"Елегія до Марини" Райнера Марії Рільке в українській та польській перекладацькій рецепції

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Елегія до Марини» Райнера Марії Рільке в українській та польській перекладацькій рецепції

Леся Кравченко

У статті проаналізовано художньо-естетичну та світоглядно-філософську цінність «Елегії до Маринш> Райнера Марії Рільке в плані системного дослідження особливостей поети-ки; продемонстровано сприйняття твору в польській та українській рількеані; визначено його місце і роль у творчій палітрі митця. Акцентовано увагу на особистісному характері поезії. Теоретичні викладки ілюструються перекладами з німецької мови українською, польською.

Ключові слова: рецепція, елегія, людина-поет, лист, епітафія, переклад.

W artykule przeanalizowano wartosc artystycznq i estetycznq, swiatopoglqdowq i filozoficznq «Elegii do Mariny» Rainer Maria Rilkego w zakresie badania systemowego specyfiki poetyki; ukazano recepcjg utworu w polskiej i ukrainskiej rilkeanie; zbadano jego miejsce i rolg w warsztacie tworczym artysty. Zaakcentowano uwagg na osobistym charakterze poezji. Zagadnienia teoretyczne zilustrowano tiumaczeniami z jgzyka niemieckiego na jgzyk ukrainski, polski.

Slowa kluczowe: recepcja, elegia, cztowiek-poeta, list, epitafia, tiumaczenie.

The artistic-aesthetic and view- philosophical values of «Elegy to Maryna» by Rilke are analyzed as a system research of poetic's feature. Perception of this work is shown in Polish and Ukrainian Rilke's works studies. It is also defined the place and the role of this poem in the writer's creative palette. The attention is accented on personality character of poetry. Theoretical expositions are illustrated by translations from the German language into Ukrainian.

Key words: reception, elegy, poet, letter, epitaph, translation.

Філософсько-естетична цінність «Дуїнських елегій» Р. М. Рільке, які належать до вершинних творів світової поезії, до «найскладніших, найнепрозоріших за ідейно- образною структурою творів новітньої німецької лірики» [9, c. 9], 'їх рецепція визна-чними українськими перекладачами ще не ставала предметом окремого дослідження.

Звертаючись до «Дуїнських елегій» Р. М. Рільке, основоположник філософської герменевтики Г.-Ґ. Ґадамер переконувався в неточності 'їх прочитання, яку демон-струвала література, і висловив конструктивну думку щодо їх розуміння та інтерпре-тації: «Гадаю, що правильний підхід, справді необхідна герменевтична вимога до всіх інтерпретацій поезії полягає в тому, щоб глибоко перейнятися словом поета (курсив наш. -- Л. К.). Лише той, кого схвилювало прочитане, розуміє, про що йдеться. І по-готів у випадку такої поезії, як елегії Рільке... кожну окрему елегію слід сприймати як цілісний процес медитації» [1, c. 247].

Стаття Ґадамера із запереченням щодо невірної, на його погляд, інтерпретації еле-гій Рільке -- це відгомін дискусій, які досі не вщухають щодо тлумачення їхнього змісту. Хоча сам Рільке у листі до польського перекладача Вітольда Гулевича бага-то чого прояснив і висловлював своє здивування: «Мене бере подив, що «Сонети до Орфея», щонайменше так само «великі» й виповнені тим самим змістом, не допомо-гли Вам зрозуміти «Елегії» [6, c. 270]. рільке поетика переклад мова

Характерно розпочинається цей лист: «...І хіба мені належить давати правдиве тлумачення «Елегій»? Вони набагато перевищують мене самого» [6, c. 269]. Щоб якось все ж таки наблизити реципієнтів до інтерпретацій автора, Рільке вдається до досить розгалужених пояснень: «Розпочаті 1912 року (в Дуїно), вони -- уривками -- писали-ся в Іспанії та в Парижі аж до 1914 року; війна цілком перервала цю мою найбільшу працю; і коли я 1922 року (тут) знову наважився взятися за роботу, то ще перед но-вими елегіями й до 'їхнього завершення з'явилися, зненацька налетівши «вихором», «Сонети до Орфея» (яких не було в моєму плані). Їх народило, -- а інакше й бути не могло, -- те саме, що й «Елегії», і та обставина, що вони раптово, без моєї волі, вини-кли як відгук на смерть однієї молодої дівчини, ще більше зближують сонети з дже-релом 'їхнього походження; цей відгук -- ще один зв'язок із центром того царства, глибінь і вплив якого ми -- повсюди необмежено -- поділяємо з небіжчиками й при-йдешніми людьми. Ми, тутешні й нинішні, ні на мить не задовольняємося часовим світом і не пов'язані з ним; ми невпинно йдемо і йдемо до тих, хто жив раніше, до наших предків і до тих, хто, очевидно, прийде після нас. У тому найбільшому «від-критому» світі й перебувають усі, -- не можна сказати, щоб «одночасно», бо саме від-сутність часу зумовлює те, що всі перебувають» [6, с. 270].

«Навколо чого обертаються «Елегії»? -- запитує дослідник «Елегій» Г. Марсель. -- Навколо таємниці існування та призначення людини у космосі. [...] Тут нічого не демонструється, нічого навіть не виставляється; усе тут запитання, заклик, а також заклинання, внутрішні дебати душі, котра, в якомусь розумінні, бере на себе опіку над усесвітом і накидає собі місію забезпечити його зростання чи навіть відродити його» [4, с 256].

Однією з елегій великого австрійця, яка має дотичне відношення до згаданої збір-ки, є «Елегія до Марини». У листі до дружини від 10.08.1981 року В. Стус пише про своє зацікавлення цією поезією і називає її одинадцятою «Дуїнською елегією».

Головна проблема цієї розвідки полягатиме у глибинному аналізі поетики пере-кладу елегії Рільке, здійснені В. Стусом та Я. Яструнем, у з'ясуванні світоглядно-фі-лософської адекватності перекладів оригіналу, художньо-естетичних цінностей і вар-тості перекладу.

Сенс рільківських елегій -- невичерпний, його розумінню та інтерпретації при-свячені десятки робіт українських літературознавців: Дмитра Наливайка, Кіри Ша-хової, Ігоря Андрущенка, Мирона Борецького, Євгена Волошука та ін.

З усіх перекладачів поезій Рільке -- М. Бажана, В. Стуса, Св. Гординсько- го, Ю. Липи, Л. Мосендза, О. Луцького, В. Залозецького, Ю. Клена, М. Йогансена, М. Ореста, Б. Кравціва, Л. Рудницького, Б.-І. Антонича, І. Кочура, П. Тичини, Л. Пер- вомайського, М. Лукаша, Д. Павличка, В. Коптілова, Ю. Андруховича -- до перекладу «Дуїнських елегій» звернулися лише М. Бажан та В. Стус.

М. Бажан переклав не всі «Дуїнські елегії», тоді як В. Стус переклав усі десять і ще одну -- «Елегію до Марини».

Серед численних польських дослідників та популяризаторів визначного австрій-ського поета є, зокрема, Вітольд Бачиньский, Януш Поломский, Вальдемар Божень- ский, Мечислав Яструн та ін. Варто наголосити на важливості наукових досліджень Катажини Кучиньскої-Косхани, яка внесла вагомий вклад у розвиток польського рількезнавства. Наукова рецепція «Елегії до Марини» займає чільне місце в моногра-фії авторки «Rycerz ашіегж. O «Elegiach duinejskich» Rainera Marii Rilkego». Авторка зауважує: «Tym, co w bezpoftredni, namacalny, sposyb i№czy cykl duinejski z Elegi№ do Maryny Cwietajewej-Efron, jest dedykacja zapisana przez Rilkego na wysіanym rosyjskiej poetce z Val-Mont egzemplarzu Duineser Elegien w liftcie z 3 maja 1926, w pierwszym liftcie do niej -- zaczynaj№cym siK od siyw: «Liebe Dichterin». Staio siK to trochK ponad pyi roku przed ftmierci№ poety, nieco ponad miesi№c przed powstaniem zajmuj№cej mnie tu elegii-dedykacji. Poni'iszy czterowiersz mo'ina, jak s№dzK, uznaж za pierwsze przeczucie pypniejszej elegii:

Wir rbhren uns, womit? Mit Flьgelschlдgen, mit Fernen selber rbhren wir uns an.

Ein Dichter einzig lebt, und dann und wann Kommt, der ihn ^gt, dem der ihn trug, entgegen.

Dotykamy siK. Czym? Uderzeniami skrzydei, oddaleniem stykamy siK.

Jeden tylko jest poeta, i czasem siK zdarza,

їє ten, kto go teraz wciela, spotyka tego, kto byi nim przedtem (ti.

A. Zagajewskiego)» [11, c. 126].

Над перепадами поетичних творів Р.М. Рільга польсьгаю мовою працювали Лесьмян, Шульц, Віттлін, Пшибишевсьгай, Лехонь, Івашгавич, Балінсьгай, Мілош, Шимборсьга, Яструн та ін. «Елегія до Марини» -- плід перегаадацьгаї рецепції відо-мого польсьгаго поета та перегаадача Мeчислава Яструна.

Метою нашої статті є дослідження yкраїнської та польські перегаадацьгаі рецеп-ції «Елегії до Марини» Райнера Марії Рільга. Зазначена мета передбачає розв'язання тагах завдань: проаналізувати художньо-естетичну та свiтоглядно-фiлософськy цін-ність перегаадів «Елегії...» у плані системного дослідження особливостей поетига; порівняти її сприйняття в польсьюй та yкраїнськiй рiлькеанi; визначити місце і роль твору в творчій палітрі митця.

«Елегія до Марини» займає особливе місце в творчості велигаго австрій-ця. Як зазначає Катажина Кучиньсга-Косхани, «Jeftli Duineser Elegien byty elegiami filozoficznymi, to Elegia do Maryny Cwietajewej-Efron jest autorskim wkrndem Rilkego w historiK elegii mnosnej» [11, c. 123].

«Елегія до Марини» німецьгаю звучить «О die Verluste ins All, Marina, die stutzenden Sterne». Загалом Р.М. Рiльке присвятив М. Цвєтаєвій дві поезії: о^ім згаданої елегії це віршований напис на збірці власних французьгах поезій «Vergers», я^ він наді-слав поетці. У перегааді російсьгаго дослiдника творчості Рiльке К. Азадовсьгаго цей напис звучить таю «Прими песок и ракyшки со дна французсгах вод моей души, что так страшна... хочу, чтоб ты увидела, Марина, пейзажи всех широт, где тянется она от пляжей Cote d'Azur, в Россию, на равнины» [2, c. 248].

Філософсьга підґрунтя елегії ніби ганцентрує думга «Дуінсьгах елегій». Австрій- сьгай поет створив «Елегію до Марини» в 1926 році. Це означає, що то був останній велигай поетичний твір митця, в ягаму він не міг не сгазати про найголовніше, що було в його житті й баченні світу. Це передовсім ^еація світу як гасмосу і ^еація власного світу людини-поета:

O die Verluste ins All, Marina, die sturzenden Sterne!

Wir vermehren es nicht, wohin wir uns werfen, zu welchem Sterne hinzu! Im Ganzen ist immer schon alles gezahlt.

So auch, wer fallt, vermindert die heilige Zahl nicht [14, c. 271].

Перекладачеві Мечиславу Яструну відведено особливу роль у польській ріль- кеані. Ним перекладено чи не найбільше поетичних творів великого австрійсько-го майстра слова. Робота над поезією Рільке викликала чимало труднощів у поль-ського поета. Він покидав це заняття і приступав до нього знову. У післямові до перекладеної збірки вибраних творів Рільке Яструн пише про те, що був змуше-ний на тридцять років покинути поезію великого австрійця, бо не зміг впоратися з особливістю лірики «...після повернення з пекла війни та окупації» [12, c. 163]. Проте переклади польського письменника неоціненні. Йому вдалося збагнути особливості рільківських текстів, осягнути їх до глибини. На цьому наголошує Катажина Кучиньска-Косхани, сприймаючи переклади з Рільке як «відшліфовані, мов діаманти строфи», «блискучі рими» [10, c. 187]. Літературознавець Катажина Шиманьска зауважує: «У Польщі йдеться передусім про дві постаті Рільке: про Рільке Мечислава Яструна і Рільке Адама Поморського» [12, c. 169]. Тлумачення «Елегії до Марини» було зроблено Яструнем у 70-х роках і вперше надруковано в «Zeszytach Literackich».

Вагомий вклад для рецепції австрійського поета українським читачем здій-снив В. Стус. У нарисі «Райнер Марія Рільке» (1875-1926) він писав: «Перекла-дати Рільке дуже важко. Його поезії можуть трансформуватися тільки в дуже розвинені мови. Крім того, тема віршів поета кристалізується і змістовно, і рит-мічно, й інтонаційно, і навіть фонічно. Доносити таку в кілька способів вияв-лену тему, не дубльовану, а розповнювану подібними концентратами -- мало не Сізіфова робота» [7, c. 239].

Василь Стус відчув значною мірою надсенс рільківських «Елегій» і відтворив зі справжнім творчим захопленням. Якщо Рільке писав свої елегії поривчасто, з часови-ми інтервалами, перервами, то В. Стус не міг перекладати їх поодинці, йому потрібна була цілість циклу, відчуття зцементованості й неподільності цілого на частки: «...за елегії слід братися одразу за всі, бо вони -- як рядок у намисті, гарні на нитці, а окре-мо -- вже не те...» [7, c. 347].

Дмитро Наливайко відзначає, що Стуса «вабила поетика пізнього Рільке, зокрема високе поетичне втілення філософських умонастроїв у довершених пластичних фор-мах, його вірші-речі, які у предметному образі органічно виражали духовний зміст, не перетворюючи відверто цей образ у символ» [5, c. 183].

Переклад «Елегії до Марини» створювався Стусом у 1981-1982 рр. У цьому творі проявилися перекладацькі засади В. Стуса, зокрема намагання передати загадковість, романтичний подих тексту, певну утаємниченість сенсу й надсенсу, стриманий пафос загального звучання -- ритмічні звертання до адресатки. Перекладач веде діалог з адресаткою, він спирається на власний життєвий досвід; він переконаний, що Ма-рина розуміє і поділяє його. На відміну від десяти «Дуїнських елегій», одинадцята, сповнена живої емфази, яка пульсує у кожній клітині тексту. Метафоричність еле-гії більш прозора, прояснена, з'являється життєва конкретика, а час і простір не на-стільки розмиті, як у попередніх творах.

У переклад елегії В. Стус увів значною мірою власні почуття, сумніви, болі, надії, а часом і відчай та зневіру. Своє власне «я» він відчуває у рільківськім. Ліричний герой елегії розчиняє його в слові «ми». «Ми» -- це «я» плюс Марина. У них спільна доля, світоглядна близькість:

О поринання в світи, Марино, сузір'я летючі!

Але до сонму зірок, куди нас пірвало, нас не причислять.

Повнява світу має завершену кількість.

Хай хто б і згинув -- священної цифри не зменшить [8, с. 55].

У перекладі Яструна цей фрагмент звучить так:

O straty wszechswiata, Maryno, spadaj^ce gwiazdy!

Nie pomnozymy go, dok^dkolwiek bysmy si^ rzucili, ku jakiej gwiezdzie!... [13, c. 67]

Звертаючись до Марини, поет говорить про «втрати у всесвіті» (die Verluste ins All), про «падаючі зірки» (die sturzenden Sterne). Звичайно, «поринання в світи, в сузір'я летючі» зву-чить значно поетичніше. Рільківську думку про те, що «загалом (у бутті) вже все давно по-раховано» передають як В. Стус, так і М. Яструн. Промовистим образом розуміння світу, що має ознаки завершеності, передано в українському та польському перекладі.

Кількість зірок -- незмінна, цифра -- священна, але героям залишаються море і хвилі, в 'їх єдності закодовано ім'я «Марина»: «Wellen, Marina, wir Meer! Tiefen, Marina, wir Himmel. / Erde, Marina, wir Erde, wir tausendmal Fruhling, wie Lerchen, / die ein ausbrechendes Lied in die Unsichtbarkeit wirft» [12, c. 272].

Переклад Стуса -- без перебільшення -- геніальний: «Хвилі і море єсмо, Мари-но!» Але моря замало, є ще:

Глибини і небо!

Ми є землею, Марино! Ми -- тисячовесни, жайвори, що в невидиме пускають пісень водограї.

У перекладі Яструна ці рядки звучать так:

Fale, Maryno, my morza!

Gl^bie, Maryno, my nieba.

Ziemia, Maryno, my ziemia, my wiosna po stokroc, jak skowronki, ktore wybuchaj^cy spiew w niewidzialnosc rzuca.

На відміну від Стуса, що порівнює закоханих із глибинами і небом, немовби роз-ташовуючи буття-тут на горизонталі, польський тлумач заглиблюється в небо, вбу-довуючи світ у вертикаль.

У свою чергу М. Цвєтаєва напише:

Кто создан из камня, кто создан из глины, --

А я серебрюсь и сверкаю!

Мне дело -- измена, мне имя -- Марина,

Я -- бренная пена морская [3].

В оригіналі твердження про спорідненість із землею посилюється через повтор: «Erde, Marina, wir Erde». У перекладі Огуса -- знак оклику. Він створює органічно патетичний текст.

У цей водограй високих емоцій («пісень водограїв»), які не відчитуємо в «Дуїн- ських елегіях», раптом вплітається сум, скарга:

Wir beginnen als Jubel, schon ubertrifft es uns vollig;

plotzlich, unser Gewicht dreht zur Klage abwarts den Sang.

І далі -- поет схаменувся: для чого сумне? І повертається знову до захоплення. Поет підкреслює: «Скарги? Її не було б, коли б не той захват». Скарга тут -- одвічна протидія радощам, 'їхній антипод, одвічне протистояння двох начал:

Aber auch so: Klage? Ware sie nicht: jungerer Jubel nach unten.

Auch die unteren Gotter wollen gelobt sein, Marina.

Радість переповнює Рільке, виникає потреба в щирості, самовіддачі. Необхідно хвалити за це богів, бо «навіть менші з богів волять, Марино, слави», чекають на сла-ву, мов діти (в оригіналі -- мов учні). Щастя, захоплення полонили душі.

Яструн передає слова Рільке так:

Lecz takze tak: skarga? Czy moze radosc doziemna.

Takze nizsi bogowie chc^ byc slawieni, Maryno.

Польський поет, максимально наблизившись, адекватно відтворює текстову тка-нину оригіналу.

Слова Рільке «Loben, du Liebe, lab uns verschwenden mit Lob» («Тож хвалімо, кохана, віддаймося хвалі») В. Стус перекладає: «Тож хвалімо, Марино! Все віддаймо хвалі».

Кохання супроводжують квіти («Ми долонями пестимо шийки / непорушних кві-ток»), квіти викликають у ліричного героя чарівні асоціації про колишні мандрівки, про Ніл. Польський переклад звучить аналогічно:

Nic nie nalezy do nas.

Lekko kladziemy dlon wokol szyj nadlamanych kwiatow.

Widzialem nad Nilem w Kom-Ombo.

Tak krolowie dar ofiaruj^ zrzekaj^c si^ sami.

Вируючі почуття, щастя викликає бажання не лише хвалити богів, а й обдаро-вувати земних володарів -- царів. Ця думка кристалізується у формі сентенції: «То, Марино, є дар: усього позбувшись, мати й царя чим дарити» (So, Marina, die Spende, selber verzichtend, opfern die Konige»).

Мимоволі згаданий наскрізний в елегіях образ ангела (тут він сама ніжність). Лі-ричний герой і героїня як «ми», дотичні до всього, що випромінює ніжність: «...ми доторкаємось всього, що має ніжності барву» («scheinbar Zartliche»).

У польському перекладі ці рядки Рільке звучать так:

Jak aniolowie drzwi oznaczaj^ tych, ktorych maj^ ratowac, tak dotykamy tej lub tamtej rzeczy, na pozor czuli.

Почуття набувають високого, жахливого рівня, згадаймо, адже це вже було -- «сильна як смерть Любов». До останньої межі підійшла любов, а за нею життя:

Ach, jak dаleko cofn^sc, ach jak roztargnieni, Maryno Ach, w najskrytrzym pozorze.Daj^cy znaki. Nic wiecej.

Ta cicha sprawa pomi^dzy nami, gdy jeden z nas.

І далі у Стуса:

...хай котрийсь із нас тільки не втерпить і, замість натяку, схоче на жест спромогтись, -- покарає того і вб'є. Бо воно -- смертельної сили.

Неначе по лезу ножа йдуть двоє. Не-життя -- це смерть, але для люблячих її нема, тому що «dieses leise Geschaft» «дає буття і по смерті... Ти ж бо знаєш / як часто воно потай несло нам наказ / зимний ввійти передсінок нового народження». Якщо в «Ду-мських елегіях» віра в рівняння і нівелювання життя-смерть мало лише філософ-ський сенс заперечення часу, простору, буття, померлих, тих, хто ще народиться, то в цій елегії заперечення смерті -- це віра у вічність любові, у її незгасимість.

До кінця елегії наскрізним образом, який формує і сюжет, і провідну філософську думку про не-життя (а це те саме, що не-смерть), виступає «тихе оце заняття», тобто любов. Любов (тремка, ніжна, обережна) має величезну силу, вона вже поза часом і простором, неземна. Це вона дає силу закоханим «підборкати серце цілого роду»: «Trug das in uns / niedergeworfene Herz eines ganzen Geschlechts / An ein Zugvogelziel / trug er die Gruppe, das Bild unserer schwebenden Wandlung».

Виникає філософський паралелізм, зіставлення символічного лету птахів («плете-ниці птахів» зі «всеспадними мандрами» героїв («наших мандрів»). Долі їх «люблячих» переплелися, а лет прямує до не-буття або не-смерті: «Liebenden durften, Marina, durfen soviel nicht / von dem Untergang wissen. Mussen wir neu sein. / Erst ihr Grab ist alt, erst ihr Grab besinnt sich, verdunkelt / unter dem schluchzenden Baum, besinnt sich auf Jeher».

У перекладі Стуса зникає звернення до Марини й подається філософське узагаль-нення про знання закоханими логічного закінчення життя, хоча у першотворі ствер-джується, що «закохані мають право і не мають права дізнатися про кінець життя. Ми повинні стати новими. Лише їх могила є старою, лише їх могила пригадає собі, затемнена, під схлипуючим деревом, пригадає собі про давні часи».

Після злету високого почуття любові поет вертається на свої сумні дороги, хоч ніби і не-смерті, проте і не-життя. І герой, і «weibliche Blute» («квіт жіночий») прире-чені на вічне кружляння по колу, як диск місяця, незалежно від його повноти («у час ущербу чи в тижні звороту до повні...»).

Фінал цього роздуму сумний, кудись поділися сповнені віри у щастя сплески ду-мок і почуттів. Елегія завершується мотивом самотності й повертанням від «ми» до «я» -- до самотнього власного виходу -- на краєвид безсонний. Втрачено віру у вічне життя для двох, приходить зневіра -- «аніхто вже не дасть нам вернути життя повно-ту», лишається лише «...einsamer eigener Gang uber der schlaflosen Landschaft».

Отже, ще багато не сказано про адресатку цієї елегії, про історію знайомства двох визначних поетів, про певну близькість світосприйняття і авторських манер, про листування між протагоністами елегії, а попередньо, в зв'язку з розглядом «Дуїн- ських елегій», звернено увагу на останній акорд незрівнянної елегії і мелодії поетич-ної творчості Р.М. Рільке. Перед нами знову промайнули вже в остаточній викінче-ності усі наскрізні мотиви філософії і творчості митця витонченої поетичної форми і глибинного сенсу, що повернули «на круги своя»:

Wir in das Kreisen bezogen

fullten zum Ganzen uns an wie die Scheibe des Monds...

Подивування викликає досконале знання Стусом та Яструнем німецької мови, всіх її тонкощів і можливостей. Напевно, треба мати дар від Бога, щоб так щиро і вод-ночас вишукано донести до тисяч читачів биття закоханих сердець та подих Всесвіту:

Пишучи кола,

ми наповнились цілим так, як місяця диск...

Переклад Василя Стуса, як і переклад Мечислава Яструна, відзначаються пере-важно адекватним з оригіналом ритмом і збереженням еквілінеарності рільківської поезії, мелодійності вірша, тонким відчуттям і відтворенням стрижневих слів, тяжін-ням до незвичної, нехарактерної для власної поезії ускладненої лексики (зокрема у Стуса), умінням передавати загадковість, романтичну ауру образу, втаємничення її сенсів, майже невловимим перекладацьким тактом, делікатністю.

Обидва поети виконали своє високе покликання і подарували кожен своєму чи-тачеві перлину світової лірики -- «Елегію до Марини» великого австрійця Райнера Марії Рільке.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ґадамер Г.-Ґ. Інтерпретація буття Райнером Марія Рільке // Г.-Ґ. Гадамер. Герме-невтика і поетика. -- К. : Юніверс, 2001. -- 280 с.

2. Из переписки Рильке, Цветаевой и Пастернака в 1926 году / Публ. и коммент.

К. М. Азадовского, Е. Б. и Е. В. Пастернаков // Вопросы литературы. -- 1978. -- № 4. -- С. 233-281.

3. Марина Цветаева -- стихи / Антология русской поэзии / http://www.stihi-rus.ru/1/ Cvetaeva.

4. Марсель Г. Homo viator / Габриель Марсель; пер. з фр. Віктора Шовкуна. -- К. : Університетське видавництво «Пульсари», 1999. -- 308 с.

5. Наливайко Д. Василь Стус -- перекладач / Дмитро Наливайко // Всесвіт. -- 1991. -- № 1. -- С. 183-185.

6. Рільке Райнер Марія. Думки про мистецтво і поезію / Райнер Марія Рільке -- К. : Мистецтво, 1986. -- 293 с.

7. Стус В. Листи до дружини від 11-15.09.1975 / Василь Стус. Твори у чотирьох то-мах шести книгах. Т. 6 (додатковий). Книга перша. Листи до рідних. -- Львів : Просвіта, 1991-1998. -- 495 с.

8. Стус В. Твори / Василь Стус. Твори у чотирьох томах шести книгах. Т. 5 (додат-ковий). Переклади. Проза. Поезія. Драматичні твори. -- Львів : Просвіта, 1998. -- 392 с.

9. Шахова К. Райнер Марія Рільке -- людина і поет / Кіра Шахова // Зарубіжна літе-ратура. -- 2000. -- № 11 (171). -- Кн. 8. -- С. 6-9.

10. Kuczynska-Koschany K. Rilke poetow polskich / Katarzyna Kuczynska-Koschany. Monografie Fundacji na Rzecz Nauki Polskiej: Humanistyczna Seria. -- Wydawn. Uniwersytetu Wroclawskiego, 2004. -- 439 s.

11. Kuczynska-Koschany K. Rycerzi Smierc. O Elegiach duinejskich Rainera Marii Rilkego / Katarzyna Kuczynska-Koschany. -- Wydawnictwo: Slowo/obraz/terytoria, 2010. -- 232 s.

12. Rilke po polsku / red. Joanna Kulas i Mikolaj Golubiewski; opieka nauk. Barbara

L. Surowska // Materialy z mifdzynarodowej konferencji naukowej pt. «Rilke po polsku. Rilke auf Deutsch», Warszawa, pazdziernik 2008. -- Warszawa : Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, cop., 2009. -- 213 s.

13. Rilke Rainer Maria: Elegia do Maryny Cwietajewej-Efron / Rainer Maria Rilke tl. M. Jastrun // Zeszyty Literackie. -- 1995. -- Nr 50, dod. -- S. 67-68.

14. Rilke R.M. Samtliche Werke in 6 Banden. Bd. 1.- insel taschenverlag 1101. Frankfurt am Main, 1987. -- 883 s.

Размещено на Allbest.ru