез, індукція, дедукція.

Структура. Робота містить вступ, 2 розділи, 6 параграфів, висновки та список використаних джерел.



1. Теоретична характеристика життєвого і творчого шляху Л. Українки

1.1 Атеїстичний світогляд у Європі

На розвиток духовної культури суспільства впливають як релігійні, так і атеїстичні ідеї. Релігія і атеїзм є історико-культурними феноменами суспільного буття. Вони виникли і розвиваються в суспільстві та разом з суспільством, створюючи в ньому відповідні форми свідомості та світоглядної культури. Людська культура - це історичний продукт творчої діяльності людей із освоєння навколишнього світу і внутрішнього світу самої людини. Розвиток і функціонування релігійних і атеїстичних поглядів, уявлень, ідей та ідеалів - явище об'єктивної реальності, факт історії та факт культури. Набуваючи статусу культурних цінностей, вони завжди впливали і продовжують впливати на свідомість та поведінку людей. Тому дуже важливо розібратися в їх сутності, визначити роль та місце у розвитку духовної культури. Релігія і атеїзм в історико-культурному процесі виступають як певні системи духовних цінностей, що визначають ставлення людини до явищ природи і суспільства, до самої себе як культурної особистості. На цінностях, які набули традиційних форм, виховуються покоління людей. Внаслідок соціально-класової диференціації феноменів культури релігія та атеїзм зазнають впливу ідеологізації. Це неминучий процес для суспільства з різнорідною соціальною структурою і наявністю соціокультурних суперечностей. Ідеологія виступає як зовнішній регулятор життєдіяльності людей. Тому будь-яка ідеологія тією чи іншою мірою чинить деформуючий вплив на культурний процес. «Духовно-практична діяльність містить в собі і ідеологічну діяльність, спрямовану на формування у людей певних елементів суспільної (класової) свідомості за допомогою пропаганди, агітації, навчання, просвіти, а також моральних настанов, судових рішень, церковних проповідей та інших засобів “обробки людей людьми”» [1, с. 37]. Ідеологічний потенціал культури залежить від того, в якому відношенні знаходяться класові цінності з цінностями загальнолюдськими. Культура є цінність більш вищого порядку, ніж ідеологія. Тому між культурою та ідеологією виникає певна суперечність. За допомогою ідеології той чи інший клас намагається реалізувати свої головні інтереси в соціокультурному процесі. Політизація та ідеологізація завжди супроводжують соціокультурний процес. Ідеологія як система послідовних поглядів, що обумовлені певною точкою зору на людину і світ, може виконувати свою функцію тільки до тих пір, поки вона не починає претендувати на абсолютну істину. «Абсолютизація ідеологічних передумов майже завжди починається в той момент, коли захисники втрачають віру у свою спроможність відстояти їх у відкритому і чесному спорі», а це, у свою чергу, призводить до лицемірства і нетерпимості тих, хто не хоче визнати свою моральну поразку, хибність своїх ідеологічних або релігійних вірувань [2]. Отже, для дослідження духовно-ціннісних вимірів релігії та атеїзму в соціокультурному процесі потрібен філософсько-культурологічний аналіз. Розгляд релігії та атеїзму за допомогою філософсько-культурологічних категорій надає можливість підійти до вивчення цих феноменів духовного життя з позицій нової методології. Суть її полягає у тому, що релігія і атеїзм розглядаються як діалектично пов'язані протилежні сторони єдиного процесу розвитку духовної культури суспільства. Це означає, що філософсько-культурологічний аналіз спирається на фундаментальне теоретичне положення: людська культура є основою як релігії, так і атеїзму [3]. Суперечності, що виникають між релігією і атеїзмом в історичному процесі, впливають на соціокультурну динаміку суспільства. Тобто історична взаємодія релігії та атеїзму, виникнення і подолання суперечностей у цьому процесі складають певні чинники соціокультурного життя. Виявлення і розв'язання цих суперечностей створює культурологічну проблему релігії та атеїзму як проблему цінностей духовної культури. Цілком слушною є думка, що «протиставлення релігії та атеїзму, релігійної та світської культур - проблема не тільки ідеологічна або філософська, але й історико-культурна». І якщо розуміти культуру як складну історичну реальність, насичену кризами і конфліктами, то означену проблему слід розглядати як питання про суперечність між різними компонентами культури, що неминуче виникають усередині її. «Філософське осмислення цих суперечностей залежить від того, якого роду цінності знаходяться в центрі, у фокусі кожного історичного типу культури. А самі ці цінності завжди визначені глибокими ідеологічними та суспільними причинами» [4, с. 37]. Методологічна помилка, характерна для наукових праць радянських авторів, полягала у протиставленні атеїзму і релігії як культурних і антикультурних явищ та настанові на повне подолання релігії у процесі створення соціалістичної культури. Це не сприяло об'єктивному вивченню проблем релігії та атеїзму. При такому підході багато складних питань функціонування релігійної та атеїстичної свідомості розглядалося в ідеологічній площині. Прокрустове ложе партійної ідеології та державного замовлення позбавляло дослідників можливості вільного творчого висвітлення проблем на сторінках офіційної преси, розробки альтернативних підходів до їх наукового розв'язання. З іншого боку, представники релігійної думки ніколи не визнавали за атеїзмом позитивної культуротворчої ролі. Навпаки, ще з часів Платона атеїзм розглядався як своєрідна «хвороба душі». Російська православна церква ставилась до атеїзму як до єресі, богохульства. У часи царського самодержавства вона разом з державою переслідувала атеїстів як злочинців і в особі своїх ідеологів не визнавала за атеїзмом будь-якого власного позитивного змісту. Наукове вивчення історії культури показує, що вільнодумство, і зокрема атеїзм, є природною реакцією рефлексуючої свідомості людини, що пізнає себе у світі та світ у собі.

З наукової точки зору виникнення релігії як явища культури є історичною необхідністю. Релігія - це необхідний момент розвитку культури, завдяки якому людина доповнювала свою слабкість та обмеженість в процесі свого історичного розвитку за допомогою ілюзорних форм духовно-практичної діяльності [4]. В цьому розумінні релігія, безумовно, допомагала людині вирішувати певні питання свого буття, бо інакше вона була б їй не потрібна. Але таке культурне значення релігії не слід абсолютизувати. У міру теологічної догматизації релігії та канонізації релігійних норм, що часто стають директивами для політичної та моральної свідомості, посилюються її негативні, реакційні аспекти в соціокультурному процесі [4]. Якщо в межах релігійної свідомості актуальні питання духовного розвитку не знаходили нового рішення, яке б задовольняло потреби свого історичного часу, то вони знаходили матеріалістичне i атеїстичне тлумачення. «Проявом свободи думки стосовно релігії слід визначати і атеїзм, який існував та існує в різних формах. Атеїзм - це найвище висловлювання вільнодумства стосовно релігії» [8, с. 12].

Коли в Європі, починаючи з епохи Просвітництва, процес секуляризації культури набув бурхливого розвитку, то релігія та церква все більше і більше втрачали свої позиції в духовному житті суспільства. Навіть релігійні філософи і богослови вимушені визнати цей факт. Так, наприклад, протоієрей В. Зеньковський спеціально звернув увагу на, як він пише, «розсудочну культуру XVIII - XIX - ХХ віків» та на «відкрите безбожжя, що підкріплюється розвитком матеріалізму». Він намагався дати відповідь на питання про значення для сучасного духовного життя атеїзму, ідеї якого поєднались з ідеями «прогресу» і «наукового соціалізму». Зеньковський пише: «Європа не могла і не може відмовитись від задач та ідеалів, які їй принесло християнство, але вона шукає здійснення цих задач поза Церквою» [9].

Можна послатися також на видану Ватиканом чотиритомну енциклопедію «Сучасний атеїзм», в якій визначається, що атеїзм став масовим явищем і як теорія, світогляд утверджує вищі духовні цінності, проникаючи «в yci галузі культури, особистого та суспільного життя: філософію, мораль, науку, мистецтво, літературу, icтopію, політику, економіку, право і т.д.» [10, с. 19]. Визнання цінностей атеїзму та його позитивного впливу на культуру можна зустріти також в працях релігійних філософів. Наприклад, філософ-католик Ж. Лакруа у своїй книзі про атеїзм писав, що атеїзм є «система цінностей, які пройшли крізь серце людини. Її неможливо зруйнувати, не відчувши попередньо цих цінностей» [4, с. 98].

1.2 Рецепція проблеми в сучасному літературознавстві

Атеїзм у літературі (грецьк. а -- без, teas -- Бог) -- світогляд, який не визнає Бога і віри в Бога та релігії. Теоретичною основою А. є філософія матеріалізму. Оскільки вчення матеріалізму пройшло різні етапи розвитку (наївний матеріалізм, метафізичний матеріалізм, діалектичний Матеріалізм тощо), то й А. також еволюціонував. Виділяють А. Демокріта, Епікура, Лукреція (античність), європейських філософів-матеріалістів (Б.Спіноза, Ф.Бекон, Т.Гобс, Дж.Локк); раціоналістів-просвітителів XVTII-XIX ст. (П.Гольбах, К.-А.Гельвецій, Д.Дідро, Л.Фейербах), російських революційних демократів (В.Бєлінський, М.Чернишевський, М.Добролюбов), войовничий атеїзм марксизму-ленінізму. Світогляд А. так чи інакше на всіх його етапах позначався на художній літературі, передусім на змісті творів.

У радянському літературознавстві постійно розроблялася проблема “атеїстичних поглядів” письменників, “атеїзму літератури”. При цьому часто сплутувалися такі аспекти ширшої проблеми, як “Бог і духовна культура”, “Церква і література”, “віра і література”, “працівники культу і література” тощо. Поширені в художній літературі світу “антиклерикальні мотиви” (тобто викриття людських вад служителів культу) видавалися часто за “атеїзм літератури”.

Історія світової літератури, у тім числі й української, показує, що т.зв. атеїстична література і атеїстичне виховання в цілому не сприяли духовному вдосконаленню особистості. Дуже часто письменники-атеїсти з роками поверталися не тільки до проблем віри, а й до Бога, займалися своєрідним “богобудівництвом”, навіть ставали містиками.

Леся Українка належить до славетної плеяди великих українських письменників - революційних демократів, що відіграли видатну роль не тільки в розвитку художньої літератури, але й у розвитку суспільно-політичної думки на Україні кінця XIX-початку XX століть. Літературна і громадська діяльність Лесі Українки припадає на пролетарський період визвольного руху в Росії - період, коли марксизм став завойовувати маси трудящих на свій бік.

Зростання революційного руху пролетаріату, а також вчення марксизму-ленінізму справили великий вплив на формування суспільно-політичних поглядів письменниці, яка близько підійшла до марксизму. Вона одна з тих, кому належить заслуга поширення ідей марксизму на Україні.

Леся Українка була енциклопедично освіченою людиною, мала матеріалістичний світогляд, Її літературна спадщина свідчить про глибоке розуміння письменницею законів розвитку природи і суспільства. Все це стало теоретичною основою атеїстичних поглядів письменниці. Атеїзм її має бойовий, войовничий характер, у ньому звучить пафос революційної боротьби як проти гніту царського самодержавства, так і проти духовного гніту клерикалів.

З дитячих років Леся Українка виховувалася вільною від релігійних забобонів. Вона не вірила в бога, різних духів, у загробне життя, виступала проти церковних обрядів і релігійних церемоній. Пізніше, критикуючи спіритизм (від латинського spititus - дух), вона відзначала, що єдино вартий дух - це дух свободи. Атеїстичні погляди її складалися спочатку під впливом дядька М. П. Драгоманова, відомого українського громадського діяча, атеїзм і критичне ставлення до самодержавства якого були прогресивним явищем для свого часу. М. П. Драгоманов, зокрема, підбирав для неї літературу, коли вона працювала над підручником «Стародавня історія східніх народів», в якому широко представлені погляди 19-річної письменниці на релігію. В цьому підручнику Леся Українка говорить про походження релігії у первісних людей, а також про буддизм, релігію єгиптян, євреїв і т.д. Вона правильно характеризує вірування первісних людей як примітивні. Стосунки первісних людей з природою викликали у них віру в добрих і злих духів. Стихійні сили природи (вітер, дощ, грім тощо) одухотворялися, наділялися свідомістю, волею, бажанням. Люди поклонялись цим силам, просили у них допомоги і захисту.

Звичайно, не треба думати, що Леся Українка вже в той час мала справді наукове, матеріалістичне уявлення про походження і розвиток релігії. Пояснюючи примітивізм вірувань первісних людей недостатністю їхнього розумового розвитку, вона забувала про головне - про низький рівень економіки, що був основною причиною виникнення релігії.

Рано зрозумівши реакційну суть релігії, письменниця на початку 90-х років включається в боротьбу проти одурманювання українського народу служителями церкви не тільки у себе на батьківщині - в Східній Україні, але й у Галичині, де духовний гніт клерикалів був особливо тяжким і перешкоджав зростанню революційного руху, об'єднанню західних українців з східноукраїнським і російським народами. В одному із своїх листів до брата М. П. Косача (березень 1891 року) Леся Українка писала про необхідність посилення боротьби з галицьким клерикалізмом і попівщиною, прямо відзначаючи, що клерикали і попи можуть «висмоктати всі здорові соки життя з народу» [1]. В цьому ж листі вона з радістю повідомляла про відхід місцевої інтелігенції від духовенства.

В той час як реакція вела активну релігійну пропаганду, Леся Українка з болем констатувала, що дуже мало людей у Галичині бореться проти релігійного дурману. Вона гнівно критикувала «житія святих», які поширювались тоді галицькими клерикалами та їх прибічниками - буржуазними націоналістами. «Якби я могла, то я б віником вимела усе те «героїчне» сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити» [2], - писала вона М. Драгоманову 17 серпня 1893 року. Солідаризуючись з І. Франком, Леся Українка оголошує війну цим духовним тиранам, які намагалися закабалити рідний народ. У 1894 році письменниця на прохання редактора львівського радикального журналу «Народ» М. Павлика перекладає атеїстичний вірш невідомого німецького автора «В небі ми жодного доброго батька не маєм». Половинчасте розв'язання автором питання про існування бога (замість бога на небі проповідь бога в душі людини) не могло задовольнити Лесю Українку. Всупереч авторові вона пише свій вірш «Коли вже зачепили сі питання» - яскравий антирелігійний твір, що свідчить про різко негативне ставлення поетеси до релігії і містики, про її критичність і послідовність щодо заперечення бога. Вона заперечує будь-яку необхідність створення всіх і всіляких богів.

«До того ж на землі у нас так мало волі,

І без богів начальства в нас доволі...» [3]

У боротьбі проти поширення клерикальної літератури Леся Українка створює ряд популярних брошур, пройнятих революційними ідеями («Державний лад», незакінчена стаття про Джона Мільтона та ін.), збирає кошти для видання атеїстичної літератури, перекладає праці відомих істориків релігії того часу М. Верна та Е. Ренана. Критично ставлячись до цих учених, бачачи непослідовність їхніх поглядів, вона разом з тим уміло використовує їх твори в антирелігійній боротьбі. В статті про Джона Мільтона, знайомлячи читача з протестантським рухом XVII століття в Англії за свободу віри, Леся Українка проголошує право людини на свободу від релігії. Вона розуміє, що за давніх часів попи примушували народ держатися віри умовляннями, залякуванням «пекла» та обіцянками «раю». Але тепер не можна «когось заставити повірити в те, що для нього перестало бути святим» [4], - пише письменниця. Леся Українка підкреслює, що віруючих стало мало навіть серед служителів культу, що попи використовують релігію в своїх корисливих цілях.

Одним з чудових атеїстичних виступів поетеси є вірш «Пророчий сон патріота» (1895), написаний у відповідь на пройняті клерикальним духом статті журналу «Буковина». Їдкими стрілами сатири разить вона Ватікан та його прислужників - галицьких буржуазних націоналістів, гостро і дотепно висміює їх спроби посадити на престол римського папи свого прибічника -- львівського митрополита. Зірвавши маску з обличчя захисників клерикалізму, Леся Українка вкладає в уста новоявленого римського папи - митрополита із Львова заклик до хрестового походу проти пригніченого українського народу, який не покорився австрійському урядові і зберіг симпатії до російського народу та його прогресивних волелюбних ідей. Цей вірш, що сміливо викривав західноукраїнських клерикалів і реакціонерів-націоналістів з їх центром - церквою св. Юра у Львові, виявився надзвичайно актуальним і відразу ж дістав широке розповсюдження в Галичині. Про підлу роль галицьких буржуазних націоналістів, що уклали союз проти свого народу з католицькою церквою, говорить Леся Українка також у статті «Безпардонний» патріотизм».

Активно виступає письменниця проти шкідливого впливу релігії, проти спроб служителів церкви та її захисників тримати народ у темряві. В дописі «Релігійний дур на Україні» (1895) вона викриває антинародну суть релігійного фанатизму, в оповіданні «Школа» (1895) показує повну залежність справи народної освіти від духовенства. З гнівом пише поетеса у вірші «Товаришці на спомин» (1896):

Релігія у нас - то морок темний.

Єгипетських жерців деспотія важка... [5]

Пізніше, під впливом ідей марксизму-ленінізму, розуміння письменницею питань походження і розвитку релігії значно поглиблюється. Про це свідчить стаття «Утопія в белетристиці» (1906), в якій підкреслюється тісний зв'язок релігії з земним життям. Дуже близькими до марксистського пояснення релігії є слова Лесі Українки про те, що «фантазія стародавніх людей взагалі мала нахил творити на небі дублікати всього того, що вона бачила на землі» [6]. Тут же вона зачіпає питання про зміну релігійних вірувань залежно від розвитку людського суспільства, про перетворення цих вірувань у такі релігійні вчення, як християнство, буддизм і ін., що стали панівними релігіями рабовласників, говорить про нетерпимість християнської релігії до інших вірувань, про її роль духовного гнобителя трудящих мас.

Найвизначніші атеїстичні твори написані Лесею Українкою на початку 900-х років, у період її творчої зрілості. Зростання визвольного руху в Росії посилює у письменниці революційні, волелюбні, а разом з тим і атеїстичні мотиви. Послідовно, крок за кроком, вона розвінчує догмати християнської релігії, старанно поширюванні духовенством напередодні революції 1905 року з метою відвернути народні маси від революційної боротьби. Леся Українка створює образи сильних духом людей, які виступають проти християнської моралі.

Войовничим атеїстом зустрічає письменниця революцію 1905 року. Одним з кращих антирелігійних творів Лесі Українки є драматична поема «У катакомбах» (1905). Переносячи читача в ранній період християнства, вона описує бунт раба Неофіта проти духовної тиранії рабовласників. Герой, який мріяв знайти правду в новій вірі, поступово переконується, що і християнське вчення не визволяє його від рабства ні на землі, ні на небі - «у царстві божому», що і в християнській общині немає рівності і справедливості. З обуренням відповідає він єпіскопу - своєму духовному пастирю:

Я не за тим прийшов до вас у церкву,

щоб ярем та хрестів нових шукати.

Ні, я прийшов сюди шукати волі,

бо сказано ж: ні пана, ні раба [7].

Бачачи брехливість і лицемірство тих, хто пригнічує трудящих на землі і намагається посіяти серед пригноблених сподівання на райське блаженство в загробному житті, раб Неофіт повстає проти християнської заповіді покірності і терпіння:

Мені дарма, чи бог один на небі,

чи три, чи триста, хоч і міріади.

За жодного не хочу помирати:

ні за царя в незнаному едемі,

ні за тиранів на горі Олімпі.

нікому з них не буду я рабом,

доволі з мене рабства на сім світі! [8].

Його ідеалом є Прометей, який повстав проти богів заради щастя людства:

Я честь віддам титану Прометею,

що не творив своїх людей рабами,

що просвіщав не словом, а вогнем,

боровся не в покорі, а завзято,

і мучився не три дні, а без ліку,

та не назвав свого тирана батьком,

І деспотом всесвітнім, і прокляв,

віщуючи усім богам погибель [9].

І раб Неофіт іде з християнської общини, щоб разом з іншими рабами боротися проти гнобителів.

Християнство, як і всяка інша релігія, для Лесі Українки було чужим своїм рабським духом. Уже в творі «Грішниця» (1896) письменниця вкладає в уста відважної дівчини, яка підірвала ворожу фортецю і вмирає від ран, сміливий протест проти християнської заповіді любові до ворогів. Героїня драматичної поеми «Одержима» (1901) також іде наперекір християнському вченню про всепрощення. Мужній образ єретика-безвірника створює Леся Українка у вірші «Було се за часів святої Германдади» (1903). В листі до А. Е. Кримського від 26 січня 1906 року з приводу драми «У катакомбах» вона писала: «...типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа - чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб - прометеїст?» [10].

Всією своєю драмою письменниця спростовує вигадки захисників релігії про комуністичний характер первісних християнських общин. Вона розуміла, що сучасна форма християнства логічно продовжує первісну його форму, що духовна тиранія нинішніх священнослужителів грунтується на міцно закладеному фундаменті минулого. Тому для неї були цілком неприйнятні погляди Л. М. Толстого та інших, які засуджували сучасну християнську релігію, але ставали на захист старого християнства. Високо цінуючи Л. М. Толстого як художника, Леся Українка на протязі всієї літературної і громадської діяльності боролася з «толстовщиною», з вченням про «непротивлення злу насильством».

Антирелігійні теми розробляє поетеса і в роки реакції, після поразки першої російської революції. В той час багато буржуазних письменників почали оспівувати в літературі ренегатство і зрадництво. З'явилися літературні спроби реабілітувати образ зрадника Іуди за допомогою пояснення його підлоти психологічними причинами. В драматичному діалозі «На полі крові» (1909) Леся Українка різко виступила проти апологетів Іуди, який вчинив підлість заради користолюбства, заради своїх особистих вигод. Цензура «за богохульство» конфіскувала 12-й номер журналу «Літературно-науковий вісник» (1910), де було надруковано цей твір.

В інших творах цього періоду - «Руфін і Прісцілла» (1908), «У пущі» (1897-1909), «Адвокат Мартіан» (1911) - Леся Українка так само, як і раніше, в роки революційного піднесення, оспівує борців проти духовної тиранії, показуючи цілковиту ворожість людській особистості не тільки християнської, але й усякої іншої релігії. Слід зазначити, що під час роботи над драматичною поемою «У пущі» Леся Українка, за власним визнанням, думала про трагічну долю І. Франка, який перебував у Галичині в оточенні клерикалів і націоналістів.

Атеїстичні мотиви знайшли відображення в усіх жанрах літературної творчості письменниці; у віршах і поемах, в прозі і драматургії, в критиці і публіцистиці, в епістолярній спадщині. Боролась вона з релігійним дурманом не тільки друкованим, але й усним словом. Її принципове, непримиренне ставлення до будь-яких проявів релігії, вимога свободи від релігії близькі і тепер радянським людям. Атеїстичні твори Лесі Українки і досі не втратили свого великого виховного значення. Традиції антиватіканських виступів поетеси зазвучали з новою силою в творчості Я. Галана, С. Тудора та інших радянських письменників.

1.3 Образ Ісуса Христа в українській літературі

Образ Ісуса Христа впродовж всієї історії української літератури варіював. У період до появи нової української літератури релігійна тематика була вкрай важливою і провідною темою. Образ Ісуса Христа, важливість його приходу для спасіння світу було ключовим сюжетом. Так, у період бароко, ця тема є наскрізною. Іван Вишенський, Паісій Величковський, Мелетій Смотрицький, Дмитро Туптало та ін. відкривали для людини всю повноту Божої любові. Як ми знаємо, Біблія ще не була перекладена для простої людини, а тому Боже слово було герменевтично запакованим, тому їх твори були провідними у релігійному вихованні пересічною-чоловіка. Наприклад, Ісус Христос має в давній літературі епітет «Сонце». Кирило Турівський у «Проповіді на Томину неділю» писав: «Нині сонце красується, сходить на висоти і радісно землю зігріває. Бо зійшло із гробу праведне Сонце Христос».

Зазвичай, барокові письменники були людьми освіченими, начитаними, нерідко вони займали і провідні суспільні і релігійні місця, а до того ж панував релігійний світогляд, тому можна стверджувати, що у ХVІ-ХVIII століттях тема спасительної місії Ісуса Христа трактується правильно для людини. А інколи навіть і гіперболізовано, адже основний мотив це «марнота марнот», барокові автори підштовхували людину до Бога, але оперували саме категоріями страху, гніву, боязні.

Про Божу любов мало хто говорив, а як і говорив, то завуальовано. Що ж до нової української літератури та сучасної української літератури, то тут проблема є складнішою. З одного боку, сьогодні немає важливішої теми, чим життя і служіння Ісуса. "Дивіться на Ісуса, - призиває апостол Павло, - Помишляйте про Нього". Так само Бог велів щодо Свого Сина: «Його слухайте». Однак з іншого боку чимало письменників бачать Христа по-своєму і часто їх думка має великий вплив на оточенні. Звичайно, велику роль відіграв суспільний лад, атеїстичний вплив СРСР, радикальні і ліберальні партії, які чомусь намагались вирвати людину із «танцю Пресвятої Трійці» і зачинити перед нею двері спасіння.

Людина завжди прагнула свободи, незалежності. Бог створив її на свій образ і подобу, подарував їй світ і все, що у ньому й все підпорядкував їй. А людина просто хотіла про це забути і стати Богом, без Бога. Кожен період у розвитку людства по-своєму інтерпретував Біблію, тому біблійні мотиви у творчості письменників різних поколінь є даниною традиції. Біблійні образи привертали увагу багатьох митців, зокрема: Т. Шевченка. П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, X. Алчевської, С. Кричевського, А. Кримського, О. Кобилянської. У XX столітті ця тенденція продовжила свій розвиток у творчому доробку М. Хвильового ("Я (Романтика)"). С. Маланюка ("Візія". "Молитва"). У. Самчука ("Марія"), О. Гончара ("Собор"), Д. Павличка ("Голгофа"). Б. Антоненка-Давидовича ("Хто такий Ісус Христос?") та ін. Цікавим є той момент, що до незалежності України Тараса Григоровича Шевченка звинувачували у атеїзмі, через рядки із його «Заповіту» і з поезії "Світе ясний! Світе тихий!":

Як понесе з України

У синєє море

Будем, брате,

Кров ворожу... отоді я 3 багрянцем онучі драти.

І лани, і гори -- Люльки з кадил зануряти,

Все покину і полину Явленими піч топити.

До самого Бога А кропилом будем, брате,

Молитися... а до того Нову хату вимітати!

Я не знаю Бога.

Але ці рядки не свідчать про атеїзм Тараса Шевченка, а насправді висміюють тих людей, які захотіли стати Богом без Бога. Поет поміж рядками каже, що таке святотацтво насправді є поверненням до язичництва і ідолопоклонства. Шевченко не бажає штучного БОГЕ церковників і «годованих ченців», які перетворили його на ідола і пристосували до своїх потреб. Душа Т. Шевченка, як і всякої геніальної людини, людини вільно мислячої, не може прийняти фарисейства, культивованого офіційною релігією. Цей мотив присутній і в "У катакомбах" чи "Одержимій" Лесі Українки, з яких ключовим є: неприйняття рабської покори, пригніченості духу. Адже людський дух -- гордий за природою своєю, він частиною Божого духа, і це -- не гординя, а палахкотіння Божественного вогню в людині що рветься полум'ям вгору, до неба. А Тарас Шевченко всіма способами тягнеться до Бога недаремно ж Ісус сказав, що той, хто зречеться себе і візьме свій хрест та й за мною йде. Це робить Шевченко. Однак, він не просто йде за Христом. а намагається поділитись цим своїм станом. Адже, щасливою є та людина, яка знайшла Бога.

Але кожен поет по-своєму трактував спасительну роль Ісуса Христа. Багатьом письменників зачіпали різні теми: хтось акцентував на приході Христа і звільненні цим всі людей від рук смерті, а хтось акцентував і на окремих моментах життя Ісуса.



2. Теоретичний аналіз проблеми трактування образу Ісуса Христа у творчості Л. Українки

2.1 Особливості трактування образа Ісуса Христа в творі Л.Українки «Одержима»

Леся Українка належить до тих діячів української літератури, які не просто майстерно володіли рідною мовою, але й які, написавши твори вершинного рівня світової культури, об'єктивно творили мову, що прийнято називати літературною. Драматичні поеми християнського циклу, котрі, на жаль, незрідка не сприймалися адекватно до авторського замислу, крім того, зазнали ще й вульгарно-атеїстичного тлумачення в радянській історії української літератури. Між тим неослабний інтерес до історії християнства у його витоках і до самої особи Ісуса Христа у Лесі Українки зумовлений упертим прагненням, як вона формулює в одному з листів до А. Кримського, самій відчути “пахощі” древніх епох, прочитавши і переплавивши у горнилі свого бачення першоджерела, бо на “чужу інтерпретацію вона не могла і не хотіла покладатись” [3, c. 27].

Через те і “В катакомбах”, і інші драми циклу писалися “не з маху”, а з деякими vollдnfige Studien, як вона зазначає в одному з листів до того ж адресата від 9.02.1906 р. [2, c. 21]. Саму письменницю у первісному християнстві приваблювали переважно жінки - учениці й послідовниці Ісуса, зокрема їх щиросердечні почуття, їх милосердя і проповідуване та втілюване життям-діяльністю Христа почуття всепрощаючої любові до ближнього. Отже, не випадково ядро драм християнської тематики становлять ті твори, у яких Ісус Христос виступає текстовим чи підтекстовим (частіше) персонажем, тобто його постать дається у сприйнятті людей, що його знали (“Одержима”, “На полі крові”, “Йоганна, жінка Христова”).

Твори, у яких йдеться про становлення гонимого й переслідуваного християнства як релігії у часи Римської імперії, можна віднести до периферії циклу за колом порушуваних проблем і мистецького їх розв'язання (“В катакомбах”, “Руфін і Прісцілла”, “Адвокат Мартіан”). Проте у всіх цих творах особа Спасителя виводиться або як художній персонаж, або як міфологема (з чітким акцентом на реальності історичної особи Ісуса).

Тому у способах найменування особи Ісуса Христа відбивається, з одного боку, ставлення інших героїв, їх сприйняття та оцінка Христа як непересічної особистості, з другого - особа Спасителя через різні способи його найменування у художньому дискурсі подається в історичному контексті, з третього - завдяки різним номінаціям Ісуса Христа можна виявити концептуально-естетичне осмислення Боголюдини, Бога-Сина, у художній спадщині Лесі Українки. Крім того, за ними можна певною мірою судити про деякі особливості ідіостилю непересічного митця Лесі Українки. Аналіз функціонуючих у драматичних поемах номінацій Ісуса Христа показує, що структурно вони поділяються на:

1) лексичні;

2) синтагматичні;

3) фразові.

Перша модель є найбільш компактною (слово), однак вона недостатньо гнучка, оскільки майже не містить надлишкової інформації (пресупозитивну не враховуємо поки що): учитель, пророк, Месія, промовець, єсей, назорей, тесля, Христос, Бог, світло, слово.

Синтагматична модель достатньо гнучка і має й поза текстом надлишкову інформацію: син Божий, назаретський тесля, син теслі, великий чоловік, цар голоті, юдейський цар, світоч моїх очей, Господь Христос, Його син Ісус із Назарету, облесливий пророк (вживаються й інші епітети). У дискурсі ця модель розкриває закладені мовою глибокі потенційні можливості. Максимальні ступінь гнучкості та свободу мовленнєвої реалізації має, безперечно, фразова модель, або запозичена Лесею із євангеличних чи інших давніх текстів, або стилізована під них [12, c. 26].

Йдеться про складнопідрядне нерозчленоване речення, здебільшого займенниково-ототожнювальне: Той, хто всіх любив і всім прощав; Той, про кого за життя так мало дбали; Той, що недавно розп'яли («Одержима”); Такий, як всі; Отой, що ти продав (“На полі крові”), Той, хто прийняв за всіх нас муки хресні (“В катакомбах”). Напівпредикативні конструкції є поодинокими і зафіксовані лише в першому творі циклу - “Одержимій”: Він, зраджений землею й небом. При використанні усіх структурних типів найменувань Ісуса Христа на етапі вибору того чи іншого імені Леся Українка намагається дотримуватися сформульованого О.Ф. Лосєвим естетико-філософського принципу: “… Творення відбувається шляхом називання імен, “словом” і словами. Назвати - для сутності значить створити” [12].

Таким чином, ім'я як розумово-тріадична енергія є міфологемою, а сам “міф є ім'я, розгорнуте в напрямку смислу й ідеї” [12]. Леся Українка, геніальний художник-мислитель, це відчуває, і тому в доборі імені, слова у вершинних творах вона винятково строга й точна. У неї слово-мова як художня форма є, користуючись висловом цитованого вже філософа, “оновлюваною (і, таким чином, посталою), тобто енергійно-рухливою інакшістю смислової предметності, або смисловою предметністю, даною як своя власна енергійно-рухлива інак шість” [12].

Сказане повною мірою стосується добору імені Ісуса Христа у всіх без винятку драмах християнської тематики, починаючи із ранньої і не зовсім досконалої “Одержимої”. З точки зору мови-мовлення використовувані в драмах номінації Ісуса Христа, як узуальні, так і оказіональні, перебувають у відношеннях співвідносності, інакше кажучи, мово-мовленнєвої синонімії. За характером внутрішньої форми (усі найменування її мають, причому максимально глибоку й містку, з високим рівнем інтенсіоналу) всі номінації особи Христа є прямими або непрямими, з переважанням останніх (Вчитель, пророк, Месія, слово, світло, цар голоті, юдейський цар і под.).

Сам вибір імені залежить від того, який персонаж і за яких обставин вдається до найменування Ісуса. Для Лесі Українки ж земне життя його не є легендоювимислом, а безперечним історичним фактом, адже не раз вона вдавалась, беручись до написання драми, до численних історичних студій, більшість першоджерел Леся читала в оригіналі або ж давньому перекладі, у тому числі, очевидно, й Флавія, котрого не міг обминути жоден порядний історик чи культуролог усіх часів і народів.

У 18-й книзі “Иудейських древностей”, де йдеться про події в Іудеї за земного життя Ісуса, Й. Флавій пише: “Близько цього часу жив Ісус, людина мудра, якщо її взагалі можна назвати людиною. Він здійснив чудесні діяння і став наставником тих людей, які охоче сприймали істину. Він привабив багатьох іудеїв та елінів. То був Христос.

Різні найменування Ісуса в художньому дискурсі Лесі Українки дво- або навіть трипланові:

1) це засіб характеристики-оцінки і сприйняття тим чи іншим персонажем (здебільшого художнім героєм, а не історичною особою) особи Ісуса у конкретно-історичному вимірі, тобто контексті епохи (між Месія, пророк, Учитель, юдейський цар і под. є істотна відмінність);

2) це засіб самохарактеристики і саморозкриття літературного героя (звернення одержимої Міріам до Ісуса переважно як Месіє-Месія само по собі показове для передачі образу екзальтованої фанатички - художнього узагальнення більшості учнів, а особливо учениць, які супроводжували Ісуса у його походах по Галілеї та Іудеї;

3) це один із потужних засобів концептуально-естетичного розв'язання того чи іншого замислу у кожній драматичній поемі і водночас один із показників етапу осмислення проблеми християнства і релігії в цілому та ряду дотичних до неї проблем самою авторкою - Лесею Українкою. Найбільш показовими у цьому аспекті є три твори письменниці - “Одержима”,



2.2 Особливості трактування образа Ісуса Христа в творі Л.Українки «На полі крови» та «В катакомбах»

“На полі крові” та “В катакомбах”. Розглянемо кожен з них хоча б зарисово з погляду різних способів номінації особи Ісуса. Почнемо з того, що саме ім'я Богоявленого Сина, про прихід якого на Землю сповіщено було ще у Ветхому Завіті в книзі пророка Ісайї [6: 814-868], було дане не батьківською, а Господнею волею: Ісус - давньоєвр. Ієгошуа, Єшиє і означає “Бог спасе” [7, c. 125]. Ісус - це Спаситель, Спас. Наголосимо і повторимо, що для Лесі Українки звернення до постаті Ісуса аж ніяк не випадкове: вона намагається збагнути сама, осмислити і подати в притаманній їй блискучій художній формі, очистивши (і не лише для себе!) від буквально-фарисейського, якоюсь мірою талмудичного тлумачення, подати естетично саме призначення Спасителя, віднайти істинний Божий Промисел, розкрити сутність проповідуваного Ісусом вчення діяльності, основна підвалина якого “Возлюби ближнього свого, як самого себе”.

У цьому плані всі християнські драми - спроба і різні етапи проникнення у сутність Божого Промислу - життя-смерти-Воскресіння Ісуса. Звернемось до найбільш вдалих, як на наш погляд, спроб чи певною мірою як етапних, показових. “Одержима”. Хронологічно ця драма була першою у християнському циклі (1902 р.). Леся Українка написала її протягом однієї ночі біля ліжка вмираючого С.К. Менжинського.

Пізніше у листі до І.Я. Франка вона сама так визначила свій стан: “ … Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: J'en ai fait un drame” (фр. “Я з того створила драму”). Основні персонажі драми Месія та Міріам, одна з учениць Ісуса, сліпо і безтямно в нього закохана. Дія відбувається напередодні і під час ув'язнення-страти Ісуса та звістки (від іншої учениці Йоганни) про його Воскресіння.

Це не стільки дія, скільки діалог між Учителем та Міріам (І, ІІ дії), монологи Міріам (кінець ІІ та вся ІІІ дія), полілог з представниками влади та людьми з натовпу у день Воскресіння (IV дія). Для фанатичної Міріам основне ім'я Ісуса - Месія, рідше Учитель, Божий син, у стані хворобливої екзальтації вона вдається до метафоричних перифразів, однослівних (“Я вірю, що ти слово …, що ти світло”) чи описових (“Учителю! Єдиний! О світочу моїх очей! ”). У ІІІ дії (Голгофа) використовуються займенник він у його граматичних формах та займенниково-ототожнювальні СПР на зразок Той, Хто всіх любив і всім прощав, лише зрідка - Месія, син Божий.

У IV дії Міріам гине, засипана градом каміння, проклинаючи всіх і вся зі словами, які вказують на афективний стан дівчини і пояснюють причини нерозуміння сутності вчення Месії і сутності його Воскресіння: Месіє! Коли ти пролив за мене … / хоч краплю крові дарма … я тепер / за Тебе віддаю … життя … і кров … / і душу … все даремне! … не за щастя … / не за небесне царство … ні … з любові! ”. Образ Міріам психологічно доволі переконливий: це земна жінка, яка не здатна любити всіх, бо любить (без взаємності) одного і життя своє віддає за нього ж. Решту, тих, хто відвернувся, не підтримав, зрадив, хто послав на смерть, - решту вона проклинає, не розрізняючи друзів і ворогів, тому (цілком логічно) гине, бо, як сказав Месія у відповідь на одне з її проклять: “Не проклинай, вертається прокляття / на того, хто сказав його (І дія).

З одного боку, Міріам - прототип значної частини послідовниць Ісуса, що любили його і залишилися вірними, на відміну від переляканих учнів, до кінця. Однак як суто земні жінки, як плоть від плоті свого конкретно-історичного та етносоціального оточення вони не могли прийняти багатьох його заповідей і, зокрема, головної -“Возлюби”.

З другого боку, Міріам - своєрідний психологічний прототип самої Лесі, котра, пишучи цю драму, сама переживала чимсь подібну. На відміну від Міріам, образ Месії досить-таки схематичний і невиразний. Правда, поетеса зуміла вловити і передати його психологічний стан напередодні відомого йому в деталях відходу: усвідомлення минущості і марності зусиль за життя. Як людині, йому все-таки трохи прикро, а може, й боляче … Показово, що лише в цьому творі персонаж названий Месією (давньоєвр. машіах - помазаник; Христос - погрецьки те саме) [14, c. 183].

У Біблії перше є ветхо-, а друге - новозавітним іменами Спасителя). Сам Ісус, як відомо, категорично забороняв навіть учням називати себе так, можливо, тому що, за Промислом, не міг він стати, як того очікували не лише учні та прихильники, а й вся Галілея й немало людей з Іудеї, не міг він стати царем Іудеї, не міг коронуватися в Єрусалимі під час Пасхи, не міг перетворити поневолену Іудею на Ізраїль - землю обітовану, царство Боже на землі за свого життя. Він мав інше призначення і був цілком і завжди свідомий його, тому й не міг.

Проте усвідомлення того, що його не розуміють навіть апостоли, не приймають через те його добротворчих заповідей, - усвідомлення це, при всій його мужності та розважливості, певною мірою трагічне. Сказане з болем: “Ні, для тебе / я не Месія. Ти мене не знаєш”, - стосується не тільки Міріам. Таким чином, усі імена Спасителя у цій драмі відповідають авторському задумові і “працюють” разом з іншими мовними засобами на головну її естетично-філософську концепцію. “На полі крові”.

Поема була опублікована 1910 р. Судячи з чорнових варіантів, Леся Українка упродовж довгого часу працювала над нею: скорочувала текст, змінювала кінцівку. Бо саме остаточний текст з фінальним висловом-вистрілом прочанина “Тебе убити мало!” як відповідь на спробу психологічного виправдання Юди: “Ні, не простив! Я пригадав - він докорив мені”,- видався письменниці психологічно логічним епілогом поеми-діалогу (у чернетці Юда завішується).

Одне з головних завдань, яке ставить перед собою Леся Українка, - не стільки розвінчати зрадника (це зроблено, й не раз, до неї;саме ж слово апелятизувалося і стало синонімом до зрадник), скільки дати естетично і психологічно переконливу відповідь на запитання: чому Юда, один із 12-ти апостолів, зрадив свого вчителя, чому продав його всього за 30 срібляників ворогам? Центральний герой драми - Ісус, якого добре знають і пам'ятають обидва текстові персонажі твору - прочанин (земляк Ісуса із Назарета) і Юда (іудей із південного міста Керіот в Іудеї), спочатку він фігурує під іменем чоловік. Навколо постаті Ісуса точиться розмова з неговірким спочатку чоловіком (дія відбувається невдовзі по страті Ісуса), у ході якої з'ясовується, що чоловік - той самий Юда. І поле, яке він так тяжко обробляє, - те саме, що Юда зміг придбати за виручені гроші (небагато, бо ділянка препогана). Зав'язується суперечка, що переходить у звинувачення-оборону і, зрештою, фінальний вирок прочанина. Образ Ісуса подається лише через сприйняття-оцінку обома персонажами: це ілюструють (і дуже промовисто!) ті номінації Ісуса, до яких вдаються співрозмовники.

Основне, найбільш нейтральне з-поміж інших ім'я - це Учитель. Для прочанина Ісус - найперше вчитель, можливо, навіть пророк і взагалі великий чоловік. Проте він зовсім не Месія і аж ніяк не Божий син, бо прочанин добре знає його батьків, отже, це людський син. У мовній партії Юди утворюється інший синонімічний ряд: промовець, спочатку солодкоголосий (уже потім облудний) - син Божий - Месія.

Потрапити у царство Боже, в яке Юда так сліпо, так фанатично повірив і яке так хочеться купити для себе, він може в єдиний спосіб: роздавши добро, успадковане і примножене ним, голоті каріотській. Тяжко було зважитись на цей крок, але царство Боже здавалося таким близьким, таким реальним, що снилось і бачилось наяву з Месією на престолі і самим Юдою серед наближених, і, звичайно, так хотілось у ньому не просто жити, а й процвітати. Отже, Юда, послухавшись учителя, безоглядно повіривши його словам про царство Боже, таки роздає маєтності і лише після цього стає нарешті учнем Ісуса і навіть (велике довір'я!) скарбником громади [21, c. 35].

Однак досить швидко, опинившись у гурті послідовників (а це переважно рибалки, один митар, решта - взагалі голота, якій, звичайно, нічого було втрачати) та учнів Ісуса, Юда розчаровується у своєму вчителеві, котрий із солодкоголосого промовця перетворюється в облудного (такий собі словесний еквілібрист!), із Месії, юдейського царя - в царя голоті. Така діалектика: зачарування, зокрема фанатичне, неминуче призводить до розчарування.

Спрацьовує і купецька психологія (такий у Юди доапостольський соціально-професійний статус), адже купець мусить продати знецінений товар, хоч і дешево, але продати. Виявляється, Учитель - не тільки не Месія, він навіть не збирається, не думає -не гадає стати юдейським царем (стільки людей на це розраховувало!), тож вимріяна, виплекана надія жити у царстві Божім нереальна (його обманули, і він, досвідчений купець, дав себе обманути - як таке пережити?) - пропала віра, як і роздане добро.

Тому - логічно - Юда продає Учителя, адже учнівство він купив ціною втрати нажитого і ним, і батьками. Отже, зрада Юди, з його точки зору, - крок не просто виправданий, а необхідний, умотивований і ходом подій, і його дрібновласницькою психологією. Знецінений товар купець має і мусить продати, хоч і за безцінь - за скільки дають Досить слушною виглядає інтерпретація О. Меня: “Ім'я цієї людини стало символом підлості та віроломства.

Однак сумнівно, що Христос міг наблизити до себе моральну потвору, етично безнадійну людину. Драма Юди була пов'язана із в т р а т о ю віри в Учителя, розчарування породило в ньому почуття озлоблення і штовхнуло на шлях зради. В кожному разі, вважати, що Юда керувався лише жадібністю, - означає неправомірно спрощувати євангельську трагедію” [8, c.184].



Висновки

Дослідження показало, що концептуалізований образ Христа (Бога) в поетичній драматичній творчості Лесі Українки є семантично багатогранним, представленим численними номінаціями.

Леся Українка була талановитим творцем власного життя за законами художньої творчості. Її світобачення формується в контексті гармонійного синтезу особливостей модерністських типів творчості, на противагу тенденційності в літературній творчості, яка панувала наприкінці ХІХ ст. Леся Українка обирає екзистенційність і відкидає давні романтичні засади творчості нерозривно пов'язані з народництвом. Створюється новий тип життєтворчості, в основі якої лежать екзистенційні принципи людського буття.

Образ Ісуса Христа впродовж всієї історії української літератури варіював. У період до появи нової української літератури релігійна тематика була вкрай важливою і провідною темою. Образ Ісуса Христа, важливість його приходу для спасіння світу було ключовим сюжетом. Так, у період бароко, ця тема є наскрізною.

Саму письменницю у первісному християнстві приваблювали переважно жінки - учениці й послідовниці Ісуса, зокрема їх щиросердечні почуття, їх милосердя і проповідуване та втілюване життям-діяльністю Христа почуття всепрощаючої любові до ближнього. Отже, не випадково ядро драм християнської тематики становлять ті твори, у яких Ісус Христос виступає текстовим чи підтекстовим (частіше) персонажем, тобто його постать дається у сприйнятті людей, що його знали

Різні референти Бога експлікують його трансцендентні та іманентні якості на рівні архетипних, символічних, асоціативних виявів. Образ Христа природно увібрав у себе риси захисника, спасителя, мрія про якого завжди жила в народній свідомості. Водночас Леся Українка у драмі «В катакомбах» втілила своє бачення, що дозволяє тлумачити досліджену концептуальну одиницю також як індивідуально-авторський концепт. Проведений аналіз засвідчив, що письменниця плідно осмислювала обшир світової культури, а тому її спадщина належить всьому людству і становить науковий інтерес ще не для одного покоління дослідників.