До питання про дефініцію поняття "традиційний історичний персонаж"

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання про дефініцію поняття «традиційний історичний персонаж»

Олена Шевчук

У статті зроблено спробу визначити сутність поняття «тради-ційний історичний персонаж». Проаналізовано точки зору дослідників щодо розрізнення понять «вічний образ», «світовий образ», «традицій-ний образ».

Ключові слова: історія, історичний роман, факт, вимисел, традицій-ний історичний персонаж.

В статье сделана попытка определить сущность понятия «традици-онный исторический персонаж». Проанализированы точки зрения иссле-дователей относительно размежевания понятий «вечный образ», «миро-вой образ», «традиционный образ»'.

Ключевые слова: история, исторический роман, факт, вымысел, тра-диционный исторический персонаж.

The article defines the notion «traditional historical personage». Views on differentiating the notions 'eternal image' ««world image», 'traditional image' are discussed.

Key words: history, historical novel, fact, fiction, traditional historical per-sonage.

Історичний образ-персонаж у літературному творі -- це об-раз особи, реальність існування якої документально засвідчена джерелами тієї чи іншої епохи.

«Образи-персонажі історичного походження, -- як слушно зауважила Ольга Червінська, -- це лише різновид традиційних образів узагалі, які сягають і античної міфології, і фольклору, і святого письма, і конкретних літературних першоджерел. Дея-кі з них такі постійні в художній практиці різних епох, що діс-тали термінологічну позначку «вічних» [10, с. 151].

Визначаючи своєрідність даного різновиду традиційних об-разів, Ольга Червінська підкреслила, що «на відміну від інших, художні образи історичного походження -- верітативні (вони колись реально існували), в чому й полягає їх найважливіша диференційна ознака» [10, с. 152].

Навіть побіжний огляд художньої літератури про минувши-ну дає підставу зробити висновок про те, що персонажем іс- © Шевчук О., 2014

торичних творів ставала і стає, як правило, та реальна особа, яка залишила помітний слід (не обов'язково тільки зі знаком «плюс»!) чи то у вітчизняній, чи то у континентальній, чи то у світовій історії.

Така особа привернула увагу літераторів ще до нашої ери, що переконливо засвідчують твори про Александра Македонсько-го (356--323 рр. до н.е.) -- «найбільшого завойовника всіх часів» [3, с. 165]. Образ Александра Македонського став традиційним історичним образом ще в епоху античності. «Перед нами, -- за словами сучасного дослідника Ю. Ткачова, -- унікальний приклад функціонування традиційного образу на величезній території євроазійського та африканського континентів. Про жодну історичну особистість немає стільки творів літератури та фольклору, скільки є про Александра Македонського... Його постать міцно ввійшла в культуру різних народів світу, значно вплинула на їхній менталітет і в історії багатьох із них залишила свій відбиток» [9, с. 2].

Отже, тривалість функціонування в літературі образу істо-ричної особи значною мірою залежить від часових параметрів епохи, в межах якої жила і діяла дана особа: чим давніша епоха, тим триваліша літературна біографія образу її видатного пред-ставника.

Щоправда, така прямо пропорціональна залежність є не універсальною, оскільки на тривалість функціонування в літе-ратурі образу історичної особи впливають й інші чинники, які зумовлюють «вік» такого образу в красному письменстві.

«Особливості літературного персонажа історичного похо-дження визначаються, -- за словами Ольги Червінської, -- тим, що він становить не лише певний психологічний тип, а й пев-ну фабулу, оскільки має власну справжню історію» [10, с. 154]. Важливі не лише часові параметри цієї історії, про що йшлося вище, а й змістові, які засвідчують масштаб особи, значущість її окремого вчинку чи усієї діяльності, вагомість її внеску у на-ціональну, регіональну чи світову історію. Саме змістові виміри індивідуальної історії особи визначають географію функціону-вання образу цієї особи як образу традиційного історичного персонажа, у чому переконує, зокрема, літературна доля обра-зу Александра Македонського. Цей образ, за спостереження-ми Ю. Ткачова, «ввійшов у національні літератури та фольклор майже всіх народів Європи, північної Африки й південно- східної, центральної та південно-західної Азії, дійшовши аж до Таіланду, Малайзії та Індонезії. Це є унікальний приклад функ-ціонування традиційного образу на трьох різних континентах» [9, с. 24].

Зрозуміло, що великий полководець давнини «завоював» літератури цих континентів не одразу: процес традиціоналізації його образу, почавшись у творах давньогрецької та давньорим-ської літератур, поступово охоплював все нові і нові літератури, внаслідок чого Александр Македонський став одним із найпо-ширеніших історичних персонажів у світовому письменстві.

Ольга Червінська -- представниця відомої в українському лі-тературознавстві «чернівецької школи» у сфері вивчення теорії й історії традиційних сюжетів та образів -- наголошує на тому, що традиційний образ, незалежно від подальшої географії його функціонування, «виникає насамперед як явище національне» [10, с. 153]. Погоджуючись з даним твердженням дослідниці, зауважимо, однак, що у звичному процесі традиціоналізації об-разу історичної особи бувають і винятки. Один із них, напри-клад, стосується постаті Роксолани (1505--1561) -- дружини турецького султана Сулеймана Пишного. Під іменем «Роксо-лана» судилося увійти у світову історію Анастасії Лісовській -- дівчині-попівні із західноукраїнського міста Рогатина, яку по-лонили кримські татари і продали у гарем турецького султана. Анастасія Лісовська виявилася незвичайною бранкою, оскіль-ки невдовзі «стала, кажучи сучасною мовою, «першою леді» (адже Сулейман, усупереч османській традиції, офіційно, згід-но з приписами Ісламу, одружився з цією рабинею)» [6, с. 46]. Роксолана була вродливою, мала небуденний розум, володіла кількома європейськими мовами і завдяки всьому цьому віді-грала помітну роль у суспільному житті тодішньої Османської імперії. Важливо мати на увазі, як наголошує Ю. Кочубей, що «все це відбувалося на Сході, де в суспільстві жінці відводила-ся чітко визначена роль, що виключала втручання в державні справи» [6, с. 46].

Усупереч традиціям і наперекір обставинам Роксолана на-стільки вивищилася у сучасному їй світі, що «стала відомою європейським політикам і літераторам ще за свого життя» [6, с. 46]. Не випадково одразу ж після її смерті з'явився перший твір про неї -- трагедія французького письменника Габріеля Буніна «Султанша» (1561 р.). «Не менш важливою, -- як зазна-чає Ю. Кочубей, -- для входження образу Роксолани в західно-європейську літературу стала поява в Італії, в 1619 р. у Венеції, а наступного року у Флоренції, трагедії «Сулейман» відомого письменника Просперо Бонареллі делла Ровере (1582--1659). Попри недоліки стилю, трагедія набула значної популярності в інших країнах Заходу» [6, с. 47]. З'являються також романи про Роксолану, написані французькими авторами, але найчас-тіше образ знаменитої султанші інтерпретується у драматичних творах. їх кількість послужила підставою для висновку про те, що «протягом усього XVIII ст. ім'я Роксолани не сходило з теа-тральних афіш Парижа» [6, с. 48].

У XVII--XVIII століттях Роксолана стає героїнею різножан-рових творів не лише французької, а й англійської, польської літератур. І тільки у ХІХ столітті -- тоді, коли образ Роксолани вже набув ознак традиційного історичного образу в європей-ському красному письменстві, постать славетної султанші при-вертає увагу українських літераторів. Серед перших творів, на-писаних вітчизняними авторами, Ю. Кочубей називає «драму Г. Якимовича «Роксолана» (1869), мелодраму Івана Лаврівсько- го (60-ті рр.), історичну повість «Роксолана, или Анастасия Ли-совская» о. М. Орловського, що публікувалася у 1880-х рр. у вид. «Подольские Епархиальные ведомости» [6, с. 50]. Набагато частіше образ Роксолани інтерпретувався українськими авто-рами у ХХ столітті, про що свідчать твори О. Назарука, Любові Забашти, М. Лазорського, П. Загребельного, але, незважаючи на це, мусимо констатувати, що Роксолана -- як традиційний історичний персонаж -- постала передовсім як явище не на-ціональне. а інтернаціональне. Це один із тих нечисленних ви-нятків у процесі традиціоналізації образу історичної особи, які тільки підтверджують правило, сформульоване сучасною до-слідницею Ольгою Червінською.

З'ясовуючи генетичне коріння образів традиційних історич-них персонажів, не можна не завважити, що для переважної біль-шості із них характерний долітературний етап функціонування: мається на увазі побутування цих образів у фольклорі того чи іншого етносу. Якщо вести мову про фольклор український, то слід зазначити, що історичним особам, які з часом стали тради-ційними історичними персонажами в літературі, присвячені різ-ножанрові твори -- думи, історичні пісні, легенди, перекази. Про традиційний образ історичної особи у фольклорі можна говори-ти, на нашу думку, хіба що у зв'язку з постаттю гетьмана Богдана Хмельницького -- всі інші українські історичні діячі представле-ні у незначній кількості зразків усної народної творчості.

Тривалість долітературного етапу функціонування образу тієї чи тієї історичної особи в кожному випадку різна, зумов-лена часовою дистанцією між появою першого фольклорного і першою власне літературного твору про ту чи ту особу.

Образ історичної особи у фольклорі, будучи первинним сто-совно образу цієї особи у літературі, не розцінюється письмен-никами як непорушний канон чи як взірець для наслідування, і тому зв'язок між ним і його «літературними потомками» про-стежується далеко не завжди.

Слід зазначити, що світове письменство знає різні авторські концепції образів традиційних персонажів не лише історично-го, а й міфічного та літературного походження. Переконливо засвідчує сказане, зокрема, ґрунтовна студія академіка О. Бі- лецького «Прометей» Есхіла і його потомки в світовій літе-ратурі», завершена наприкінці сорокових років ХХ століття. «Міф про Прометея, -- підкреслив О. Білецький, -- старіший за трагедію Есхіла, старіший за поему іншого старогрецького поета Гесіода, що по-іншому розповів про Прометея: він ві-домий в первісній своїй формі фольклорові багатьох народів земної кулі, від народів Кавказу до австралійців, меланезійців, маорійців. Пройшовши довгу путь від фольклору до Гесіода і далі, до Есхіла, цей міф в основних своїх рисах не змінився» [1, с. 139]. І хоча Есхіл, за словами дослідника, «нібито благого-вів перед священним переказом-міфом» [1, с. 139], все ж саме він «глибоко змінив міфічну традицію» [1, с. 152]. Як стверджує

О. Білецький, «найбільших змін зазнав у Есхіла образ Проме-тея» [1, с. 151]. Проаналізувавши два твори давньогрецьких ав-торів -- поему Гесіода «Теогонія» і трагедію Есхіла «Прометей закутий», О. Білецький дійшов висновку, що у творі Гесіода Прометей -- «це персонаж первісної казки. Викрадення вог-ню в Гесіода -- одна із спритних витівок Прометея. В Есхіла це найбільше благодіяння, яке вчинив титан людству. Від іскри Прометеєвого вогню пішла вся людська культура» [1, с. 151].

З'ясувавши своєрідність авторської концепції образу голов-ного персонажа у трагедії Есхіла «Прометей закутий», О. Білець-кий зазначив, що «нічого рівного Есхіловому образові ні пізніші грецькі, ні римські поети вже не дають» [1, с. 163]. Більше того, «разом з розпадом античного суспільства знижується, втрачає своє значення і величний образ титана-богоборця» [1, с. 163]. Наприклад, у «Птахах» Арістофана Прометей постає одним із ко-мічних персонажів. Ще більше відрізняється від Есхілового обра-зу образ Прометея у творчості Лукіана -- грецького письменника епохи Римської імперії. За словами О. Білецького, «Прометей Есхіла і Прометей Лукіана -- два обличчя античної концепції міфа про Прометея, два етапи на шляху від трагедії до фарса» [1, с. 164]. Розглянувши подальшу літературну долю міфічного Прометея, академік О. Білецький зазначив, що «образ Прометея в літературах Західної Європи або огортався пеленою песимізму, або шаблонізувався, втрачав свій революційний зміст» [1, с. 169].

Іншими словами, традиціоналізація образу певного пер-сонажа пов'язана не тільки з появою все нових і нових творів про нього, а й з переосмисленням цього образу, яке диктуєть-ся вимогами часу, суспільними обставинами, національно- культурними і релігійними чинниками, зрештою, авторськими уподобаннями.

Переконливо засвідчує це літературна доля образу такого традиційного історичного персонажа, як Александр Маке-донський. «Переходячи з одного національного ґрунту на ін-ший, цей образ, -- за спостереженням українського дослідника Ю. Ткачова, -- збагачувався та набував нових рис.

Літературні та фольклорні твори про Александра, що з'явилися в Європі й Азії, мають суттєві відмінності, пов'язані з геополітичним середовищем, в якому той чи інший з них було створено, з урахуванням історичних та національно- культурних особливостей європейського та азійського регіонів, а також релігійної специфіки цих регіонів. Реальна історична особливість Александра Македонського трансформується в літературно-фольклорній традиції в декілька різних модифіка-цій його художнього образу» [9, с. 25].

Слід підкреслити, що образ Александра Македонського -- це не єдиний у літературі образ традиційного історичного пер-сонажа, який протягом свого «художнього буття» поставав у різних модифікаціях. У цьому переконує, зокрема, літературна доля образів тих видатних представників української минув-шини, яким судилося стати традиційними історичними пер-сонажами європейського письменства, -- Роксолани, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи.

Загальновідомо, що роль Роксолани у житті турецького султана Сулеймана Пишного, у політиці Османської імперії сучасниками славетної українки і першими її біографами роз-цінювалася неоднозначно. Констатувавши, що «колишня по-півна з Рогатина піднялася на нечувану висоту в державі, перед якою тремтіли в Европі і поза нею», історик Є. Крамар одно-часно наголосив, що «при всьому цьому Роксоляну в душі не любили, її ненавиділи й поза очі всіляко ганьбили, скрізь гово-рили про підступність» [7, с. 157], що знайшло відображення у працях не лише турецьких хроністів, а й західноєвропейських авторів. Вознесіння Роксолани пояснювали виключно тим, що вона була чарівницею і причарувала султана.

Така оцінка Роксолани лягла в основу художніх концепцій її образу у багатьох творах різних національних літератур, крім української, представники якої по-своєму тлумачили життя і діяльність уславленої співвітчизниці. Проаналізувавши чис-ленні твори про Роксолану, О. Дерменджі виокремив три кано-ни інтерпретації її образу у світовій художній літературі: захід-ноєвропейський, український і турецький.

На думку О. Дерменджі, «становлення традиційного сюже-ту і образу Роксолани в річищі західноєвропейської літерату-ри відбулося у творах італійських та французьких драматургів

XVI--XVII ст. П. Бонареллі, Ж. Мере, В. д'Алібрі, Ж. Расіна, де закріплюється уявлення про Роксолану як честолюбну жінку з трагічною долею» [4, с. 11]. Простежуючи подальшу історію західноєвропейської інтерпретації образу Роксолани, О. Дер- меджі зазначає, що, зокрема, «у XX ст. традиційний сюжет у творах Л. фон Захера-Мазоха («Жорстокі жінки»), Й. Тралова («Роксолана»), К. Клемент («Султана»), К. Фальконета («Га-рем»), Л. Гарделя («Світанок закоханого») зазнає різноманіт-них формозвістових трансформацій» [4, с. 11]. Наприклад, у творі Л. фон Захера-Мазоха Роксолана постає «звабливою дес-поткою» [4, с. 11].

На відміну від західноєвропейського, український канон художньої інтерпретації образу Роксолани ґрунтується на по-стулаті, суть якого полягає в тому, що Роксолана є «дівчиною з народу, його високоморальний представник. Вона красива і ро-зумна, щира у почуттях, головне завдання її життя -- допомога батьківщині» [4, с. 10]. Саме ці риси характеру славетної укра-їнки яскраво виявляються у повісті О. Назарука «Роксоляна» (1930), романі письменника-емігранта М. Лазорського «Степова квітка» (1965), драматичній поемі Любові Забашти «Роксоляна. Дівчина з Рогатина» (1971). На думку О. Дерменджі, у названих творах наявне «спрощено-патріотичне трактування» [4, с. 10] іс-торичних свідчень. Такого трактування, за словами цього ж до-слідника, уникнув П. Загребельний у романі «Роксолана» (1980). Твір П. Загребельного авторитетним знавцем світової літератур-ної роксоланіани Ю. Кочубеєм названо «найзначнішим худож-нім утіленням» [6, с. 50] образу славетної українки.

Осібне місце в українській інтерпретації образу Роксола-ни належить повісті Ю. Винничука «Житіє гаремноє» (1996), що стала першозразком «постмодерної деканонізації» [4, с. 10] даного образу. Автор «Житія гаремного», а також П. Романюк у «Галицькому меморандумі» (1999), за словами Ю. Кочубея, «нещадно паплюжить Роксолану. Її звинувачують у національ-ній зраді, називають «леді Макбет»; велику султаншу, котра ви-кликала повагу й страх, силкуються представити як одну з тих жалюгідних «наташ», котрими заповнюються борделі Близько-го Сходу та Європи» [6, с. 51].

Третій -- турецький -- канон художньої інтерпретації об-разу Роксолани постав, на відміну від двох попередніх, лише у XX столітті. Він представлений, порівняно із західноєвропей-ським та українським, найменшою кількістю творів. Початок формування його пов'язують з романом Тургана Тана «Хюррем Султан» (1937), у якому, за словами О. Дерменджі, «відбулася повна націоналізація сюжетних колізій. Зник орієнтальний екзотизм, властивий західноєвропейським та частково україн-ським художнім візіям... Інтерпретація постаті Хюррем Султан (Роксолани. -- О. Ш.) у світлі історичного явища т. зв. жіночо-го султанування спричиняє негативні морально-етичні оцінки вчинків героїні. Роксолана постає вродливою, надзвичайно розумною, хитрою інтриганкою, яка скеровує вчинки закоха-ного в неї чоловіка-султана» [4, с. 12]. Таке трактування постаті Роксолани характерне й для інших творів, які з'явилися у ту-рецькій літературі після роману Т. Тана.

Отже, традиціоналізація образу Роксолани у світовій літера-турі -- це тривалий і різноаспектний процес, який не зводить-ся до багаторазового використання «готового», раз і назавжди створеного образу. Неодмінною ознакою цього процесу є поява різних модифікацій образу історичної особи, що зумовлюється як власне літературними, так і позалітературними чинниками.

Наприклад, у польській літературі образ Богдана Хмель-ницького -- це образ зрадника Речі Посполитої, ініціатора «ві-йни домової», тобто війни громадянської, а не національно- визвольної, як розцінюємо її ми, українці. Таке трактування постаті Богдана Хмельницького, яке було панівним у польській історіографії, стало широко відомим після появи роману Генрі- ка Сенкевича «Вогнем і мечем». Тут український гетьман -- це втілення «диявола у людській подобі».

На відміну від Г. Сенкевича і його однодумців-послі-довників, українські письменники творили образ Богдана Хмельницького як образ одного з чільних представників пан-теону національних героїв. Не обминаючи увагою помилкові рішення і вчинки гетьмана, від яких не застрахований жоден історичний діяч, вітчизняні літератори вбачали в особі Богда-на Хмельницького символ українських державницьких праг-нень. У трактуванні письменників-українців образ Богдана Хмельницького -- це образ «батька вольності» (Г. Сковорода), що переконливо засвідчують, попри наявні відмінності між індивідуально-авторськими модифікаціями образу гетьма-на, романи М. Старицького «Богдан Хмельницький», О. Со- коловського «Богун», М. Голубця «Жовті Води», Ю. Косача «Рубікон Хмельницького», «День гніву», П. Панча «Гомоніла Україна», Н. Рибака «Переяславська рада», І. Ле «Хмельниць-кий», П. Загребельного «Я, Богдан», О. Пахучого «Тиміш, син Хмельницького».

Є всі підстави вести мову про різні канони художньої ін-терпретації образу й такого історичного діяча, як Іван Мазепа. Західноєвропейський канон сформувався під впливом поем Д. Байрона «Мазепа» та В. Гюго «Мазепа», у яких постать укра-їнського гетьмана розцінюється з погляду загальнолюдських цінностей. Наголос зроблено на прагненні Мазепи здобути свободу для рідного народу, вивільнити його із імперського ярма.

По-іншому трактували постать Івана Мазепи російські письменники, які творили, обстоюючи великодержавні наміри царя Петра І, «літературну анафему» українському гетьмано-ві. У поемі О. Пушкіна «Полтава», романі Д. Мордовця «Цар і гетьман» образ Івана Мазепи -- це образ зрадника, відступ-ника, який переслідував у житті виключно особисті інтереси, нехтуючи при цьому інтересами народу.

Такому трактуванню постаті Івана Мазепи виразно проти-стоїть українська художня інтерпретація образу гетьмана, пред-ставлена поемою В. Сосюри «Мазепа», епопеєю Б. Лепкого «Мазепа», романами Л. Полтави «1709», Р. Іваничука «Орда», Б. Сушинського «Гетьман Мазепа: повернення до Батурина», Л. Горлача «Мазепа». У названих творах образ Івана Мазепи -- це образ патріота України, який своїм вчинком осяяв шлях до волі наступним поколінням співвітчизників.

Розгляд російського й українського канонів художньої ін-терпретації образу Івана Мазепи, а також польського й укра-їнського канонів художньої інтерпретації образу Богдана Хмельницького дає підстави зробити висновок, що у процесі традиціоналізації образу історичної особи з'являються не про-сто різні, а й діаметрально протилежні молифікапії даного образу. Зрозуміло, що у таких випадках традиційність образу історичного персонажа асоціюється передусім і виключно з частотою його появи у творах різних літератур, а не з успадку-ванням його концепції.

Прагнучи чіткості у дефініції і точності у вживанні поняття «традиційний історичний персонаж», розглянемо дане поняття у контексті споріднених з ними термінів. «Дослідники, -- як за-значає А. Нямцу, -- пропонували різні термінологічні варіанти для позначення сюжетів, образів і мотивів, які активно функці-онують у літературі різних часів і народів: «світові типи», «вічні образи», «світові сюжети», «магістральні сюжети», «традиційні сюжети й образи» й ін. Більшість термінів зближується тим, що в них є визначення «вічні» (тобто актуальні у минулому, нині і в майбутньому) і «світові» (тобто ті, які функціонують на всіх рівнях географічного поширення сюжетно-образного матері-алу: національному, зональному, регіональному, міжрегіональ-ному)» [8, с. 7].

Вічні образи у «Літературознавчому словнику-довіднику» трактуються як «образи, які за глибиною художнього узагаль-нення виходять за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби, містять у собі невичерпні можливості філо-софського осмислення буття. Класичними прикладами В. о. у європейській літературі вважаються образи Прометея, Гамлета, Дон Жуана, Фауста і т. п., які виникли на конкретному історич-ному підґрунті й сконцентрували у собі вічні пошуки людиною своєї першосутності, свого онтологічного суттєвого призна-чення, закарбували істотні риси людської природи, виразили постійні колізії людської історії» [2, с. 138].

Не зайвою, на нашу думку, буде згадка про те, що протягом певного періоду XX століття сутність та історія функціонування вічних образів у світовому письменстві українськими літерату-рознавцями не вивчалися. Вітчизняні дослідники радянського часу, як зазначав 1949 року О. Білецький у вже згадуваній сту-дії «Прометей» Есхіла і його потомки в світовій літературі», не визнавали «загальнолюдських», «позакласових», «вічних» тем і образів» [1, с. 130]. Таке невизнання зумовлювалося тим, «що з погляду марксистсько-ленінського літературознавства, -- як наголошував О. Білецький, -- сама теорія «вічних образів» не витримує критики» [1, с. 164].

Як відомо, у тому ж таки XX столітті, в останній його чверті, «не витримало критики» й саме марксистсько-ленінське літе-ратурознавство, і це знаменувало собою не лише реанімацію теорії вічних образів, а й можливість подальшої її розробки. Цією можливістю скористалися передовсім чернівецькі літера-турознавці А. Волков, А. Нямцу, Ольга Червінська та інші. Зо-крема, А. Нямцу «розробив термінологічний інструментарій, теоретично обґрунтував наукове поняття «традиційний образ», класифікував традиційний матеріал за походженням, виділив, детально проаналізував основні етапи трансформації, її форми, а також систематизував способи хронотопної локалізації та до-слідив найважливіші ознаки культурного феномену» [5, с. 6].

З'ясовуючи сутність понять «вічні сюжети та образи», «світові сюжети та образи» і «традиційні сюжети та образи», А. Нямцу наголосив на «нерівномірності функціонування сюжетно-образного матеріалу в літературі різних часів і наро-дів. Тому, -- на думку дослідника, -- терміни «вічні», «світові» і т. п., акцентуючи просторово-часову універсальність функціо-нування таких структур, не зовсім точно відображають сутність даного аспекту міжлітературних взаємодій і достатньо умовні. Термін же «традиційні сюжети та образи», на відміну від інших, не має метафоричного звучання і вже тому він зручний, оскіль-ки відбиває сутність явища, а не його емоційну оцінку» [8, с. 8].

Поділяючи точку зору А. Нямцу щодо розрізнення понять «вічний образ», «світовий образ», «традиційний образ», додамо від себе на користь розмежування названих термінів, що дале-ко не кожний традиційний у певній національній літературі чи кількох сусідніх літературах образ набуває статусу образу світо-вого, а, тим паче, -- вічного.

Отже, образ історичної особи, створюваний різними авто-рами в різні періоди розвитку літератури, -- це передовсім об-раз традиційний, а вже потім, залежно від ступеня поширенос-ті і тривалості функціонування, -- світовий, вічний.

З огляду на вищезазначене, маємо підстави стверджувати, що традиційний історичний персонаж -- це історична особа, образ якої неодноразово інтерпретувався чи то у певній націо-нальній літературі, чи то у літературах одного континенту, чи то у різкоконтинентальних літературах.

історичний образ персонаж літературний

ЛІТЕРАТУРА

1. Білецький О. «Прометей» Есхіла і його потомки в світовій літе-ратурі / Олександр Білецький // Білецький О. Зібрання праць: у п'яти томах. Том 5. -- К.: Наукова думка, 1966. -- С. 129- 180.

2. Вічні образи // Літературознавчий словник-довідник / Р. Т Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. -- К.: ВЦ «Академія», 1997. -- С. 138.

3. Дейвіс Н. Європа: Історія / Норман Дейвіс; Пер. з англ. П. Тара- щук, О. Коваленко. -- К.: Видавництво Соломії Павличко «Осно-ви», 2001. -- 1463 с.

4. Дерменджі О. Трансформації сюжетів та образів у художній літе-ратурі (на матеріалі творів про Роксолану): Автореф. дис. ... канд. філол. наук / Омер Дерменджі. -- К., 2006. -- 19 с.

5. Косенко О. Трансформація традиційних образів у творчості Л. Ан-дреева: Автореф. дис. ... канд. філол. наук / Олександра Косен-ко. -- Дніпропетровськ, 2004. -- 18 с.

6. Кочубей Ю. Доля, образ, символ (Роксолана в літературах Євро-пи) / Юрій Кочубей // Слово і час. -- 2001. -- № 8. -- С. 45- 52.

7. Крамар Є. Славетна українка в султанському дворі / Євген Кра-мар // Крамар Є. Дослідження з історії України. -- Торонто; Бал-тимор: Українське видавництво «Смолоскип» імені В. Симоненка, 1984. -- С. 137- 163.

8. Нямцу А. Е. Традиционные сюжеты и образы в литературе XX века: Учебное пособие / А. Е. Нямцу. -- К.: УМК ВО, 1988. -- 84 с.

9. Ткачов Ю. Сюжет про Александра Македонського та його моди-фікації у світовій літературі: Автореф. ... канд. філол. наук / Юрій Ткачов. -- К., 1997. -- 29 с.

10. Червінська О. Традиційний історичний персонаж і його функції в художньому тексті / Ольга Червінська // Поетика. -- К.: Наукова думка, 1992. -- С. 151-166.

Размещено на Allbest.ru