Образ України в німецькомовних антологіях української літератури: роль перекладача й упорядника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ України в німецькомовних антологіях української літератури: роль перекладача й упорядника

Антологія є найтиповішою формою знайомства чужомовної публіки з літературою будь-якої країни певного періоду. Вона стає для читача дороговказом серед неозорого поля різноманітної чужої літератури, засобом втягнення образу чужої країни у соціолінгвістичні умови літератури-реципі- єнта. Важливими рисами будь-якої антології є її вибірковий характер. Під цими характеристиками маємо на увазі, що упорядники вибирають із великої кількості творів літератури певної країни чи епохи лише ті, які вони особисто вважають найкращими, найтиповішими для даної теми, епохи чи країни і таким чином презентують їх, надаючи цій презентації особистого потрактування. Вибрані тексти та їхня послідовність формують своєрідний загальний сюжет, який розгортається у площині презентованої літератури, і задають точки відліку та орієнтири для створення іміджу цієї літератури в чужомовного читача. Тому антологія несе певну відповідальність за якість вибору творів уже тільки через її негласний авторитет як репрезентативної та канонічної інстанції. Антології вписуються в імагологічний образ певної країни як метатекст і відіграють функцію своєрідної алегорії цієї країни, поданої через її літературу. І кожен текст зокрема сприймається читачем як уособлення частинки реальності батьківщини оригіналу. На думку Д. Пфорте, в антологіях тексти перестають говорити від свого імені, оскільки антології функціоналізують кожен текст згідно з суб'єктивною оцінкою видавця, причому функція цього тексту в антології визначається інтенцією укладача [8, с. XXV].

Тому саме вибір творів та компонування антології найкращим чином відображають особистісні характеристики укладача. Своїм добором та коментарем він концептуалізує реальність буття чужої літератури і це дає досліднику ґрунт для висновків про особисті переконання, світогляд, мотиви та аксіологічні установки укладача. Тобто, саме під свою картину світу та ідеологію підбираються, перекладаються та коментуються твори антології. А. Олссон вважає, що переміщені в контекст антології твори передають читачам «нові культурні цінності» [7, с. 15], тобто, антології, наче підсумовуючи певну літературну епоху чи презентуючи літературу певної країн, систематизуючи авторів, визначаючи перспективи розгляду тих чи інших літературних явищ, стають механізмом оцінювання цієї літератури. Укладач пропонує своїм вибором і прямою чи непрямою оцінкою ціннісні культурні орієнтири для широких мас читачів, визначає перелік творів та авторів, з якими варто знайомити читачів, які заслуговують бути перекладеними і представляти іншу літературу за кордоном. Дослідниця антологій української літератури О. Галета зазначає, що такі новопосталі цінності «формуються на якісно новому рівні, важливому для (само) розуміння і (само)розпізнавання відповідної спільноти. Так чи інакше, вони не тільки віддзеркалюють минуле, а й формують способи тлумачення сучасності і бачення майбутнього. Ані естетична досконалість, ані історична вага творів не вичерпують сукупного смислового повідомлення антології... антології можуть слугувати засобами для (само) створення й (само)вираження спільнот, .однак літературна гра, до якої вдається упорядник, встановлюючи нові правила, з перспективи сучасної літературної антропології та поструктуралізму ніколи не залишається «невинною»: кожна колекція стає літературно-антропологічним проектом, який передбачає реструкцію початкового матеріалу й певну політику в його опрацюванні, виражену у визначеній ієрархії цінностей, доборі, визначенні поля і правил самої гри, а також правил її оцінювання» [7, с. 73].

Цікаво зазначити, що прикметник на позначення національної приналежності авторів текстів певної антології (напр., «Українські оповідачі» чи «Антологія української фантастики») заздалегідь свідчить про визнання чужості цієї літератури для іноземного читача, як і чужості культури чи світосприйняття цих авторів, причому тексти певним чином гомогенізуються: незалежно від стилістики, тематики чи ідеї усі вони сприймаються як національні твори, що представляють певну мозаїку національної культури.

Подвійний вибір певного твору - для перекладу і для антології - стає елементом творення дискурсу певної країні в літературі-реципієнті, про чужість цієї країни стає можливим прочитати, що сприяє подальшій консолідації та збереженню / утвердженню імагологічних уявлень про неї. Якщо антологія отримує поширення, то образи дійових осіб стають для іномовного читача імаготипами національного характеру, а вибрані автори отримують статус типового національного письменника чи поета. Це накладає на процедуру вибору творів і на видавця велику відповідальність та вимагає серйозної аналітичної роботи.

Міметичний світ, створюваний в антології, є свідченням процесу засвоєння чужої літератури, таким чином, переклад і його публікація змінює статус із літературно-філологічного явища в явище культурне й ідеологічне. Входження певного твору до антології чи кількох антологій стає, відповідно, мірою його канонізації та популяризації в іншомовному культурному просторі, хоча оцінка того, чи твори, вибрані для антології, є дійсно майстерним досягненням національної літератури і популярними в своєму національному культурному просторі, чи вони можуть бути уособленням вагомих рис національної літератури, досить суб'єктивна.

Культурна репрезентативність таких творів є, мабуть, центральним чинником їхньої канонізації та рецепції у чужомовній культурі незалежно від жанру, стилістичних ознак чи авторства. Відповідно, реципієнт перекладної антології шукає в ній у першу чергу не високу художню майстерність, а репрезентативність. Саме ці аспекти - репрезентативність та творення історії з власною мораллю - цікавлять нас при розгляді перекладних антологій української літератури, що виходили на німецькомовних теренах.

Відзначимо, що в українсько-німецьких літературних взаєминах саме перекладачі були найчастіше й укладачами чи упорядниками антологій, саме вони обирали твори для перекладу відповідно до їхньої цільової установки та аксіо- логічної орієнтації.

Залучивши до аналізу антології української літератури, що вийшли німецькою мовою, ми переконалися, що вони розповідають про українську літературу майже завжди двічі: об'єднану із різних текстів загальною парадигмою антології (в якій ціле зовсім не дорівнює сумі складових. а потенціює створення образу чужої літератури), та за допомогою передмови чи післямови, яка подає готові висновки й оцінки, зроблені про окремі тексти та загальний політичний, культурний та літературний контекст. Варто відзначити, що антології інших літератур, які видавалися, наприклад, в Німеччині, значно меншою мірою залучали політичний контекст для тлумачення літературних явищ, аніж це спостерігається із презентацією української літератури. Це можна пояснити, очевидно, не лише особливою історією розвитку, заборон та утисків української літератури, але й тією роллю, котру відігравав переклад в ідеологічній боротьбі.

Розглянемо німецькомовні антології української літератури, укладені у 50-их та 60-их роках 20-го століття, з точки зору вище наведених міркувань у порівнянні.

У 1951 р. в НДР вийшла друком збірка «З книги життя. Українські та естонські новели». Видання здійснено за російським оригіналом «Украинские новеллы. Эстонские новеллы», хоча й вказано, що в основі німецької версії лежить переклад з української А. Бельтца. Александр Бельтц відомий як перекладач з російської, тому встановити, яким чином здійснювався переклад і чи залучалися українські оригінали, досить важко. Навіть якщо укладена в Радянському Союзі російськомовна збірка була перекладена німецькою, вона виконувала в іншій країні частково іншу функцію, а саме, демонструвала тематичну та ідеологічну єдність творчих потуг українських та естонських авторів (тут варто звернути увагу на заміну крапки в оригінальній назві на сполучник «і» в перекладі!), таким чином підкреслюючи закономірність спільності їхньої долі в одній великій країні, а також подавала спільну періодизацію історії, яка ґрунтувалася виключно на революційних та соціалістичний ідеях.

Уже в цій антології спостерігаємо тенденцію, котра розвиватиметься у всіх наступних антологіях та довідниках, виданих в НДР: погляд на національні літератури крізь призму російської, підкреслення братерських зв'язків із російським народом. Так, у передмові читаємо: «Україна з давніх давен пов'язана з долею Росії тисячами ниток, а Естонія, тільки з 1710... Лише Петро І приніс цій країні мир і приєднав її до Росії» [7, с. 5]. Автор передмови підкреслює вплив російських соціал-демократів на розвиток національної самосвідомості українців та естонців, протиставляючи ситуацію до 1940 р. в Естонії та Україні: «В атмосфері реакції та придушення всього прогресивного не могла процвітати національна реалістична література. За 22 роки капіталістичного панування не з'явилося жодного вартого уваги реалістичного твору естонської літератури. На противагу цьому в соціалістичній Україні розцвіла нова література, національна за формою, соціалістична за змістом» [7, с. 7]. Бачимо, що свідомо будується шаблон-протиставлення між усією літературою капіталістичних та соціалістичних країн, а Росії та Радянському Союзові приписується позитивна роль визволителів.

Укладач ділить новели, що виникли у різний час, на періоди, подаючи до кожного представленого періоду короткий вступ, «щоби полегшити читачеві розуміння політичної та суспільної ситуації». Цей вступ характеризує суспільне тло та розкриває соціально-критичний зміст кожної новели. Так, перший період під заголовком «Коли пани ще міцно трималися в сідлі» представляє новелу «З книги життя» М. Коцюбинського, яка й дала назву цілій збірці, як типову для періоду резигнації, коли «селяни ще безсловесно терпіли нелюдський суспільний лад», але в якому вже вбачаються «паростки майбутніх протестів проти нього» [7, с. 9]. Варто зазначити, що творець цих коротеньких вступних зауваг навіть не називає авторів новел, лише «пише свою історію» (див. цитату Галети вище), добираючи твори для лекала свого сюжету та відповідно - моралі. Новели Леся Мартовича «Смертельна справа» (у перекладі - «Вільні вибори») та «Війт» інтерпретуються як очевидний приклад «буржуазних свобод в західноукраїнській Галичині, де панувала Австро-Угорщина», твори «Сам собі пан» Б. Грінченка (в перекладі - «Панське право») та «Мужицька арихметика» С. Васильченка (в перекладі - «Як рахувати по-іншому?») - як перші прояви формування політичної свідомості, а новела М. Коцюбинського «Коні не винні» - як вияв «лицемірності ліберальних «покращувачів світу»« [7, с. 9].

Другий період «Коли спалахнув народний гнів» представлений новелами В. Стефаника та Я. Галана, третій - «Коли Сталін захищав Царицин» (!) презентують новели А. Головка й Л. Первомайського. Відібрані твори з усією яскравістю відображають «спочатку розпач бідняка, а далі - його пробудження та боротьбу», як «під керівництвом партії Леніна та Сталіна російські (!) робітники та селяни відкрили ворота до нової епохи людства» [7, с. 153]. Показово, що чим далі, тим більше політизується історія - власне, й історія літератури, котра викладається відповідно до ідеалів соціалізму. Те саме стосується періодів «Коли народ скинув кайдани», «Коли битва за Сталінград змінила хід війни», «Коли в країні знов зазвучали молотки»: усі літературні твори українських та естонських письменників викладають короткий курс історії СРСР у замальовках, але - найголовніше - підміняють інтерпретацію літературних якостей творів ідеологічними посилами, подаючи чіткі установки і закріплюючи стереотипи, які будують біполярну картину світу і які розвиватимуться наступними роками: «молода радянська влада і прогресивні сили vs сили реакції та їхні іноземні поплічники; сила народу vs ненависні експлуататори-зрадники» тощо. Укладачеві йдеться й про підтвердження цього посилу із літературної перспективи: «Соціалізм створив нових письменників, які засобами реалістичного мистецтва формують нову людину, будівника комунізму» [7, с. 8]. Таким чином він підкреслює функцію радянських літераторів та імплікує розуміння однаковості літератур різних народів Радянського Союзу. Тому антологію можна лише номінативно вважати такою, що представляє українську літературу, жодної диференційної риси української літератури або автора чи твору укладачем виділено не було, та це, власне, суперечило б самому задуму видавництва антології.

Майже в той самий час - у 1955 р. - Г Кох видав у Віс- бадені (ФРН) антологію української лірики «Die ukrainische Lyrik, 1840 bis 1940», яка писала зовсім іншу історію, а саме історію України й української поезії, правда, лише до 1940 р. Укладач Г Кох сам вибирав твори для антології та сам перекладав їх. Це передбачало його широке знайомство з українською літературою та суспільно-політичним контекстом, а також неабиякі літературні здібності. Г Кох написав також і передмову до антології, в якій подав історію розвитку української лірики та її головних мотивів. Марія Мірчук, авторка рецензії на цю антологію, наголошує, що тематика збірки «відображає дві духовні сфери, характерні для української поезії: праслов'янське сприйняття природи у взаємозв'язку із власними душевними переживаннями та стан душевної напруги між гнівом та зажурою, спричинений політичною долею українців. Цей стан, викликаний російським поневоленням, іноді розростається до спротиву, а іноді веде до смутку й зневіри, а також відображається у духовній структурі українця, почуття якого переходять від ентузіазму до розпуки» [6, с. 386].

Бачимо, що йдеться про сутнісні якості українців, української літератури загалом та поезії зокрема. Звичайно, і тут присутня суспільно-політична нота, але у світоглядно- естетичному контексті: поети 20-го століття розширюють межі своєї картини світу, включаються у суспільні процеси, визнають свою приналежність до нації та бачать перспективи її розвитку.

Впадає у вічі, що антологія, видана в НДР, відрізняється від аналізованої антології Г Коха створенням чіткої картини внутрішнього та зовнішнього класового ворога, і вся риторика вступних статей до розділів спрямовує своє гостре жало на формування непримиренності у боротьбі. У збірці Г Коха підкреслюються національні ознаки, але не будується агресивна парадигма.

Через кілька років велику антологію української літератури 20-го століття видає у ФРН Анна-Галя Горбач, яка розпочала нею свою діяльність з популяризації України та української літератури. А.-Г Горбач - українська емігрантка. За своє життя вона переклала й видала понад 50 книг української літератури, в тому числі й у заснованому нею видавництві «Бродина», опублікувала десятки наукових статей про українську літературу, стала «повноправним послом». Названа антологія української літератури «Синій листопад. Українські оповідання нашого століття», котру Горбач видала в 1959 р. у Гейдельберзі (Західна Німеччина), стала новим кроком у знайомстві німецьких читачів із літературою України. Першим епіграфом до цього видання А.-Г Горбач вибрала слова О. Довженка: «- Тату!

- Що, синку?

- Що там за люди пливуть?

- То здалека, Орловські. Руські люди, з Росії пливуть.

- А ми хто? Ми хіба не руські?

- Ні, ми не руські.

- А які ж ми, тату? Хто ми?

- А хто там нас знає. Прості ми люди, синку. Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми... Колись козаки, кажуть, були.» [2, с. 49-50].

Другим епіграфом слугують міркування Вівді з твору Михайла Івченка, про те, що «багато людської крові витекло, а пани зосталися. Тільки що старих панів замінили нові». Вибором таких епіграфів А.-Г Горбач відкрито демонструє мету публікації антології - показати, хто є українці, і як їм живеться після вікових визвольних змагань.

Вибір авторів приходиться більшою мірою на час розстріляного відродження (М. Хвильовий, В. Підмогильний, Г Косинка), серед старшого покоління А.-Г Горбач подає два оповідання М. Коцюбинського та три В. Стефаника.

І хоча книга вийшла 1959 року, серед повоєнних до антології ввійшли твори лише трьох авторів - О. Довженка, І. Вільде та І. Сенченка. Німецький літературознавець та перекладач Вольфганг Роте говорить з цього приводу у с своїй передмові: «видавець (Горбач) довго намагалася знайти твори вільного духу останніх років, але ці пошуки були марними» (С. 16). Однак те, що вибране, він характеризує так: «у простій мові, якою написані оповіді цієї книги, сховано більше правди і більше поезії, ніж у догматичному авангардизмі деяких наших письменників. (С. 25). Ми, читачі, висловлюємо нашу подяку видавчині, котра походить з тої країни, образ якої - як ми сподіваємося - передано в цій книзі через її поетичну літературу» [4, с. 26].

В. Роте звертає увагу на те, що німецький читач зовсім нічого не знає про своїх сусідів українців, бо «велетень за Віслою - то для німців Росія, а Україна - лише Південна Росія». Він робить короткий географічний, етнографічний, історичний та мовознавчий екскурс, можливо, дещо тенденційний. Даючи різкі оцінки історичного розвитку України від Київської Русі аж до середини 20-го століття, він називає українців пасинками історії, неодноразово даючи читачам зрозуміти, в якому жалюгідному становищі опинялася Україна та її культура під чужим пануванням і тепер - за радянської влади [4, с. 9-10]. Досить детально він оглядає розвиток української літератури від І. Котляревського і до перших повоєнних років, стверджуючи, що «20-і роки принесли літературний розквіт. Але коли голоси, що кликали до більшої господарської, політичної та культурної незалежності стали голоснішими, а центральна влада вже міцніше сиділа в сідлі, Москва розпочала терористичне переслідування «національно-комуністичних відхилень. Створення Союзу виявилося ідеологічним продовженням живучого російського імперіалізму. У 30-і роки сутінки української історії згустилися більше, ніж будь-коли раніше, лютував терор справжнього панрусизму. Сьогодні в Україні цензура безжальніша, ніж в Москві чи Ленінграді. Як за часів Романових українську культуру змусили сьогодні спуститися до провінційного рівня». [4, с. 12-40].

В. Роте характеризує авторів та їхні твори, стиль, тематику, і зазначає, що тон антології «складається із багатьох голосів, але головним є тон страждання. Десь він звучить різко, десь приглушеніше, але його можна почути завжди, у всіх оповіданнях. Терпіння, безконечне та безмірне, накинуте людям східних просторів безжальною долею» [4, с. 16-70]. Але далі літературознавець вказує, що до цього тону додається ще ліричний тон української землі, неторканих природних джерел.

На нашу думку, саме прочитання вибраних А.-Г Горбач оповідань вразило літературознавця, він відкрив для себе і читачів світ літератури з досить відмінними характеристиками від тих творів, котрі були популярні на той час у Європі. Разом з тим, ця передмова презентувала західнонімецькій публіці життя й духовні здобутки народу, який виявився, відповідно до Роте, досить патріархальним з точки зору повоєнного розвитку Німеччини, а його ментальність формувалася прірвою між поетичністю душі та скрутою соціально-політичного становища. Варто зазначити, що пафос та ліризм, експресивність і емоційність, з якими Роте оцінює українську літературу, стилістично відрізнялися від стилю німецьких літературно-критичних робіт, які намагалися уникати надмірної суб'єктивності, і для яких поетичність не властива. Можна припустити, що передмова виникла у тісній співпраці із А.-Г. Горбач, котра й підібрала поетичні характеристики для авторів.

Чому ми так детально зупиняємося на передмовах до антологій, стає зрозумілим з того факту, що це були перші післявоєнні спроба дати характеристику українській літературі від початку століття до кінця 50-их років. На той час у ФРН вийшли німецькою мовою книги «Українська література сучасності» Ю. Косача (1947), «Українська лірика 1840-1940» Г Коха (1955), «Сучасна українська лірика» Е. Коттмаєр (1957). Тому видана А.-Г Горбач збірка була новим етапом у знайомстві німецькомовного читача з українською прозою та у формуванні канону її сприйняття.

У 1963 р. в НДР К. Рунге видав «Антологію українських оповідань», повторивши та поглибивши викладення історії класової боротьби. Тому деякі програмні твори перекочували у його збірку з антології новел, додані інші, в тому числі «Арештант» Т Шевченка, «Селянський банк» О. Кобилян- ської, «Кармелюк» М. Вовчка, посилили акценти соціальної несправедливості та соціальної боротьби. К. Рунге продовжив цю історію презентацією досягнень соціалізму, дібравши такі твори як «Селянка розповідає» І. Вільде, «Соняшники» О. Гончара чи «Династія» Ю. Яновського. Загалом антологія представляє 26 українських авторів і ставить перед собою завдання «показати велич та силу української літератури», стати «мистецьким відображенням довгого шляху українського народу з поневолення, нужди та страждань до щастя та гордої свободи» [9, с. 421]

Безперечно, видання цієї антології стало важливою подією для іміджу української літератури у Східній Німеччині. Порівняно зі збіркою українських та естонських новел, яку можна вважати першою повоєнною німецькомовною презентацією багатонаціональної радянської літератури, антологія Рунге тематизувала українську літературу як окрему та самостійну, порівнявши поінформованість широкої громадськості Німеччини про російську та українську літературу: «В той час як література від Пушкіна до Шолохова, російський внесок у світову літературу, знайшли собі широке коло шанувальників, знання про самостійну українську літературу як мистецтво слова особливого карбунку ще мало поширене» [9, с. 412]. Таким чином, укладач підкреслив окремішність української літератури та звернув увагу на неї німецького читача.

Він подав короткий огляд історії України та української літератури, починаючи з часів «Пісні про похід Ігоря» та Нестора-літописця, і стверджуючи, що вони свідчили про культурний розквіт «тієї території, на якій сьогодні простягається Україна» [9, с. 412-413]. Рунге розповідає, що століттями Україну завойовували іноземці, але незважаючи на це народ вистояв і зберіг відчуття культурної спільності. Разом з тим, в історії, котру творить укладач, впадає у вічі ненав'язливе, але однозначне підкреслення тої позитивної ролі, котру грала Росія, а потім Радянський Союз для неросійських народів. «Не завжди вся Україна була частиною Росії. І також (підкреслення наше) Жовтнева революція принесла визволення не всій країні» [9, с. 412].

Говорячи про Запорізьку січ, яку оспівав «великий російський письменник Гоголь», про Люблінську унію та повстання проти польського гніту, автор зазначає, що ці повстання «приводили до бажання багатьох українських селян приєднатися до російської держави» [9, с. 413].

Датуючи народження самостійної української літератури 1798 роком - роком виходу «Енеїди» Котляревського, Рунге наголошує на підтримці її розвитку з боку російських революційних демократів, або ж «не помічає» російських експлуататорів: ««Пани» - це не тільки українські чи польські землевласники або ж куркулі, це також і представники церкви...» [9, с. 416].

Як бачимо, антологія розставляла потрібні акценти у поглядах на історію та слугувала пропаганді радянської культури та досягнень соціалізму: не дарма характеристика, власне, оповідань починається фразою «Велика частина поданих в цій книзі оповідань показує важкі умови життя, в яких був змушений жити український народ протягом своєї історії до 1917 р.» [9, с. 414].

Рунге звертає увагу читача на оповідання Федьковича, Кобилянської, Коцюбинського, що тематизують безвихід та страждання, твір Мартовича як гостру сатиру на австрійську монархію, оповідання Шевченка, Марка Вовчка, Стефаника, Франка, в яких звучить голос непокори, і підводить до думки, що «тільки революція під керівництвом робітничого класу дає народу реальний шанс на свободу» [9, с. 417].

Безперечно, перекладні антології стали для німецькомов- них читачів одним із важливих джерел пізнання України, її історії та культури, створили певний дискурс, певний канон сприйняття України й української літератури в наступні роки.

Разом з тим, очевидними є дві парадигми сприйняття України, її історії та літератури у двох німецьких державах - НДР та ФРН, котрі у 50-60-і роки відрізнялися одна від одної діаметрально протилежним потрактуванням як долі українства у цей час, так і ролі літератури у соціально-політичному й культурному житті України.

Література

антологія література україна

1. Галета О. Від антології до онтології: колекція як спосіб літературної (само)ідентифікації / Олена Галета // Літературний процес: методологія, імена, тенденції. - К.: Київський університет імені Бориса Грінченка, 2012. - В. 1. - С. 72-76.

2. Довженко О. Зачарована Десна; Україна в огні: Кіноповість; Щоденник (19411956) / Олександр Петрович Довженко. - К.: Веселка, 1995. - 574 с.

3. Aus dem Buch des Lebens. Ukrainische und estnische Novellen / [Auswahl und Einleitung Erich Muller] - Berlin: Verlag Kultur und Fortschritt, 1951. - 289 s.

4. Blauer November: Ukrainische Erzahler unseres Jarhunderts / [Ubers. von A.-H. Horbatsch] - Heidelberg: W. Rothe Verlag, 1959. - 375 s.

5. Koch H. Die ukrainische Lyrik, 1840 bis 1940 // Hans Koch. - Wiesbaden: Franz Steiner Verlag, 1955. - XVI/116 s.

6. Mirtschuk M. Rezension zu: Koch: Die ukrainische Lyrik, 1840 bis 1940 / Maria Mirtschuk // Osteuropa. - 1955. - Is. 5. - P. 385-396.

7. Olsson A. Managing Diversity: The Anthologization of «American Literature» / Anders Olsson. - Acta Universitatis Upsaliensis. Studia Anglistica Upsaliensia 111. - Uppsala: Uppsala University Library, 2000. - 343 p.

8. Pforte D. Die deutschsprachige Anthologie. Ein Beitrag zu ihrer Theorie. / Dietger Pforte // J. Bark, D. Pforte (Hrsg.). Die deutschsprachige Anthologie. Ein Beitrag zu ihrer Theorie und eine Auswahlbiographie des Zeitraumes 1800. - B. 1 - Frankfurt a. M.: Klostermann, 1970. - 216 s.

9. Runge K. Ukrainische Erzahler / Karl Runge, Ernst Dornhof - Berlin: Neues Leben, 1963. - 438 s.

Размещено на Allbest.ru