Осмислення природи в поезіях у прозі О. Кобилянської

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.161.2-1.09

Осмислення природи в поезіях у прозі О. Кобилянської

Тетяна Чепурняк

Анотація

кобилянський поезія твір природа

Ключові слова: алегорія, образ, природа, гори, ліс, епітет, метафора, поезія в прозі.

Аннотация

Ключевые слова: аллегория, образ, природа, горы, лес, эпитет, метафора, стихотворение в прозе.

Annotation

Key words: allegory, image, nature, mountains, forest, epithet, metaphor, poetry in prose.

О. Кобилянська знана в українській літературі як талановитий пейзажист, що відзначали у свій час Осип Маковей, Леся Українка, Христя Алчевська. Місце природи у творчості письменниці розглядали у своїх дослідженнях О. Бабишкін [1], Л. Горбоніс [2], І. Демченко [3], Ф. Погребенник [13], Л. Починок [14]. Однак якою поставала природа в поезіях у прозі не вивчено належним чином і є актуальною проблемою, тому метою нашого дослідження є з'ясування ролі природи, специфіки її зображення у творах цього жанру.

Очевидно, інтерес буковинської мисткині пов'язаний із місцем її становлення як особистості, яке відбувалося серед розкішних краєвидів. Літературний критик Осип Маковей відзначав поетичну, вразливу на красу життя і природи вдачу О. Кобилянської [12, с. 67]. На думку Л. Починок, "природа глибоко вросла в душу, світогляд і творчість авторки" [15, с. 51]. Свідчення цього віднаходимо в автобіографії в листах до проф. д-ра Степана Смаль-Стоцького "Про себе саму": "Найсильніше зі всього впливала на мене природа. Безчисленні проходи в гори, в їх найдикіші частини - пішки чи верхом, це не робило різниці - це було одиноке, що вдоволяло мене. Це було щось, що... заповняло душу, викликувало в ній спів, відгомін і ущасливлювало..." [8, с. 212]. Сприйняття природи пов'язане також із зовнішніми мистецькими впливами. І. Франко в листі до В. Ягича від 8 листопада 1905 р. стверджував, що твори Якобсона зміцнили і поглибили в О. Кобилянській відчуття природи [17, с. 281]. Поезії в прозі О. Кобилянської доволі часто репрезентують її. І. Демченко зауважувала, що твори, в яких головним персонажем є природа, побудовані на одній ліричній мелодії [3, с. 54]. У творі "Там звізди пробивались" (1900) авторка подає низку персоніфікованих образів - степ, вузька річка, дубовий ліс, котрі живуть кожен своїм життям і формують спільно суцільну картину природи. Вони передають красу довкілля, переливи барв, безперервність руху тощо. Уперше надруковано 1900 р. в "Православному буковинському календарі на 1901 рік" з підзаголовком "Поезія в прозі". Літературознавці О. Бабишкін, Л. Горбоніс, І. Демченко, Ю. Кузнецов цілком підтримують авторське жанрове означення цього твору: "поезія в прозі" [1, с. 81; 2, с. 54; 3, с. 54; 10, c. 25]. Відомо, що мініатюра була написана під сильним враженням від подорожі 1899 р. в місто Гадяч. Так у листі до В. Стефаника О. Кобилянська пише: "Страшно широкі поля, степи безграничні. Почуваю себе не раз як без опіки. Се, певно, тому, що я зросла в горах і все звикла вгору до чого-то молитися. Тут, здається, розпаношилась і розжилась туга вповні. По тих широких степах. Але ліси тут прегарні... Величезні, як море", - писала О. Кобилянська у листі від 31 серпня 1899 р. з Гадяча [8, с. 258]. Л. Горбоніс вважає, що спрацьовує творча уява та налагоджується зв'язок із природою завдяки переживанням, які викликані спогляданнями природи, що і лягли в основу поезії в прозі "Там звізди пробивались" [2, c. 54].

Образ річки близький письменниці архетипно й екзистенційно: з'явившись на світ у гірській місцевості, авторка, як і річка, "стіснена в отсей жолоб та вічно стережена каменистим берегом" [7, с. 197], виразно вбачає красу. Ю. Кузнецов слушно відзначає, що у творі вираження ідеї здійснюється через персоніфікацію, яка водночас є основним художнім засобом, що переходить в алегорію [10, с. 25]. Письменниця вдається до алегоричних образів: степ уособлює духовно обмежену людину, річка - особу з глибоким і багатим світом. Ольга Кобилянська з метою ширшого показу основного образу вводить водні рожі, не фокусуючи увагу на їхньому описі. Вони допомагають розкрити багатство, силу річки, свідчать про її глибину. Дубовий ліс не лише надає барву водному потоку, є його окрасою, а висловлює подив щодо смиренності і радить довести свою силу - вийти із берегів і залити степ, не розуміючи справжню сутність величі. Письменниця глибину його характеризує як "темну, безшелесну". Невелика площа, яку займає річка, не стає на заваді її сприйняттю справжньої краси: у ній здатні відбиватися зорі. Натомість степ, хоч і широкий, однак сумний через неспроможність віддзеркалювати небесні тіла. Він ототожнюється в авторській уяві з "пустим морем", хоч справжній мариністичний пейзаж, поданий у динаміці - від погідного до бурі, з'явиться вже дещо пізніше у творі "Через море" з метою посилення трагічності шляху алегоричних образів - чайок; море водночас уособлюватиме варіативність життя.

Як бачимо, настроєву канву твору "Там звізди пробивались" складає смуток, поданий у різних формовиявах та реалізований через антропоморфізм: то по степу грає сум, що "розпустив свої сумні крила", то від вітру поверхня річки "морщиться з болю" [7, с. 197]. О. Кобилянська на позначення його використовує епітети "широкий сум", "далеко розстелена туга", які визначають площу розповсюдження. Письменниця наголошує на тривалості стану українського степу епітетом "безкінечна туга", що пов'язує із неспроможністю віддзеркалювати прекрасне, яке асоціюється із небом, зорями, на означення чого авторка використовує узагальнене поняття, символ гармонії, досконалості - рай.

Образ рідної землі з'являється у творі Ольги Кобилянської "Смутно колишуться сосни", в якому природа стає тлом розгортання подій. Ліс виступає водночас і безпосереднім свідком. Чудотворна арфа на дні лісового озера, що "лиш раз програває" є ключовим образом твору, написаного в серпні 1901 року в Кімполунзі під час перебування Лесі Українки на Буковині. За формою він наближається до казки чи легенди (казково-фантастичні образи, колорит, трактування шуму сосен і смерек), хоч немає тієї простоти в алегоріях [16, с. 123]. Перед реципієнтом постають алегоричні міфічні образи: лісовий цар, котрий проживав у горах, улюблене його озеро ("морське око"), золота чудотворна арфа, русалка. Проте тут закодовано і філософські роздуми щодо необдуманих вчинків. Письменниця зосереджує увагу на образі лісового царя. Засліплений злістю, переповнений недовірою, одного разу йому здалося, що срібна поверхня озера більше не віддзеркалює його величі, тому спересердя кинув у нього шмат скелі. Він не знаходить розради у звичному для нього оточенні озера: "Нема глибини і в тобі!.." [7, с. 200]. Наявність глибини є також мірилом не фізичним, а духовним. Лісовий цар тому надає водній стихії іншу назву - "підла калюжа", наголошуючи на її фальшивості в очах героя. Злість стимулює до наступних дій: кинута царем брила ламає арфу, а поверхня озера втрачає свій блиск. За алегорією постає людина, яка бездумно завдає болю найближчим. Арфа уособлює серце людини. Відтак, читачу надається можливість провести паралель: як важко видобути мелодійні звуки із пошкодженого інструмента, так і серцю відкритись, а людині, подолавши негаразди, продовжувати жити.

Ніщо не може воскресити гри завмерлої арфи, що лежить на дні "морського ока" з порваними струнами, так і довіри: "Чудотворні арфи лиш раз програвають, - і тобі вже вона не заграє вдруге" [7, с. 202]. Не важко вловити думки та погляди О. Кобилянської з цієї фантазії (таке визначення дала письменниця), яка опосередковано утверджує добро, справедливість і красу в житті. Зроблена комусь кривда не минає марно, як не обминула відплата лісового царя, оберненого на орла та приреченого на самотність. Зневіру підтверджує навколишнє середовище: дрімучий ліс, чорна безодня, де знайшли прихисток струни арфи, підмулене озеро. Про безповоротність вчинків твердить "мертва поверхня" озера, сосни, які по-своєму реагують на події: "вмісто арфи зашуміли здавленим шумом" [7, с. 202]. Ліс увесь переповнюється настроєм, який плавно передається від сосен. Їхній стан письменниця визначає як "вічно засумовані". Схилені до землі зелені віти є формою вияву смутку смерек. О. Кобилянська визначає це як жалобу, що буквально означає скорботу, тугу за померлим, наголошуючи так про жахливі наслідки.

Тихий шум поміж дерев, який вже не є ознакою рослин, а свідчить про наявність вітру, зазнає певних модифікацій у поезії в прозі "Рожі". Письменниця подає дійсність, яка постає по інший бік вікна. Вітер перебуває у різних стадіях, що почергово приходять на зміну одна одній: ніжний, лагідний - потаємний шепіт - жвавий легіт. Навколишній світ спершу знаходиться осторонь від квітів, однак розчинене вікно дає можливість знищити таку межу. Від дотику вітру опадають пелюстки квітів. Напрошується алегоричне прочитання. Рожі сприймаються як почуття дівчини, на які обранець не відповідає взаємністю. Ще на початку поезії в прозі О. Кобилянська намагається викликати певні асоціації в читачів, коли описує тонко різану, прозору склянку, наповнену аж по самісінькі краї свіжою водою. У нашій уяві виринає образ дівчини з чистим серцем, з оптимістичними поглядами. Як необережним рухом можна розбити витончену та нестійку до різних умов посудину, так само легко зруйнувати й весь світ людини, котрий постає також крихким. Вітер уособлює кохання та його стадії, результат якого може бути невтішним для когось. О. Кобилянська використовує образи, які вже підсвідомо налаштовують читача на сумний кінець, у деякій мірі позначений містикою: "грізні хмари", "заслонений до половини місяць", "велети-дерева", котрі потопають у темряві і на їхньому тлі квіти наглядно контрастують завдяки своїй будові [7, с. 98].

Образи зірок, лісу з'являються в "Акордах". Це радше цикл творів, написаних у мить схвильованості та об'єднаних не лише заголовком, тому письменниця слушно вживає іменник у формі множини; вони передають психічний стан ліричної героїні, тотожний авторському. Вже у першім зразку добірки простежується спроба віднайти "щастя", недосяжність якого передається прислівниками "далеко" і "високо". Своє щастя героїня пов'язує з небом, із яскравими зорями, для зображення яких використано персоніфікацію та епітет: "зорі привітно усміхаються". Небо - найпридатніше місце для існування, свідченням чого стає очікування героєм ангела смерті. Схвильованість, яка супроводжує процес наближення "вісника", авторка передає через стилістичну фігуру умовчання: "Я чую його ось тут і тут... як він іде... то тут з'явиться, то там... небавом почую, як він перейде попри мої двері." [6, с. 151]. Ангел смерті лише проходить поруч, не насмілюючись увійти, тому небо так і залишається нездійсненною мрією.

У наступній поезії в прозі циклу "Акорди" ліс стає тим місцем, де героїня намагається проаналізувати саморух душі, розібратися зі своїми почуттями. Він сповнений тиші та холоду, але водночас величавий: такий зміст розбудовує епітет "великі тиша і холод". Лише спочатку він лякає героїню: здається, тут немає життя (фігурують епітети "пусто", "мертво"). І в душі героїні такі ж відчуття, здебільшого - від впливу оточення. Вона прагне віднайти слова, щоб оживити всіх, та спершу зазнає поразки ("луна не йде"). В алегоричному образі лісу впізнаємо байдужого юнака, а "луна" уособлює глибину і тривалість почуття дівчини до нього.

О. Кобилянська створила ще один цикл, який умістив поезії в прозі. Це засвідчує її лист до О, Маковея від 15 грудня 1902 р., у якому йдеться про написання трьох малих п'єс, об'єднаних назвою "Мої лілеї". Авторка не мала на меті твори публікувати: тільки "для себе і для заспокоєння своєї упокореної душі написала" [8, с. 282]. Коли ж у Відні вона познайомилася з лікарем із Одеси І. Липою, той умовив надіслати мініатюри до альманаху "З-над хмар і долин", яким опікувався М. Вороний, і так розпочалася їхня літературна історія.

Мініатюри з "Моїх лілей" дослідники О. Бабишкін, І. Демченко, О. Івасюк, О. Камінчук, М. Лещенко називають поезіями в прозі [1, с. 81; 3, с. 112; 4, с. 10; 5, с. 4; 11, с. 135]. Проблему для подальшого їх аналізу становить членування в циклі: видавці виділяють то три, то чотири твори, не беручи до уваги позицію письменниці [7; 9]. Однак, досліджуючи їх, незаперечним означуємо той факт, що твори писалися під впливом емоційних потрясінь. Лірична героїня першого з них намагається віднайти місце для усамітнення, щоб не помічати поглядів батьків, юрби: "Пустині дайте мені! Далекої, широкої пустині з пекучим сонцем... без гуку і життя - нехай я плачу" [9, с. 562]. У цих словах І. Демченко вбачає жадання "втечі від усього в ім'я страждання і болю" [3, с. 114]. Про прагнення втекти якнайдалі свідчать епітети до слова пустеля: "широка", "далека". Водночас герой обирає для себе як засіб покарання муки від спеки. Самотність лише може стати єдиною розрадою, заспокійливим для його душі. Письменниця на цій деталі зосереджує свою увагу з метою сформулювати висновок: ні матір, серце якої віщує негаразди у житті дитини, ні батько, здатний до рішучих дій заради щастя свого чада, не спроможні покращити душевний стан людини. Щоб не помічати погляду батьківських очей чи цікавої юрби, вирішує віднайти безлюдну місцину та вільно лити сльози.

Письменниця називає складники, що формують багатство самотності: хмара сліз, серпанки мрій, та ключовим словом тут є "роздерті" (вказівка на свавільність, жорстокість, виявлену до іншої особи). Із цим станом пов'язані і думки, що спрямовані на досягнення обраної життєвої цілі. З метою підкреслення їхньої кількості автор використовує слово "рої" у переносному значенні, а метафора "напливають думки" допомагає висвітлити становище, в якому опинився герой. Напруженість оповіді досягає свого апогею завдяки образу переслідуваної серни. Поранена тварина асоціюється із людиною з розбитим серцем, яку примусили поглянути на світ під іншим ракурсом, а передсмертний біг, що ламає, пригинає квіти, - це прагнення віднайти таємний куток. Тривозі серни протиставляється спокійне навколишнє середовище: зелений, розкішний ліс. Постріл порушив тишу, спричинив поранення, що й пояснює незрозумілу поведінку серни: "Тихий ліс заповнився таким, чого не знала досі, а з неї самої побігла кров. Тому мусила зеленим лісом гнати" [9, с. 563]. Письменниця намагається постійно впливати на органи сприйняття, звертаючись із проханням: "Слухайте!". Також для твору властиві риторичні питання ("Самітність - убога?", "Хто се докаже?"), що посилюють емоційність поезії у прозі.

Натомість поезія в прозі "Весняний акорд" (1910) фокусує нашу увагу на осмисленні сутності життя людини, на показі суму за рідними місцями, природою. Липи, смереки, рівнина, на якій колись "пишалась дубина-ліс" - це все спогади про дитинство. Дерева письменниця називає "перевезеним спомином гір", адже вони переважно ростуть у тій місцевості. Таким способом Ольга Кобилянська спромоглася висловити сум за краєм, довічну розлуку з яким передбачила ще 1889 року, переїжджаючи у село Димку. Найбільше вона не хоче залишати любі її серцю краєвиди - гори, ліс: "Як дивно це звучить. Ніколи більше не бачити ані гір, понурих, повитих імлою гір. Я боюсь навіть думати про почуття, які мене опановують. Я ніколи більше не побачу своїх милих гір, тихого, безшумного смерекового лісу" [8, с. 183]. "Знов стоїть місяць уповні, знов він осяває гори тьмяним чарівним світлом, і душу огортає лагідна туга. Прощавай, милий, незрівнянний, незабутній гірський край, прекрасний улітку й чарівний узимку. Тут я багато всього залишаю, велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і свої сили" [8, с. 184]. Загалом ліс, гори завжди поставали перед автором у моменти душевних терзань, які були своєрідною панацеєю для митця (водночас саме образ лісу формував тло, на якому розвиток почуттів досягав свого апогею у поезіях у прозі "Мої лілеї", "Акорди").

У творі головним стає повернення героя до рідних місць. Минули роки, сивина вкрила його скроні, і він знову опиняється біля пустої батьківської оселі. Предки постають у пам'яті героя поруч із спогадами про "дубину-ліс", адже пов'язані з дитинством і водночас обоє відійшли у минуле. У цьому простежується і тісний зв'язок людини і природи через тотожність їхніх циклів, бо одночасно разом з нею постать "розвивається, процвітає, плодить. в'яне. далі гасне." [9, с. 605]. Завдяки одному епізоду із життя людей письменниця поступово формує чітке уявлення щодо сенсу буття.

Перед читачем розгортається картина із сімейного життя: діти залишилися вдома, а батьки вирушили на ярмарок. Вони нічого не мають на продаж, але йдуть, бо там зможуть поспілкуватися зі знайомими, в корчму заглянуть, "а робітна днина приманлива, пишна аж кричить "не губіть часу, творіть що!" [9, с. 604]. Так автор дає можливість поглянути на життя під іншим кутом зору. Тут простежується заклик не марнувати час, враховуючи його швидкоплинність. О. Кобилянська у поезії в прозі через ліричного героя виявляє свою прихильність до людей різних сфер діяльності, які створюють щось нове: матеріальне чи духовне.

Ключовим образом є весна, адже вона сприяє творчості, приносить пробудження людської душі і природи. Оригінально зобразила письменниця прихід пори року: поля зазеленіли. Десь під небосхилом розходиться спів жайворонка" [9, с. 603], який в авторській уяві асоціюється зі срібно-прозорими перлинами, що під час свого падіння утворюють звук. Праця людини і "діяльність" природи сприймаються у звуковій єдності і створюють “весняний акорд".

О. Кобилянська ототожнює "мужика" з природою, сміливо стверджуючи: "Він - природа" [9, с. 605]. Особливості такого зображення простежувала і дослідниця Л. Горбоніс, яка відзначала, що "уява письменниці відтворювала в єдності людину й природу" [2, с. 54]. Природа спочатку стимулює до спогадів, до аналізу, потім наче відходить на другий план, поступаючись місцем людині, щоб потім з нею злитися воєдино. Вона є уособленням сили, краси і співу, виконавцями якого постають жайворонки. Відтак здається, що авторка написала своєрідний музичний твір, використавши слова замість нот. Цікавим є ще той факт, що письменниця вже вдруге у своїй творчості зупиняє вибір на назві із сфери музики - "акорд" ("Акорди", "Весняний акорд"), однак творить водночас повністю рівноправні поезії в прозі, які схожі радше за домінуванням ліричного начала, ніж за тематикою.

Як бачимо, О. Кобилянська неодноразово вдається до зображення природи, яка виконувала в житті письменниці роль своєрідного стимулятора творчості, зокрема зумовлювала і появу поезій у прозі, хоч певну роль відіграли й авторські переживання. Вона то постає головним персонажем, то є своєрідним виразником внутрішнього стану героя, передає суголосні почуття, перебуваючи в ролі свідка подій, душевних та сердечних баталій чи є сприятливим середовищем для роздумів, аналізу.

Література

0. Бабишкін О. Ольга Кобилянська : нарис про життя і творчість / Олег Бабишкін. - Львів : Кн.-журн. вид- во, 1963. - 192 с.

1. Горбоніс Л. Традиційно-звичаєві погляди гуцулів на природу / Лариса Горбоніс // Народна творчість та етнографія. - 2004. - № 5. - С. 51 - 62.

2. Демченко І. Особливості поетики Ольги Кобилянської : монографія / Ірина Демченко. - К. : Твім інтер, 2001. - 206 с.

3. Ивасюк О. М. Становление и развитие жанра стихотворения в прозе в украинской литературе : автореф. дис. на соискание уч. степени канд. филол. наук : спец. 10.01.03 / Ивасюк Оксана Михайловна ; ОГУ им. И. И. Мечникова. - Одесса, 1988. - 16 с.

4. Камінчук О. Провісниця українського модернізму / Ольга Камінчик // Дивослово. - 2004. - № 4. - С. 2-5.

5. Кобилянська О. Вибрані твори : в 5 т. / Ольга Кобилянська. - К. : Рад. письменник, 1940- . - Т. 2 : Оповідання. - 256 с.

6. Кобилянська О. Оповідання / Ольга Кобилянська. - Львів : Каменяр, 1982. - 271 с.

7. Кобилянська О. Слова зворушеного серця : щоденники; автобіографії; листи; статті та спогади / Ольга Кобилянська ; [упоряд., передм. Ф. П. Погребенника]. - К. : Дніпро, 1982. - 359 с.

8. Кобилянська О. Твори : в 3 т. / Ольга Кобилянська. - К. : Держ. вид-во худ. літ., 1956. - Т. 2 : 1901-1910 / [упоряд. тома і приміт. О. К. Бабишкіна]. - 712 с.

9. Кузнецов Ю. Б. Художня майстерність Ольги Кобилянської / Ю. Б. Кузнецов // Кобилянська О. Вибранні твори : повість, оповідання / [упоряд., вступ. ст. Ю. Б. Кузнецова]. - К. : ІНТЕЛЕКТ-АРТ, 2008. - С. 528. - (Класики української літератури).

10. Лещенко М. П. Ольга Кобилянська : літературний портрет / М. П. Лещенко. - К. : Дніпро, 1973. - 172 с.

11. Маковей О. Ольга Кобилянська (Літературно-критична студія) / Осип Маковей // Ольга Кобилянська в критиці та спогадах / [упоряд. та приміт. Ф. П. Погребенника, О. К. Коваленко, Е. М. Панчука, В. Я. Піскалової]. - К. : Держ. вид-во худ. літ., 1963. - С. 44-67.

12. Погребенник Ф. П. Ольга Кобилянська / Ф. П. Погребенник // Кобилянська О. Повісті. Оповідання. Новели. - К., 1988. - С. 5-24.

13. Починок Л. І. Ольга Кобилянська: знайома постать у новому ракурсі: навчальний посібник / Л. І. Починок. - Кам'янець-Подільський : ПП Мошак М. І., 2005. - 192 с.

14. Починок Л. Природа у життєтворчості Ольги Кобилянської / Людмила Починок // Науковий вісник Чернівецького університету. - Чернівці : Книги-ХХІ, 2004. - 2004. - Вип. 216-217 : Слов'янська філологія. - С. 51-54.

15. Томащук Н. О. Ольга Кобилянська : життя і творчість / Н. О. Томащук. - К. : Дніпро, 1969. - 237 с.

16. Франко І. Лист до В. Ягича від 8/ХІ 1905 р. / Іван Франко // Зібрання творів : у 50 т. - К. : Наукова думка, 1976-1986. - Т. 50 : Листи (1895-1916). - 1986. - С. 281-282.

Размещено на Allbest.ru