Рецепція творчості Ґео Шкурупія сучасниками та літературознавцями нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рецепція творчості Ґео Шкурупія сучасниками та літературознавцями нового часу

Іраїда Томбулатова

Футуризм є однією з найбільш креативних і водночас дискусійних течій української літератури першої половини XX століття. Як відомо, футуризм зародився в Італії 1909 року, коли світ побачив «Перший маніфест футуризму» Філіппо-Томассо Марінетті, оприлюднений у паризькій газеті «Фігаро». Він заперечував класичну спадщину, закликав митців поривати з традиціями, а тому стару культуру порівнював з плювальницею, музеї -- з смітниками. Мовляв, нова доба вимагає створення нового типу людини, схожої на мотор, з новим складом душі, в якій би було знищено моральні страждання, ніжність та любов [10; 7]. Через декілька років футуризм поширився в Росії, де його найвідомішими представниками були егофутуристи (І. Сєверянін, Г. Іванов, П. Широков) і кубофутуристи (Д. Бурлюк, В. Маяковський, В. Хлєбніков та ін.). Напрям знайшов свій вияв, перш за все, в особі В. Маяковського. в декларації «Ляпас громадському самакові» (1913), авторами якої були московські поети В. Хлєбніков, брати Бурлюки, В. Каменський, який писав про М. Горького й О. Блока: «З висоти хмарочосів ми поглядаємо на їхню нікчемність» [10; 7].

Футуристи фетишизували форму твору, оскільки для них набагато важливіше те, як написано твір, ніж те, що в ньому стверджується. Внаслідок цього тьмяніло зображення дійсності, її оцінка.

Футуристи інтенсивно розробляли тему індустріального пейзажу та урбаністичні мотиви, тому відбили у творах небачений розмах технічного прогресу, складали гімни моторові, ракеті, автомобілеві й водночас кулеметові й авіаційній бомбі, адже вони так само -- творіння техніки [10; 8].

Уособленням футуризму в Україні вважають Михайля Семенка (В. Кузьменко «Історія української літератури», Г. Черниш «Український футуризм та довкола нього», Д. Рега «Місце українського футуризму в систкмі європейського футуристичного руху першої третини ХХ століття» та ін.). Першу українську футуристичну організацію «Фламінго» створив саме Семенко 1919 року. До неї увійшли Олекса Слі- саренко, Ґео Шкурупій, Володимир Ярошенко, художник Анатоль Петрицький та ін. Вони пропагували модернізм у мистецтві, протиставляючи його народницькій літературі, видавали «Універсальний журнал», «Мистецтво» (редактор -- Михайль Семенко). Символами футуристів була жовта лілія та жовта блуза, яку згодом замінили синьою, що мало вказувати на їх пролетарське походження [10; 8]. З ім'ям Семенка пов'язують (зокрема, В. Кузьменко) розвиток і кве- рофутуризму, і панфутуризму в Україні, оскільки на початку 1922 року саме він перетворив науково-мистецьку группу «Комкосмос» (Комуністичний космос), що була створена Олексою Слісаренком 1921 року, на «Аспанфут» (Асоціація пан футуристів), активним членом якої був і Ґео Шкурупій [10; 8]. В «Історії української літератури», яка побачила світ 2013 року, В. Кузьменко, аналізуючи дускурс українського футуризму, називає Ґео Шкурупія «другий після М. Семенка апологет цієї творчості» [1, с. 24].

Футуристи оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва. 1927 року Михайль Семенко утворив організацію «Нова ґенерація» і видавав до 1930 року під цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі. Відомо десять маніфестів українських футуристів, які оприлюднювалися, окрім української, ще й французькою, англійською та німецькою мовами, адже футуристи дбали про те, щоб їх знали в Європі [10; 9].

Український футуризм став об'єктом наукових зацікавлень Є. Адельгейма, В. Вокальчука, Ю. Лавріненка, Н. Лисенко- Єржиківської, В. Моренця, М. Неврлого, М. Сороки, М. Су- лими, Г. Черниш та інших. Серед сучасних дослідників концептуально важливі спостереження щодо порушеної у цій статті проблеми висловлено у працях А. Білої, С. Жадана, Р. Гончарова, О. Ільницького [7, с. 220].

Найбільш жваво феномен українського футуризму обговорювався у період його існування, а це 1914--1930 рр. У той час не оминули своєю увагою це непересічне для української літератури явище такі відомі літературні критики, як М. Вороний, М. Євшан, Я. Савченко, М. Сріблянський та інші. Критики 10-20-х років XX ст. продовжували характеризувати футуризм як явище ідеологічно, естетично й національно чуже. У більшості своїх розвідок і рецензій вони давали негативну оцінку як самому напрямкові, так і його представникам. Здебільшого вони послуговувалися такими аргументами: по-перше, буцімто, немає належного підґрунтя для такого екзотичного явища на українській землі, по-друге, суспільство не готове до його рецепції. Майже усі статті зводилися до нищівної критики і гасел несприйняття і нерозуміння футуризму (відгуки М. Вороного, М. Євшана, Я. Савченка, М. Сріблянського) [7, с. 221].

Після 30-х років XX ст. розпочинається період певного затишшя й забуття, коли чільних представників українського футуризму (Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Олекса Близько та інші) було вилучено з історії української літератури.

Починаючи з 1960-х років стан справ стосовно якісно нової рецензії футуризму пішов на спад і вряди-годи з'являються статті, присвячені художнім особливостям цього напряму, а поетиці творів його представників. Проте тодішня загальна картина не змінилася. Продовжуються дискусії про непотрібність цього напряму в літературі, про його недолугість та помилковість з'яви на українських просторах.

Середину 80 -- поч. 90-х років XX ст. можна вважати відправною точкою регенерації зацікавлень явищем українського футуризму в дослідницькій площині. Виходять друком статті, які торкалися проблем українського футуризму у теоретичному і прикладному аспектах. Новим поглядом на український футуризм характеризуються розвідки М. Сули- ми, О. Ільницького, Г. Черниш, це довело істинну зацікавленість наукових кіл проблемою українського футуризму. На перший погляд може здатися, що ледь чи не усі статті присвячені патронові українського футуризму -- Михайлеві Се- менку, але не варто так однобоко це сприймати, адже саме через образ Михайля Семенка було чи не найлегше зрозуміти український футуризм з огляду на наявність та доступність матеріалів для дослідження [7, с. 221].

1996 року вийшла друком книга «Український футуризм -- Az Ukran Futurismus: вибрані сторінки» М. Сулими. Д. Рега відмічає, що «ця праця характерна не тільки тим, що була призначена для іноземних студентів-угорців, які вивчають історію української літератури, а й тим, що у ній вміщено перелік ледь чи не всіх тогочасних футуристів -- істинних і не дуже, які повністю присвятили себе цій справі і які тільки дотично відносилися до руху футуризму в Україні» [7, с. 222].

Представники різних періодів дослідження футуризму зазначають, що найбільш яскравими представниками футуризму в Україні були панфутуристи. Вони закликали не чекати, поки мистецтво «відімре» само собою, треба прискорювати цей процес -- «добивати» або деструктувати. Деструкція виголошувалася одним із фронтів активного панфутуризму. Мистецтво, досягнувши вершин академізму та класицизму, пішло по деструктивному шляху, і через панфутуристичну революцію, підкресливши організаційно-конструктивний елемент, перейде до метамистецтва». Панфутуристичне мистецтво -- це якесь туманне «післямистецтво», «органічне входження деформованого мистецтва в атмосферу науки, техніки, спорту». Дотепно висміяв таке теоретизування Майк Йогансен: «:...ар- гументація ідентична з такою: капіталістична продукція гине, в майбутньому не буде продукції, а буде метапродукція: а замість продукту метапродукт, а замість Семенка в кафе -- Ме- тасеменко в метакафе. Подібна спекуляція на «непонятних» словах личить різним містикам і теософам». «Твердження про необхідну і неминучу деструкцію мистецтва залишається аксіомою для футуриста і проблематичним твердженням для читача», -- писала Є. Старинкевич [8, с. 101].

Остап Вишня у додатку до газети «Вісті ВУЦВК» («Література. Наука. Мистецтво» від 7 жовтня 1923 р.) друкує гумореску «Письменники», в якій посеред інших літугрупувань згадує футуристів: «Це письменники майбутні. Ще колись писатимуть, а тепер вони тільки бавляться, граються, вчаться на письменників і лаються» [9, с. 32].

Впродовж цілого століття сприйняття футуризму та його представників змінювалися, це стосується й рецепції творчості «другого апологету футуризму» Ґео Шкурупія.

Віктор Петров у брошурі «Діячі української культури 1920--1940 -- жертви більшовицького терору» так оцінює лутературну діяльність Ґео Шкурупія: «Серед «ново-генераторців» Ґео Шкурупій був, безперечно, найоб- дарованіший. Він був живий і жвавий, здібний письменник, друг и близький приятель Олекси Влизька. Його повість про Шевченка, що друкувалася в зошитах «Нової Ґенерації», зроблена з темпераментом і своєрідно. Свого часу він починав з епатації та деструкції (...) За роками буяння молодої задерикуватості почала проступати в Шкурупія свідомість зрілої рівноваги» [4, с. 135].

На думку Юрія Лавріненка, Ґео Шкурупій був «правою рукою» Семенка, «писав тоеретичні статті про футуризм», «брав жваву участь у літературних боях». «Брати участь у літературних боях» для деяких наших літераторів у ті часи означало -- писати пасквілі проти Зерова й Рильського та інших неоклясиків. Саме так найлегше було (чи здавалося) довести свою відданість партійній лінії. Звісно, не цими виступами і не футуристичними маніфестами під смак Семенка Ґео Шкурупій здобув собі місце в літературі» [4, с. 135], що лише доводить думку про те, що саме літературна та літературно- критичка діяльність митця, перш за все, зробила йому ім'я у літературних колах першої третини XX століття, а це, в свою чергу, сигналізує про унікальність та новаторство творчого доробку письменника.

І. Качуровський вважає, що «футуризм Ґео Шкурупія мав, властиво, суто декляративний характер, а щодо самої твор- чости, його віршів і прози, то це здебільшого недороблені півфабрикати, серед яких несподівано натрапляємо на гарні образи і вдалі твори» [4, с. 136]. Але, в той самий час, можемо зазначити, що декларативний характер футуризму Шкурупія -- це наслідок того, що Ґео Шкурупій, окрім суто літературної діяльності, займався й теоретичним обґрунтуванням футуризму, про що він писав у своїх публіцистичних статтях та виголошував у своїх промовах під час літературних дискусій, що, безумовно, могло і впливало і на творчий доробок автора.

Ґео Шкурупій виявив себе і як теоретик футуризму, і як практик. Він долучався до маніфестів футуристів, був автором літературно-критичних праць, поетом, автором малої прози та романістом. Його доробок оцінювався по-різному. Звернемося до деяких зауважень та рецензій щодо творчості митця, побіжно акцентуючи увагу на різних іпостасях автора.

Про «Психетози» Ґео Шкурупія О. Дорошкевич писав як про «першу спробу «виробництва» «короля футуропрерій» Ґео Шкурупія». Щодо сучасних дослідників, то ґрунтовна праця О. Ільницького дає відповідь на більшість із питань першочергового характеру, що пов'язані з історією, теорією та художньою практикою українського футуризму. Зокрема, і стосовно назви дебютної збірки Ґео Шкурупія, коротко акцентуючи увагу і на її оригінальності, також О. Ільницький підкреслює: «У футуристичному репертуарі його доробок -- один із найкращих і найбільших» [9, с. 31]. Серед інших відгуків на першу поетичну збірку поета привертає увагу відгук Остапа Вишні -- «Над преріями плачу (Замість рецензії)» -- суто журналістський вульгарний допис, в якому автор навіть не думає про аналіз текстів, натомість -- у дусі сільської гуморески відмінює незвичне ім'я поета -- Ґео [9, с. 32]. футуризм шкурупій літературознавець творчість

Ставлення до дебютної збірки Ґео Шкурупія з боку тогочасної критики виявилось на диво одностайним: «Минув рік, і талант Шкурупія відзначили ще раз. Цього разу Майк Йо- гансен, теоретик, і, у своєму розумінні, письменник-новатор, розпізнав у його творах сліди тільки Олексія Кручених і Володимира Маяковського, їх «геніальних» звукових експериментів, що, як він сказав, призупинили ріст власних зусиль Шкурупія. «При всій уважності до книжки Шкурупія «Пси- хетози» не знаходимо в ній нічого, що можна б відзначити. Це просто на десять літ запізніла епатація» [9, с. 33]. У той же час, аналізуючи збірку «Барабан», він пише: «Такі речі, як «Залізна брама», «Лікарепопиніада», дозволяють сподіватися, що коли Шкурупій скине з голови бутафорського ковпака «короля футуропрерій» і зречеться почесного рангу «тротуарного поета», то з нього буде, якщо не поет революції, то визначний поет революційної доби» [9, с. 780].

Василь Роленко (Іван Кулик) у рецензії на «Психетози» не стримує емоцій: «Коли я одержав нову книжку «короля футуропрерій» Ґео Шкурупія «Психетози», -- то перш за все подивився на дату. Я остовпів: 1922! Неможливо. 1892 -- так, 1902 -- можливо, 1912 -- ще можна жити. Але кому може прийти в глову безглузда ідея видавати в 1922-м році старе шмаття, котре вже до революції -- навіть буржуазним естетам! -- понабивало оскомину?» [9, с. 775].

«Вже дебютна добірка Ґео Шкурупія яскраво засвідчила його автентичне (пов'язане радше з інтуїтивним відчуттям провідних ідеологічних і поетикальних акцентів доби) розуміння актуального мистецького дискурсу, який виявляв себе передовсім у експресіоністичних інтенціях, притаманних майже всім європейським літературам першої третини XX ст.

Урбанізм поезій Шкурупія, на відміну від футуристичного захоплення містом і технократичними його домінантами та складовими, виявляє посутні риси й мотиви катастрофізму й безвиході, що безпосередньо вказує на ідеологічне осердя поетики експресіонізму [9, с. 29]», -- зазначають О. Пуніна та О. Соловей, ще раз наголошуючи на тому, що український футуризм був частниною європейського модерністичного руху, відображення чого ми можемо прослідкувати у творчості Ґео Шкурупія, оскільки його творчий доробок включає в себе риси декількох літературних модерністичних напрямів і, згодом, автор приходить до футуристичної традиції, стаючи одним з найбільш цікавих представників цього напряму в Україні.

М. Ткачук наголошує на тому, що «особливого розквіту на ґрунті української поезії досягає верлібр у творчості Ми- хайля Семенка, Валер'яна Поліщука, Ґео Шкурупія, Олекси Близька. (...) в авангардному стилі (поезомалярство) було видано «Аерокоран» та «Лікарепопеніаду» (1922) Ґео Шкурупія, які, на думку Ткачука, були виконані на рівні кращих досягнень тодішньої західноєвропейської поезії [10; 30]. За допомогою поезомолярства футуристи прагнули наповнити слово додатковими смислами. Тому слово і фрази було розташовано у графічні конструкції, вони вдавалися до акростихів, різних комбінацій слів і графічних малюнків, бажаючи кольоромузикою, барвами і звуками (які в свою чергу мають діяти як кольори) викликати певні суб'єктивні почуття й смисли [10; 30].

На відміну від поезії, прозу тогочасні критики зустріли досить схвально. Так, Олександр Білецький у 1926 році в журналі «Червоний шлях» писав: «Ґео Шкурупій -- вундеркінд нашої літературної сучасності». Підставою для таких оцінок стала констатація успішності олітературнення Шкурупієм «романтичних настроїв, яскравих фарб, незвичайних ситуацій, авантюри й екзотики» [2, с. 41]. Порівнюючи прозу митця із творами Г. Велса, Л. Андреева та О'Генрі, критик відзначав, що їй властиве «іронічне сприйняття дійсності, об'єктивність та особливий ритм» [2, с. 41].

Ще раніше у статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» він писав: «Факт тяжіння нашої прози до сюжетної насиченості безперечний і тяжіння це визначилося раніше, ніж про його потребу заговорили». Далі автор, розглядаючи прозові твори «наймолодшого з наших письменників Ґео Шкурупія», писав: «Збірник, що в одному виданні зветься «Переможець дракона», а в другому скороченому «Пригоди машиніста Хорна», -- розмаїтий, талановитий і насамперед молодий, як і його автор, цей вундеркінд нашої літературної сучасності, що не скінчив ще свого особистого, юнацького Sturm und Drand'y, який зовнішньо збігся з добою Stum und Drand'y в суспільстві» [3, с. 27].

Я. Савченко, рецензуючи книгу оповідань «Переможець дракона», зазначає, що «загалом же вся книжка залишає позитивне враження. Автор має, безумовно, хист і певну культуру майстерности. Це виправдує деякі недоречности першої прозової роботи Шкурупієвої. Можна сподіватись, що письменник дасть цінну вкладку в українську художню прозу. Для цього він має надійні дані» [9, с. 784].

Щодо романної творчості, то Ф. Якубовський переконує: «...з творчости, що, зароджуючись на ґрунті філософії, символізму, приходить до всезаперечення та агностицизму філософії формалістичної, що не бачить і не хоче бачити нічого поза технікою літературного твору, виростає й останній роман Ґео Шкурупія «Двері в день».

Так, у рецензії Л. Старинкевич, думка якої суголосна з визначеним Ф. Якубовським провідним вектором, у романі є «фактурні заходи», на першому плані «єдности художніх заходів і словесного оформлення ми не помічаємо, але й відміни й строкатість форми немотивовано. Жоден із заходів літературного оформлення не усвідомлений автором остаточно в його функціональній ролі, жоден з них не загострений до того ступеня, коли його починаєш сприймати естетично, все-таки шукання на шляху лівої романної форми не позбавлені певного інтересу [9, с. 48]».

Попри загалом неприязну оцінку в «Молодняку» Ів. Те- лігою «Дверей в день», рецензент звертає увагу на жанрово- стильову специфіку твору: «Стиль роману позначається великою різнокольоровістю. Нотатки подорожнього, промови, вибірка з газети, лекції, -- і нарешті стиль екрану (...) різноманітність стилю можна виправдати різноманітністю декорацій, в який відбуваються події, та бажанням автора -- до кожної декорації підібрати відповідний стиль» [9, с. 49]. Така шкурупіївська «різнокольоровість», виходячи з рецензії Л. Смілянського, є не що інше, як «механічна суміш літературних чи близьких до літератури форм: сценарія, репортажу, стенограми лекції, публіцистики», що в самому творі «механічно туляться одна до одної, будучи вклеєні в основну реалістичну новелу», яка матиме цінність лише як формальний експеримент [9, с. 49].

Окрім того, в січні 1930 року за редакцією Ґео Шкурупія в Києві почав виходити «Авангард-альманах пролетарських митців «Нової ґенерації», що був задуманий як орган київської філії «Нової ґенерації» [8, с. 118]. Центральними, безперечно, були статті Ґео Шкурупія «Нове мистецтво в процесі розвитку української культури» та «Реконструкція мистецтв».

«Нове мистецтво, -- провадив Шкурупій, -- вже втратило всій національний присмак. воно інтернаціональне, але має дуже виразні й гострі класові ознаки. Ім'я нації звучить лише як етикетка, ярличок, який уже ніякої функції не відіграє, воно має значення фабричної марки» [8, с. 120].

Реакція на «Авангард-альманах» та теоретизування Шкурупія була миттєвою. На думку Г. Черниш, траплялася цілком справедлива і своєчасна критика Шкурупія, якому бракувало правильної позиціїї в національному питанні, яле, хоч як це не дивно, посипалися безпідставні звинувачення Шкурупія в націоналізмі [8, с. 120].

А. Хвиля, наприклад, звинувачував Шкурупія не більше і не менше як у «спробі переглянути генеральну лінію нашої партії у розгортанні національно-культурного будівництва на Україні». Подібним чином оцінював ситуацію І. Микитенко: «Лице не тільки політичного невігласа і нігіліста вимальовується. а таки справжнього українського націоналіста -- хотілося чи не хотілося того Шкурупієві» [8, с. 122].

Перша стаття «стала фатальною для автора» [8, с. 120]. Незважаючи на те, що М. Семенко у своєму виступі на пленумі ВУСППу заявив, що Шкурупій «найбільший інтернаціоналіст, якого ми мали за ввесь час останній радянського існування», всі ці події, критика а також у великій мірі виступ М. Хвильового «А хто ще сидить на лаві підсудних», де він всіляко доводив «конрреволюційну» діяльність Семенка, спричинило «самоліквідацію» «Нової генерації» 17 січня 1931 року [8, с. 120].

Проаналізувавши вищезазначене, можемо впевнено говорити про те, що літературна та літературно-критична діяльність Ґео Шкурупія сприймалася неоднозначно, особливо неоднозначністю сприйняття його творчості відзначилися сучасники одного з найяскравіших представників футуризму в Україні першої третини ХХ століття. Тим не менш, вже навіть на початку ХХ століття, коли футуризм ще був не повністю прийнятий літературними колами, деякі твори Ґео Шкурупія сприймалися досить позитивно, як новаторські, незвичні, але написані на високому літературному рівні. Безумовно, прихильників футуризму в той час було не так багато, але з часом українське літературознавство, відкриваючи все нові й нові сторінки української літератури першої половини ХХ століття і, зокрема, звертаючи більше уваги на футуризм, по-іншому відкриває постать Ґео Шкурупія, більш повно розглядаючи її в найрізноманітніших аспектах. Сьогодні творчий доробок митця переосмислюється вже інакше сучасними літературознавцями, зважаючи і на його літературний і літературно-критичний доробок, звертаючись до нього не тільки як до практика, а й теоретика футуризму.

Література

1. Історія української літератури: ХХ - поч. ХХІ ст. : навч. посіб. : у 3 т. / В. І. Кузьменко, О. О. Гарачковська, М. В. Кузьменко та ін. ; за ред. В. І. Кузьменка. - К. : Академвидав, 2013. - Т 1. - 592 с.

2. Данькевич Ю. Творча індивідуальність Ґео Шкурупія-епіка // Рідна школа. - 2005. - № 1. - С. 41-44.

3. Данькевич Ю. Гео Шкурупій: художня творчість і константи образного мислення (20-ті роки XX століття) // Рідна школа. - 2004. - № 12. - С. 26- 29.

4. Качуровський І. Напівзабутий Гео // Березіль. - 2004. - № 1. - С. 134- 137.

5. Пахаренко В. Неореалізм. Футуризм. Сюрреалізм // Українська мова і література в школі. - 2002. - № 2. - С. 59- 63.

6. Рега Д. Місце українського футуризму в системі європейського футуристичного руху першої третини XX ст. // Історико- літературний журнал. - 2010. - № 18. - С. 572- 577.

7. Рега Д. Український футуризм у національному літературознавстві: від генези до сьогодення // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавста. - Ужгород, 2011. - Вип. 15. - С. 220- 223.

8. Черниш Г. Український Футуризм і довкола нього // 20-ті роки: літературні дискусії, полеміки : літературно-критичні статті / упоряд. В. Г Дончик. - К. : Дніпро, 1991. - С. 90- 123.

9. Шкурупій Гео. Вибрані твори / Гео Шкурупій ; упор. О. Пуніна, О. Соловей. - К. : Смолоскип, 2013. - 872 с.

10. Ткачук М. П. Українська література XX століття : монографія. - Тернопіль : Медобори, 2014. - 608 с.

Анотація

В статті розглядається рецепція творчості одного з найяскравіших представників українського футуризму початку XX століття --

Ґео Шкурупія -- літературознавцями: від сучасників митця до вчених початку XXI століття. Проаналізовано абсолютно полярні думки та причини, що могли викликати таке сприйняття його творчості.

В статье рассматривается рецепция творчества одного из самых ярких представителей украинского футуризма начала XX века -- Гео Шкурупия -- литературоведами: от современников автора до ученых начала XXIвека. Проанализированы, абсолютно полярные точки зрения и причины, которые могли вызвать такое восприятие его творчества.

Geo Shkurupii -- by the theorists of literature: from the contemporaries of the author to the scientists of the beginning of the XXI century is considered in the article. Absolutely different points of view and the reasons of such reception of his creative work are analysed.