Авторська парадигма "вічність - історія - сучасність" та місце особистості у художній картині світу І. Андрича: концептуальний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Авторська парадигма "вічність - історія - сучасність" та місце особистості у художній картині світу І. Андрича: концептуальний аспект

Стаття присвячена дослідженню концептуальних підвалин творчості Іво Андрича, закрема - розгляду авторської парадигми «вічність - історія - сучасність», а також проблемі ідентифікації особистості у концептуальній картині творчості письменника.

Концептуальні особливості творчості Іво Андрича становить взаємозв'язок двох основних концепцій - концепції буття та концепції героя. Вони є наскрізними та знаходять своє вираження у всій творчості письменника. а надто в його історичних романах («Міст на Дрині», «Травницька хроніка»). Творчий поступ письменника спрямований на осмислення й аналіз історії та її визначного впливу на долі людей, що так чи інакше опиняються під її дією. Автор історичних романів стоїть на шляху пошуків тривалих цінностей та істин, постійних начал буття, неперехідних духовних та матеріальних сутностей. Осмислення І. Андричем історії та її художня інтерпретація зумовлюють концепцію буття письменника, особливості якої полягають у своєрідному усвідомленні взаємозв'язку історії та людини у ній. Авторське розуміння історії є самобутнім та глибинним. До цього поняття входять абсолютно різнорідні елементи, що не зменшує ваги кожного з них, а також ваги осмислення та встановлення не менш вагомих взаємозв'язків між цими елементами.

Історія Іво Андрича позбавлена будь-яких зв'язків з причинно-наслідковим перебігом подій, зумовленим соціальними, чи то політичними перипетіями. Світогляд І. Андрича не містить категорій, що здатні відбити міст та форми суспільного буття, боротьбу ідеологій та політичних систем, не дає відповіді на питання про історичний поступ та будь-який розвиток історії суспільства. Дехто з дослідників, зокрема М.Богданович, наголошували на тому, що людські долі та події, у яких вони перетікають, зумовлені в І. Андрича не соціальними чинниками і суспільними відносинами [8, 127]. На відсутності в історичних художніх творах, у першу чергу романах письменника, конфліктів ідеологічної та політичної природи наголошував С. Пенчич [5, 311].

Дослідники творчості письменника пояснюють таке розуміння історичного процесу прямою залежністю від ідей часу, коли він формувався як особистість та письменник. Предраг Матвеєєвич, зокрема, апелює до твердження А. Мальро: «Історія прагне перетворити долю у свідомість» [4, 187]. Драган Єремич наводить висловлювання Ж.- П. Сартра, який твердить, що «Історія поза людиною, яка її творить, це лише абстрактне й нерухоме поняття, про яке не можна сказати, чи воно має чи не має сенсу [3, 158]». Отже, цілком зрозумілим стає тенденційність до трактування письменником історії, хоча повністю підпорядковувати його тодішній філософсько-літературній думці не можна, адже І. Андрич виробляє власне не менш самодостатнє та самостійне розуміння історії, що пов'язане з багатьма категоріями, як то минуле, вічне, сучасність, легенда, час, пам'ять та їхніми взаємозв'язками. Письменник вбачає «справжню та невизнану історію» у житті народу в минулому. Він впевнений, що «найчастіше у вигаданих розповідях під виглядом неймовірних подій та маскою часто вигаданих імен криється справжня та невизнана історія краю, живих людей і давно померлих поколінь [1, 141]».

Історія І. Андрича - це перш за все легенда. Зв'язок із сучасністю мало цікавить письменника, натомість він звертає увагу на зв'язок минулого з вічним. Герої Андрича звертаються зазвичай до попередніх часів, до мудрості поколінь, у досвіді яких шукають відповідність з власними вчинками та подіями сучасного їм життя. Орієнтація на народні уявлення про життя простежується у розумінні письменником часу, що уявляється ним як «потік», у певному місці якого минуле переходить у майбутнє, пройшовши «риску»-сьогодення [6, 35].

Вихідною точкою для письменника є не апріорне знання про ті чи інші події, а спостереження за ними, не теорія, а життя, тому в його творчості спостерігається певне послаблення причинно-наслідкового зв'язку у ланцюгу подій, натомість переважає побудова творів за принципом «потоку життя». Автор не коментує, не пропонує своє тлумачення подій та явищ, а описує їх, «пливучи» за життєвою течією. Авторську увагу зосереджено передусім на моральних та духовних цінностях, які, змінюючи форми свого історичного існування, зберігають незмінну, сталу сутність. Таким чином неперервність духовного, за І. Андричем, є показником історичного процесу в його єдності й нерозривності. Предметом творчого пошуку письменника є те, що знаходиться «на дні людської долі», поза часом і подіями. Таким чином цілком логічно пояснюється розуміння Андричем історії як легенди, зв'язку з вічністю, а людина у цій вічності цікавить письменника як основна величина екзистенціального масштабу.

Осмислення людської долі та природи зумовлює формування концепції героя, що перебуває у органічному та тісному взаємозв'язку з першою, але є домінантною у художній мегаконцепції творчості І. Андрича. Відтак головною концептуальною особливістю творчості митця є те, що центральною у ній є концепція героя. Саме людина, особистість є тією вихідною «інстанцією», від якої йде письменник у своїй розмові про життя і до якої повертається. Письменник досліджує життєві події та явища з позиції людини. Історія, за І. Андричем, твориться людиною, але саме людина найбільше страждає від ходу «великої» історії. Письменник іде від життя, тому його концепція є складною та до певної міри суперечливою, як і воно саме. Твори І. Андрича побудовані за принципом безперервності буття, на хронологічних взаємозв'язках подій та явищ. Але витворений Андричем світ залишається до кінця непізнаним, адже автор не ставить собі за мету узагальнення та коментування. Він не є всезнаючим автором.

Уявлення письменника про світ і людину, його ідеї багато в чому перегукуються з ідеями екзистенціалізму, що неодноразово зазначали дослідники творчості І. Андрича. Це є цілком природнім, з огляду на зацікавлення у ранньому періоді творчості С. Кіркегором, якого вважають предтечею екзистенціалізму. Однак, маємо зауважити, що письменника не слід відносити до «свідомих екзистенціалістів [6, 15]», так само як і до представників інших філософських шкіл. Його концепція буття є власною та характеризується оригінальними ознаками, проте де в чому уявлення письменника про світ і людину в ньому перегукується з ідеями та постулатами екзистенціалізму, хоча й не перебувають з ними у генетичному зв'язку. Співвідносні у Андрича саме ідеї, але практично відсутні ті категорії, в яких ці ідеї у екзистенціалістів розробляються.

Письменника цікавить передусім життя, за допомогою спостережень над явищами об'єктивного світу він доходить до універсальних узагальнень і висновків, вкотре підтверджуючи окреслену ще у ранній період творчості тенденцію до універсалізації індивідуального. А те, що висновки та узагальнення митця перегукуються з ідеями екзистенціалізму, дослідники обгрунтовують загальною тенденцією розвитку літератури XX століття.

Однією з таких дотичних точок і стала андричівська концепція героя. Відтак, однією з найголовніших її характеристик є історичний песимізм, що визначається трагічним світосприйняттям письменника. Людина в Андрича завжди має трагічну долю, її існування не має мети, змістового наповнення та будь-якої перспективи, людина не може досягти бажаних матеріальних благ, таким чином єдиною сферою її виявлення стає духовна. Виявити себе у цій сфері означає ввійти до легенди, залишитись у переказах свого народу.

Саме ця позиція є дотичною з ідеями Кіркегора та екзистенціалізму. Але для осягнення й тлумачення основних концептуальних особливостей творчості письменника необхідно зауважити, що його авторське розуміння особистості, хоча й спиралося на існуючі традиції, вироблялося й грунтувалося на власних спостереженнях над долею поколінь мешканців Боснії, того краю, де народився І. Андрич і якому присвятив більшість своїх творів. Тому апріорне відчуття страждання як домінуючого настрою людини є наскрізним для творчості письменника.

Історичний песимізм, та навіть трагізм, як незмінна ознака природи окремої людини становлять основну особливість авторської концепції героя, або ж антропологічної концепції, як її формулює дослідник-андричезнавець Радован Вучкович [2, 28]. На його думку, «андричівська антропологічна концепція, у тому вигляді, в якому її художньо реалізовано в єдності думок і вчинків персонажів, дійсно трагічна й невтішна. Разом з тим, антропологічна концепція Андрича, втілена в образах, не співпадає з його філософією життя в цілому... Наскільки андричівська антропологічна концепція позначена чорними кольорами, настільки його філософія життя як існування в часі має світлу перспективу, яка не знімає попередньої, але ускладнює її [2, 28.]». На перший погляд така авторська позиція видається суперечливою, але ця «суперечливість» є цілком закономірною для його історичної концепції та концепції героя. Екзистенціальний песимізм у трактуванні окремої людської долі нівелюється, коли письменник воскрешає події життя у легенді. Автор завжди надає можливість почати нове життя або перетворити життя у легенду, а значить - продовжити його. Таким чином коло андричівських концепцій замикається.

Одним з концептуально важливих елементів прозописьма І. Андрича є жіночий персонаж. Він є своєрідним елементом-зв'язкою між двома концепціями, втілюючи таким чином спосіб сприйняття героєм буття та оточуючого світу, що характеризується апріорним песимізмом, який не може бути запереченим для героя аргументами «інших» («не я»). Песимізм є провідною засадою його світосприйняття, грунтується на авторських уявленнях та виражає автобіографічні мотиви, зокрема, у своїй обумовленості розумінням смертності. Концепція героя - це, передусім, концепція чоловіка, для якого жінка є частиною оточуючого світу, «контакт» із яким, так само апріорно, позначений трагізмом та очікуванням болю. Попри це, герой постійно перебуває на шляху пошуку гармонії, що для нього втілює жінка-носій краси. Жіночі персонажі, таким чином, є діалектично пов'язаним із двома концепціями.

Персонаж має двоїсту природу. По-перше, він є суб'єктом зображуваної дії, стимулом розгортання подій, що складають сюжет [7, 197]. Саме з цієї точки зору персонажну сферу розглядав В.Я.Пропп. Герой для дослідника є передусім носієм певної функції у сюжеті та фактором руху подієвих рядів. Персонаж як дієва особа зазвичай позначається терміном «актант».

Другою та основною характеристикою персонажа є те, що він у складі твору має самостійну значущість, незалежну від сюжету. Він виступає носієм усталених якостей та рис. Елементами, що характеризують персонаж, є його вчинки, форми поведінки та спілкування, зовнішні риси й близьке оточення, зокрема речі, що належать герою, думки, почуття, наміри і т. д. Усі ці прояви людини в літературному творі мають своєрідний центр, який М.М. Бахтін назвав «ядром особистості» [Цит. за: 7, 197], А.А.Ухтомський -«домінантою», що визначається «відправними інтуїціями» [Цит. за: 7, 197] людини.

На позначення стійкого стриженю свідомості й поведінки героя використовується також термін «ціннісна орієнтація», пропонований Е. Фроммом. При чому, поняття дослідник використовував як характеристику приналежну культурі, так і «кожному індивідууму [7, 200]». Ціннісні орієнтації надзвичайно різнорідні й різнопланові. Свідомість та поведінка героя можуть бути направлені на моральні, релігійні, естетичні, пізнавальні та інші цінності. Цим зумовлюється домінанта персонажів та їх семантичні конфігурації, що дозволяють здійснити класифікації героїв, зокрема, типологічні.

Отже, персонажі у контексті концептуальних засад творчості письменника, зокрема парадигми «вічність - історія - сучасність» формуються під впливом основ його світобачення та їх вираження у художній природі творчості, що характеризується співвіднесенням матеріалістичної та лірично-суб'єктивної поетики з ідеалістичними уявленнями, згідно з чим автор не пропонує власне тлумачення подій і явищ, а описує їх, «пливучи» за життєвою течією.

Основною концептуальною особливістю творчості письменника є ієрархічний взаємозв'язок концепції буття та концепції героя, згідно з яким остання є основною у його творчій мегаконцепції, оскільки письменника цікавить людина як основна величина екзистенціального масштабу, а в контексті історії предметом творчого пошуку письменника є не події та явища, а людська доля.

концептуальний твір песимізм

Література

концептуальний твір песимізм

1. Andpuh И. Изабрана дела.- Сара^ево, Београд: Св]етлост, Просвета, 1958. - Кшига I: Приповетке. - 289 с..

2. Вучковик Р. Приповетке и романи Иве АндриЙа // АндриЙ И. На дрини Йупрща. - Сара)ево, 1984. - С. 11.

3. JepeMuh Д. Човек и исторща у кшижевном делу Иве АндриЙа // Зборник радова о Иви АндриЙу. - Београд, 1979. - С. 248 - 263.

4. Mameejeeuh П. АндриЙеве Йупрще и наше Дрине // Зборник радова о Иви АндриЙу. - Београд: Српска акдемща наука и уметности, 1979. - С. 181-201.

5. Пенчич С. Тургенев и Андрич // IX Международный съезд славистов: Резюме докладов и письменных сообщений. - М., 1983. - С. 311.

6. Рудяков П.М. Ідея краси-гармонії й образ жінки у творах Іво Андрича. Публічна лекція, виголошена з нагоди 50-річчя з дня народження та 25-річчя науково-освітньої діяльності автора 4.12.2006 року в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - К., 2006. - 35 с.

7. Хализев В.Е. Теория литературы. / В.Е.Хализев. - 3-е изд., испр. и доп. - М.: Высшая школа, 2002. - 437 с.

8. Bogdanovic M. Stari i novi: Sabrane kritike. - Beograd, 1961. - Knj.III. - S. 98-154.

Размещено на Allbest.ru