Питання щодо уявлень про історію запорозьких козаків у другій половині XVIII - першій половині ХІХ ст. видається добре розробленим в історіографії. Але разом з тим ситуація не така однозначна - при наявності великої кількості робіт, присвячених вивченню уявлень про запорозьку минувшину у творах тогочасних істориків, залишається майже невідомим сприйняття її людьми, які спеціально історією не цікавились. Відповідь на нього, принаймні часткову, може дати вивчення літературних творів та реакції читачів на них. Спробуємо розкрити потенціал такого роду джерел на прикладі відображення історії запорозьких козаків у прозі В.Т. Нарєжного, автора одних з перших у російській літературі художніх текстів на запорізьку тематику.

Василь Трохимович Нарєжний (1780-1825) був вихідцем з Гетьманщини, з родини дрібного шляхтича Миргородського повіту. До 12 років мешкав на батьківщині, потім виїхав на навчання до Москви. Згодом служив на різних посадах у Грузії та у Санкт-Петербурзі. Свою літературну діяльність він розпочав ще з 18 років, але великої слави не здобув ні за життя, ні у визнанні нащадків, тож цілком обґрунтовано може вважатися "літератором другого плану". Зате в літературознавців автор користується певною популярністю, перш за все як один з основоположників жанру російського роману.

Найбільш яскраво історія Запорожжя відображена у двох творах В.Т. Нарєжного: романі "Бурсак" та повісті "Запорожец". Обидва з'явилися друком у 1824 р, хоча точна дата їх написання невідома і можлива у проміжку 1814-1824 рр. [1, с.98-99].

Сучасні літературознавці (історики, здається, зовсім зігнорували спадок літератора) визнають умовну історичність цих творів В.Т. Нарєжного [5, с.94; 7, с.29-30; 8, с.22; 9, с.7]. Висновок цей не викликає заперечень. Але дуже важко погодитися з деякими інтерпретаціями зображення Січі. Так, на думку В. Подриги, "В. Наріжний, перебуваючи під впливом імперського міфу про козаків-січовиків як волоцюг, зображує Запорожжя місцем злодіїв. Але, попри це, у його творах зберігається народне уявлення про Січ як центр боротьби за волю України. Не останню роль у змалюванні запорожця-розбишаки відіграла та обставина, що на початку ХІХ ст. була популярною тема розбійництва" [13, с.8].

Доволі сумнівними видаються і висновки В. Мацапури: "Нарєжний одним із перших у літературі звертається до панорамного зображення картин Січі і робить це з епічним розмахом. Не дотримуючись точної хронології, письменник створює свій міф про Запорозьку Січ. письменникові вдалося дати уявлення про Україну XVII століття як самостійну державу зі своїм "повелителем" - гетьманом, з військовим захистом (Запорозька Січ), з власною грошовою одиницею (гривня), зі своєрідними звичаями, законами тощо" [9, с.7]. Особливо важко погодитися з твердженням про самостійність письменника в створенні образу Січі.

Спробуємо визначити, яке саме зображення Запорожжя подав В.Т. Нарєжний. Історичний період, в який відбувалася дія у творах, визначається лише приблизно. В "Запорожце" час має умовний характер, єдиним орієнтиром є факт, що Січ знаходилась в залежності від московського царя. Ця обставина дозволяє вважати, що автор зображував період 16541708 рр. В "Бурсаке" події відзначаються "згущеним історизмом", тому, орієнтуючись на зображення історії Г етьманщини в романі, їх можна віднести до другої половини XVII ст.

Січовий лад літератор вважав за потрібне описати доволі детально. В "Запорожце" устрою Січі спеціально відведено доволі розлогий екскурс. Автор знаходився цілком у рамках просвітницького дискурсу. Отже, Запорозька Січ була розташована "в юго-восточном краю Европы", там початково "поселились. разного звания малороссияне, не находившие в отчизне своей ни крова, ни пищи". Задля уникнення усіляких внутрішніх конфліктів, "могущих небольшую республику эту ниспровергнуть", жінкам було заборонено доступ на Січ. Тож вони, а також одружені козаки, ремісники та торговці всіх віросповідань мали право мешкати в передмістях Січі та на довколишніх хуторах [10, с.156].

Доступ на Запорожжя було відкрито для всіх бажаючих. При прийомі в запорозьке товариство козаків не цікавили обставини життя та віросповідання "неофіта", тим більше що "при вступлении в это особенного рода общество, подобно как при посвящении в монашество, надо оставить все прежние титла и знаки отличия; там все равны: сегодня кошевой атаман или судья, а завтра простой казак; при принятии нового собрата ему дают прозвание, какое вздумается, бреют голову, оставляя один оселедец, и этот профан в короткое время становится посвященным в таинствах запорожских" [10, с.156].

Основним зайняттям запорожців була війна з турками та татарами, але ними круг ворогів не обмежувався. У головного героя повісті Авєніра Булата "десять лет прошли почти в беспрерывных походах против разных неприятелей, а иногда, не хочу греха таить, - иногда против самих малороссиян, хотя и против воли" [10, с.168]. Запорожжя взагалі характеризується анархічністю: "Хотя устроение Запорожской Сечи сделано на тот конец, чтобы храбрые казаки защищали пределы Российские от беспрестанных нападений соседей, всегда хищных, всегда вероломных, однако и самые эти защитники, сколько по уродливому образованию правления, столько и потому, что почти половина их состояла из иностранцев, для которых выгоды России или ничего, или очень мало значили, нередко бывали гибельнее для родных своих, чем неверные, а потому я для отведения от войска угрожавшей бури два раза бывал в Москве." [10, с.168].

При цьому, в "Бурсаку" Запорожжя виступало незалежною силою, з якою рахувався гетьман. Останній не наважився силою повернути свою збіглу доньку, яка мешкала на запорозьких землях, саме через "опасность раздражить запорожцев" і натомість вдався до таємного викрадення [11, с.438]. У той же час Запорожжя мало зв'язок з Гетьманщиною, принаймні між ними відбувалася постійна циркуляція населення: "как из Батурина в Запорожскую Сечь, так и обратно беспрестанные бывают выходцы" [11, с.385].

Та, як би не було, Запорожжя в обох творах є приреченим на занепад. Авенір Булат, "узнав обстоятельно весь образ правления в Сечи, источники общественных и частных доходов, нравственность чиновников и простых воинов,. сказал самому себе: когда знатнейшие царства и республики пали в свое время, то как не последовать этого и с Сечью Запорожскою? Пройдет столетие, и, может быть, одним только географам будет известно место, где стояла некогда Сечь Запорожская" [10, с.169].

Аналогічно устами одного зі своїх персонажів автор пророкує Січі загибель в "Бурсаку": "Рано или поздно, а которая-нибудь из соседних держав обрушится на нас всеми силами, и - что из Сечи останется? Кучи золы и громады черепов казацких" [11, с.440]. Та якщо тут занепад можна приписати зовнішнім силам, то в "Запорожце" він однозначно зумовлений самим устроєм Січі.

Внутрішній устрій Запорожжя та ієрархія його мешканців особливо не деталізовані письменником. За описом у "Запорожце", керуючим складом виступала старшина. Наповнення цього поняття В.Т. Нарєжний розкрив у примітці: "Этим именем вообще называются все начальники, как то: войсковой и куренные атаманы, судья и проч.", з інших посадовців згадано писаря [10, с.156]. Назва головної керуючої посади - "войсковой атаман", яку письменник вживав в обох творах - має виразне сучасне автору звучання. Цікаво, що при цьому один раз в "Запорожце" згадано таки посаду "кошевого атамана" [10, с.156]. Внутрішній простір Січі (її декілька разів названо "городом") включав церкву Миколи-угодника, курені та дім військового отамана. За межами Січі розташовувалася вся торгівельно-розважальна інфраструктура.

запорозьке козацтво козак січ

Характеристику самих січовиків в "Запорожце", окрім вже наведених описів, автор обмежив тільки постійним вживанням відносно них епітету "храбрые" та показом побожності. "Бурсак" дозволяє побачити куди більш рельєфний образ. В романі запорожці зображені не в вельми привабливому світлі, як розбишаки та розбійники. Січ була "чудовищною столицею свободы, равенства и бесчиния всякого рода", а запис у козаки давав "высокое право похабничать, забиячить и даже разбойничать (последнее дозволяется только вне пределов запорожских)" [11, с.432]. Серед тамтешніх козаків звичаєм, "сделавшемуся уже законом", був продаж захоплених ними жінок туркам, татарам або полякам [11, с.436]. Життя на Запорожжі було "убийственным и даже бесчестным", запорожець Рєас волів покинути "такую поганую жизнь, которая несравненно хуже цыганской" (перед тим у романі циганське життя зображеного як цілком дикунське та непідкорене жодним законам моралі) [11, с.440]. До цих рис долучалася ще й інша ознака варварства, наведена в "Запорожце": дітей Авеніра навчали ночами - "ибо открыто заниматься учением почиталось в этой чудной столице большим беззаконием" [10, с.164].

Однак покинути таке життя було не так то й легко. На пропозицію Рєасу, який виявився не вельми в захваті від січових порядків, залишити її, останній відповів: "Если бы я и согласился кинуть, то как это сделать? Разве не известно тебе, чему подвергается всякий, осмеливающийся сделаться изменником своей клятве?". Відповідь йому містила мало симпатичні для образу Січі порівняння: "Что значит такая клятва?. если бы ты обещался медведю вечно жить в его логовище, куда завела тебя злая судьба твоя, то неужели не воспользовался бы первым случаем уйти от чудовища, чем каждую минуту опасаться растерзания?" [11, с.440]. Прикметно, що саму втечу з Запорожжя члени цього "союза освобождения от добровольной неволи" здійснили під приводом нападу "на некоторое малороссийское селение".

Цікаво, що запорозькі козаки в романі називаються в абсолютній більшості випадків чорноморцями, саме Запорожжя інколи іменується Чорноморією [11, с.385]. Низовики, з огляду на умови прийому до товариства, не повинні були мати окремої етнічності. Але одночасно вони фігурували в романі в переліках представників різних народів - поляків, українців, турків; були чорноморський наряд і танці, відмінні від польських та українських. У романі присутні чорноморці, які порвали зв'язки з Січчю, але все ж зберігали найменування. Отже, для автора січові козаки являли окрему культурну спільноту:

Помітно те, що в "Запорожці", не дивлячись на зображення анархічності січовиків, автор обійшовся загалом без темних фарб, яких не пошкодував у "Бурсаку". Можливим поясненням цього є те, що "Запорожець" представляв погляд на Січ з середини, тоді як "Бурсак" презентував український ракурс.

Отже, погляди В.Т. Нарєжного щодо Запорожжя не вельми відрізняються від пануючого наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. дискурсу [6, с.14-26; 14; 15]. Це робить сумнівною думку про творення літератором якогось самостійного образу Січі. Але одночасно тексти цього автора ніяким чином не демонструють знайомства з сучасними йому історичними працями.

Російська літературна критика прийняла зображення В.Т. Нарєжним запорозької минувшини цілком прихильно. Історичного компоненту в творах торкнулося не багато з рецензентів, але в оцінках вони були майже одноголосні. Так, оглядач журналу "Благонамеренный" вважав, що в "Бурсаке" "Малороссия, обычаи Малороссийские, Гетманский двор, Шляхетство, Сечь Запорожская и пр. описаны превосходно" [3, с.275]. І більше того, на його думку цей роман можна було прочитати не тільки із задоволенням, але і з користю - оскільки "он дает нам многия понятия о древних обычаях Малороссии" [3, с.280].

Подібним чином і в рецензії, вміщеній в "Сыне отечества", йшлося, що в "Бурсаке" заслуговують "особенного внимания черты малороссийского быту и старинных обычаев того края", котрі "исчезают под шлифовкою общего просвещения" [цит. по: 7, с.27].

Рецензент "Литературных листков" покритикував В.Т. Нарєжного за літературні, перш за все мовні, вади його роману, але, разом з тим, вважав, що "рассказ жив, завязка занимательна, изображение Малороссии и запорожских нравов верно" [4, с.50].

Більше того, сприйняття історичної частини творів не змінилося і в другій половини ХІХ ст. Рецензент "Отечественных записок" у 1862 р. відзначив, що виконаний у довальтерскоттівській традиції "Бурсак" є, з точки зору сюжету, "просто замысловатая сказка" із загалом стереотипними характерами героїв. Однак, "несмотря на эту всю подражательность, историческая почва пробивается в романе всюду, без ведома даже автора. Видно, что близки были предания воинственно-кочевой малороссийской старины. Жизнь и нравы бурсаков, казачество, малороссийские и польские паны, жиды, шинкари - все это смешивается и мелькает перед вами в романе, как в калейдоскопе. Вы найдете в "Бурсаке" множество исторических внешних черт, верно схваченных и набросанных" [12, с.68-69].

Якщо судити за оцінками, даними дослідницею творчості В.Т. Нарєжного Н.А. Бєлозєрською, історичні реалії творів письменника цілком задовольняли читача й наприкінці ХІХ ст. На її думку, "Запорожець" починається з "прекрасной, вполне реальной картины Запорожской сечи", а наприкінці повісті автор помістив "краткий строго исторический очерк описываемой им Запорожской сечи" [1, с.113-114].

Отже, зображення запорожців у творах В.Т. Нарєжного цілком влаштовувало читачів ХІХ ст. Але його тексти не демонструють знайомства автора зі змістом тогочасних історичних праць (більш яскраво ніж із запорожцями це видно щодо зображення історії Гетьманщини в "Бурсаке"). Залишається припустити, що історичне наповнення базується головним чином на повсякденних знаннях автора. Власне кажучи, це вже підмітив у 1862 р. рецензент "Отечественных записок", кажучи про "предания воинственнокочевой малороссийской старины" як джерела, на яких базується історична частина твору [12, с.69]. Аналогічно, Н.А. Бєлозерська бачила можливим джерелом для змалювання письменником гетьманського побуту вплив дитячих малоросійських вражень [1, с.4-5, 125-126]. Однак сумнівно, що автор обмежився лише ними. Він, схоже, також переніс на минуле ще й деякі риси сучасних йому козаків - хоча б посаду "войскового атамана" у запорожців та саму назву "чорноморців". Однак, сприйняття твору рецензентами переконує, що змалювання минувшини запорізьких козаків літератором приблизно відповідає баченню її читачами, їх буденним уявленням про історію українських земель. На завершення варто підкреслити, що твори

B.Т. Нарєжного не викликали значного відгуку в читацьких та літераторських колах того часу. Тож, для детальнішої фіксації сприйняття козацької доби читачами необхідні подальші студії над більш резонансними працями, наприклад М.В. Гоголя та О.С. Пушкіна.

Бібліографічні посилання