Сонети Андреаса Ґрифіуса в перекладі Григорія Кочура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Сонети Андреаса Ґрифіуса в перекладі Григорія Кочура

Алла Паславська

У перекладацькій спадщині Григорія Кочура німецька література представлена небагатьма, але надзвичайно показовими творами. Загалом, Г Кочур переклав одну оду Пауля Флемінґа, два вірші Андреаса Ґрифіуса, один - Дані'ля Каспера фон Лоенштайна, шість поезій Йоганна-Вольфґанґа Ґете, вісім - Гайнріха Гайне та невеликий уривок із роману Штефана Цвайґа “Вчорашній світ”. Сьогодні можна лише здогадуватись, що керувало рукою Майстра, коли він обирав для перекладу твори того чи того автора. Можливо, це були обставини “позаособового характеру” [1, с. 6], зокрема конкретні видавничі замовлення, однак весь життєпис Г Кочура засвідчує, що в його житті невелика роль випадку. Незважаючи на найскладніші, інколи трагічні життєві перипетії, він “ненавидів білих плям та перекручень в історії” [3, с. 40], був передусім незалежною людиною, сміливою своїм вибором, яка робить виклик якщо не іншим, то принаймні собі самому, своїм творчим можливостям.

Особливо цікавими у цьому плані видаються Кочурові переклади німецької лірики епохи Бароко. Зокрема, переклад німецького барокового сонета - це, без сумніву, виклик для українського перекладача. Особливі труднощі тут пов'язані з трьома проблемами - складністю барокової поезії загалом, канонічною будовою сонета й типологічними відмінностями між німецькою та українською мовами, особливо у фонетико-морфологічній будові слова.

Як “всеосяжний гуманітарій, перекладач, критик, поет, історик й теоретик українського художнього перекладу, культуролог” [2], Г. Кочур був чудовим знавцем історії літератури та мистецтва, тож переклад сонета не міг бути для нього надскладним завданням, однак німецький, та ще й бароковий вірш, в якому на синтаксичну “важкість” щедро нашаровується розмаїтість стилістичних фігур, а силабічна структура слова виявляє певну відмінність від української, навіть від такого Майстра, як Г. Кочур? потребував повної віддачі митця.

Тож на прикладі двох сонетів А. Ґрифіуса та їх перекладів спробуємо проілюструвати перекладацьку майстерність Г. Кочура. Літературне бароко в Німеччині формувалося на історичному тлі Тридцятилітньої війни (1618-1648), смерті третини німецького населення і водночас поширення абсолютизму, але не на національному рівні, а у численних роздрібнених князівствах. Тривали процеси післяреформаційного розщеплення віри, розвиток науки супроводжували нові винаходи та відкриття, що також ламало старе світосприйняття і додавало страху та непевності громадянам.

Творчість видатного німецького лірика А. Ґрифіуса припадає саме на той час. Поет народився в Сілезії, в сім'ї лютеранського священика. Через війну, що з третього до тридцять третього року супроводжувала поетове життя, багато страждав: коли йому було п'ять років, помер батько, у дванадцять років став повним сиротою, із семи дітей лише він досяг дорослого віку, зазнав переслідувань за віру. Тож барокові мотиви - минущості життя і його марноти (vanitas), у поєднанні з незвичайністю задуму і виконання, перебільшеним пафосом, зовнішньою театральністю, поєднанням ідеалізації з натуралізмом пристрастей повністю відповідали його душевному стану. За таких драматичних, якщо не катастрофічних обставин життя, А. Ґрифіус об'їздив Францію, Італію, Голландію, вивчив близько десяти мов, писав вірші, драми, отримав ще за життя визнання.

Поняття “бароко” не має однозначного тлумачення в науковій літературі, тому що за своїм походженням не є природним, історично зумовленим продуктом своєї епохи [7]. У XVII ст., щодо якого головно і вживають назву “бароко”, не йшла мова ані про барокову культуру, ані про епоху Бароко, на відміну від понять “ренесанс”, “гуманізм”, “просвітництво”, якими послуговувались їхні сучасники. Тож “бароко” - пізніше утворений термін, яким позначають окремі явища культури певної історичної доби.

Як барокові (з невеликими відмінностями у часових рамках) трактують національні культури XVII ст. Іспанії, Італії та Нідерландів, тоді як для тогочасних Англії, Франції чи Росії характерне домінування інших мистецьких течій або їх поєднання. Таким чином, “бароко” можна визначити як феномен, що відображає становлення національної культури у процесі конкуренції - з сусідніми державами та глобально з епохою гуманізму. Таку ж характеристику отримали відповідні явища образотворчого мистецтва, музики та архітектури, з певними часовими відмінностями.

Слово бароко, за однією з версій, походить від португальського barroco “перлина неправильної форми”, за іншою - від латинського baroco - на позначення різновиду логічного силогізму особливої складності. Упродовж XVIII ст. у Франції за допомогою “бароко” позначають також відповідний смак - дивний, незвичний. У всіх згаданих випадках термінові властива радше негативна конотація, яка з XIX ст. характеризує стиль бароко як надмірний, перенасичений, примхливий, химерний, пишномовний. Однак, як слушно зауважує низка дослідників,- це, хоч інколи й справедливе, але надто спрощене розуміння епохи. Тут можна згадати Фрідріха Ніцше, який у праці “Про стиль бароко” 1879 р. зазначив, що бароко потрібно трактувати як позачасовий, періодичний феномен зі своїми специфічними характеристиками, головними з яких є безпосередній зв'язок з орнаментальним і риторичним [9].

У німецькому літературознавстві бароко сьогодні трактують як “літературну епоху в часі між 1600 та 1720 рр. Між гуманізмом / реформацією і просвітництвом воно позначає середню фазу макроепохи нової доби” [8, S. 16].

Німецьку барокову літературу з її розмаїтими формами важко об'єднати в єдину систему, однак її характерні риси можна виокремити. Це насамперед прагнення до творення національної культури - у формі поєднання теорії античного вірша, норм ренесансної поетики з альтернативними до романської традиції формами, використанням, поряд з латинською, рідної мови. Інші ознаки німецької барокової літератури - послідовне застосування принципів риторики, майже математична побудова різножанрових творів з відповідною архітектонікою, використанням складних стилістичних фігур і символічного лексикону, зосередження уваги на типовому або окремому, без конкретизації деталей.

Перша збірка сонетів А. Ґрифіуса вийшла 1637 р., коли він у польському місті Лешно закінчив гімназію, перед вступом 1638 р. до університету Лейдена у Голландії. Під час навчання він не лише здобув добру освіту, прослухав лекції видатних учених, поміж інших Рене Декарта, але й сам займався викладацькою діяльністю. Тоді ж він публікує п'ять збірок лірики, оди, сонети, епіграми. 1639 р., в Лейдені друком виходить поетова збірка “Недільних і святкових сонетів”, яка утворює цикл зі 100 текстів і належить до найкращих зразків німецької релігійної поезії. До неї ввійшов і “Beschlus Sonnet” [5], який наводимо в перекладі Г. Кочура (“Заключний сонет”) [4].

Написанню “Заключного сонета” передували сумні події в житті поета - смерть близьких людей, втеча протестантської родини від переслідувань католиків. Тож А. Ґрифіус переймається питаннями віри в часи розчарувань, зовнішнього і внутрішнього спустошення. Це засвідчують два перші катрени сонета, які послідовно провадять тему страждання поета, формуючи цілісність картини, її завершеність і переконливість. Попри те, що твір у подальших перевиданнях зазнав модифікацій, йому властиві всі характерні риси і сонета, і барокової лірики.

Структурно сонет складається з 14 рядків шестистопного ямба - двох катренів з перехресним римуванням і двох терцетів зі схемою римування abba, abba, ccd, eed, із кільцевим римуванням у чотиривіршах, 2 паракситонними та 2 окситонними римами.

У “Заключному сонеті” Г. Кочур повністю витримує ямбічний ритм вірша, чергування паракситонних та окситонних рим, розподіл катренів з терцетами. Збереження скелета сонета створило належне підґрунтя для адекватної передачі його змісту.

Автор оригіналу відмовляється розуміти дійсність, її жорстокість, він просто приймає її неминучість, ірраціональність і химерність. Для цього А. Ґрифіус вдається до численних метафор і метонімій, алегорій і гіпербол - бароково пишних і урочистих: uns Gott Sein vvort, mein licht, entzog; neidt drang rasend mir zue herzen; Ihr neider belt undt nagt; die ast, hoch in die luft aufreckt. Так само насичений стилістичними фігурами текст перекладу Г. Кочура: біда мені в кулак перо встромила; узявши в горя слів; гарчіть, гризіть, обмовники бридкі; в блакить високими деревами знялись.

І в оригіналі, і в перекладі автори вдаються до використання антитези - типового барокового прийому: ros - dornen, троянда - колючки; todt seidt - leben; притоптані - знялись.

В обох текстах є головна тема барокової поезії - минущість і марнота всього земного, яку символізує entbrandte kertze - свічка догоріла. Лише на небі людина знайде щастя: Manch baum... hoch in die luft aufreckt - В блакить високими деревами знялись; лише там панує справедливість: vvirdt vven ihr todt seidt leben - Так вами гноблене всіх вас перетриває. Г. Кочур зберігає в перекладі сонета і форму, і зміст і досягає рівноцінного стилістичного ефекту.

У перекладацькому доробку Г. Кочура є ще один сонет А. Ґрифіуса - “Der Welt Wollust ist nimmer ohne Schmerzen” (“Утіхи світу з горем нерозлучні”), в якому німецький поет дуже чітко фіксує полярний, антагоністичний світогляд бароко, синтезований із традиційно-релігійного і науково-філософського світоглядних принципів - memento mori' vanitas і carpe diem. Ця гра світла і тіні у сонеті дуже яскраво відчутна: все минає - насолоджуйся миттю. Вже сама форма сонета засвідчує класичну структуру з двох частин: заспів (два катрени і заключна частина з двох терцетів - загалом 14 віршів. Віршований розмір - шестистопний ямб, із кільцевим римуванням (абба) у чотиривіршах, із двома паракситонними та двома окситонними римами: abba, abba, ccd, eed. У терцетах - інші рими, збережено правило, за яким, якщо другий катрен закінчується на паракситонну жіночу риму, то перший терцет починається окситонною.

Г. Кочур знову дотримується в перекладі всіх канонів сонета: збережено структуру твору - два чотиривірші і два терцети, віршований розмір - шестистопний ямб, чергування рим, із кільцевим римуванням (абба) у чотиривіршах, із 2 паракситонними та 2 окситонними римами.