Духовний світ О. Кобилянської та вплив німецької культури та літератури на її творчість

Размещено на http://www.allbest.ru/

Духовний світ О. Кобилянської та вплив німецької культури та літератури на її творчість

У цій статті авторка висвітлила впливи німецької культури і літератури на творчість буковинської письменниці Ольги Кобилянської (1863-1942) на прикладах деяких творів німецьких письменників і філософів: Євгенії Марлітт, Ґотфріда Келлера, Гайнріха Гайне, Фрідріха Ніцше, Артура Шопенгауер, а також і вплив скандинавської літератури, яку використовувала через німецькі переклади (Ж. П. Якобсон, Герман Банґ та ін.). Вона захопилася творами романтиків: М. Метерлінка, його закликом „Назад до душі”, німецьким неоромантиком Ґ. Гауптманном через Лесю Українку та ін. Кобилянська займалася перекладами на німецьку мову не тільки своїх творів, а й інших українських письменників: Маковея, В. Стефаника, М. Вовчка, Л. Мартовича та ін. для ознайомлення німців з українською літературою.

В історії української літератури ХІХ і ХХ століть передове місце європейського рівня належить визначним українським письменницям Лесі Українці і Ользі Кобилянській. Вони жили і творили в важких умовах українського народу, який був під гнітом різних загарбників: О. Кобилянська - під австроугорським, Леся Українка - під московським. Перша народилася і виростала у здоровому гірському кліматі Карпат, друга - у болотистому, але напрочуд казковому, лісистому Поліссі. Обидві були слабкого здоров'я, що змушувало їх часто бувати в лікарнях та санаторіях, виїздити до чужих країн, шукаючи порятунку у теплих краях. Обидві стали інвалідами: Кобилянську розбив лівобічний параліч у 1903 р., Лесю - туберкульоз кісток, який перекинувся і на внутрішні органи, вона змушена була носити пристосування для підтримки клубу і правої ноги, обидві користувалися палицями. Фізичні недомагання спрямували їхню енергію на розвиток інтелекту, самоосвіту, вивчення іноземних мов та літературної творчості. Рівень культури, знань цих непересічних жінок був такий високий, що вони не могли собі знайти рівних у ближчому оточенні, а підтримували свої зв'язки „на віддалі”, листуванням і нечастими зустрічами, всупереч кордонам і цензурам. Обидві мали одних і тих же критиків їхньої творчості (Іван Франко, Сергій Єфремов, Осип Маковей, Михайло Павлик, зокрема і чужинницьких - польських, московських і німецьких), з якими доводилося іноді вести гостру полеміку. Та й в особистому житті жодна із них не зазнала щастя, а лише розчарування в коханні. Осип Маковей, якого довгі роки кохала Ольга, одружився врешті, як вона писала Лесі, з „міщанкою”, „грубим елементом”, і на прохання повернутися до Ольги, вона відмовила йому. Перше кохання Лесі, Сергій Мержинський, помер від туберкульозу. Кобилянська знайшла забуття у творчості і праці у жіночому русі, а Леся Українка присвятила творчості все життя, проведене під опікою родини і згодом чоловіка, Климентія Квітки (вони повінчалися 28 липня 1907 р. у Києві).

Познайомилися письменниці через М. Павлика, якому після прочитання повісті О. Кобилянської „Льореляй”, Леся, перебуваючи у Відні в 1899 р., написала в листі, аби порекомендував її Ользі та попросив про ближче знайомство. О. Кобилянська зразу ж відгукнулася на Лесиного листа. Вона познайомила Лесю з німецьким письменником Людвіґом Якобовським. Той зацікавився Лесею Українкою і після зустрічі з нею написав Ользі Кобилянській 02. 06. 1899 року такого листа: „...В Касселі одержав я Вашого листа і зараз налагодив зв'язок з панною Косач у Берліні. Я її повідомив, що в середу поїду до Берліну і просив мені написати, чи зможу її відвідати; панна Косач продовжила своє перебування у Берліні на кілька днів, і я її відвідав. На отомані застав струнку, терпінням обтяжену даму, якої обличчя так сильно оживлене внутрішньою духовістю, що вона виглядає прямо красиво. Ми говорили про все можливе, а про Ваш великий талант ми були однакової думки” .

І так уже обидві письменниці, ці дві зірки української літератури європейського рівня, стали нерозлучними до кінця свого життя.

Із автобіографії Ольги Кобилянської, написаної до проф. д-ра Степана Смаль-Стоцького (Чернівці, 15. 12. - 17. 12. 1921 р.), призначеної для написання праці до 30-ліття літературної діяльності Ольги Кобилянської, дізнаємося про походження її роду. В її жилах текла німецька і українська кров, яку вона успадкувала від свого діда по матері Марії, доньки німецького фабриканта Йозефа Вернера, орендаря невеликого села Димка, що на Буковині. Марія виховувалася у домі українського пароха Николая Урицького у Глибоці (сусіднє з Димкою село), де працювала гувернанткою його доньок. Згодом Марія вийшла заміж у 18 років за українця Юліана Кобилянського, в родині якого четвертою дитиною була Ольга Кобилянська (27. 11. 1863 у м. Ґурагумора). Вона була вихована матір'ю під впливом німецької культури і літературну творчість почала німецькою мовою. Але знайомство з С. Окуневською, Н. Кобринською й О. Маковеєм розбудило любов до української літератури, і вона стала багато читати і писати українською мовою. Родина переїхала до містечка Кімполунґа, розміщеного між горами, і тут почалася її навчання, звичайно, німецькою мовою. Вчителька фрау Мюллер, яку називали „пані Сталь” за її високу освіту, розум і дар мови, стала її приятелькою. Про неї письменниця пізніше напише повість „Царівна” (в образі пані Марко). Ольга додатково вчилася української мови в приватної вчительки Процюкевич, але не довго (3-4 місяці), бо не було на це засобів. У родині були два старші хлопці, яких треба було утримувати в гімназії, а для дівчат на той час „зачинялася брама науки”.

Закінчивши школу у 15 років, Ольга була під „гіпнозом” науки і розповідей своєї вчительки П. Мюллер і самотужки стала здобувати освіту: „Я доповнила на той час своє бідне знання на власну руку, хапаючи кожну книжку, наукову чи шкільну, від братів, що були старші за мене, і, навчаючись у вищих школах, лишали деякі з книг дома. Крім того, я користувалась і випозичуванням книг - головно, німецьких, чи то з міської бібліотеки, чи з приватних ліпших домів, ...як старости Кохановського, батька моєї приятельки Авґусти Кохановської, хоча не українка, а знімечина полька, перша малярка... гуцульської орнаментики... Про читання українських книжок не було й мови. Залізниці в той час не курсували, книгарень не було, засобів на куплення їх не було, тому, крім часопису „Слово” і руської книжки або брошури якої, ...не доходило до нас нічого. Все було, мов павутиною, обсноване „німеччиною”, котра, сказавши правду, не була нам несимпатичною. Будь то через те, що все-таки, хоч ледве замітним процентом, обзивалася в нашій крові, будь то через те, що була одиноким джерелом, котре подавало духову поживу. До польского елементу, як і до румунського, нікого з нас не тягнуло... З матір'ю говорилося по-польськи і по-українськи, але любов до польської чим раз, то більше губилася, зосереджуючись коли не цілком на своїй рідній, то бодай на німецькій мові.”

Брати Ольги навчалися у Чернівцях і час від часу діставали для неї поважні твори німецьких класиків, як-от Ґете, Шіллера, Гайне, дещо з Гердера, а пізніше і Шекспіра; вдома були журнали „Червона Русь, „Родинний листок”, „Діло”.

Але Ольга в автобіографії зазначила, що „...знанню німецької мови завдячувала майже все, що придбала духового на ціле життя”. Вона з приємністю зауважила, що у 18-19 років познайомилася з Софією Окуневською, батько якої, як повітовий лікар, працював в Кімполунзі, а також із письменницею Наталею Кобринською, які мали позитивний вплив на подальше вивчення української мови. „Від неї ішло те світло, за яким я так тужила, невиразно мріяла. Софія говорила українською мовою. переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу - по-українськи”. Вона писала в автобіографії до С. Смаль-Стоцького: „Мені хочеться вправлятись в українській мові, та, на жаль, нема в нас що читати. Те, що є, мені не вистачає. Я все наново вертаю до Шекспіра, Ґете і ін. великих умів, що мені все щось нового дають. Забула Тургенєва згадати. Той також був один з тих, що поширював мій горизонт”

Ольга писала свої оповідання німецькою мовою і давала на прочитання своїм приятелькам, які звертали увагу на те, щоб вона писала українською мовою. Від Софії Окуневської Ольга отримувала матеріали „із життя українського суспільства, з поля науки, мистецтва, літератури, духового життя інших національностей (вона студіювала в Швайцарії, побувала в Італії) і ділилася всіми подіями. Коли вона від'їжджала, я зверталася знову до студій, які були доступні через німецьку мову, і пізнавала поважні твори: Бокля, Дрепера, Леккі; одночасно я не занехтувала вивчення української мови та перечитувала жадібно все, що пересилала та привозила Софія О., часами і її своячкою Н. Кобринською, що перебувала літом у свого батька..., на той час, посла до Віденського парляменту. Вона більше підбадьорювала мене не покидати пера, виучуватися якнайліпше своєї мови і писати. По її від'їзді я чулась, мов, осерочина; бо я не мала ні з ким про писання говорити. З природи замкнена, я не любила про те говорити, що мене займало. Самота, душевна самота, противне моїм почуванням окруження - викликували у мене жадобу кинути те, що мене зворушувало до дна, на папір. Я робила довго-годинні проходи, де набирала сил і розкошувала на шпилях гір між розлогими соснами, вслухаючись в їх шум, або слідячи оком за плавбою хижунів під хмарами...., які плили кудись і щезали...., поринала в думки, що гнали далеко в ріжні сторони.... мрії роїлись в голові й викликували дивні почування душі, а очі наче бачили постатті між деревами, які аж просилися на папір. ”

У дівчини уже прокидалися романтичні картини, які десь роїлися підсвідомо, що характерно було для німецької романтики, як у Gerhard Hauptmann „Versunkene Glocke“.

Під впливом вражень від буковинської гірської природи Ольга Кобилянська написала новели „Valse melancolique”, „Битва” (березень 1927 р.). Вона зазначала: „З однієї з таких дальших прогульок я привезла з собою з великана ліса здобуток, а то „Битву”, котру бачила я власними очима, перебувши більше, як день в лісах, де зрубували ліс і де мала я нагоду бачити робітників в боротьбі з столітніми великанами соснами і смереками, і подивляти фізичну силу і спорт, з одної, а і маєстат природи, з другої сторони; між тим, як від поодиноких осталих тут і там натиканих тонкогнучих ялиць, пішло несене вітром жалісне скрипіння, се уявлялося моїй тоді молодій душі, мов плач позісталих вдовиць. Довгий час носила я цю картину з живої природи, доки не настала хвиля, коли я кинула її на папір... За таку картину-битву, переношену серцем та викладену на листок паперу, як і за деякі інші, дісталось мені від добр. Єфремова й інших критиків докір, буцім-то я „аристократка”, відношусь ворожо до соціяльно-пригноблених, виспівую похвалу буржуазній моралі і т. д. Мені приходилось не раз боротися з вузькоглядністю, тупоумством і невільничими поглядами, що походили із традиційної заскоруглости, сильної своєю довголітністю. Самітня, в цім своїм завороженім крузі, без яких-небудь матеріяльних засобів, та шукаючи душевного вдоволення й визволення, я писала, як знала, свої новелі, нариси і оповідання, без ввагання... не по глибоких „размишленіях” - ні, вони ішли дорогою серця. І хто мене розуміє серцем, той не знайде у мене персонажів з низин, котрі, - я б накреслила з погордою „зарозумілого аристократа”, тим більше, що ані я сама, ані предки мої не цурались хоч-би найтящої праці, ні низще соціяльно-поставленого, коли сей протягав руку о поміч, пораду, або опіку”.

Через хворобу батька і молодших братів, які вчилися у Чернівцях, Ольга також переїхала туди. Вона зізнавалася: „Я писала, коли любила, писала, коли терпіла, писала, коли не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих, коли бачила кривду, заподіяну людям, як звірятам, цвітам, птахам, писала, переймалася великими ідеями про визволення жінки, ідеєю соціалізму, ідеєю націоналізму, патріотизмом, який зміцнила у мене Леся Українка. ...Я любила народ. І люблю його до сьогоднішньої хвилі, і дивлюся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу частину природи. Одна неестетичність його, будь у словах, у поведінці чи привичках, разить мене, а в суті речей - гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний матеріал на будучність! Де є народ, там і культура й сила буде; де його нема, не буде й биту тієї нації” (там само, с. 26-27). Які глибокі слова сказані нечистокровною українкою, а що нам залишається сказати?

О. Кобилянська активно береться за громадську працю, входить до організації жіночої громади, бореться за емансипацію жінки. Вона багато читає німецької літератури, виписує німецькі журнали, редаговані Вільгельмом Бельше, якому вислала нарис „У св. Івана”, запитуючи його, чи має вона хист до літературної праці. Він відповів її, „під каждим поглядом” і радив „писати, працювати і ще раз писати”.

Західна культура через літературні твори мала великий вплив на Ольгу Кобилянську: „Готфрід Келлер, перед ним - Шпільґаґен, виховуюча повістярка Е. Марлітт, З. Вернер, зі скандинавців - І. П. Якобсен, пізніше - великий психолог Герман Банґ, Ґамсун, Гойєрштам та ін.” Але вона зазначала в бібліографії: „Пишучи про що будь, довше чи коротше, я лише одно мала в душі - Україну, ту велику, пишну, пригноблену, сковану Україну, її одну і нічого більше”.

Щоб краще зрозуміти духовний світ О. Кобилянської, варто признати, що вона в своєму мисленні дальше пішла, ніж її критики, взяла позитивне начало від двох культур-німецького і українського народів і зуміла направити його в русло своєї літературної діяльності на українському ґрунті. Письменниця разом О. Маковеєм і Л. Українкою відкрили українську літературу для німців.

У душі Кобилянської відбувалася боротьба двох ментальностей - німецької і української. Але українська душа взяла гору над німецькою, бо авторка народилася і жила серед українців, зустрічалася з передовими діячами українцями, які направляли і допомагали її стати на ґрунт української культури. Вона написала „Ніобу” і призналася, що „не „наш” навчив мене, що таке правдива, щира, чиста, свята любов, - а чужий, німець. За границею пізнала я його. „Ніобу” знала моя мама особисто. Сьогодні вони уже мертві, за винятком однієї дитини, в котрої я все перебуваю у Відні, куди мене туди доля заносить. У жилах тих дітей плила українсько-німецька кров... І та послідня дитина оповідала всю „Ніобу”, котру я, обробивши, поставила на ваш ґрунт... Ах, дорогий пане докторе, у тій праці стільки гарних, безсловесних, мною пережитих хвилин! У ту новелю вложила я послідні лілії своєї душі і молодих іще почувань. Характер героїв, трохи несамовитий і, як кажуть німці, bizarr (химерний) - я окреслила його до такого ступеня, до якого мусів би був розвинутися. Писала я ту новелу з такою силою чуття, що викінчуючи її, я цілий вечір плакала” . Сама О. Кобилянська тут виступає як жінка з українською чутливою душею, що не характерно для твердої, мало почуттєвої німецької ментальності. І чи не допоміг її стати такою Осип Маковей (1867 - 1925), якого вона кохала? Із листування (1895 - 1903) видно, що обоє вони були зрілими і їхня літературознавча діяльність була найпродуктивнішою в ці роки, їхні погляди носили суспільно-культурний характер. Кобилянська ділилася з ним своїми творчими задумами, новинами західноєвропейської літератури, які друкувалися в німецьких журналах, вона була тісно пов'язана з німецьким культурним світом, який переносила на український ґрунт.

В листах помітний її духовне зростання від провінційної панночки, вихованої на німецьких романах, до найосвіченішої жінки свого часу. Це коштувало її багато сил і впертої праці над собою. Жодна із сучасниць Кобилянської - ні Н. Кобринська, ні Є. Ярошинська - не могли рівнятися з її знаннями в літературно-мистецьких течіях Західної Європи. Кобилянська стежила за літературними дискусіями між позитивістами і символістами на Заході, вела жваву кореспонденцію з редакторами німецьких журналів та сама дописувала. Таку силу волі, працьовитість успадкувала з німецької ментальності. Вона також старалася зрозуміти суспільні і літературні проблеми, які тривожили її сучасників із Наддніпрянщини. В цьому допомагали Леся Українка, Христина Алчевська та ін.

Часто українські критики закидали О. Кобилянській те, що її вольові жіночі постаті прагнуть самостійного життя, натхненні волюнтаризмом Ніцше, його „Ubermensch”, „надлюдини”. Але, думаю, що Кобилянська, яка бачила місце української жінки, її безправ'я не тільки в суспільному житті, а й у родинному, сама його зазнала (мусила приховувати написане, щоб не бачив батько, який вважав, що ні школи, ні писань не повинно у дівчат бути, бо вони мають працювати лише по дому). Вона хотіла бачити українських жінок незалежними, самостійними, то й писала про таких.

Біографічна повість О. Кобилянської „Царівна” вперше була надрукована в 1896 році в г. „Буковина” з передмовою О. Маковея, у серпні того ж року вийшла окремою книжкою. Поява книги викликала критику про вплив ідей та стилю Ф. Ніцше.

А. Кримський (в ж. „Зоря”, 1897 р.) виступив з критикою, що Кобилянська часто послуговується цитатами із філософії Ніцше, якого критик не вважає ніяким авторитетом. М. Грушевський у своїй рецензії (в ЛНВ, 1898), зазначав, що авторка „досить механічно” змодернізувала „стару історію про Сандрільону (Попелюшку) за допомогою національного і жіночого питання та філософії Ніцше.

Позитивна резензія були написана О. Маковеєм у „Літературно-Науковому Віснику” за січень 1899 р., яка мала важливе значення для подальшої творчості письменниці. Автор вважає, що Ніцше мав вплив на Кобилянську тому, „що він навчив її дивитися на світ і людей з вищого, більш ідеального становища”. О. Маковей вважав, що основна жєттєва філософія Наталки, із повісті „Царівна”, складається із двох тез: „аристократизм душі, вищі люди Ніцше” та „емансипації жінок”.

Леся Українка теж виступила проти Ф. Ніцше, в листі до Кобилянської від 20. 05. 1899 р. з Берліную. Вона пише: „Не у всьому я можу цілком співчувати Вам, так, напр., я не поділяю Вашого ніцшеанства, бо сей філософ ніколи не імпонував мені яко філософ; його ідеал Ubermensch'a, тієї blonde Bestie, якось не чарує мене. У грудні того ж року, Леся Українка прочитала в „Літературно-артистичному товаристві” в Києві доповідь про українських письменників Буковини. В цій статті Леся Українка вітала прихід буковинської письменниці в українську літературу й дала високу оцінку повісті „Царівна”. Вона говорить про вплив Ф. Ніцше на молоду письменницю, вважаючи, що в дечому він був позитивний. Ця доповідь була надрукована українською мовою у г. „Буковина”, а російською - в ж. „Весник Европы” і в ж. „Жизнь” у 1900 р.

С. Єфремов написав статтю „В поисках новой красоты” в ж. „Киевская Старина” в 1902 р., яка була спрямована проти модернізму і декадентизму в тогочасній українській літературі і містила деякі закиди проти авторки „Царівни”. Він, як противник, т. зв. „мистецтво для мистецтва”, закидав авторці про примат краси, перебільшений індивідуалізм, відхід від реального життя та погордливе ставлення до народних мас. На її захист стала Леся Українка, її брат М. Косач, Г. Хоткевич та ін.

М. Мочульський в польському журналі „Критика” (лютий 1903) виступив проти Єфремова, відмітивши, що критика Єфремова - надто сувора. Він писав, що подекуди в її творах помітний вплив індивідуалізму Фр. Ніцше і містицизму Моріса Метерлінка, але авторка не відходить від реального життя, прикрашеного правдивими фарбами.

Маковей писав, що талант Кобилянської великий і свідомий своєї мети. А коли б її твори були антигромадські, то їх не друкував би Карло Кавтський у своєму журналі „Die neue Zeit”.

Єфремов не признавав іншої думки щодо впливу Ніцше на творчість Кобилянської і далі „бичував” її твори. Так, в другому томі „Історія українського письменства”, яка вперше була видана у 1911 р., не змінив свого погляду. Він пише: „Окремою постаттю в нашому письменстві є талановита символістка Ольга Кобилянська, з усіх українських письменників нового часу найближча до модерністичних европейських напрямів. Великий замолоду вплив мав на неї Ніцше з його ультра- індивідуалістичною філософією, і Кобилянська в своїх творах зробилася вірною його ученицею. Вже перші її твори, повісті „Людина”, „Царівна” виразно відбили на собі цей вплив, малюючи людей, здебільшого жіноцтво з „тугою за красою”, пориванням у високости, розуміючи їх як спецефічний „аристократизм духа”, що з сфери буденщини, од „тупих підлих душ”, до „товпи” поривається, „злетіти далеко-далеко”, у сферу надземного почуття надлюдських переживань. Герої Кобилянської - це все-таки „аристократи духа”, вони хочуть вживити в собі ідеал „надлюдини”, і „бути передусім собі цілею” і „не дбати про загал”; для такої „надлюдини” не можуть існувати права, тобто ніякі певні обов'язки й повинності до громадянства, вона хоче ізолювати себе від громади, нехтує її й кидає їй повний ганьби і презирства виклик...., її „аристократизм духа” нічим власне не вищі од тієї „товпи”, яку так немилосердно потріпують...” і т. д. в тому дусі .

До таких тенденційно-естетичних творів Єфремов відносить повісті „Людина” і „Царівна”, нариси „Мати Божа”, „Покора”, „Жебрачка”, „Поети”, „Під голим небом”, „Impromptu Phantasie” і ін. Проте Єфремов визнає, що „і така, як єсть, Кобилянська уявляє з себе безперечно визначну постать у нашому письменстві” (там само).

Трохи спокійніше звучить оцінка Єфремова О. Кобилянської в його однотомнику „Коротка історія українського письменства” (Київ: „Криниця”, 1919). Він пише: „Кобилянська виховувалась на творах німецьких письменників, а найбільше уподобала собі думки знаменитого мудреця- філософа Ф. Ніцше, - і так думками тими перейнялася, що переказує їх у своїх власних творах. У перших своїх повістях „Людина”, „Царівна” тощо. Кобилянська, слідом за Ніцше, малює великих, дужих людей духа, що високо стоять над буденщиною та звичайними людьми й дбають тільки про саму красу, звичайно і себе не забуваючи. Краса для таких людей, виведених Кобилянською, - то все, але шукаючи краси, авторка часто дає щось темне, незрозуміле, чого навіть і розібрати до ладу не можна. Далеко кращими виходять у Кобилянської ті її твори, де вона малює природу: тут справді вміє дати те, чого шукає, і здобувається часто на картини небуденної краси („Битва”, „Природа”, „Некультурна”). Не гірше уміє Кобилянська торкнути й струн душі людської, а надто і її таємних особистих переживаннях („Земля” й інші)”.

Ольга Кобилянська в листі до О. Маковея писала: „Я читала Єфремова дуже спокійно. Я бачу, що він не критикує мене об'єктивно, - а старається мене осмішити, а щонайменше принизити в очах так званих „поклонників”... Розводиться цілком непотрібно, що я не буду з товпою в уста цілуватись, а натомість не бачить, що я в жодній праці своїй, хоть би і найдрібнішій, ту „товпу” не понижую... Нехай собі там. А я його слухати не буду, бо він не говорить як об'єктивний критик, а б'є мене von vorne herein батогом”.

Але були і інші думки критиків, з повним розумінням нового підходу в літературному розвитку, який О. Кобилянська випередила. Вона, може, й хотіла, щоб літератори, критики та читачі піднялися до рівня західноевропейського розуміння цієї проблеми. Та, на жаль, як це було і є зараз, старі поняття не дають ходу новому. Надалі ми уже бачимо, як боролася Леся Українка із застарілими поглядами, як її вдалося знайти шлях розвитку неоромантики і символізму в українській літературі на тлі західноевропейського неоромантизму, зокрема, G. Hauptmann, L. Kollen, Ricarda Huch, Arno Holz, E. T. A Hoffmann та ін.

У статті „О. Кобилянська в літературному оточенні”, що була надрукована 1928 р. в київському місячнику „Життя і Революція”, П. Филипович по-новому розглянув питання про шляхи формування творчості письменниці та відкинув твердження різних критиків про „аристократизм” і „ніцшеанський індивідуалізм” О. Кобилянської. На думку дослідника, „антисоціяльна проповідь Ніцше з його погордою і безжальним ставленням до слабшого”, - не відбилася на творчості О. Кобилянської. У цій статті Филипович полемізує з О. Дорошкевичем, а також з А. Шамраєм, який у нарисі „Українська література” (1928 р.) писав, що в творах О. Кобилянської „найбільше відбилася проповідь кумира европейського модернізму Ніцше з його крайнім індивідуалізмом і з піднесенням краси як найважливішого чинника в житті”.

Отже, про ставлення О. Кобилянської до Ніцше висловлювалися різні думки: одні вважають авторку „Царівни” прихильницею ніцшеанства, другі - що Кобилянська зукраїнізувала філософію німецького мислителя, а треті - вірили, що Кобилянська тільки формально черпала з криниці його блискучі афоризми.

В автобіографії авторка не заперечує впливу Ніцше на свої твори, але протестує проти закиду про надмірність цього впливу: „Василь Сімович написав недавно маленьку критику про мої письма і казав там, що я начиталася Ібсена і перенесла його вмілою рукою на наш ґрунт. Його і Ніцше. Проти того я рішуче протестую. Щодо Ніцше, то правда, він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але, щоб я вже так дуже віддавалася впливу цього молодого філософа, то ні. Попросту з причин, що не могла його дістати, і деякі місця були мені затуманені. Ібсена я брала заповерховно в той час, коли він був цілком новий - отже, пишучи всі свої дотеперішні твори, я писала їх без впливу Ібсена і Ніцше, хіба що в „Царівну” вкладала деякі його гарні, великі й далекосяглі цитати. Читала би-м його і тепер, але лише по-українськи, та що в нас нема жодних перекладів чогось справді великого - так не читаю” .

Критик і літературознавець Лука Луців порівняв твори Кобилянської з „Заратустрою” Ніцше і прийшов до висновку, що німецький філософ мав вплив на О. Кобилянську в несуттєвих моментах її творчості. В своїй статті „Ольга Кобилянська і Ф. Ніцше”, що була надрукована в „Літературно-Науковому Віснику” за квітень і травень 1928 р., підкреслив, що „ніцшеанкою” можуть називати О. Кобилянську ті, які або не знають її творів, або не знаються на філософії Ніцше. Він пише: „Чи ж це зрештою такий злочин, навіть якби й був правдивий „ніцшеанізм”? Тож ідеї Ніцше голосили: Метерлінк, Ібсен, Стріндберґ, Бар, Брандес, Ґійо, Пшибишевський та інші, і певно в їх літературах ніхто їх за це не каменує! Самотня жінка з гір ввела в українську літературу, перед сорока майже роками, нові европейські думки, і це її безперечна заслуга”. І це дуже справедливі думки, бо ніде в світі не беруться так критикувати за все, зокрема і за те, чого самі не знають, бо мало хто читає в оригіналі європейських авторів, а неякісні переклади, як наші українці це роблять, відбивають охоту інших до праці.

Леся Українка дуже влучно підмітила, що „німецька мова врятувала її (О. Кобилянську. - Д. Б.) її від духового застою і сплячки міщанського оточення в її містечку..., естетичний та ідейний рівень Кобилянської набагато вищий від тих буковинських і галицьких письменників, які розвивалися виключно під впливом місцевої польської літератури.... Письменниця зазнала від своїх земляків більше розчарувань і огірчення, ніж допомоги й моральної підтримки... Щойно в 1895 р. прийняла її як члена родини в українській літературі.... Кобилянська заторкує різні теми, зокрема тип інтелігентної жінки, яка бореться за свою індивідуальність проти філістерства австрійського міщанства. Цій темі присвячене оповідання „Людина” та великий психологічний роман „Царівна”, останній залишається одним з найвизначніших романів феміністичної тенденції... і стоїть вище від романа Райтера „Aus guter Familie” та роману італійки Неєри „Тереза”... Українська героїня вийшла із великим успіхом із боротьби, яка перетворила німку й італійку на нещасних, істеричних дівиць... Кобилянська була захоплена ідеєю жіночого руху під сильним впливом Кобринської... Потім вона прохолола до фемінізму... написала багато оповідань, просякнутих натуралізмом... У збірці її оповідань (Львів, 1989) більша частина належить до „симфонічного жанру” (з ліричними відступами). Одне з них, „Битва”, змальовує картину загибелі величезного пралісу... що впав під сокирами промислових „культуртреґерів”. З цієї простої події письменниця зуміла створити трагічну і високомистецьку картину... ”

Обороняючи О. Кобилянську від українських критиків, Леся Українка пише: „Навіть прихильники звинувачують її в тому, що вона, як німецькі модерністи, пнеться вгору... і не бачить, що діється внизу, де страждає буковинський нарід... Для цих закидів існує деяка підстава. Захопившися філософією Ніцше, Кобилянська сама часто стремить до ідеалу „надлюдини”... проте парадоксальний дух Ніцше розвинув у неї більшу сміливість думки, ніж у більшості письменників-русинів. Протест особистості проти середовища, що супроводиться поривами ins Blaue, - це необхідний момент, здається, щойно з'явився в „малоруській” літературі... в австроугорському оточенні...” .

В листі від 25 травня до Михайла Павлика Леся Українка пише: „Щодо „німеччини”, то я іншої гадки про се, ніж Ви і всі галичани. Не згубила, а врятувала Кобилянську німеччина, показала її широкий европейський світ, навчила ідей, навчила стилю, фрази, багатства форми, а розвивши її розум, тим самим виховала для свідомої і розумової служби рідному краю. Найкращий спосіб втримати Кобилянську при нашій літературі назавжди - се не дорікати їй щодня німеччиною, не називати чужою, екзотичною квіткою, а признати за нею те почесне місце в нашій літературі, на яке вона цілком заслуговує. Порівняйте писання (прости Боже!) Коваленка, Катренка, Ковалева, - і як там ще вони звуться ті патріоти-белетристи, що пишуть для патріотів- читачів, - з яким навіть найменше видатним оповіданням Кобилянської, то зважите самі, хто екзотичний, чи вона з своєю німеччиною, чи вона з своїм „українством”....Тепер лайте мене. Я не тільки не відучу Кобилянську від німецької мови. Але попрошу її зредагувати берлінського видання українських оповідань, куди мене люди, дякуючи К-ій запрошують...”

Серед німецьких авторів О. Кобилянська згадує в своїх біографіях німецьку письменницю (другої половини ХІХ ст.) розважальних романів для жінок Marlitt Eugenie (Євгенію Марлітт, 5. 12 .1825 - 22. 6. 1887), до якої „в запалі листи писала, очарована її чудовим стилем” . Вона зазначає, що Марлітт була „виховуючою німецькою повістяркою” . Про Марлітт згадує і Ґотфрід Келлер: „Ich habe bei ihr viel gelernt” .

Персонажі творів Марлітт мають дуже подібні риси; її сюжети мають різні варіанти народної казки „Попелюшки” („Aschenputtel”). Стиль писань Марлітт сподобався Кобилянській, яка захоплювалася і жіночими постаттями німецької повістярки, в яких вона бачила свій праобраз. Улюблені професії її героїнь це - гувернантки, які добре виховані: грають на піаніно (Ґолдельзе), малюють (Ліяна із роману „Die zweite Frau”, Аґнес („Amtmanns Magd”). Всі ці жінки горді і неприступні, дають себе тяжко „здобувати”, їх краса відкривається лише тонким естетам. Паралелі в мотивах можна бачити між „Ґольдельзе” Марлітт та „Царівною” Кобилянської. Молоденька Ґольдельзе, донька лісничого урядника, стає дамою товариства хворої графині, брат якої - археолог, що подорожує по світу та зрідка приїжджає в свій замок. Він закохується в дівчину, але вона горда і свідома того, що нерівня йому (міщанського роду), тому відхиляє залицяння, хоч кохає. Але, як і всі казки, ця казка закінчується щасливо.

Цікаво, що серед усіх критиків Михайло Грушевський вказав на витоки сюжету „Царівни” О. Кобилянської - сюжет Попелюшки. Авторка була обурена, бо створила в українській літературі новий тип „думаючої жінки” з інтелектуальними зацікавленнями, яку насамперед турбують духовні потреби. Вона з погордою відкидає припущення, що її Наталка споріднена з Попелюшкою. Але Грушевський мав рацію, Кобилянська цього не усвідомила.

Інший мотив, спільний для обох письменниць - це самопожертва молодої дівчини, що здійснюється через одруженнм з нелюбом задля порятунку від матеріальної нужди (у повістях „Людина” О. Кобилянської і „Die zweite Frau” E. Marlitt). Певні мотиви улюбленої письменниці Кобилянська зуміла пристосувати до відомих її буковинських суспільних і товариських відносин.

Вона розвинула сюжет „Попелюшки” з „Ґольдельзи”, дала йому реальне тло буковинського життя кінця ХІХ ст. Кобилянська показала прагнення дівчини Наталки піднятися над середовищем, вона не казкова, як героїня Марлітт. Наталка шукає чоловіка, товариша по духу і в праці, а не для розваг. Вона є праобразом Кобилянської, яка навіть планувала збудувати собі дім в Димці під лісом, де мали б жити з нею „вибрані” душі-товаришки, так званий Dichterheim. Про це писала вона до Стефаника в листі: „Як мені буде 50 років, спроваджуся сюди (до Димки) і там буду жити. Се буде Dichterheim (дім письменника), пане Стефаник, і Ви, як не забудете за мене до того часу, можете мене тоді й там відвідати” . Сама Марлітт мала такий дім, збудований із її гонорарів за планом головного редактора журналу „Ґартенлявбе” , куди приїжджали друзі і прихильники, бо вона була хвора на ревматизм і майже ніколи нікуди не їздила.

Сюжет „Попелюшки” в Західній Європі був дуже поширений в ХІХ ст. „Класичний” роман цього напрямку - автобіографічний роман „Jane Eyre” („Джен Ейр”) Charlotte Bronte (1816- 1855), письменниці, вчительки за фахом. Він мав популярність у Західній Європі, перекладений в 1848 р. на німецьку мову, згодом драматизований.

Марлітт використала деякі мотиви у своїй творчості, а від неї взяла і Кобилянська в повісті „Через кладку”, де тільки ціною великих жертв герой може здобути серце своєї гордої чи ображеної жінки (ідеться про стосунки Богдана Олеся з Манею Обринською). Вочевидь, треба вважати цю повість біографічною: О. Маковей залишив Кобилянську і одружився, а коли побачив, що ця жінка йому не пара, то хотів повернутися до Ольги, але вона йому відмовила через гордість, а він не зумів боротися за своє щастя. А в постаті Нестора варто бачити її брата Володимира, який помер в молодому віці від туберкульозу. Стосунки між Манею і Богданом Олесем нагадують повість Марлітт „Amtmanns Magd”, де герой кепкує з професії виховательки, ображає горду Аґнес. Кобилянська закінчує свої повісті не як у казці, щасливо, вона це показує так, як було в її житті, де мрії про особисте щастя не втілилися.

В 1889 р., коли їй було близько 30, Кобилянська переїжджає до Чернівців. Тут розширює межі діяльності: надсилає переклади своїх і чужих творів, цікавиться питаннями теорії літератури та естетики, про що повідомляє О. Маковею: „Кваплюся кінчати Брандеса „Menschen und Werke”, щоб і Вам се дати. Се Ви мусите конче читати” . Про зацікавлення німецькою літературою видно із її листів до О. Маковея: „Саме тепер лежить одне з діл у мене „Die Kunst, ihr Wesen und ihre Gesetze” Арно і я хочу читати. Дістану сими днями і Hauptman-a Marchendrama „Die versunkene Glocke” . Говорить Кобилянська і про твори Марії Ебнер Штравса, радить Маковеєві, який тоді у Львові вів ж. „ЛНВ”, перекладати їх для українського журналу . В одному із листів до І. Франка вона пише: „За книжку Майєра (швайцарський письменник Konrad Ferdinand Meyer: 1825 - 1898. - Д. Б.) „Die Hochzeit des Monchs ”, котрою справили Ви мені правдиву втіху, дякую ще раз сердечно”.

Наприкінці 1890-х рр. Ольга Кобилянська цікавиться скандинавською літературою через німецькі переклади, які друкувалися у ж. „Die neue Zeit”. Вона зацікавилася данським імпресіоністом і поетом Єнсом Петером Якобсеном, твори якого знала ще з молодості і навіть перекладала (новела світового рівня „Тут повинні би рожі цвісти” („Hier sollten Rosen bluhen”, 1888 р.). Кобилянська вислала твір до редактора „Зорі” Василя Лукича, однак він його не надрукував, як видно із листа від 28. 2. 1890 р. Для Кобилянської Якобсен був улюбленим письменником, через якого вона полюбила данську, норвежську і шведську літератури (писала про це до Петра Тодорова в листі від 30. 1. 1901, с. 469). Символізм в літературі, що йшов з Франції, тільки розвивав далі ту лінію, яку започаткувала скандинавська література. Його очолював Maurice Maeterlinck (1862 - 1949), якого пізнала через німецькі переклади. Вона пише до П. Тодорова, що жив у Берліні: „Я мало знаю теперішню літературу найновішого напрямку, котрого оклик „zuruck zur Seele” i де Maeterlinck на чолі. Признаюсь Вам, що він мені вельми подобається... Я думаю, що реалізм відіграв свою ролю, мав вже свою велику плідну епоху, а тепер звертається все назад до душі і бажає зблизитись невидимому тонкому світові” . Кобилянська читала в німецьких перекладах його „Furstin Maleine”, „Schicksal und Weisheit”, „Der Fremde” і ін.

Знайомство із творами Метерлінка припадає на час написання її „Землі” (1901). Елементи передчуття, віщих снів-настроїв надають повісті глибокого психологічного забарвлення, що суголосно з містично-нічною романтикою Метерлінка, який розгорнув силу долі, сну і смерти в житті людини, а також ще раніше німецький романтик Фрідріх Новаліс (Friedrich von Hardenberg.

1. 5. 1772 -25. 3. 1801) в „Hymnen an dere Nacht” (1800). І все це вона зуміла поєднати в своїй повісті „Земля”, з вірою цих сільських людей з позараціональними силами.

Високо цінувала О. Кобилянська творчість Gottfried Keller та Heinrich Heine. Цих двох авторів Кобилянська часто згадує в листах до Маковея, вона вбачала спорідненість в характерах: „Як хочете впізнати характер свого гумору і свій спокій, з яким пишете, Ви прочитайте Ґоттфріда Келлера.... якби Ви могли віддатися белетристиці неподільно так, як він, з Вас би вийшов чудовий Ґоттфрід Келлер, але Ви мусіли б роздроблюватись. А потім люди Вам довір'я до себе відібрали...” .

Гайнріха Гайне читала Кобилянська „постоянно”, як вона згадано в автобіографії (там само, 215). Вона добре знала творчість Гайне і вважала її високим критерієм мистецтва. Кобилянська рецензувала збірку поезій Маковея, який змінив за її порадою назву на „Гірські думи”. Вона з умінням критика написала до кожної п'єси зауваження, що свідчить про її гострий розум та бачення літературних явищ. Саме тут бачимо її згадуване порівняння Маковея з Гайне. До поезії 10 вона пише: „Це Гайне. Глибоке і мелодійне. Читаючи оці Ваші поезії я зачинаю розуміти Вашу душу (там же, с. 380). До поезійки ч. 13.: „Пригадую точно Гайне: „Ein Fichtenbaum steht einsam im Norden auf kahler Hoh”. А журналістську жилку Маковея не тільки ліричну, але й критичну,

О. Кобилянська порівнює з Гайнівським дошкулюванням своїм сучасникам: „Чому не мали бисьте стріляти в „руську” публіку? Тоненькими стрілками або сатирою, як Гайне. Саме тепер повинні Ви се робити. ...проти руського сервілізму, проти солодкавого „питомного” елементу, що лиш в „своїй хаті” любується, проти безграничної глупоти і грубости руської і проти дрібничковости в руській натурі... (там само, с. 455). Навіть зовнішність Маковея нагадує Кобилянській улюбленого поета: „У мене була фотографія німецького улюбленого поета Гайне. В профілю, лиш похилена вже в нього горда голова. Ваша фотографія дуже живо нагадала мені Гайне...” (там само, с. 433).

О. Кобилянська підтримувала зв'язки з багатьма німецькими культурними діячами, які високо оцінювали її творчість, її нові погляди та напрямки нових течій в літературі. Вона друкувалася в різних німецьких журналах, спілкувалася з редакторами. Можливо, і через це українські критики не раз її дошкуляли, а то й несправедливо критикували її твори.

Кобилянська мала листовні зв'язки з літературним журналом „Die Gesellschaft”, редакторами якого були Ганс Майєр та Людвіґ Якобовський. Журнал виходив спочатку у Ляйпціґу, а в середині 1895 року переїхав до Берліну. Крім цього журналу, в своїх листах вона часто згадує і про інші видання: „Berliner Rundschau”, „Die neue Zeit”, „Aus fremden Zungen”, „Neue Revue, „Die Waage”, „Der Monat”.

Знала Кобилянська і редакторів віденських журналів. Серед них зустрічаємо в її листуванні віденського редактора-соціяліста й Франкового знайомого Карла Кавтського, редактора ж. „Die neue Zeit”, що виходив в Штуттґарті. Тут були надруковані її оповідання „Природа” (1894), „Битва” (1895) і „Некультурна” (1898). З вдячністю німецькій пресі і з докором українським критикам Кобилянська писала до Олександри Барвінської 17. 12. 1909 р.: „Русини самі не змогли б були підтримати в мене довір'я до своєї літературної творчости..., українці завсігди, почавши від Івана Франка, мали для мене лиш слова докору, що я не „вмію мову”.

Кобилянська друкувалася в журналах двома мовами, але в основному - німецькою, маючи надію здобути визнання німецької публіки.

В 1896 р. О. Кобилянська працює над перекладом „Царівни”. В листі до Маковея від 7. 2. 1897 р. вона пише: „Маю ще лиш 4-5 зошитів „Царівни”. Як мені „Царівну” з Берліну вернуть, я гримну. Се уже для мене надто важна справа - до крові добралася, щоб не похилитеся під нею” (там же, с. 400). Але „Царівна” так і не з'яявилася німецькою мовою, хоч її брат Олександир готував „Передмову” до повісті. Він порівнював цей твір з двома відомими тоді на Заході феміністськими романами „Aue duter familie” Gabriele Reuter (1859 - 1941) i „Teresa ” італійської письменниці Anna Radius Zzuccari (1846 - 1918).

Кобилянська надрукувала німецькою мовою такі нариси і оповідання, як „Phantasie- Impromptu” (in „ Wiener Mode”, 1894), „Auf den Feldern” (in „Neue Revue”, 4 /1898), „Мужик” і„ У св. Івана” (in Revue”, 4 /1897).

Вона була в добрих стосунах із Людвіґом Якобовським. Прочитавши новелу „Битва”, він написав Кобилянській листа, в якому повідомив, що новела дуже сподобалася, тож помістить її у ж. „Die Gesellschaft” (надрукована 1898 р.): „Ihre Skizze „Eine Schlacht” hat mir auBerordentlich gefallen und ich werde sie sehr gerne veroffentlichen und Sie wurden uns eine aufrichtige Freude bereiten, wenn Sie uns recht viel Neues einschickten”. Ludwig Jakobovskij (1878 - 1900) був поетом, прозаїком, есеїстом і публіцистом, цікавився слов'янськими літературами і підтримував зв'язки з Кобилянською, Лесею Українкою, болгарським письменником Петком Тодоровим.

Якобовський постарався, щоб його видавець Брунс прийняв до друку збірку оповідань О. Кобилянської німецькою мовою, яка побачила світ 1902 р. під назвою „Kleinrussische Novellen” (Minden, Westfalen), зрецензована в „Die Gesellschaft” лікарем і критиком Адамом Ґеорґом, який займався слов'янськими літературами. Вона надіялася на гонорар, але була обдурена видавцем, який сказав, що книжка не продається. В листі (12. 1. 1903, там таки, с. 534) до Петка Тодорова, який жив в Берліні, вона просить, щоб той поцікавився по книгарнях, чи книжка продана. Але чим закінчились ці розшуки, в листах не згадується.

В листі до Маковея від 6. 5. 1898 р. Кобилянська пише про незадоволення долею своєї новели „Valse melancolique”, яку вислала до „Berliner Rundschau”, що „туди трудно дістатися”. Вона ще згадує в листах про цю працю, але не знає про її долю. Ця новела появилася аж у 1942 році у Ляйпціґу в перекладі Марії Мірчук, яка включила до своєї антології української прози „Die Scholle”. Кобилянська була незадоволена і виходом свого нарису „Auf den Feldern” (1898) в ж. „Neue Revue”, бо його скоротили так, що втратив зміст. Теж саме було і з її „Ніобою”, яку старалася видати німецькою мовою. В листі до П. Тодорова від 8. 4. 1905 р. вона просить, щоб твір переглянув Ґеорґ Адам, - „відколи пишу переважно по-малоруськи мені йде трохи незручно німеччина з пера”. Повість була призначена для ж. „Aus fremden Zungе”. Але Адамові повість „Ніоба” дуже сподобалася і він вислав її до ж. „Die neue Zeit”, про дальшу долю повісті в листах нічого не говориться.

Така ж історія і з повістю „В неділю рано зілля копала” (Чернівці, квітень 1908 р.). Авторка її переклала і вислала до Берліну, але безрезультатно. Лише у 1926 р. Ольга сповіщає в листі до Ольги Гаморак-Левицької, що повість була вислана під час Першої Світової війни данському письменникові Aare Madelung (1872 -1942), з яким познайомилася у Чернівцях. Він працював кореспондентом і обіцяв видати твір німецькою мовою. Після довгих розшуків Василь Сімович знайшов манускрипт німецького перекладу повісті в Берліні й повернув Ользі. Тоді Кобилянська пропонує Гаморак-Левицькій зацікавити студію „UFA”, „бо ся праця надається дуже до фільму, раз зі згляду на гарні околиці, друге і сам зміст відповідає дуже, до того ...в кожнім разі зацікавила б німців...” (там таки, с. 632). Потім Кобилянська вислала до Берліну ілюстрований матеріал, але мрія видати теж не здійснилася.

Аналізуючи твори О. Кобилянської, можна прийти до висновку, що на її творчість позначився вплив не тільки німецького філософа Friedrich Nietzsche (15. 10. 1844 - 25. 8. 1900), а й Artur Schopenhauer (22. 2. 1788 - 21. 9. 1860). Напевно, вона їх особисто не знала, але читати їхні праці мала змогу, бо добре знала німецьку мову. Про вплив Ніцше ми уже говорили. А. Шопенгауер написав працю „Die Welt als Wille und Vorstellung” (1819), яка опирається на феноменалізм Е. Канта. Особливість його філософії - в тому, що мудрість є запереченням волі до життя, вищої форми моралі особи. В книзі „Die Welt als Wille und Vorstelling” (Frankfurter a. M., 1819. - S. 418) він пише: „... ein Mensch muss auch wissen was er will und wissen, was er kann: erst so wird er Charakter zeigen, und erst dann kann er etwas Rechtes vollbringen... obwohl er im ganzen sich treu bleiben und seine Bahn durchlaufen muss, von seinem Damon gezogen”... Автор виступає проти Кантової теорії і практики розуму, як це видно із цитати. Людський інтелект сам по собі не приносить чогось важливого, а лише через зв'язки, що задовольняють практичні інтереси, залежні від волі. Цього треба досягати не знаннями, а інтуїцією. Це простежується у повістях О. Кобилянської: Наталка із роману „Царівна”, Дора із роману „Апостол черні”, Анна із роману „Земля”, Тетяна із повісті „В неділю рано зілля копала”, Аґлая-Феліціта із новели „За ситуаціями”. Три героїні творів Кобилянської - Наталка, Дора і Анна - переносять страшні страждання, але кожна має свої мрії, вони виходять за чоловіків, маючи до них співчуття, лише Дора із „Апостола черні” любить Івана, хоча її найвищою метою є повернення до народу і до відновлення української держави. В кінці твору Кобилянська показує, як Юліан повертається з І Світової війни. Тоді першими словами Дори були: „І як Україна?” Його відповідь: „Вона вистоїть! Якщо ми самі її не зруйнуємо, тоді слова Гедера сповняться, що „вона буде новою Грецією, дякуючи нашому прекрасному клімату, ... нашим пісням, музиці і нашим родючим грунтам”. Слова Юліана „якщо ми самі її не знищимо” актуальні і зараз для нашої України і западають глибоко у серце. І для сучасних умов в Україні ідеї Шопенгаура про значення сили волі, яка приводить до єдності народу, не зашкодили б для того, щоб народ дійсно втримав свою незалежність, яку і до цих пір маємо лише теоретично. Сила народу - в єдності, без сили волі не можна досягти мети. Ось цих двох ознак ментальності українській нації бракує. Якщо українці виховають у собі ці ознаки, будуть любити себе і Україну, то і в Європі здобудуть собі повагу до себе і до своєї держави, бо тільки з сильними державами, з народом, який знає, що хоче і за що бореться, не є байдужим і нічого не боїться (бо від боягузтва народжується лише слабкість і байдужість, ознаки, які ніхто не шанує в західному світі), лише тоді західний світ матиме розуміння і повагу до України.

О. Кобилянська, в жилах якої текла і німецька кров, лише певною мірою поділяла думки німецьких філософів, дещо - переносила на український ґрунт. Про це гарно висловилася чеська письменниця Тереза Турнерова (1863 - 1951): „Wenn die Ideen Schopenhauers auf verschiedene Weise von seinen Schulern Nietzsche und Tolstoj wiedergegeben werden, bei Ol'ha Kobyljans'ka klangen sie in einem starkeren Akkord, voll von Gefuhl und Warme” .

О. Кобилянська дбала також, щоб і інші автори робили переклади українських творів на німецьку мову, щоб зацікавити німців українською літературою. Ця ще тема чекає на своїх дослідників. Відомо, що Кобилянська просила українських письменників перекладати твори на німецьку мову, як напр., В. Стефаника, Лесю Українку, Ол. Барвінського, М. Вовчка, О. Маковея та ін. Вона писала, що сама перекладатиме деякі твори О. Маковея і вишле до журналу „Aus fremden Zungen” (лист від 18. 10. 1895). Письменниці вдалося зацікавити редактора ж. „Gesellschaft”, і він замовив статтю про українську літературу. Кобилянська звертається до Маковея: „...лиш Ви могли б написати таку розвідку”. І він написав: „Zur Wiedergeburt der kleinrussischen Literatur”, яка поміщена в 20-му зошиті журналу „Gesellschaft” за 1898 р. Кобилянська разом з Маковеєм багато працюють в цьому напрямку і долучають інших письменників, як-от Стефаника, Мартовича, Лесю Українку, О. Пчілку, І. Франка. Вона просила Івана Франка дозволити її внести першу частину його розвідки „Русько-українська література” як вступ до нової збірки праці німецькою мовою. Втративши надію, що збірка з'явиться, Кобилянська забирає манускрипт від видавця Ґоттендорфа, а пізніше знову надсилає до Дрездена, „бо краще, щоб там ждало, ніж мало б появитися розкидане по різних журналах”. Але видавець Пірсон розсердився на Кобилянську, що вона вибрала свої новели із рукопису і видала окремою збіркою у Брунса в Міндені в 1901 р. І тоді Кобилянська висилає манускрипт до Берліну видавцеві Бруно Касірерові за рекомендацією Ґеорга Адама. Вона додає ще до збірника статтю Адама, „Die moderne kleinrussische Literatur” (лист від 12. 01. 1903).

Але й ця спроба була безуспішною. Статті із збірника почали друкувати в новоствореному журналі „Rutenische Revue” у Відні. Всі ці важкі дороги, які прокладала Кобилянська українській літературі на літературному ґрунті Німеччини, принесли її розчарування. Вона відходить від німецького ґрунту і вступає в зв'язки з літературними і культурними колами Наддніпрянщини. Літературна дискусія Заходу письменницю перестає цікавити. Вона зрозуміла, що не вся українська інтелігенція і громада просякнута провінційним духом і застоєм, як це було на Буковині. Ближче побачила освічених, емансипованих українських жінок, зокрема Олену Пчілку,

Лесю Українку, Христю Алчевську та ін., які переконали Кобилянську, що суспільний і культурний поступ існує і на Україні, не лише в Німеччині.

О. Кобилянська була і є своєрідним пам'ятником для українців. Свою „гірську Орлицю” буковинці не забули в цей ювілей, як і ми не забуваємо низько вклонитися Першій Жінці з європейськими поглядами. Вона першою змалювала постаті жінок-емансипанток, які намагаються вирватися із кайданів буденщини і духової вбогості. Письменниця захоплює читача тонкою аналізою психологічних переживань героїв, чудовим описом гірської природи, чарів лісів, пахощів землі, на якій повинен жити такий же прекрасний український народ.