Його скрижалі правди, або ще раз про шевченків міф чи міф про Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЙОГО СКРИЖАЛІ ПРАВДИ, АБО ЩЕ РАЗ ПРО ШЕВЧЕНКІВ МІФ ЧИ МІФ ПРО ШЕВЧЕНКА

Василькевич Г.П.

Об'єктом дослідження цієї статті є поетичні твори Т. Шевченка, що художньо оригінально відтворюють історіософію митця. Вивчення поетики цих творів із естетико-філософського погляду дає змогу розв'язати дилему: історіософія Т. Шевченка міфологізована чи все- таки реалістична. Аналізуючи художні особливості, відстежуємо надзвичайно цікаві риси індивідуального стилю письменника, зокрема живописну колористику й автологію офольклорення, які допомагають скласти цілісне уявлення про його творчість.

Про Т. Шевченка написано багато і, здається, майже все досліджено. Однак не так давно, у рік проголошення - як виявилося тепер - удаваної незалежності, у сучасній науці “навколо Шевченка розгорілася боротьба за його скрижалі [тут і далі - курсив автора], що вогненним кущем світять нації на її шляху до визволення і місії, яку кожен нарід має, дану Творцем її, Богом. Інтерпретація Шевченкової правди спотужується з усвідомленням ролі

Шевченкового слова у формуванні долі українського народу, його майбутнього. Тому слуги імперії московської, що карали Шевченка за його “Вставайте, кайдани порвіте!”, тепер карають його слово, коли не фальшуванням текстів, як раніше, то фальшуванням його ідей, а то й голослівними опініями, без жодної діялектики, навіть марксистсько- ленінської, а лише просто брехні в живі очі, чи по-московському - “ловкості рук” [20, с. 409]. Так абсолютно точно діагностує постмодерний синдром у шевченкознавстві Б. Стебельський.

З'являються резонні думки змінити методологію вивчення творчості, застосувати інший - оптимальний засіб наукових відкриттів. І таким “чітким і всеосяжним методом” Г. Грабович обирає міфологічний. Головним алгоритмом цього підходу є трактування творчості як міфу, а його творця як суб'єкта міфологічного мислення.

Насамперед виникає питання: а чи варто ускладнювати складного - що парадоксально - у своїй простоті Т. Шевченка? З іншого боку, міфологізм нівелює національну своєрідність митця, бо позначений універсальністю ідеї. Радує той факт, що про дилему космополітизм / націоналізм, модерне / відстале; про шкідливість глобалізації творчості достатньо написано в українській критиці. Цікаво, що шкідливу тенденцію космополітизації літератури модернізму викрив ще 1912 р. іспанський філософ М. де Унамуно: “Існує, звичайно, космополітична поезія, поезія поза нацією, релігією, певною культурою, поза мовою - не знаю, хіба що на есперанто? - як існують тепличні квіти, прекрасні, немов справжні, і навіть запашні. Я не заперечую її, збав Боже/ Але така поезія живе лише в тіні іншої, залишена сама на себе, вона відразу ж загинула б, бо вона безплідна” [23, с. 235]. На думку С. Квіта, постмодернізм у другій половині ХХ ст. став “фетишизацією лібералізму”, що конструює штучні проблеми (як-от дуалізм-роздвоєння Т. Шевченка), щоб потім їх успішно вирішити. Тому І. Ільїн сміливо окреслив це явище як “науковий міф” - фікція, приречена на занепад. Мета ж таких студій - розхитати національне підґрунтя творчості. Невипадково Е. Сміт щодо цієї проблеми вживає влучний термін “культурні війни”, під час яких саме культура (література, радіо- і телекомунікація) виконує головну колонізаторську функцію, стаючи невидимим зашморгом на шиї нації, майже непомітно підсилюючи економічно-політичну залежність держави від колонізатора.

Адже, як пише Я. Дашкевич, “Україна не від сьогодні стала полігоном для реалізації чужих, також дуже кривавих та оплачених втратою національної незалежності, ідеологічних конструкцій” [3, с. 4]. З цього приводу актуальні слова Л. Костенко, що причиною таких катастрофічних наслідків постокупаційного періоду як “кризи самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства”, “втрати шляхетності” й “злиденства духу” є відсутність “державницької теорії” саме в культурологічному руслі. Тобто потрібна “концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава. Наріжним каменем таких підвалин у цивілізованих народів завжди була книга, культура'' [10, с. 26].

Сьогодні ж дехто з постмодерністів “неоміфологічної” школи пробує зняти з постаменту національної святині “Кобзар” Т. Шевченка. Тобто “пігмеї намагаються повалити наших велетнів” [10, с. 24]. Бо добре усвідомлюють, що ці велетні духу формують національно- духовний імунітет нації в умовах де-факто відсутньої національної держави. “Для новітніх українців фундаментальними культурологічними елементами, без котрих вони обов'язково втратять власну національну ідентичність, є і будуть - Т. Шевченко і християнство” [6, с. 291]. Адже “українцям можна відібрати все, але доки вони пам'ятають Святе Письмо і “Кобзар” - українська нація незнищенна, бо незнищенний наш націоналізм, в основі якого дві святі книги” [5, с. 124]. Тож псевдонаукова десакралізація Т. Шевченка якраз покликана свідомо чи несвідомо знищити весь кодекс національного буття українців. Так, Г. Грабович говорить про неприйнятність “культу

Шевченка”, натякаючи на “нецивілізованість” українців. Але ж, як слушно стверджує Л. Сеник, “автор не врахував одної дрібниці”: це не культ особи, а культ ідей, утілених у творчості поета, якому й віддають шану як Пророкові нації. Культ ідеї аж ніяк не применшує націю, а навпаки, підносить її з-поміж інших власними прагненнями посісти у світі рівноправне становище з такими ж, як і вона, не “нижчими” чи “вищими” народами” [18, с. 284].

Чи можна погодитися з тезою Г. Грабовича, що Т. Шевченко створив художній образ не реальної, стражденної України, а “міфічний”? Очевидно, міфічний - це вигаданий, нереальний, а міфологічний - той, що стосується міфології. Міфотворчість - це спосіб природного пізнання світу, позбавлений авторської індивідуалізації і художнього образотворення. Міф і література наділені різною змістовою образністю. У міфі метафора, алегорія позбавлені естетичних критеріїв, вони є образами буквального, а не художнього мислення. Врешті-решт міф - це ірреальність, у яку вірить людина. Тобто міф - “витвір наївної віри, яка [...] ґрунтується на заміні об'єктивності сприйняття суб'єктивним апріорним переконанням” [12, с. 463].

Г. Грабович резюмує: “У Шевченковому міфі Україна зовсім не місце, територія чи країна, вона - стан буття” [2, с. 67]. Майже фантасмагорія. А далі: “Козаччина - не історичний, а “міфологічний феномен” [2, с. 133]; “Шевченко далекий від ідеї національної держави”, “влада, притаманна національній, етнічній організації, для нього [...] просто чужа й ворожа” [2, с. 144]. Так науковий міф сягнув апофеозу абсурдності, але ж якої небезпечної.

Навряд чи Шевченкові реалістичні картини сплюндрованої України й омріяного краю “з новим і праведним законом” можна назвати “міфологічними” міражами. П. Іванишин у праці “Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка” слушно стверджує, що “оскільки не зовсім відомо, вірніше, зовсім невідомо з писань “неоміфологістів”, що вони розуміють під міфом, але точно відомо, що Шевченко творив не міф, а літературу, то розмова про представлення поета як міфічного героя чи тим більше “шамана” є не більше, ніж псевдонауковою вигадкою” [6, с. 25]. Тож “науковий міф” із його міфологічним методом, на жаль, перетворився не на інструмент правдивого пізнання Т. Шевченка, а “затемнення”, пояснення його творчості відповідно до авторського суб'єктивізму. Немає Шевченкового міфу, є міф про Т. Шевченка.

Справді, розтинаючи пелюстки, ніхто й ніколи ще не довів краси троянди. Таких “безжиттєвих” “учених-естетиків” сам Т. Шевченко назвав “хірургами прекрасного” [25, с. 694]. Тож чи варто сьогодні підступати до творів Т. Шевченка з “міфічним”, чи то пак міфологічним скальпелем?

Використовував термін “міф” і Є. Маланюк: “Задивлений у сліпучий міф своєї України - без чого не був би поетом - він, одначе, ніколи не втрачав відчуття української дійсності. В умінні втримати рівновагу між міфом і дійсністю крилася таємниця його творчості, таємниця його романтизму” [13, с. 36]. Але в Є. Маланюка цей термін набуває переносного звучання - у значенні художньої візії майбутньої омріяної України.

Сила Шевченка в його правдивому баченні України (не Малоросії), що дало можливість йому самому вдало розвінчати антиукраїнські міфи, якими завжди задурманювали людей:

Україна - частина російської імперії;

Святість і місія московського патріархату;

Цивілізаційна “благотворність” загарбницьких війн,

зокрема на Кавказі.

Ці кровожерливі привиди-міфи і сьогодні ширяють над сходом України, вимагаючи нових жертв. Щоб припинити “культурну війну”, потрібно озброїтися тезою І. Франка: “Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє відчуження від рідної нації” [24, с. 284].

Тож як читати Т. Шевченка? Адже від того, як прочитаємо, залежить наше майбутнє. Г. Грабович застерігає не впадати в “сентименти, які зробилися методологією багатьох праць” [2, с. 14]. І. Огієнко, роздумуючи над творчістю Т. Шевченка, писав: “Стиль - душа автора” [15, с. 172]. Очевидно, щоб збагнути стиль письма, треба пізнати душу митця. Г. Костельник уважав ключем до Шевченкової геніальності почуття письменника. “Шевченко постійно випромінює енергію почуття, а не розуму. Його душа реагує на світло серця. Розум поета ніколи не панував над серцем” [9, с. 7]. Якби Шевченків розум опанував серце, не було б сумнівів, звинувачень і запитань. Г. Костельник переконаний: “Для тогочасної України потрібні були ті страшні звуки. Існувала насущна потреба в поеті серця. Бо раціональному поетові не стало би снаги розірвати пута душі й тіла, які впивались у зв'язану Україну. Коли ж звуки проникнуть у серце, вважайте, що людина вже повністю ваша, а розум страждає від нерозумності серця” [9, с. 8].

Поет кричав серцем, у якому звучало серцебиття власного народу. “Ніхто у світі не вміє так із душі нашої, з душі українського народу заговорити, як Шевченко. Тому й кожне його слово так глибоко западає в нашу душу, бо воно є найщирішим виразом нашої власної душі” [21, с. 378]. Говорив мовою народною, тому зрозумілою і близькою.

Основним стрижнем Шевченкового світогляду були усна народна словесність і Святе Письмо. “Це два стовпи, на яких опирається християнсько-філософська думка Шевченка, ” - пише Д. Степовик [21, с. 373]. Серб Ю. Томаш зазначає, що Т. Шевченка вважають релігійним поетом не тому, що його вірші тематично суголосні з Біблією, а насамперед “завдяки глибинним структурам його мислення” [22, с. 305]. Т. Шевченко не лицемірив, коли казав: “Моє - не злато-серебро, / Мої літа, моє добро!” Для нього матеріальне світу цього не мало жодного значення. Про це свідчить хоча б такий епізод.

У серпні 1857 р., залишивши тюрму-заслання і отримавши дозвіл на подорож Волгою, Т. Шевченко дістається Астрахані, де купує квиток на корабель “Князь Пожарський”, яким мав плисти до Нижнього Новгорода. Але зустрічає знайомого, який, будучи одним із керівників волзької плавної компанії, пропонує Т. Шевченкові безкоштовну каюту на судні. Т. Шевченко, звісно, повертає в касу раніше куплений квиток, але з умовою, щоб замість повернення йому вартості квитка на пароплав узяли безкоштовно якогось бідняка. Цей учинок так вразив капітана судна та чиновників пароплавної компанії, що на пароплав коштом Шевченкового квитка взяли аж п'ятьох бідняків (подію описано в Шевченковому щоденнику 23 серпня 1857 р.) [25, с. 712].

Тож Т. Шевченко перебував у повній гармонії з Богом, духовному надавав перевагу над матеріальним. Наприкінці заслання занотував у “Щоденнику”: “Подякував Всемогутньому Людинолюбцеві, який дарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий, тернистий шлях, не пошкодивши себе та не принизивши в собі людської гідності” [25, с. 696]. Духовно зрісши, прозрів духом - світ споглядав духовними очима: “Я не нездужаю, нівроку, / А щось такеє бачить око, / І серце жде чогось. // Болить, / Болить, і плаче, і не спить”. За рік до смерті в “Молитві” благає: “Мені ж, мій Боже, на землі / Подай любов, сердечний рай! // І більш нічого на давай!”, а для вбогого духом люду просив: “Єдиномисліє подай / І братолюбіє пошли”. А ще цінував душевний спокій. В одному з листів до графині А. Толстої пише: “Нагороди, Господи, Вас і близьких Ваших безконечними радощами й нескаламученим щастям і спокоєм” [21, с. 380]. Т. Шевченко осягнув філософську істину: найбільше щастя - це спокій душі. Оцінюючи філософічність Т. Шевченка, професор Є. Пеленський відзначив, що поетові властиве замилування гармонією самоти, у якій він пізнавав красу й добро, “чи як сказав би грек - “калокаґатію”[16, с. 37]. І коли говоримо про пророчу візію Т. Шевченка, то, без перебільшення, він був справді поруч із Творцем, прагнув збагнути його сутність. На засланні Святе Письмо було порятунком поетової душі. “Тепер, і тілько тепер, я вповні повірив у слово: любя, наказую ви... Господь навчив мене, як любити ворогів і ненавидящих нас. А цього не навчить ніяка школа, окрім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе як не досконалим, то принаймні бездоганним християнином. Як золото з огня, як немовля з купелі, виходжу я тепер із темрявого Чистилища” [21, с. 416]. Тому мав право сказати: “Неначе праведних дітей, / Господь, люб'я отих людей / Послав на землю їм пророка; // Свою любов благовістить! // Святую правду возвістить!..”. Т. Шевченко постає в ролі пророка, який звертається до свого народу ім'ям і голосом Бога. Він стає посередником між народом і творцем. Він пояснює людям слово, бо воно було споконвіку. “Ну що б, здавалося слова. // Слова та голос - більш нічого. // А серце б'ється-ожива, як їх почує!.. // Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!”

Т. Шевченка називають пророком України. “Частіше це образний вислів, але пророцтво його має і реальний зміст, відповідний біблійному тлумаченню. Він носив у собі духовну візію, дану Богом. Як людина, він мав деякі вади, але його вустами говорило Провидіння, зокрема щодо України” [21, с. 38-39].

У чому таємниця пророчої візії Т. Шевченка? У його духовному прозрінні. Читаючи пророків, роздумуючи над минулим богообраного народу і сьогоденням українців, митець знаходить так багато схожого. Змінювався час, у часі змінювалися люди і цілі народи. “Але гріх, як гнила ріка, протікав крізь віки і вражав своїм смородом одне за одним покоління” [21, с. 299]. Т. Шевченко повірив, що Святим Словом Бог промовляє і до його стражденного народу. І прорік їх гучно з вірою в серці і з надією, що “Люде темнії, незрячі дива / Господнії побачать”. Тому поетове “подражаніє” пророчим книгам так вражає точністю провидіння.

“Вкраїно! // Мій любий краю неповинний! // За що тебе Господь кара, карає тяжко?..” Шукаючи відповідь на це запитання, Т. Шевченко в пам'яті гортав сумні сторінки історії. І відповідь не забарилася: гріхи дітей-синів. “Воскресни, мамо! // І вернися в світлицю- хату; // опочий, бо ти аж надто вже втомилась, гріхи синовні несучи. // Спочивши, скорбная, скажи - прорци своїм лукавим чадам, що пропадуть вони, лихі” [25]. Гріх Т. Шевченко вбачав у млявому характері, що створює парникові умови для духовного рабства народу. Він відчував, що демон рабства не відступиться від людей ніколи. Вбачавши небезпеку в приспаній національній свідомості, Т. Шевченко пророчим голосом застеріг нащадків: “Розкуйтеся, братайтеся! // У чужому краю не шукайте, не питайте того, що немає / і на небі, а не тілько на чужому полі. А ви претеся на чужину шукати доброго добра, добра святого. Волі! Волі! // Братерства братнього!.. // І хилитесь, як і хилились!..”. Ці вогненні слова будять націю з летаргічного сну (“А ще гірше - спати, / І спати на волі”). Біда, що пророцтво справджується, і “що крикне кара невсипуща” за гріхи людей: “Що їх безчестіє, і зрада, / І криводушіє огнем, / Кровавим, пламенним мечем / Нарізані на людських душах”. І знову поетичне звернення до Творця в переспіві 43-го Давидового псалма: плач старозавітного народу викликає в Т. Шевченка сумні аналогії з польською, а згодом і московською колонізацією України. Читаєш - і відчуваєш, що історія водить нас повторно стежками пекла чи, може, тією ж пустелею неволі. “Поборов Ти першу силу, / Побори ж і другу, / Ще лютішу!.. Встань же, Боже, / Вскую будеш спати, / Од сліз наших одвертатись, / Скорби забувати! / Смирилася душа наша, / Жить тяжко в оковах! // Встань же, Боже, поможи нам / Встань на ката знову”. Цю молитву можна промовляти щодня, оплакуючи “воїнів світла”, які віддали життя за світле майбутнє. Невже за те, щоб ми все забули, нічого не змінили, “.хилилися, як і хилились”?

Т. Шевченко не хилився, не приставав на компроміси із власною совістю. В умовах бездержавності він відстоював право свого народу на рідну мову. Тим, хто переконував його писати “общепонятним”, саркастично відповідав: “Теплий кожух, тілько шкода - // Не на мене шитий, / А розумне ваше слово / Брехнею підбите”.

Т. Шевченко вірить у непереможну творчу силу слова, у його захисну міць для народу. Часто звертаючись у формі молитви до Бога, просить надихнути його слово Божественною снагою: “Я на сторожі коло їх поставлю слово”; “Молюсь, Господи, внуши їм / Уст моїх глаголи”; “Огнем в горнилі, - словеса Твої, / о Господи, такії. // Розкинь же їх / Твої святиє по всій землі. // І чудесам Твоїм / увірують на світі / Твої малі убогі діти”.

За те слово любові до “малих отих рабів німих” було його покарано, як і Христа, якого називав не інакше, як Людинолюбець. Воістину, “поет стає на місце Христа [...], який спокутував усі людські гріхи” [22, с. 305]. І громом неба звучить його віщування прийдешнім: “-- Воскресну я! - той пан вам скаже, - // Воскресну нині! // Ради їх, / Людей закованих моїх”. Звершилося: правдиве слово Т. Шевченка по-новому воскресло з попелу стереотипного сприйняття у 200-й рік від народження поета. У контексті сумнозвісного сьогодення Т. Шевченка відчуваємо всіма фібрами душі, у ньому шукаємо духовного прихистку. Тільки тепер розуміємо, що любити, але не чинити його волі - лицемірство. “Полюбили того пророка, скрізь ходили / За ним. // І сльози, знай, лили”. Щорічні вшанування пам'яті поета - добре, та потрібно не лише слухати, а й чути. Адже недарма “Боже Слово осяяло, оповило серпанком пророцтва його поезію” [21, с. 308].

Це високохудожньої проби Слово Боже, мовлене Пророком до рідного народу - просто і зрозуміло. І. Франко писав: “Враження від його поезії було таке велике, таке сильне, чар його слова такий тривкий, що українська поезія могла виявити себе тільки в тій, Шевченком освяченій формі” [21, с. 382]. У чому ж таїна “чару його слова”? Умів бачити красу у всьому. Свого часу А. Айнштайн сказав, що є два типи сприйняття життя: один - ніщо не є чудом; інший - чудом є все. Тож Т. Шевченко світ сприймав як чудо. “Село! - // І серце одпочине. // Село на нашій Україні - // Неначе писанка село. // Зеленим гаєм поросло. // Цвітуть сади; біліють хати, / А на горі стоять палати, / Неначе диво. // А кругом широколистії тополі, / А там і ліс, і ліс, і поле, / І сині гори за Дніпром, / Сам Бог витає над селом”.

Тож непереконливо звучать закиди Г. Грабовича, що, мовляв, Шевченкові вірші є “іконним образом” “утопічного ідеалу України” [2, с. 64]. Правду кажуть: хтось бачить під ногами небо, а хтось - калюжу. Але ж не варто сумніватися, що неба немає.

Осердям літературно-естетичної концепції Т. Шевченка була ідея взаємозв'язку між естетичною цінністю твору і релігійністю митця. Не випадково Г. Костельник тонко зауважив, що поезія - це “захват душі під впливом прикмет Абсолюта, яким є Бог” [9, с. 7]. Тож його словами “хто скільки втратив Бога - стільки втратив поезії” можна було б охарактеризувати естетично-філософську доктрину Кобзаря. Через красу творіння Т. Шевченко намагався пізнати Творця, писав у щоденнику: “Без свідомого розуміння краси людині не побачити Всемогучого Бога в дрібному листячку найменшої рослини” [21, с. 416]. І в тій красі відчував дотик Божої руки. Намагався віднайти в собі “радісне почуття розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси”. Кредо його життя - це культ краси: “Поширювати серед невтаємничених у таїнства мистецтва людей любов до прекрасного й доброго - ось найчистіша, найугодніша молитва до Чоловіколюбця Бога” [25, с. 696]. Його життя було молитвою, молитвою в скульптурі, у гравюрі, у поезії.

Інтимно й сакрально звучить вона і в “Причинній”: “Така її доля... // О Боже мій милий! // За що ж Ти караєш її молоду?” І відповідь: “О Боже мій милий! // Така Твоя воля, / Таке її щастя, така її доля!”. У цих рядках - відчуття фатуму, розуміння залежності долі від Божого провидіння. Образи, які набували художнього естетичного обрамлення, черпав поет із усної словесності, яка стала для Т. Шевченка не так джерелом образів і мотивів, як утіленням естетичних ідеалів, за посередництвом яких налагоджується найтісніший інформаційний зв'язок між митцем і народом. Автор промовляє до читачів через легко впізнавані образи й у художній формі, наближеній до народної пісні. Талант Т. Шевченка в тому, що він серцем промовив до народного серця, відновив комунікативну хвилю розуміння і сприйняття. Бо його індивідуально-мистецький стиль наближений до поетичної амплітуди народної пісні. Вербальна пластика живописання позначена впливом народного світогляду. Але його художня палітра індивідуалізована вправним підбором образотворчих барв і їх поєднанням. Зародження того дивовижного симбіозу живописання й образотворення описує сам поет: “Перед чарівними полотнами (Брюллова) я задумувався і леліяв в своїм серці свого сліпця-кобзаря та своїх жадних крови гайдамаків [...]. Передо мною лишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна... і я задумувався...” [13, с. 29]. Є. Маланюк, характеризуючи художню стилістику вербальних полотен Т. Шевченка, вбачає його талант у поєднанні двох творчих річищ: живописного й художньо-словесного: “Крізь візію маляра-пластика, що знає лише зовнішні барви й лінії, зачинає думами проростати ота внутрішня Україна, і маляр стає поетом, “думи мої, думи мої” - найстирнішою думкою, постійним супутником його творчого напруження. Цей мотив - “Думи мої.”, спочатку тьмяний і неясний, але вже повний велетенського змісту, дедалі розкривається щораз повніше, деталізується щораз яскравіше” [13, с. 29].

Не випадково вважають специфікою Шевченкового образомислення кольоронасиченість: “В таку добу під горою, / Біля того гаю, / Що чорніє над водою, / Щось біле блукає”. Кілька художніх мазків - і контраст чорного і білого сугестує антагонізм зла і добра. Художній образ розгортається в психологічну замальовку. Він ніби схожий на чорно-білу світлину, наче художньо задокументований спогад. А є образи спонтанні, динамічні, як кадри фільму. Вони яскраві у своїй просторовій місткості, грі контрастів: “Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива, / Додолу верби гне високі, / Горами хвилю підійма. // І блідий місяць на ту пору, / Із хмари де-де виглядав, / Неначе човен в синім морі, / То виринав, то потопав”. У тому полотні відчутно всеохопну картинність живописця й вулканічну емоційність поета. Дивовижна гармонія зорових і слухових образів створює відчуття злагоджених звуків органу. Науковці вважають, що зорова пам'ять найкраще розвинена у творчо натхненних людей. А сильні зорові враження часто викликають і уявно-слухові асоціації. Так, глибоко простудіювавши творчість Т. Шевченка, П. Зайцев стверджує: “Поет не тільки бачив уявні образи, а й чув певну мелодію, що її тон і ритм не раз, мабуть, зумовлював тон і ритм його поетичного твору” [4, с. 18]. Такий тип образності, за О. Потебнею, є синтезом, вищим від образності, поглинає її, викликає “насиченість думки”, “образ образу” [17, с. 152-153]. Таке художнє образотворення є наслідком “переживання естетичних вражень” і натхненної творчої уяви поета. І часто межі між уявою і дійсністю зникають.

Картина спокою “Широкий Дніпр не гомонить: // Розбивши вітер чорні хмари, / Ліг біля моря одпочить” як поетична ширма, прелюдія ірреального. І ще один живописний штрих: “Зійшло вже сонце!”. Автологічний образ, образ-знак, що розгортається в контексті збагнення народних вірувань. Місяць - сонце іншого світу, потойбіччя. Зміст ключового образу поетичної картини - у взаємодії різних сфер однієї національної культури, зокрема народнопоетичної та літературної.

Пісенній плинності тексту сприяє цілком народнопоетична стилістика: молоденький, чорнобривий, місяченьку-голубоньку, тая дівчинонька, сердешная. “Завіса” картини напрочуд проста: “Треті півні: кукуріку! - // Шелеснули в воду”. Такий лаконізм досягається автологічністю образу, який має семантичний підтекст, упізнаваний носіями національної культури. “Ще треті півні не співали”, - це своєрідний заголовок народнопоетичного тексту. Ним Т. Шевченко апелює до підсвідомості читача, до його спроможності акумулювати значення образу у сфері національно-культурного тексту. Поняття “творчості” зовсім не означає створення абсолютно нового, нове закономірно постає зі старого - із підвалин національної культури. Але в Т. Шевченка синтез народних уявлень із автологічним художнім баченням є таким органічним, що не викликає сумнівів у достовірності зображуваного. Офольклорення художньої творчості митець не ускладнив авторською гіперметафоричністю. Навпаки, він дозволив себе нести легкій народнопоетичній течії автологічного мислення. У цьому й геніальність Т. Шевченка. Своєю нестримною фантазією він конструює художні образи торжества добра над злом, утверджує божественну істину, через зіставлення різних сторінок української історії провадить народ правдивою дорогою національного буття.

У цьому й суть пророчого таланту. Проникливе “око серця” бачить непомітне для інших і у всеохопному слові живописує свою реальність. П.Зайцев зауважив: “Візії його (Т. Шевченка - Г.В.) - дуже складні, повні світляних контрастів і грізної музики неба” [4, с. 19]. Часто в уяві поета з неба, із-за хмар “неначе дива виринають” фізично відчутні образи: “Заворушилася пустиня. // Мов із тісної домовини / На той остатній страшний суд / Мертвці за правдою встають. // То не вмерлі, не убиті, / Не суда просити! // Ні, то люди, живі люди, / В кайдани забиті”.

Т. Шевченко творить власний межовий світ - світ між Богом і людьми. Це світ “душі невидимих скрижалей, повнокровним володарем якого є “око серця”, яким так і не навчилися бачити люди: “Чого мені тяжко? // Чого мені нудно? // Чого серце плаче, ридає, кричить / Мов дитя голодне? // Серце моє трудне! // Чого ти бажаєш? // Що в тебе болить? // Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? // Засни, моє серце! // Навіки засни, / Невкрите, розбите... // А люд навісний / Нехай скаженіє... // Закрий, серце, очі!”. С. Смаль-Стоцький писав, пояснюючи ці рядки: “Серце його “трудне” (тут утомлюється!) - розбите тим, що має очі видющі, одкриті (тут серце персоніфікується!), й бачить, що “люд навісний скаженіє” [19, с. 65]. Недаремно С. Балей указує на містичну інтуїцію Т. Шевченка, що “стоїть понад розумом і через те в силі об'являти правди, яких розум ніколи не в силі поняти, такі навіть, які протирічать логічним законам розуму. Містична інтуїція вища за розум, вона згладжує протиріччя. Містичними можна вважати ті твори душі, які, виростаючи з її дна, не мають своїх коріннів у тій силі душевній, яку називаємо розумом, тому що вони усувають з-під контролю ума, не підчиняються його вимогам і навіть нерідко ідуть з ним урозріз” [1, с. 85-86].

Творчість Т. Шевченка демонструє специфічне містичне мислення, яке стирає межі між дійсністю й ірреальністю. Його художня стилістика максимально наближена до народнопісенного образотворення. Проте видима автологічність тексту часто за допомогою зорових, слухових, дотикових асоціацій відкриває цілу палітру експресивно- чуттєвих образів, здатних надихати і підносити в простір духовних візій Правди Буття.

Т. Шевченко візуалізується сьогодні в іншій іпостасі. З нього, як машкара, спадає навіюваний десятиліттями “звульгаризований” стереотип старого грізного діда в кожусі і селянській шапці. Він - це відроджена міць, “дух, що тіло рве до бою”. З'являються зображення Т. Шевченка - молодого, сповненого сил, який скривавленими руками впевнено розриває кайдани неволі. Свого часу Є. Маланюк влучно ствердив: “Шевченківське зерно виявилося правдивим і повновартісним: не оживеть, аще не умереть. І воно, справді, вмерло в поколінні кінця ХІХ віку, щоб воскреснути, вибухнути цілою потугою своєї несмертельності в поколіннях пізніших, вже на наших очах” [14, с. 12]. Сьогодні, як ніколи, Т. Шевченко зримо постає виразником душі українців, її духовним рупором. Знекровлена нація оживає завдяки його Слову, але і її пришвидшене серцебиття в умовах війни за незалежність вдихає в нього воєнний гарт, заряджає життєтворною енергією. Народ не сфальшивить: він дає найточнішу оцінку творчості. Т. Шевченко був, є і залишатиметься Пророком України, його Слово поставатиме щоразу незглибимим і невичерпним перед новими поколіннями, стираючи історичну дистанцію. Бо, як сказав П. Куліш, “високо над нами підняв Шевченко поетичне світло - і стало видно по всій Україні, куди кожен з нас мусить простувати” [11, с. 258].

історіософія пророчий шевченко словесність

ЛІТЕРАТУРА

1. Балей С. З психольогії творчості Шевченка / С. Балей. - Львів: Шляхи, 1916. - 91 с.

2. Грабович Г. Шевченко як міфотворець / Г. Грабович. - К.: Радянський письменник, 1991. - 212 с.

3. Дашкевич Я. Україна у вогні ідеологій / Я. Дашкевич // Кісь Р. Фінал Третього Риму: Російська месіянська ідея на зламі тисячоліть. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998. - С. 4-11.

4. Зайцев П. Як творив Шевченко-поет / П. Зайцев. - Стрий: Опришки, 2009. - 45 с.

5. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм / В. Іванишин. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1991. - 180 с.

6. Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т. Шевченка / П. Іванишин. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2001. - 158 с.

7. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа / И. Ильин. - М.: Интрада, 1998. - 255с.

8. Квіт С. Основи герменевтики: Текст лекцій / С. Квіт. - К.: КМ Академія, 1999. - 191 с.

9. Костельник Г. Шевченко з релігійно-етичного становища: Критична аналіза / Г. Костельник. - Львів: Ставропігійський інститут, 1910. - 32 с.

10. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала / Л. Костенко. - К.: КМ Академія, 1999. - 32 с.

11. Куліш П. Листи з хутора. Лист ІІІ. Чого стоїть Шевченко яко поет народній // Твори: в 2 т. / П. Куліш. - К.: Наукова думка, 1994. - Т. 2. - С. 35-48.

12. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін. - К.: Наукова думка, 1997. - 517 с.

13. Маланюк Є. Ранній Шевченко // Книга спостережень / Є. Маланюк. - Торонто: Гомін України, 1966. - С. 115-121.

14. Маланюк Є. Шлях до Шевченка / Є. Маланюк // Хроніка-2000. - 2011. - Вип. 3 (85). - Ч. 1. - С. 168-284.

15. Огієнко І. Тарас Шевченко / І. Огієнко; [упор., автор передм. і комент. М. Тимошик]. - К.: Наша культура і наука, 2002. - 304 с.

16. Пеленський Є.-Ю. Шевченко-клясик, 1851-1861 / Є.-Ю. Пеленський. - Львів-Краків, 1942. - 46 с.

17. Потебня А. Слово и миф / А. Потебня. - М.: Правда, 1989. - 624 с.

18. Сеник Л. Тарас Шевченко і його творчість у світлі постмодернізму / Л. Сеник // Посвята: літературно-мистецький збірник / за ред. Р. Лубківського. - Львів: Світ, 2003. - С. 276-285.

19. Смаль-Стоцький С. Тарас Шевченко: інтерпретації / С. Смаль-Стоцький. - Варшава, 1934. - 240 с.

20. Стебельський Б. Шевченко і його нарід християнський / Б. Стебельський // Степовик Д. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. - К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2013. - С. 408-413.

21. Степовик Д. Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2013. - 480 с.

22. Томаш Ю. Схід без Заходу / Ю. Томаш // Посвята: літературно-мистецький збірник / [за ред. Р. Лубківського]. - Львів: Світ, 2003. - С. 301-308.

23. Унамуно М. Искусство и космополитизм // Называть вещи своими именами: Прогр. Выступления мастеров запад.-европ. лит. ХХ в. - М., 1986. - С. 230-236.

24. Франко І. Поза межами можливого // Твори: у 50 т. / І. Франко. - К.: Наукова думка, 1986. - Т. 45. - С. 280-285.

25. Шевченко Т. Кобзар. Вперше зі щоденником автора / Т. Шевченко; упоряд. та комент. С. Гальченка; передм. І. Дзюби. - Х.: Книжковий клуб “Клуб сімейного дозвілля”, 2013. - 960 с.

Размещено на Allbest.ru