Поетика контрасту у "Книзі о вірі єдиной" Захарії Копистенського

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЕТИКА КОНТРАСТУ У «КНИЗІ О ВІРІ ЄДИНОЙ» ЗАХАРІЇ КОПИСТЕНСЬКОГО

Юрій Ларін

Одним із найпоширеніших художніх прийомів бароко є антитеза. Багато науковців досліджували барокову поетику, зокрема в контексті типових опозицій. На цей аспект у дослідження художніх особливостей бароко звертали увагу Г. Вельфлин [2], Д. Чижевський [10], Д. Наливайко [4], Л. Софронова [6; 7]. В Україні вже надруковані збірники, присвячені дослідженням барокової поетики контрасту [5; 8; 9], видані наукові розвідки про давні риторики [3]. Отже, на сьогодні накопичений достатній теоретичний матеріал для провадження студій літературних творів ХУІІ-ХУШ століть.

Антитетичність є невід'ємною особливістю світовідчуття людини епохи Бароко. Культура цієї доби закономірно вбирає в себе ознаки обох попередніх епох -- Середньовіччя та Ренесансу. Митець, відчуваючи гомоцентризацію культури, все ж не може відірватися від теоцентричних моделей світобачення. Посилання ролі автора, його наближення до Творця, бажання письменника інтерпретувати раніше неінтерпретовані джерела, активізація світського й водночас внутрішня потреба невпинного звернення до світу сакрального, динамізм і зануреність людини у дві попередні епохи породжують схильність до творення опозицій.

Антитетичність різнобарвна й торкається багатьох аспектів дійсності, проте найхарактернішою опозицією є протиставлення сакрального та світського. До цього можна звести всі опозиції, які виділяються дослідниками в художньому світі бароко. У вимірах протистояння сакрального та світського можуть аналізуватися людина, час і простір. Авторська інтерпретація цієї антитези створює інші опозиційні структури. На межі сакрального та профанного виникають антитези видимого й невидимого, вічного й минущого, зовнішнього й внутрішнього, красивого й потворного, людського й божественного, високого й низького тощо. Митець епохи Бароко, можливо, навіть підсвідомо, не докладаючи для цього зусиль, творить широкі, динамічні, насичені контрастами картини. У полемічному дискурсі XVI-XVII століть у гіпертрофованому вигляді постають типові для того часу опозиції.

Предмет антипротестантського полемічного трактату «Книга о вірі єдиной» вже за визначенням передбачає наявність основоположної опозиції -- протиставлення православного світогляду протестантизмові. Автор, висвітлюючи основні члени протестантського символу віри, зображує їх невідповідність Нікео-Царгородському «Кредо», -- з його точки зору, істинному, первинному джерелу. Він майстерно добирає чималу кількість цитат із авторитетних для всіх напрямів християнства книг, чим унаочнює внутрішню невідповідність символічних книг опонентів. Захарія Копистенський безперестанним повторенням однакових за сенсом цитат і відповідним їх коментуванням допомагає читачеві зрозуміти внутрішній сенс членів символу віри. На цьому етапі одразу виникають дві опозиції: протиставлення вічного та минущого, внутрішнього та зовнішнього. Автор трактату наголошує на поверховому прочитанні антитринітаріями Святого Письма, акцентує на тому, що внутрішня сутність сакральних джерел для них залишається непізнаною. Для розкриття істинного читачеві необхідно зануритися в першоджерела, необхідні зусилля та, безсумнівно, бажання відкрити правду для самого себе. Істинність, на думку письменника, притаманна тільки давнім, а, отже, вічним джерелам, і аж ніяк не вченням Мартіна Чеховича та інших проповідників протестантизму. Автор дистанціюється від «непослідовних» та поверхових «міністрів»-протестантів. Опозиція Я та не-Я, або свій та чужий, має цілком зовнішній характер. Захарія Копистенський не зображує внутрішнього конфлікту, він однозначно відсторонився від «єретиків», ідентифікує себе та свої прибічників як ревних послідовників кафоличної віри, а опонентів -- як «невірних».

Категорії давнього, вічного та сучасного, нетривкого стикаються в «Книзі о вірі єдиной». Давнє та вічне набуває ознак сучасного, поглинає його. «Давнє» втрачає часовість та перетворюється на універсальну категорію. Вічне зливається з сучасним, актуальним і необхідним, воно однозначно превалює над тимчасовим, може поєднатися або навпаки відштовхує його як неправдиве, хибне, те, що не приживеться. Полеміст ототожнює категорії давності, істинності й мудрості.

Невидиме також ототожнюється із сакральним, тільки приховане може бути мудрим і правильним. Саме тому «невірні», не бачачи справжнього сенсу канонічних першоджерел, хибно їх трактують. Опоненти автора розуміють тільки те, що можна побачити, вони не намагаються заглиблюватися у внутрішні, глибинні, істинні, невидимі, приховані смисли Слова Божого. Вони тільки поверхневі читачі, але жодним чином не Учителі, котрі здатні повести за собою.

«Слово Бжіе, естъ правдивым Спя, правдивого шца. Бъ з Бга, невидимый з невидимого, вёчный з вёчного» [1, с. иа].

Типове для поетики бароко значення у тексті має опозиція видимого та невидимого. Відповідно до християнської символіки, більш цінним і значущим є саме невидиме, приховане від стороннього погляду. Видиме доступне кожному, для його розуміння не потрібні дебати. Натомість «Книга о вірі єдиной» покликана до життя необхідністю тлумачення, а значить її предметом є приховане -- вища істина. До символіки видимого та невидимого автоматично долучається протиставлення сакрального та світського. У «Книзі о вірі єдиной» видиме ототожнюється зі світським, а невидиме -- з сакральним, божественним:

«Же х°(т) и подокество(м) видимы(х) речїй невидимою Бгослбвїи тайнУ показУе(т) Ствій Діонусїй, вёрити не^отл(т), але шпкіраю(т) И гмкіраю(т) телесными И потемнеными розУмами, Очомх, ико тойже оучитель замыкаючи реклх, анЭ мовити анЭ зрозУмёти неможно» [1, с. че].

Видиме в Захарії Копистенського -- синонім простішого, зрозумілішого, повсякденного та, очевидно, світського й нижчого. Навпаки, невидиме -- синонім божественного та ціннішого, ніж повсякденне. У добу Бароко абсолютно адекватним було намагання зобразити священне через світське, вищу істину через слово. Відповідно до патристичної традиції, слово становить собою поєднання глибинного сенсу та матерії. Письменник, розуміючи скороминущість слова, тим не менше, тільки за його допомогою має змогу транслювати сакральні смисли.

Показовим є формулювання «видимы(^) речїй невидимУю Бгословїи тайнУ», де необхідно зауважити співвідношення епітетів і означуваних слів: «видимы(^) речїй» та «невидимУю тайнУ».

У цьому контексті письменник не на підтекстовому, а на лексичному, вербальному рівні зумів відобразити опозицію духовного й тілесного. Річ, матерія в культурі бароко може бути тільки видимою, незначущою, динамічною, змінною, натомість таїнство, вища сакральна істина -- це прихована від стороннього погляду матерія у високому розумінні цього слова. Вона стає доступною тільки після відповідних зусиль, просвітлення. Захарія Копистенський повсякчас використовує витяги з канонічних джерел, автори яких, на його думку, пройшли свій шлях просвітлення та володіють найвищими, при цьому доступними в їх слові, істинами. Ототожнення тіла з річчю та духу з тайною, а також їх взаємне протиставлення показують опозиційність і водночас -- через можливість самого протиставлення -- близькість людини та Бога. Захарія Копистенський наголошує на присутності в кожній людині Бога, а також на бого- людській природі Ісуса Христа: «бдиня ковЭ(м) кУдУчи нераздЭлле(м), тотх ekuz и невидимх и види(м): и дотыкаю не полежачи, ккілх доткіканх, Гх нашх Гс Хс» [од]. «Прото по чловечІствУ чини(л) волю ТчУ, а по прироженю кжтвенно(м), чини(л) волю свою ико Бгх» [1, с. §н].

Письменник, використовуючи просторічні слова «шпкіраю(т) и гмкіраю(т) телесными и потемнеными розУмами», знижує рівень дискусії, демонструє своє поблажливе ставлення до опонентів. Не випадковим є співвіднесення цих понять із поняттям тілесного. Використовуючи стосовно опонентів ужиту у множині лексему «розУмлми», Захарія Копистенський наголошує на тому, що протестантські проповідники володіють саме розумом, можливо, знаннями, але аж ніяк не мудрістю.

«Снх кОвЭ(м) свётх t свёта роженїемх вхсїа, а тДкхже свётх t свёта не роженїе(м) але Исхож'енїемх» [1, с. чз].

Опозиція світла та темноти знаходиться також у парадигмі типової для бароко антитези сакрального й профанного. Світло уособлює життя, істину, правду. Наділений світлом «учитель» володіє прихованими істинами, здатен привести людину до прозріння, натомість навчений «міністер» -- темний, спроможний тільки викривлювати і спотворювати канонічне віровчення.

Цікаво, що навіть за умови відсутності вербально представленої в тексті частини антитези (у цьому випадку «темний»), її образ постійно мислиться підтекстово. Людині доби Бароко не потрібно постійно називати повний опозиційний ряд, достатньо було згадати тільки про один з його елементів. Саме тому дуже популярним у «Книзі о вірі єдиной» є риторичний прийом еліпсис, або навмисне упущення частини речення, яка сама собою є зрозумілою. Синтаксично така фігура представлена неповними реченнями.

Питання канонічності, а, отже, авторитетності та, відповідно до барокового світогляду, вічності джерел також непокоїть полеміста. На противагу засудженим тлінним, «єретичним» писанням аріян, македоніан, антитринітаріїв автор трактату цитує «вёчне кнИги ТрикУналшвя И

Сеймшвх Бгослшвски(х)». Маючи на своєму боці настільки авторитетні джерела, використовуючи їх виключно доцільно та богословськи грамотно, Захарія Копистенський смислову опозицію вічного і тлінного, тривалого та перерваного використовує також із метою переконання аудиторії. Для автора важливою є непереривність релігійної традиції. Саме на тяглості та передаванні з покоління в покоління істини, на непорушності релігійних догматів ґрунтується спасіння й вічне життя. Навпаки, відсутність зв'язку з першоджерелами, намагання схопитися за тимчасові, минущі, неістинні судження, більше того, зумисні намагання трансформувати й інтерпретувати «віру кафоличну» обов'язково, на думку полеміста, спричинять «загибель вічну»:

«Хто тоеи вёры Кафолицкои вернее, моцно, цДле и не нарУшене не заховДетх, ве(з)вонтпенА звавенъ выти не можете, але погивнетъ вёчне» [1, с. рз].

Письменник творить світ і анти-світ, фактично пропонує читачеві вибір, стати на бік своїх або чужих. Правильний напрям, на думку Захарії Копистенського, -- слідування передвічній, тяглій традиції, відкидання нетривких «єресей» -- дає людині вічне життя, на противагу тлінному існуванню.

Вступаючи в суто догматичні суперечки, наприклад, про походження Святого Духа, Захарія Копистенський стверджує вічність і святість усіх трьох божественних іпостасей. Він відкидає тезу латинських богословів про походження Святого Духа від Бога Сина, наголошує на його божественній та рівній з Богом Отцем і Богом Сином природі. Полеміст, отже, опонує своїм противникам, виносячи знову на передній план антитезу вічного й минущого.

Дискутуючи про Святу Трійцю, письменник унаочнює опозицію єдиного та роз'єднаного, він наголошує на діалектичній єдності трьох божественних іпостасей, на триєдності Божій.

Для автора «Книги о вірі єдиной» сакральні поняття світла, єдності, спільності, внутрішнього сенсу є контекстуальні синоніми, вони зазвичай можуть стосуватися одного означального слова. Захарія Копистенський бачить сакральне як світле, вічне та єдине, натомість руйнування цієї спільності, з його точки зору, призводить до втрати духовного значення, втрати істини. Письменник зауважує, що протестанти, порушуючи канонічні догмати, відбирають самі в себе підґрунтя для «спасіння», відбирають «світло» у своїх послідовників. На його думку, кожна з іпостасей Святої Трійці є рівноправна та має однакові сакральні характеристики.

«Але ижя з пл несмертелного и слмя Д^я своее Бытности причину млетя, w которого (пл Тцл) и единородлл свётлость естя, и пре(з) прлвдивУю свётлость ро(з)свётилсА, и шеяасни(л): который лнё розностю нлтУры, лнё розлУчІемя w Тцл и единороного Снл не кывлетя шдлленя, яко бУдУчи сполечный, и споляистный и единоистный» [1, с. osij.

На межі протиставлення свідчень Святого Письма та вчень «міністрів» протестантизму виникає опозиція істинного та хибного. Істинне, за Захарією Копистенським, має право на вічність, однак хибне повинне бути засуджене та викоренене зі свідомості. Письменник не претендує на істинність власних тверджень, тому він підкріплює їх цитатами з авторитетних канонічних джерел, залучаючи в тому числі й слова зі Святого Письма. Думки Захарії Копистенського за наявності потужних загальновизнаних суджень сприймаються як істинні. Істина й так відома, але протестанти, розуміючи це, свідомо противляться, не приймають «правдивого вчення» Ісуса Христа, протиставляють себе правді, а значить, приречені на забуття.

У «Книзі о вірі єдиной» можна також відшукати нетрадиційну з формального боку антитезу -- опозицію мов. Письменник наводить цитати з протестантських творів, переважно польськомовних, просто транслітеруючи їх кириличними знаками, а їх спростування подає тогочасною «простою» мовою. Цей прийом підкреслює чужість аргументів антитринітаріїв для православних, прочитує їх у вимірах опозиції «свій-чужий». Автор навмисно не перекладає твори своїх супротивників, створюючи цим перешкоди для їх розуміння, переносячи лексичні перепони у площину сакральну. Контраст мов полеміст використовує також і як свій власний аргумент. Крім цього, цитати з творів опонентів полеміст подає дрібнішим шрифтом, що можна сприймати як намагання навіть на технічному, друкарському рівні продемонструвати свою богословську позицію.

Отже, художні особливості епохи Бароко яскраво представлені у «Книзі о вірі єдиной». За влучним виразом Л. Софронової, полеміка -- сфера сакрального [6, с. 53]. Зважаючи на це, у полемічному трактаті «Книга о вірі єдиной» фактично представлена одна масштабна антитеза -- опозиція сакрального та профанного. Авторська інтерпретація цього контрасту, відповідне акцентування допомагають змалювати ще певну кількість важливих, але похідних антитез, зокрема протиставлення видимого та невидимого, вічного та минущого, істинного та хибного, людського та божественного, живого та мертвого, красивого та некрасивого тощо. За допомогою цих протиставлень Захарія Копистенський виділяє додаткові аспекти однієї проблеми -- взаємини Людини та Бога. Усі проілюстровані відповідним чином опозиції слугують риторичним цілям, намаганню переконати аудиторію. Накопиченням антитез автор творить за принципом релігійної приналежності бінарну картину світу. При цьому виключно позитивними, світлими, сакральними рисами наділяються послідовники східного обряду (православ'я), й тільки негативні, темні, світські маркери мають їх опоненти. У цілому характер смислових опозицій у «Книзі о вірі єдиной» знаходиться в заданих епохою рамках, антитези творяться за відомими моделями, автор трактату виступає лише інтерпретатором окреслених часом проблем.

поетика бароко літературний копистенський

Література

1. Книга о вЭрЭ единой, стой, еокорной, аПлской Цркве. которая поросУдокъ Цркве Вс^одней подаетясА. -- [К.]: [Тип. Лавры], 1619 -- 1620. -- [4], 317, 308 с.

2. Вёльфлин Г. Ренессанс и барокко: Исследование сущности и становления стиля барокко в Италии / Генрих Вёльфлин ; перевод с нем. Е. Г. Лундберга, под ред. Е. Н. Козиной. -- СПб: Азбука-классика, 2004. -- 288 с.: ил. -- (Художник и знаток).

3. Вомперский В. П. Риторики в России XVII -- XVIII вв. / В. П. Вомперский ; АН СССР ; Ин-т русского языка ; Отв. ред. Н. И. Толстой. -- М.: Наука, 1988. -- 180 с.

4. Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили / Д. С. Наливайченко ; [рец. Аникст А. А.]. -- К.: Мистецтво, 1981. -- 288 с. -- Библиогр.: с. 278-286.

5. Славянское барокко: Историко-культурные проблемы эпохи / АН СССР ; Ин-т славяноведения и балканистики ; [ред. Е. В. Белова]. -- М.: Наука, 1979. -- 376 с.

6. Софронова Л. А. Культура сквозь призму поэтики / Л. А. Софронова. -- М.: Языки славянских культур, 2006. -- 832 с. -- (Stadia philologia).

7. Софронова Л. А. Старинный украинский театр / Л. А. Софронова ; Ин-т славяноведения и балканистики РАН ; Отдел ист. культуры ; [отв. ред. С. Е. Князьков]. -- М.: РОССПЭН, 1996. -- 352 с., ил.

8. Українське бароко: Т. 1. / [ред. Наталка Бордукова ; наук. і літ. ред. Леонід Ушкалов ; редкол. Дмитро Горбачов, Ярослав Ісаєвич, архиєп. Ігор Ісіченко та ін.]. -- [Х.]: Акта, 2004. -- 636 с. -- (Бібліотека державного фонду фундаментальних досліджень).

9. Українське бароко: Т. 2. / [ред. Наталка Бордукова ; наук. і літ. ред. Леонід Ушкалов ; редкол. Дмитро Горбачов, Ярослав Ісаєвич, архиєп. Ігор Ісіченко та ін.]. -- [Х.]: Акта, 2004. -- 412 с. -- (Бібліотека державного фонду фундаментальних досліджень).

10. Чижевський Д. І. Історія української літератури / Д. І. Чижевський ; [ред. П. О. Мусієнко]. -- К.: ВЦ «Академія», 2003. -- 568 с. -- (Альма-матер).

Размещено на Allbest.ru