Творчість Бориса Грінченка та Миколи Чернявського в літературному процесі межі ХІХ-ХХ ст.

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Київський університет імені Бориса Грінченка

Творчість Бориса Грінченка та Миколи Чернявського в літературному процесі межі ХІХ-ХХ ст.

Євтушенко С.О., к.філол. н., доц.

Анотація

У статті досліджуються типологічні сходження в поетичній творчості Б. Грінченка та М. Чернявського в контексті європейського літературного процесу межі XIXXX cm.

Ключові слова: поезія, мотиви, образи, Україна, пейзаж, інонаціональний.

Аннотация

С.О.Евтушенко, к.филол. н., доц., Киевский университет имени Бориса Гринченко

ТВОРЧЕСТВО БОРИСА ГРИНЧЕНКО И НИКОЛАЯ ЧЕРНЯВСКОГО В ЛИТЕРАТУРНОМ ПРОЦЕССЕ РУБЕЖА XIX ХХ ВВ.

В статье исследуются типологические схождения в поэтическом творчестве Б. Гринченко и Н. Чернявского в контексте европейского литературного процесса на рубеже XIXXX вв.

Ключевые слова: поэзия, мотивы, образы, Украина, пейзаж, инонациональный.

Annotatіon

S.O.Yevtushenko, Cand. Philol. Sci. Borys Grinchenko Kyiv University

CREATIVITY OF BORYS GRINCHENKO AND NICHOLAS CHERNYAVSKA IN THE LITERARY PROCESS LIMITS XIX XX CENTURIES.

This article investigates the typological convergence in poetic creativity B. Grinchenko and M.Chernyavskoho in the context of European literary process limits XIX XX centuries.

Keywords: poetry, motives, images, Ukraine, other nationalities.

Б. Грінченко та М. Чернявський знакові постаті в українському громадсько-політичному та культурному просторі межі ХІХ ХХ ст. Вони належали до особливої когорти людей, які «справді любили народ щиро й безкорисно», «віддавали всі свої сили й здібності» на службу народу й «не мали від його ніякого одгуку» [Чернявський 1918, 5].

У життєписі Б. Грінченка і М. Чернявського спостерігаємо багато спільного. Наприклад, педагогічна діяльність, якій була присвячена вагома частина життя митців. Протягом десяти років Б. Грінченко пропрацював народним вчителем у різних селах України, а також написав низку педагогічних праць, присвячених найактуальнішим проблемам тогочасної освіти («Народні вчителі і вкраїнська школа», «Якої нам треба школи», «На беспросветном пути»). М. Чернявський тривалий час викладав в учительській семінарії, ІНО та інших учбових закладах міста Херсон. Він є автором кількох наукових педагогічних праць: «Обзоры народного образования в Херсонсокй губернии» за 1899, 1900, 1901, 1902 роки, брошура «Двухсменное обучение: школы удешевлённые, передвижные и общеобразовательного типа», стаття «Рідна школа». Виразні просвітницькі орієнтири Б. Грінченка і М. Чернявського обумовили подібність не тільки життєвого шляху, а також схожість літературної творчості на змістовому та частково формальному рівнях.

«Закоханість в ідею» (В. Бєлінський) / ідею незалежності та свободи України визначила один із основних векторів поетичної діяльності Б. Грінченка і М. Чернявського. Вагома частина ліричних творів митців була зорієнтована на «захист і відстоювання національних прав українського народу, гасел рівності, свободи» [Ткачук 1998, 50]. У творчості Б. Грінченка показовою є громадянська поезії «Я раб» (1899), в якій автор змалював образ раба-повстанця, якому «дається рабське убрання, / Щоб швидше рабство розвалять, / Одняти в ката панування». Поет надав образу раба нових семантичних відтінків: він з тих рабів, «що в їх /Повік нема ладу з панами», «що єсть у їх /Жадання пута розбивати /1 ті будівлі руйнувать, /Що в їх стирчать залізні грати» [Грінченко 1963, 136]. Варто відмітити, що образ «могутнього раба посталого» знаходимо у чеського автора Й. В. Сладека в поезії / інтерпретації античного сюжету «Циклоп»: «Ні! Радість лиш одна освітлює титана: /настане день, коли побліднуть наче сніг /всі небожителі від вибуху вулкана! //1 в сяйві вийде він навпроти тронів їх / з чолом, що глибоко страждання поорали, / із молотом в руках, могутній раб повсталий» [Антологія чеської поезії 1964, 158].

У М. Чернявського в багатьох творах можемо бачити суголосні мотиви незламності духу в боротьбі за визволення з неволі. Приміром, у поезії «Я не прохаю в тебе боже..» (1888) ліричний герой звертається до Бога з молитвою, в якій просить навчити «терпіть з братами муки» та сили дати, «щоб нам з братами / Тяжку кайдани розірвать /1 волю вільними устами / 3 народом рідним привітать» [Чернявський 1966, 62]. Подібний мотив був активно задіяний не лише вітчизняними поетами, а також іншими слов'янськими авторами, свідченням чого є поезія чеського автора С. Чеха з промовистою назвою «Не мало нас»: «В серцях плекайте мужність і наснагу, / хай сила ваша все зроста й зроста. / Слабий лиш той, хто загубив відвагу, / малий кого веде мала мета» [Антологія чеської поезії 1964, 130]. Специфічність поставлених завдань позначалася на художньо-стильових особливостях громадянської лірики Б. Грінченка і М. Чернявського. «Публіцистичний струмінь», «енергійна дикція», алегоричні образи, образи-символи («Нехай нас темнота тупа обезславле, / Хай кат уготує нам свято криваве, /Ми будемо шляхом тернистим іти /1 прапори волі і світла нести») становили поетикальну основу даного поетичного різновиду.

Поряд із громадянською лірикою Б. Грінченко і М. Чернявський зверталися до розробки актуальної в українській та слов'янській літературах межі століть концепції митця та мистецтва. Вони, як значна частина письменників того часу (І.Франко, М.Старицький, П.Грабовський Петр Безруч, М.Конопніцька та інші), вважали мистецтво «суспільно активною силою, засобом діяльного пізнання життя і шлях до його творення на гуманістичних засадах, завдання поезії у правдивому відтворенні дійсності, у вираженні духовних сил народу» [Ткачук 1998, 53].

Б. Грінченко в посланні «Співцеві» (1901) визначив коло тем, які мають бути в полі постійної уваги співака / поета: «нещасливий рідний край», «безщасний край», який став пеклом його синам; «стоптаний народ»-працьовник, який всю силу згубив у тяжкім ярмі, «робивши вік на глитаїв»; гніт, «безліч мук і лих», воля, вбита в тюрмі. Всебічно зображуючи негації життя, співак / поет повинен накреслити конструктивний шлях їх подолання: кажи про волю; «як долі досягти»; «зникнуть кайдани»; сини рідного краю посіють лани на себе, а не на чужих; «будуть люди та брати / Там, де раби були й кати». Остання строфа послання створена із використанням традиційних прийомів закличної поезії («Співай», «до бою й праці клич»: образи меча («палкий і гострий», «меч рубав тяжкий»; «гострий меч») романтичного мотиву: живущий спів / гострий меч, які здатні серця палити, пута рубати, викликати грім.

Образ співця постає і в поетичній творчості М. Чернявського. У поезії «Мій спів» (1889) можна виділити три семантичні кола, кожне з яких формує образ поета-пророка: 1) поет / співак: «душа переболіла» «в серці накипіло», «душу змучену мою»; 2) творчість: «Я їх отрутою гіркою / І злою жовчю напою, / І спів мій тугою, журбою, / Співочим сумом опов'ю»; 3) призначення: «Я воскрешу в нім кращі мрії / І заповіти пом'яну, /Збуджу занедбані надії, / Недбальство й зраду проклену» [Чернявський 1966, 92]. В іншій поезії «Замовкла наша Україна» поет інтерпретує тему поета-пророка. Образ замовклої України, «пригніченої украй» спонукає ліричного героя звернутися до поета співця пророка, якого «дожидає» країна. Особливе змістове та інтонаційне навантаження у ліричному сюжеті покладено на запитання «Пророче, де ти?», заклики «Йди, спасай...», «Поете, встань! Подай свій голос!», «Іди». Своєчасність подібних закликів підкріплюється готовністю сприйняти пророче слово: «Вкраїна дожидає (...) і по степах підготовляє / Тобі і душу, і серця» [Чернявський 1966, 93].

Типологічно споріднені мотиви бачимо в поезії чеського автора Петра Безруча «Єдина мелодія»: «Все вирує в час бурхливий: / і фантазія, й ідеї; / в мене їх би не знайшли ви, /я співаю однієї, // бо в людей одна біда є, / змій один народ мій душить, / то і з віршів виглядає / сум один, в них дактиль тужить»; «...в мене ж тільки дактиль, наче / плач флояри у тумані // Від одного ката гине / мій народ, і никне, й гасне, / під Бескидом лиш єдине / умирання довгочасне. // Пісня в мене як подзвіння, / наче брата я ховаю, / наче йду крізь безгоміння / по сілезьким нашім краю» [Антологія чеської поезії 1964, 47]. Справжнім успіхом для поета митець вважав не похвали розчулених критиків, а вплив на свідомість народу: «Якби загорівся повстання вогонь / в Бескидах чи Тєшині нашім, / і йшов рядовим я у лавах борців, / і пісня моя стала маршем, // якби ти, народе засліплений мій, / закутий у пута безправ'я, / якби ти пісні мої ТАК розумів, / я згодився б: добре співав я» [Антологія чеської поезії 1964, 154]. М. Конопніцька теж категорично засуджувала мистецтво для «ситих», за образним висловом чеського поета Й. В. Сладека («Ви творите і мрієте; весь світ /є замалий, щоб стримать ваш політ; /тут простяглися руки бідареві. /Що їм дасте ви?» [Антологія чеської поезії 1964, 150]). У поезіях «Credo», «Братам-співцям», «Наша арфа», «Імагіна» поетеса наголошувала на тому, що своє покликання вона знайшла в служінні народові, що його трудові будні, його сподівання на краще майбутнє стали основою, єством її творчості: «Не йду у спів вслухатись солов'їв, /Не йду я до трояндових кущів, /Які цвітуть край шляху, що по ньому /Женуть нещасних в буряну годину... /І не будитись в сонці осяйному, /Що світить байдуже у вишині, /Палають душі чи згасають у борні./З тобою плакати іду, людино» [Конопніцька 1954, 12].

У поетичних системах Б. Грінченка і М. Чернявського пейзажна лірика займає не домінантне, проте вагоме місце. О. Камінчук вважає, що органічне синтезування «функції природи як художнього образу і світоглядної категорії» [Камінчук 2009, 50] є прикметною особливістю Грінченківської пейзажної лірики. На думку дослідниці, її обличчя формують три визначальні риси, а саме: 1) філософська символізація природи; 2) пантеїстичні тенденції, властиві неоромантичному художньому мисленню; 3) раціоналістична філософічність, властива неокласичній поезії. У пейзажних творах Б. Грінченка знакова роль належить весняному пейзажу, що пов'язано із його особливим статусом в українській поезії та особистісними уподобаннями митця. Б. Грінченко («Подивись!», «Весняні сонети», «Зима й весна») віддавав перевагу переважно традиційному, започаткованому поетами пошевченківського періоду, образу весни. У поезії «Подивись» (1885) прихід весни («весна устала»), що асоціюється із відродженням життєвих сил і наснаги («життя устало»), насичується громадянськими конотаціями, а саме: закликом до праці в ім'я духовного відродження суспільства: «Подивись і встань до праці / Повний сили і надії...» [Грінченко 1963, 48]. Однією з визначальних особливостей образотворення поезії Б. Грінченка є знакова функція весняного пейзажу, асоційована із символічним образом сонця, який функціонує у «Весняних сонетах», поезіях «Перед сонцем», «Упокій», «Не лякайсь, що й досі хмари». Прикладом багатофункціональності символу сонця в художній системі письменника виступає поезія «Перед сонцем» (1892), в якій, по-перше, сонце пейзажний компонент («Ось-ось уже сонце блисне, і зникне туман той зусюди»), по-друге, філософсько насичений образ («Ми вийдемо скоро на шлях, як зникне гнітючий туман»). О. Камінчук зазначила, що в даній поезії пейзажна складова поступається узагальненим роздумам, оскільки пріоритетним завданням для поета стало відтворення «мотиву перемоги світла над темрявою» і відтворення сонця як «символа творчої енергії природи» [Камінчук 2009, 51].

Пейзажна лірика М. Чернявського це «своєрідні пейзажні малюнки, які не стільки зображують, як виражають його думки, почуття і нерідко завершуються філософськими узагальненнями про сутність людини» [Вишняк 1993, 51]. Серед улюблених пейзажних образів у ліриці М. Чернявского виокремлюється образ степу, степової України («Степ», «В степу цвітуть маки червоні», «Як люблю піти весною», «Пахне порохом дорога»). Приміром, у поезії «Степ» (1889) неосяжні степові простори («Із небом гарячим під млою злились. / Земля тільки, й небо, та сонце вгорі») порівнюються із «пустинею сумною». Лексема «сумна» доповнюється і набуває семантичного окреслення: «могили старі», «над ставом маячить верба», «отара стоїть на горі», «сумні вівчарі», «незнані пташки», «сполохані дрохви», «прогляне лісок». Загалом картина постає одноманітною та доволі безбарвною: «Не те щоб тут врода велика була, -/Кого зачарують бур'ян, ковила?». Однак особливого чару степова місцина набуває завдяки залюбленості ліричного героя в рідний край: «Все рідне, знайоме, і все те мені/Дорожче від раю в чужій стороні» [Чернявский 1966, 73]. Як бачимо, пейзаж не є самоціллю для М. Чернявського. Важливішим виявляється бажання донести до читача вагомість та привабливість рідного краю, бо «тут всі народи у час свій пройшли, / Тут скіфи і гунни на волі жили, /А потім хозари; татарин блукав; /Козак-запорожець кордони держав» [Чернявский 1966, 73].

На межі ХІХ ХХ ст. у літературному процесі слов'янських народів спостерігається активне звертання до інонаціональних джерел. На формальному і змістовому рівнях до «великої культури» (М. Євшан) долучався Ярослав Врхліцький. Чеський поет послуговувався темами із «найрізніших сторін світу» (І. Франко). І. Франко у літературознавчій розвідці «Нова чеська література і її розвій. Ярослав Врхліцький, його життя і творчість. «Бар-Кохба» побіжно згадав лише деякі з них: «Скандинавці, бретонці і цигани... іспанські дами, Людовик XV і міфічний грецький Ендіміон і вкінці старі жидівські рабини, в тім числі й Бен-Акіба, що мав пізніше статися героєм його «Бар-Кохби» [Франко 1984, 488]. Творів подібної тематики «чеська література досі не мала» (І. Франко). Культурна всеохопність Я. Врхліцького мала подвійну дію: з одного боку, обраний поетом шлях дозволив йому стати «горожанином не одної Чехії, але цілого культурного світу» [Євшан 1998, 341], з іншого значно розширив горизонти чеської літератури. «Він отворив (...) для чеської літератури вікно на широкі простори вселюдської творчої думки, дав те, чого не може дати в інших літературах не раз ціла генерація» [Євшан 1998, с. 341].

Процес залучення до українського літературного простору набутків європейської культури набував не менш важливого значення, ніж у чеській літературі. Більшість митців розглядали зорієнтованість вітчизняної літератури на європейську як таку, що позитивно вплине на її еволюціонування та подальше включення у світовий літературний контекст. Подібних думок тримався Б. Грінченко, який в рецензії на першу збірку В. Самійленка виступив проти тих «віршописців», які замуровуються «в тісну загороду Дніпра та дівчат карооких (...) І хоча він і дівчат карооких хвалить, але ж рівняє їх не тільки до тополь та квіток, але й до еллінських муз». Він був переконаний, що «знати свій край і почувати себе сином рідної землі цього ще мало. Так саме треба знати Й усю людськість і почувати себе сином великої уселюдської сім'ї» [Грінченко 1963, 79].

Переорієнтування українських митців межі століть на європейські зразки спостерігається в їх особливій зацікавленості «античною культурою як зразком високого розвитку філософської думки» (О. Камінчук). Вітчизняні автори почали активно засвоювати теми, сюжети, образи, мотиви давньогрецької та давньоримської літератур. «Функціонування і розвиток античних образів у творах вітчизняних письменників відбувалися на різних рівнях, залежали, передусім, від традицій, і ідейно-художнього задуму автора і спиралися на міфологічне мислення українців» [Демченко 1993, 19].

У поетичній творчості Б. Грінченка («Дуб», «Перед сонцем», «Прийдуть часи, як і наші холоднії трупи...», «Дух і тіло», «Вагання», «Благання», «Щастя», «Закоханий») рецепція античної спадщини відбувалася у двох напрямках: 1) «засвоєння основоположних для античної естетики категорії гармонії, єдності краси і добра (калокагатія), розвиток антропоцентричного погляду на світ, утверджуваного мислителями античності»; 2) «використання структурних елементів» та «ритмомелодичних засобів античної поезії (неримований шестистопний дактиль, наближений до гекзаметра)» [Камінчук 2009, 55]. Поезія «Дух і тіло» (1889) ілюструє бажання автора оволодіти різнорідними формами античної поезії, тим самим поповнивши арсенал вітчизняного письменства загальноєвропейськими віршованими розмірами. Одночасно відчувається спроба розширити змістовий поетичний ареал шляхом контекстуального залучення античних категорій «духа» і «тіла»: «Розумом дужий ти будь і духом незламним великий. /Духові тіло нехай скориться, як богові смертний; / Та не зважайся проте і тіла свого занедбати, /Якщо ти хочеш, щоб дух красою велично пишався, /Правда бо чиста й добро з красою з'єдналися щільно: /Хай же і тіло твоє красою, як дух твій, пишає» [Грінченко 1963, 81]. Сюжетну схему іншої поезії «Закоханий» (1887) автор побудував на актуалізації традиційного античного мотиву, а саме: звертання смертних до небожителів за допомогою: «Смертні безсмертним моляться, знявши долоні /Вгору, і жертви несуть, палять, благаючи ласки» [Грінченко 1963, 67]. Відлуння троянського міфу вбачаємо в проханні ліричного героя, який із усіх олімпійців одну тільки благає, тільки одній молиться і жертви єдиній приносить: «Жертви усі ці тобі, вроди й кохання богине! /Вчу же! Сприяй ти мені, серця богине, Кіпрідо» [Грінченко 1963, 67].

Античні образи, сюжети, мотиви спостерігаємо в поетичній спадщині М. Чернявського. Привертає увагу змодельований автором образ Гомера в однойменній поезії «Гомер» (1892). Митець відмовляється від традиційного та дещо схематизованого образу античного співця. Натомість пропонує несподіваний образ молодого безвісного хлопця («Берегом вільного моря / Хлопець іде кучерявий»), на долю якого в майбутньому випаде всесвітня невмираюча слава («Хлопче безвісний! Твоєї / Ліри безсмертної звуки / Світ ввесь обійдуть. Тобою / Славен твій буде народ. / Слава про тебе полине / В знані й незнані країни»). Згадка про Скіфію («В Скіфії темній, далекій / Славити будуть тебе») набуває в поезії особливого семантичного навантаження, оскільки нагадує читачам про давній зв'язок між давньогрецької та української культурами. В поезії «Остання поезія Сапфо» (1891) М. Чернявський звертається до легендарної постаті давньогрецької поетеси. Написана в монологічній формі, вона ілюструє найрепрезентованіший «факт» біографії Сапфо, а саме: самогубство через нещасливе кохання. Лірична героїня віддає «власну душу» «всевладним богам», але перед тим звертається до «золотокудрої Афродіти» з молитвою-заповіддю, в якій відтворює невідворотний вплив «кохання нездоланного»: «У мене в серці все побито /1 чорна туга на устах! // В огні бентежного кохання / Я буйним полум'ям цвіла, /1 вся згоріла до остання, /1 попіл слізьми залила...» [Чернявський 1966, 126]. М. Чернявському вдалося передати не тільки тональність ліричної поезії Сапфо, а також репродукувати загальну атмосферу давньогрецького поетичного простору шляхом звертання до богів («Феб, Афродіта, Посейдон), використання епітетів (злотокудра, водянокриштальнім) тощо.

Б. Грінченко і М. Чернявський використовували іманентні властивості традиційних для української літератури жанрів. Приміром, у ліриці обох поетів зустрічаємо характерні для вітчизняної поезії вірші-послання. (Б. Грінченко «Матері», «Своїм братам», «Хлопцеві», «Коханій», «До народу», «Друзям», «Учителям», «Некрасові й Шевченкові», «Російським лібералам», «Марусі Вітровій», «Боязким», «До тих, що зостануться», «Співцеві»; М. Чернявський «Україні», «Борцям-героям», «Гостословам», «Пушкіну», «Лермонтову»), тематичний діапазон яких відрізняється широтою: 1) призначення поета («Співцеві»); 2) особистісні («Матері», «Коханій»); 3) реалії дійсності, зумовлені обставинами українського політичного та культурного життя ХІХ ХХ ст. («Російським лібералам»). Поряд зі звичними жанрами в поетичній спадщині Б. Грінченка і М. Чернявського помічаємо форми менш репрезентовані у вітчизняній поетичній практиці, проте давно закріплені в європейській жанровій системі (Б. Грінченко «Весняні сонети», М. Чернявський «Донецькі сонети»). Подібне експериментування, з одного боку, засвідчувало прагнення митців розширити жанрові кордони української літератури, з іншого органічно вписувалося у загальнослов'янський літературний контекст. Оволодіння арсеналом загальноєвропейських жанрів та закріплення їх на теренах національної літератури бачимо у творчості Я. Врхліцького, який «випробовував найрізноманітніші і підчас екзотичні для чеської літератури віршовані форми ритурнель, рондель, рондо, секстини, газель... » [Франко 1984, 427].

Таким чином, поетична творчість Б. Грінченка і М. Чернявського містить значну кількість типологічно близьких мотивів та образів, що, з одного боку, засвідчує близькість ідейно-світоглядних позицій митців, з іншого дозволяє говорити про органічний зв'язок їх творчості із загальнослов'янським літературним контекстом межі ХІХ ХХ ст.

грінченко чернявський літературний поезія

Список використаних джерел

1. Антологія чеської поезії / [ред. Г.Кочура, М.Рильського]. К.: Худож. літ, 1964. 587 с.

2. Грінченко Б. Популярні книжки / Б.Грінченко // Зоря. 1891. № 15(27). С.54.

3. Грінченко Б.Д. Твори: В 2 т. / Б.Д.Грінченко. К.: АН УРСР, 1963. Т.1: Поетичні твори. Оповідання. 1963. 603 с.

4. Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика / М.Й. Євшан. К.: Основи, 1998. 658 с.

5. Камінчук О. Художній дискурс української поезії кінця ХІХ початку ХХ ст./ О.А. Камінчук. К.: Пед. преса, 2009. 352 с.

6. Конопніцька М. Вибрані твори / М. Конопніцька. Львів: Кн.-журн. вид., 1954. 296 с.

7. Микола Чернявський письменник, громадський діяч, педагог: Тези доповідей наукової конференції. Херсон: ХОБГ, 1993. 85 с.

8. Ткачук М.П. Українська поезія останньої третини ХІХ століття: основні тенденції розвитку й естетична стратегія / М.П. Ткачук. Тернопіль: ГДПУ 1998. 80 с.

9. Франко І.Я. Зібрання творів. У 50-ти тт. / І. Франко. К.: Наукова думка, 1984. Т.33. Літературно-критичні праці (1900 1902). 527 с.

10. Чернявський М. Твори. В 2-х т. / М.Чернявський.К. : Дніпро, 1966. Т. 1 : Поетичні твори. 1966. 514 с.

11. Чернявський М. Кедр Ливана. Спогади про Б.Грінченка. Херсон: Українська книгарня, 1918. 36 с.

Размещено на Allbest.ru