Природа й цивілізація: варіанти О. Кобилянської

Размещено на http://www.allbest.ru/

Природа й цивілізація: варіанти О. Кобилянської

Основою аналізу у роботі „Природа й цивілізація: варіанти Ольги Кобилянської" є об'єктивна реальність, зображена у творах письменниці. У статті досліджено бачення Ольгою Кобилянською сучасної їй людської спільноти і природи, їхнє чітке розмежування та взаємодію у художніх текстах автора. Дана праця має мету з'ясувати суб'єктивне ставлення письменниці до навколишнього середовища, яке проявляється у її художніх текстах. Важливим у дослідженні є аналіз пейзажних описів Ольги Кобилянської як свідчення багатої фантазії та авторської майстерності. Щоб виявити новаторський підхід письменниці до зображення природи, увага акцентується на художніх прийомах, застосованих автором. Характерним для творчості Ольги Кобилянської є змалювання середовища українців, яке має власну специфіку. Природі у художніх текстах письменниці теж властивий національний колорит.

Тому у праці аналізуються різні аспекти існування українського суспільства, показаного у творах автора, досліджується вплив природи на формування ліній персонажів Ольги Кобилянської.

Одними із найбільш поширених у художній літературі є дві опозиційні категорії: цивілізація та природа. Теми протилежності цих понять, їхніх взаємовпливів та взаємодії особливо актуальні для письменників, що є представниками українського модернізму, зокрема Ольги Кобилянської.

Природа та міська культура - середовища, в межах яких відбуваються події, зображені у творах письменниці. Для реальності, зображеної Ольгою Кобилянською, не характерна ідеалізація, і такий спосіб зображення дійсності дає змогу побачити об'єктивну картину існування тогочасного українського суспільства. Заглибившись в інтерпретацію письменницею вказаних вище форм існування, можна зрозуміти, якою мірою Ольга Кобилянська співставляє та відокремлює їх.

1. Контрастні вияви природи у творах Ольги Кобилянської.

Важливе місце у творчості автора займає зображення образу природи, на тлі якої розвиваються події. Досліджуючи особливості цієї природної сфери у художніх текстах Ольги Кобилянської, Д. Козій виділив найбільш важливі аспекти ставлення письменниці до навколишнього середовища: 1) природа протиставляється людині з її технічною цивілізацією; 2) природа трактується як арфа, як проекція наших почувань; 3) в романтичному спогляданні природи приховується своєрідне світовідчування з його спрямуванням на глибінь, на вічне [5, с. 376].

У творах автора природа постає як простір, дикий і незайманий, проте частково засвоєний людьми, підпорядкований їхній життєдіяльності. Доцільно розглянути ці два варіанти існування категорії природи у художніх текстах Ольги Кобилянської.

Перший із них - природа як окрема сутність. Такою вона постає у ряду новел автора. У зачині твору „Жебрачка” - велич і сила дикої природи Карпат: „Великанська, на піраміду подобаюча, густо залісена гора возносилась під небозвід. Біля неї темний і вузький яр різнородно формованих, залісених гір і скель” [Ж, с. 329].

Відокремленим середовищем, майже недоступним для людей є предковічний ліс, описаний у новелі „Битва”: „Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло великими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни...” [4, с. 344]. Такий спосіб зображення природи передає її самобутність та недоторканість.

Письменниця змальовує природну сферу у різних її виявах, станах, переважно опозиційних. Пройняті контрастом зміни пір року, що впливають на стан природи, викликають асоціації із чергуванням процесів народження і смерті: „Могуча розтягнена маса, що, мандруючи з далеких сторін широкою площиною, задержалася тут оглянути бездоганну поверхню. Літом, коли вона пишалася яснішою й темнішою зеленню, а зимою - коли ставала самітною пустинею” [4, с. 85]. Циклічність станів природи свідчить про її підпорядкованість певним законам, які діють протягом тривалого часу, періодично повторюються і є незмінними, правічними. Навколишнє середовище, не охоплене діяльністю людей, існує у своїй гармонії та незворушності. У цьому - його велич та могутність.

Незважаючи на незмінність життя природи, циклічну повторюваність її процесів, варто відзначити різноманітність, незвичайність навколишньої дійсності, яку вдало змальовує Ольга Кобилянська. Багатоплановість, динамізм пейзажів характерні для новели „Некультурна: „В долині, що їх розлучала, лежало множество гострого каміння, а сам потік, зростаючий жадібно при кожній сильнішій зливі, любуючися стрімкими зеленими стінами Рунга і Магури, обприскував їх холодними своїми перлами, мов пригадував, що не згубився, що є і буде, і буде їх вічно ділити” [4, с. 360 ]. Багатство барв, якими змальовано велич гір та стрімкість потоку, є ознакою творчої майстерності письменниці.

Окрім наведених вище рис, природі, неосвоєній людьми, Ольга Кобилянська надає особливостей таємничості, містицизму. Автор втілює ці якості у зображенні лісу в повісті „Земля”. У даному творі „сусідній” ліс постає як незнайомий простір, уособлення чужорідної, непередбачуваної сили. Він перебуває у стані постійного очікування, викликає негативні передчуття. Ефекту містичності Ольга Кобилянська досягає завдяки змалюванню лісу в темних, похмурих тонах: „Малий „сусідній” лісок, що визвірювався неустанно на рівнину села своїми темними очима, закутався в миготливу тишину.” [4, с. 105]. Важливим є те, що при характеристиці лісу письменниця застосовує мотив чекання жертви: „Він лежав так темно й густо, так спокійно, ніби ждав на кого” [4, с. 198]. Це дає змогу зосередити увагу читача на цьому просторі як центрі кульмінаційних подій.

Отже, у творах Ольги Кобилянської варто виділити основні риси природи як окремої сутності:

- циклічність процесів;

- підпорядкованість чітко усталеним законам;

- гармонійність існування;

- контрастність та багатоплановість;

- містицизм.

Другий критерій існування навколишнього середовища - природа як окультурений простір, що займає вагоме місце у зображенні автором подій. Лінії більшості персонажів Ольги Кобилянської розгортаються саме у природній сфері, при тісній взаємодії героїв із навколишнім середовищем. Прикметним є те, що для значної кількості персонажів автора природа постає засобом пізнання, джерелом сили й енергії. Навколишнє середовище вважається ланкою, яка забезпечує повноту життя, його гармонійність. Письменниця підкреслює важливість існування природної людини, доводить думку, що особистість, яка обмежується перебуванням у цивілізованому, оснащеному технологіями світі, не може бути цілісною.

Про зв'язок людини з навколишнім середовищем свідчить здатність природи впливати на душевний стан, настрій персонажів. Ольга Кобилянська виділяє особливість природи заспокоювати, відновлювати рівновагу: „Очікування мучило і розстроювало її. В такі хвилі вона зверталася до природи. Там набиралася сили й терпеливості. Там святкувала свої золоті години побіди, наприклад, коли вилізала на високий, небезпечний верх, на стрімку скалу... ” [4, с. 308].

Письменниця зображує природу як сферу, у якій людина, крім душевного спокою, може знайти засоби для існування. Таким є втілення лісу в карпатських горах, де збирає дрова героїня новели „Некультурна”. Природа дає Парасці впевненість, уособлює надійність, незмінність: „Знала тут різні сховки і могла би була сховатися, коли би за нею слідив хто, але що ніхто не слідив, то вона збирала і ломила в супокою сухе галуззя, була певна своєї здобичі і не квапилася ніколи додому” [4, с. 368]. Описуючи єднання героїні з природою, Ольга Кобилянська акцентує увагу на тому, що ліс для Параски не є далеким, чужорідним: „Між Рунгом і Магурою вона дома” [4, с. 369].

Прикладом гармонійного існування на лоні природи, міцного зв'язку із навколишнім середовищем є спосіб життя циган, які заробляють на прожиття розбиванням каміння. Їхні образи зображуються письменницею та сприймаються читачем як щось невіддільне від лісу, який існує у своїй цілісності та незворушності. Цигани пристосовуються до умов карпатських гір, не порушуючи споконвічних законів природи, її злагодженого існування: „Розжилися тут, мов дома. Недалеко них горів огонь; в ясних днях губилася барва поломені в сяєві сонця і лише сивавий дим свідчив, що вона палахкотіла, зростаючи жадібно вгору -- тут варили свою їду” [4, с. 370].

Спілкування Параски з циганами свідчить про те, що природа сприяє об'єднанню людей, різних за національністю, віком та соціальним статусом, спонукає їх знаходити спільну мову: „Знали найменшу подробицю з її життя, а вона з їх. Вони щороку літом товкли тут каміння, майже лиш з того удержувалися, а вона щороку кождою порою ходила поміж Рунга і Магуру” [4, с. 370]. Створюючи наведені вище образи, Ольга Кобилянська доводить, що природна сфера має властивість нівелювати межі між людьми, викликати підтримку та взаєморозуміння.

Крім властивості заспокійливо впливати на людину, автор виділяє ще одну суттєву рису природної сфери - надихати, спрямовувати на відкриття глибоких сенсів, пошук істини. Проникнення у природний простір є невід'ємною частиною життя героїні новели „Природа”: „Її по природі сильна істота домагалася чогось більше, як „кімнатної красоти” та супокійного розпещеного життя” [4, с. 305]. Співвіднесення внутрішнього стану з навколишньою дійсністю, на думку Галини Левченко, допомагає усвідомити власну вищість у духовному та моральному сенсах: „Піднятися на гору, вилізти на дерево, уявити себе птахом - усі ці дії рівнозначні упевненню у власних духовних силах, це можливість підніматися над буденністю, а також можливість естетичного погляду на життя та моральної вищості, коли можливою є позиція позазнаходження, трансценденція в життя душі” [7, с. 188-189].

Найбільш цілісно особливості природи як окультуреного простору втілено в образі землі, що був надзвичайно важливим для автора. „Запускаючись у царину мистецтва, письменниця раз-у-раз відчувала потребу черпати сили з землі”, - пише Д. Козій [5, с. 313]. Як зазначає А. І. Гурдуз, дослідник міфопоетичної ідентичності природи у творчості письменниці, „поняття землі актуалізується Кобилянською головним чином у двох планах: а) земля як конкретний образ хліборобського поля; б) земля як природа взагалі, навколишній світ людини” [1, с. 154].

Простір, підпорядкований людській діяльності, уособлює земля, яка здійснює роль годувальниці та є невід'ємною складовою існування селян. Доцільно зауважити, що звертання Ольги Кобилянської до теми землі підкреслює традиційність цього образу у творчості українських письменників-модерністів. Важливість даної категорії саме в українській літературі варто пов'язувати із ментальністю українців як представників сільськогосподарської сфери, їхніми хліборобськими традиціями. О. Кульчицький трактує цю традиційність як прояв колективного несвідомого, що „сперте на віковому збірному досвіді і співжитті хліборобського народу із доброю Ненькою Землею, що співпрацює з людиною.” [6, с. 85].

Сприймання землі українськими селянами, традиційно міфологічне, змальовано автором у повісті „Земля”. Люди надають полю, яке обробляють, рис одухотвореної, піднесеної істоти, що здатна бути злою та милосердною, сердитися і давати щедрі плоди: „Гарна була земля. У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила. А бувала люта, коли надармо ожидала дощу, що мав її скропити, коли тижнями надармо тужила за холодними ситими краплями води, і замість води жевріюче проміння випивало її соки” [4, с. 30]. Причиною такого ставлення є багатовіковість звичаїв предків, які уявляли сутність землі як божество, що потребувало жертовності й покірності. Непорушність традицій минулих поколінь та складні соціальні умови змушують селян, зображених у творі, спрямовувати зусилля на обробіток поля. Серед системи цінностей персонажів повісті земля є однією із ключових. Люди неусвідомлено стають рабами власної праці, не уявляючи інших шляхів заробітку на прожиття. Прив'язаність селянина до свого поля Ольга Кобиялнська передає риторичним запитанням, яке вкладає в уста одного з персонажів: „Що значить чоловік без землі?” [4, с. 90].

Попри мінливість настроїв землі та складності праці, якої вона потребує, цей простір близький та зрозумілий для персонажів письменниці. Селяни і поле, що є предметом їхньої роботи й засобом існування, виступають тісно взаємопов'язаними, невіддільними частинами цілісної природної сфери: „Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилась йому в жодному місці, була м'яка й крихка і гріла свої освіжені сустави в сонці, а її вогкий віддих розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення” [4, с. 67].

На противагу містицизму, який переважає в зображенні Ольгою Кобилянською лісу, поле описане як простір, що не викликає страху, негативних передчуттів, не несе загрози селянам. Це безпечна територія, яка є відкритою, не містить містичної підоснови. Поле і ліс постають в інтерпретації письменниці двома контрастними середовищами. Ці сфери розмежовуються ставленням селян, що сприймають їх як близькі й взаємопов'язані, проте протилежні категорії.

Природа як окультурений простір ототожнюється у повісті „Земля” із сільським середовищем. Підтвердженням цього є спосіб зображення, який застосовує до цих сфер Ольга Кобилянська. Автор надає селу та природі, що його оточує, спільних характеристик, підпорядковує діяльність селян циклічності станів природи, змальовує існування природного і сільського середовища як цілісну картину.

Про взаємопов'язаність образів людей з навколишнім середовищем свідчать художні прийоми, які вживає письменниця. Вдалим є засіб персоніфікації: „Лісок веселий, мов хлопець” [4, с. 76]. З метою наблизити людську сутність до природної, автор застосовує низку порівнянь персонажів своїх творів із елементами природи: „Її висока постать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна...” [4, с. 7]; „...вибуяла, мов пальма, вгору...” [4, с. 11]; „він був дуб, а не парубок”, „вона стояла в городі межи темними мальвами, сама як струнка мальва. ” [4, с. 61] та ін.

Підсумовуючи наведені вище особливості природи як окультуреного простору, визначимо серед них ключові:

- заспокійливий вплив на душевний стан людини;

- здатність спрямовувати на небуденне сприйняття світу;

- мінливість настрою;

- одухотвореність;

- близькість та зрозумілість селянам;

- засіб забезпечення людської життєдіяльності;

- підпорядкованість людям певною мірою;

- тісний зв'язок із сільським середовищем.

Суттєвою рисою природного простору у творах Ольги Кобилянської є національний колорит. Змальовуючи поле та ліс як окремі сфери, автор надає їм українського забарвлення. Такий спосіб зображення допомагає акцентувати увагу на реаліях сучасної автору Буковини, створити цілісну картину природного світу, поєднаного із людською життєдіяльністю. Ольга Кобилянська впевнено заявляє про українців як окрему націю, що вирізняється ментальністю, звичаями, баченням та осмисленням дійсності. Природа, яка є тлом та безпосереднім учасником подій, зображених письменницею, сприймається як вияв етнічного, національного. Свідчення цього - традиційні, проте позначені індивідуально авторською манерою пейзажі. Власне українські особливості характерні, приміром, для Карпат, зображених Ольгою Кобилянською.

Найбільш яскраво національний, зокрема гуцульський, колорит виявляють образи й деталі. Прикладом цих деталей є смереки - невід'ємна частина гір: „На одній із тих порослих лісом гір стояла нова гуцульська хата. Грубі смереки розпростерли над нею свої рамена, потрясали сумно гордими вершками, й великі краплі дощу падали беззвучно на мох” [4, с. 306]. Вдало й оригінально передана автором традиційна колористика українських Карпат: „Мряками фантастично сповиті гори відбивалися від неба гостро темно-голубою краскою” [4, с. 306].

Виразні риси природи та система персонажів із колоритними характерами передають прагнення Ольги Кобилянської об'єктивно, у повному вияві змалювати українське середовище.

2. Цивілізація як бінарна опозиція природи.

Поруч із природною сферою важливе місце в художніх текстах Ольги Кобилянської відведено міському простору, який існує у своїй постійності та динамічності водночас, підкоряється певним законам і періодично проникає у середовище природи. Спираючись на позиції авторитетних науковців (Д. Козій, А. Гурдуз, Г. Левченоко та інші), потрібно зазначити, що категорії „природа” та „цивілізація” протиставляються письменницею як поняття позитивного і негативного. У творах Ольги Кобилянської все, що стосується міського середовища, перейняте різким несприйняттям та недовірою. „Дика карпатська природа уособлює в новелі Кобилянської гармонію і впорядкованість всесвіту, тоді як людина „від цивілізації” - хаос і дикість (= варварство),” - наводить міркування А. Гурдуз [1, с. 147]. Беручи за основу цю думку, спробуємо визначити специфіку опозиції „місто-природа”

Свідченням того, що елементи цивілізації - чужорідні для природного середовища, є події новели „Битва”. У простір лісу, існування якого жодного разу не порушувалося та не змінювалося, вривається незрозуміла руйнівна сила, що нищить все на своєму шляху. Прихід представників цивілізації описаний автором як вторгнення, дике і неприродне, що викликає протест природи: „Природа гір демонструє силу, зроджуючи бурю, яка уособлює очищення, виказує прагнення позбутися чужої сили. Вона прагне самознищення, аби набути сенсу новонародження”, - зазначає С. Д. Кирилюк [3, с. 72].

Ключовими у творі є декілька пейзажних та подієвих деталей, які акцентують увагу на драматизмі впливу цивілізації на природний простір. Найперша деталь, на яку варто звернути увагу - несподіваний свист локомотива потяга, що майстерно порівнюється з ударом блискавки: „Коли свист локомотива розтяв по раз перший воздух схованої між гірськими стінами долини, прошибло щось столітні дерева на горах, немов блискавиця” [4, с. 340]. Техніка як вияв розвитку міської цивілізації виглядає на тлі Карпат як щось чужорідне, неприйнятне. Приїзд потяга тягне за собою низку інших подій, які є фатальними для предковічного лісу. Наступною деталлю є перший удар сосни сокирою, який розноситься по всьому лісі і сіє тривогу, передчуття небезпеки. Важливим у ланцюжку подій є заклик: „Зрубати!”. В одному слові автор втілює глибокий сенс, незворотність загибелі лісу, передає трагізм того, що повинно статися. У передачі певної події чи системи подій одним словом чи фразою виявляється майстерність Ольги Кобилянської як новеліста.

Своєрідним символом лиха, що насувається, є політ над горами орла, що уособлює передвісника знищення дерев: „Кружив довго, немов зворушений, над тою околицею, ... і щез у сивих хмарах, мов навіки пропав... Несказанний сум розіслався горами, якийсь передсмертний настрій...” [4, с. 343].

Значну увагу Ольга Кобилянська приділяє опису тиші, яка виникає перед найбільш важливими подіями та є однією із ключових деталей, оскільки передує знищенню дерев, яке зображується письменницею у вигляді справжньої битви. У процесі тиші втілено жахливість останньої ночі перед руйнуванням лісу, що бажає продовжувати своє існування, сподівається на можливість залишитися неушкодженим. Тиша змальована і на фабриці, де зберігаються зрубані стовбури дерев: „Лише вночі панувала тут смертельна тишина. Неначе стражник, стояв тут чорний комин і глядів похмуро на цілий воєнний табір” [ 4, с. 347].

Суттєвою ланкою подій новели є полеглі дерева, при зображенні яких також застосовується засіб персоніфікації: „Гори були обсіяні їх трупами направо й ліво. Лежали й скісно, поперек і рівно. Густо одні коло одних, голова об голову, групами або одне верх другого, або - як котре впало” [4, с. 345]. Прийом олюднення дерев підкреслює неприродність та жорстокість дій лісорубів, виявляє дикість цивілізаційної системи, яка нібито перебуває на вищому від селян рівні розвитку, проте здатна знищувати все живе задля урбанізації та матеріального збагачення.

Несприйняття автором представників міського середовища, їхніх вчинків підкреслюється запитанням селян-гуцулів: „Що ви за віра? - питали вони недовірчиво тих, що прибули обчисляти хосен битви” [4, с. 347]. У цю фразу вкладено нерозуміння жадібності промисловців, які, вважаючи себе володарями природи, розпоряджаються її багатствами. Ольга Кобилянська осуджує лісорубів у релігійному сенсі, вважаючи їхні вчинки безбожними. У потязі, що прибуває, а також у вчинках представників цивілізації гуцули вбачають уособлення нечистої сили, хаос, відсутність духовності та будь-яких моральних цінностей.

Деталлю, яка виявляє згубність впливу міської сфери на природний простір, цілісно передає картину спустошеного лісу, є вимушена смерть молодих дерев, які не можуть вижити без захисту столітніх дерев-велетнів: „Столітні оберігали їх досі своїми об'ємистими раменами від усього, - але відтепер?... Всьому жару сонця, що випивав так жадібно їх молоді соки, всім бурям, що бажали зломити їх корони, всій студені й усім прочим знадвірним погрозам, - так що ж тоді? Вони рішилися вмерти...” [4, с. 350].

Міська цивілізація і навколишнє середовище діють у творах Ольги Кобилянської як антиподи, контрастність яких виявляється у рисах людей - представників тієї чи іншої сфери. З метою з'ясувати відмінності між гуцулами та міщанами порівняємо їхні зовнішні ознаки та якості характеру.

Представників міського середовища зображено на тлі гірського лісу як мізерних, незначних істот, що спочатку не наважуються виступити проти могутньої сили природи: „З локомотивом появилась горстка людей. Вони ледве важились ступити через недоступний берег пралісу в його глибінь” [4, с. 340]. Зовнішність лісорубів змальовано у темних, похмурих тонах, у деталях їхніх речей та одягу виявляється загроза, небезпека: „З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжкими залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид, - такий прибув він” [4, с. 342]. Про дикість, дисгармонійність дій лісорубів свідчить їхня поведінка при вирубуванні дерев. Жахливість своїх вчинків представники міської цивілізації сприймають як подвиг чи вияв героїзму: „Вони вдерлися з котячою зручністю на першу гору; один хотів другого випередити, неначеб се мало бути геройським учинком на ціле життя, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралісу” [4, с. 343]. У процесі вирубування дерев зовнішній вигляд винищувачів лісу поступово спотворюються: „Поки наємники упорались з тим усім, пройшов довгий час, і вони самі майже здичіли” [4, с. 344].

На противагу представникам міської цивілізації, селяни-гуцули змальовані яскравими барвами. Їхня зовнішність передана у світлих тонах. Письменниця надає образам селян гармонійності та різноманітної колористики, що дає змогу виявити пишність і велич гуцулів: „Великі й сильні, з слов'янськими чертами, в мальовничій одежі, так сиділи й лежали вони тут... Червоні ногавиці, до того біла вишивана сорочка й багато вишивані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, прикрашені наперстками й різними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій” [4, с. 346]. Вказуючи на неосвіченість гуцулів, Ольга Кобилянська акцентує при цьому увагу на їхньому рівні культури, яким селяни не поступаються іншим персонажам автора, інтелігентним та розумним. Гуцули, на відміну від лісорубів, цікаві особистості з глибоким внутрішнім світом, обдаровані талантами, пристрасні та чутливі. Їх письменниця характеризує як природних людей, повних волі до життя. Контрастністю характеризуються також життєві цінності представників міської цивілізації та гуцулів. Міщани прагнуть розвивати освіту, підвищувати рівень урбанізації за рахунок вирубування лісів. Для жителів Карпат важливо залишатися в гармонії з природою: „.їх бажання були прості й прозорі, а умова їх щастя - блиск сонця й синє небо...” [4, с. 347].

Загрозливість міської цивілізації у повісті „Земля” передається через образ касарні, у який служить Михайло, один із героїв твору. Умови, в які потрапляє персонаж - нетипові й неприродні для нього. Тогочасна військова система пройнята жорстокістю та деспотизмом. Нелюдське ставлення, суворість вимог до вчорашнього селянина викликають його нерозуміння й спротив. Зовнішній вигляд касарні - висока брама, товсті похмурі стіни - вражає байдужістю й холодом, створює відчуття суму й приреченості: „Високі пусті вікна витріщилися з муру, як зголоднілі очі; а за їх ґратами указувалося десь-не-десь молоде обличчя або заблистіло холодне залізо” [4, с. 201].

Суттєвою художньою деталлю у повісті є зброя - обов'язковий атрибут військової системи, у якому виявляються грубість та несправедливість суспільства. Зброя як важливий елемент цивілізаційного розвитку є однією із причин соціальної нерівності, порушення гармонії природного світу, жорстокості у прагненні самовираження та матеріального збагачення окремих індивідів. Михайло - цілісний персонаж, який звик до життя лише у сільській сфері та перебуває у гармонії з природою. Герой не сприймає зброї та умов існування касарні. На прикладі цього героя Ольга Кобилянська доводить, що перебування селянина у міському просторі призводить до зміни його характеру, поглядів на життя, викликає відчуження й ностальгію: „Оцього світу, що вдарив його тепер, мов могутня хвиля, він не розумів. Та замість того тиснулися перед його душу тихі широкі поля, великі лагідні очі полишених його звірів, які глядять заодно створеними дверми за ним... малий бурдей посеред великої самотності і коло нього похилена мати...” [4, с. 199].

Письменниця створює образ міста як певної динамічної системи, що існує у швидкому темпі, постійно рухається вперед та є нищівною для особистості. Міська цивілізація - штучна, задушлива, асоціюється зі смертю, хаосом, протиставляється сільському простору як джерело індустріалізації, темряви й бездуховності: „Погоня й надмірний натовп, поспіх і незвичайна рухливість та машинальність міста натхнули смертельною блідістю й знесиллям його душу, звиклу до супокою і ритму, споріднену з природою” [4, с. 199].

Ольга Кобилянська, акцентуючи увагу на темряві міста, характеризує цією ж рисою селянське середовище. Проте варто зазначити, що темрява як особливість проявляється по-різному у сільській і міській сферах. Темрява села - у неписьменності й відсутності аристократизму та культурного розвитку. Проте селянам, на відміну від представників міської цивілізації, притаманний аристократизм духу, яскраво виражений у ставленні до дійсності, злагодженому співіснуванні з природою. Саме ця особливість, на думку І. Дзюби, є свідченням духовної вищості, внутрішньої краси [2, с. 25].

Жителі міського середовища, для якого характерний освітній та культурний розвиток, не наділені високою духовністю. Вони віддалені від природного простору, не здатні сповна відчути її краси й величі. Як пише Л. Матусяк, письменниця закликає міську інтелігенцію „...насамперед різьбити себе саму, свою індивідуальність, щоб виховати в собі суверенну, творчу, культурну особистість” [8, с. 15]. Творення такої особистості, переконує Ольга Кобилянська, неможливе без проникнення у природну сферу.

Ольга Кобилянська - одна із перших українських митців, які помітили, що із життя селян, тісно пов'язаного з природою, можна черпати не лише матеріали для творчості. Селянське середовище, ототожнене з природною сферою, здатне творити національну культуру, збагачувати її фонд оригінальними зразками, відкривати нові течії, сприяти активному культурному розвитку.

Акцентуючи увагу на відмінностях між представниками міського та сільського (природного) середовищ, письменниця не ідеалізує селян. У їхньому ставленні до землі як культу Ольга Кобилянська вбачає недолік, неможливість культурного розвитку, руху вперед. Як вважає П. Филипович, „... складність, що набуває подвоєння в думках і почуттях Кобилянської, виникає, коли вона пише про селянина, з одного боку, ідеалізуючи його природній стан, з другого - розуміючи, що й селянин неминуче мусить прилучитись до культурного процесу. Кобилянська підходила до селянства як витончений інтелігент, що не порвав ще зв'язку з селом, але спостерігає його збоку і радий констатувати, що й воно може постачати матеріал для творення культури” [10, с. 148-149].

Новаторство Ольги Кобилянської - у баченні спільного розвитку міського й сільського типів суспільства. Письменниця стверджує, що синтез переваг кожного із даних середовищ сприятиме формуванню нового типу національної самосвідомості. Гармонія з природним простором та культурне й освітнє збагачення, на думку Ольги Кобилянської, здатні діяти як чинник, що впливає на зближення й взаєморозуміння відмінних форм існування, створення самобутньої, багатогранної культури.

Література

суспільство текст твір

1.Гурдуз А. І. Міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській „прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ століття / Гурдуз Андрій Іванович. - Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2008. - 216 с.

2.Дзюба І. Читаючи Кобилянську / І. Дзюба/ Українська мова і література в школі. - 1986. - № 2. - С. 20-27.

3.Кирилюк С. Д. Функціональна роль топосу гір у художньому просторі прози Ольги Кобилянської / Зведений електронний каталог - жанрово // С. Д. Кирилюк. - С. 69-75.

4.Кобилянська Ольга. Вибрані твори / Ольга Кобилянська. - К. : Дніпро, 1974. - 560 с.

5.Козій Д. Духове обличчя Ольги Кобилянської / Дмитро Козій // Наша культура. Науково-літературний місячник. - 1937. - Жовтень. - Кн. 10 (30). - С. 375-381.

6.Кульчицький О. Світовідчуття українця // Українська душа. - К., 1992.

7.Левченко Г. Зачарована казка життя Ольги Кобилянської: Психоаналітична студія / Галина Левченко. - К. : Книга, 2008. - 222 с.

8.Матусяк Л. Основні громадсько-культурні засади етичного ідеалу Ольги Кобилянської // Українська література в загальноосвітній школі. - 2001. - № 6. - С. 15-18.

9.Погребенник Ф. Ольга Кобилянська // Кобилянська О. Повісті; Оповідання; Новели / Ф. Погребенник. - К.: Наук. думка, 1988.

Размещено на Allbest.ru