Гендерний аспект мілітаристського дискурсу в егодокументах: компаративний аналіз мемуарів "уманського періоду" Надії Суровцової та Петра Курінного (1914-1917 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(477.46)(092) 821.161.2-94

Уманський державний педагогічний університет ім. Павла Тичини

ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ МІЛІТАРИСТСЬКОГО ДИСКУРСУ

Кривошея І. І.

Автобіографічні тексти завжди були й залишаються одним із чинників духовного самовираження нації, свідченням очевидців про важливі, визначальні або ж тривіальні, але від того не менш цікаві й захоплюючі події минулого. Саме завдяки цьому унікальному жанрові можна простежити поступ громадської думки, бо в мемуаристиці, як в елементі національної культури й документі індивідуальності, інтегруються й засвоюються різні чинники буття. На сьогодні художньо-документальні твори й епістолярій набувають значення соціокультурного феномену, що в його відсвіті проступає проблема особистості в історії. Егодокументи можна вважати водночас і своєрідним свідченням еволюції національної свідомості, що репрезентують у сконденсованій формі специфіку розвитку цілого народу на певному відтинку часу.

У наш час ідеологічна заангажованість і суб'єктивність у ставленні до вивчення культури й історичних подій відходять у минуле. З'явилася реальна можливість здійснити історіографічне дослідження з точки зору жанрової, сюжетно-композиційної та образної специфіки художньо-документальних текстів, визначити їхнє місце в мистецтві й науці другої половини ХХ ст., окресливши конкретно-історичні обставини творення мемуарів. Разом із тим, естетична природа автобіографічної прози, її поетика, мова, стиль формують враження про автора як про людину, утримують його духовний образ, модель його самохарактеристики.

Озираючись на останнє десятиліття минулого віку, можна пересвідчитися, що для української літератури й історичної науки прогноз щодо пожвавлення інтересу до мемуарних творів цілком справдився. Теми голодомору, репресій, опору режиму, філософські питання про міру впливу обставин на прийняття рішень, про силу людського духу й перевагу його над матерією, про формування й розвиток неординарної особистості, митця в складних соціально-політичних умовах були порушені й висвітлені в українській мемуаристиці 1990-х рр. і досліджені науковцями.

Протягом останнього двадцятиліття в українську культуру повернувся творчий спадок митців, які тривалий час залишалися на маргінесах наукового вивчення. Серед них чільне місце посідають імена мемуаристів-уманчан Надії Суровцової (1896-1985) та Петра Курінного (1852-1931), перша з яких є авторкою книги “Спогади” (1996) [11], а другий - щоденників “Умань і уманчани очима П. Ф. Курінного” (2013; 2014) [12; 13]. Маємо на меті здійснити компаративний аналіз зазначених егодокументів із точки зору гендерного підходу й порівняти жіноче й чоловіче сприйняття Н. Суровцовою та П. Курінним подій в Умані в період Першої світової війни.

При цьому потрібно зауважити, що водночас із появою великої кількості текстів мемуарного характеру, “нове дихання” отримала й проблема розрізнення жанрів автобіографічної прози та її історіографічне дослідження. В українській науці на сьогодні існує низка праць, присвячених цим питанням [1-5].

Так як мемуари (фр. мешоігеє - спогади) - це суб'єктивне осмислення певних історичних подій чи життєвого шляху конкретно-історичної постаті, здійснене автором у художній, художньо- публіцистичній чи публіцистичній формі з залученням ним справжніх документів свого часу, глибоким співвіднесенням власного духовного досвіду з внутрішнім світом реальних героїв, соціальною та психологічною природою їхніх учасників, мотивацією дій і рішень [1, с. 333], вони завжди викликали непідробний інтерес істориків як важливе джерело у вивченні історичного процесу. Засновником цього жанру вважається Ксенофонт - автор спогадів про Сократа й військовий похід греків (“Анабазис” 401 р. до н.е.). У римську добу до мемуарів звертався Юлій Цезар (“Нотатки про Галльську війну”), у добу середньовіччя - П. Абеляр (“Історія моїх поневірянь”), в епоху Відродження - Б. Челіні та ін. Інтерес до мемуаристики не згасав і пізніше (Й. Гете, Г. Гейне, Стендаль, І. Тургенєв, А. Франс, Р. Тагор й ін.).

Спогадам притаманна документальність, історична достовірність, хоча й не виключається право автора на художній домисел, але ні в якому разі не на вимисел. Для мемуарів характерний подвійний погляд автора- очевидця на події, які він описує: ось так він сприймає їх насправді, а ось такими (з урахуванням життєвого досвіду, громадської думки) ці події постали в його свідомості через роки, у момент творчої праці над текстом. При цьому автор спогадів, говорячи про минуле, практично ніколи не може перебувати в межах одного часового виміру.

Узагалі мемуари поділяються на три категорії: об'єктні, мета яких лежить у відтворенні об'єкта авторської уваги (подій, ситуацій, людей); суб'єктні, головний інтерес у яких спрямовується на постать автора; спогади, що органічно поєднують у собі обидва підходи [6, с. 448-449]. Крім того, мемуари мають добре розвинену жанрову ієрархію. Найпростішою жанровою формою сучасної мемуаристики є некрологи, щоденники та листи. Якщо автор листа роздумує про теперішній час, то автор щоденника або рухається до майбутнього, котре він намагається передбачити, орієнтуючись на події його сьогодення, або ж обмежується вербальним фіксуванням реальності у визначеній просторово-часовій системі координат з емоційно-оціночними судженнями або ж без них.

Надія Суровцова творила саме в жанрі мемуарів. Книгою “Спогади” [11], що вийшла посмертно в 1996 р., вона підбила підсумки свого життя й творчості. Сюжетна канва мемуарів складається з двох частин: “Літопис недовгого щастя” й “По той бік”, кожна з яких вміщує по чотири розділи, котрі у свою чергу діляться на дрібніші (усього тридцять чотири). До видання ввійшли також нариси, новели, публіцистичні статті, оповідання авторки, що друкувалися в 1920-х рр. у закордонній та вітчизняній періодиці. Знаковим та концептуальним є також вірш Н. Суровцової “Мене звуть тридцять сім”, написаний у 1929 р. у камері № 37 Ярославського політичного ізолятору. Авторка ним скористалася як епіграфом до другої частини книги “По той бік”.“Спогади”, за задумом авторки, мали складатися з трьох частин, але останньої, написаної наприкінці 1960-х рр. під назвою “Повернення” (“Поворот”), досі не віднайдено. Ці спогади як джерело в дослідженні історії розглядалися в основному в наукових розвідках українських учених [7-10; 14].

Надія Суровцова була доктором філософії, журналісткою, істориком, громадсько-політичною діячкою, а тому добре розуміла, що “минуло півстоліття такої доби, що її ще не знала історія”, і коли “оглянутися навкруги, то видно, як мало залишилося сучасників” [11, с. 9]. “Не можна прожити таке життя, не залишивши сліду” [11, с. 190], - переконується мемуаристка, а тому відчуває обов'язок перед нащадками, адже для неї “ця доба - живі люди, часом дорогі, іноді ворожі, це зрушення часу, боротьба, помилки сучасників і її самої, це кров - заслужено чи марно пролита на Київській землі, це історія людей, що творили історію” [11, с. 59].

Щоденникові записи Петра Курінного, відомого уманського адвоката, громадського та кооперативного діяча, охоплюють 1914-1919, 1921, 1922, 1925-1926, 1928-1929 рр., а тому хронологічно на відтинкові часу з 1914 по 1918 рр. збігаються зі спогадами Надії Суровцової першого “уманського” періоду, особливо що стосується подій, пов'язаних з початком і перебігом Першої світової війни. Саме тому цікаво простежити й порівняти жіночий і чоловічий погляди двох інтелектуалів-уманчан, різних за віком, але не байдужих до долі рідного міста і його мешканців у часи трагічних історичних перипетій 1914-1918 рр.

Мемуари Петра Курінного хоча й не містять щоденних записів протягом чотирирічного періоду війни, однак прямо чи опосередковано, у політичному, економічному, навіть побутовому вимірах про війну і її вплив на життя уманчан та безпосередньо на долю його сім' ї автор згадує десятки разів. На це було кілька причин. По-перше, як і будь-яка освічена, далекоглядна, досвідчена, інтелігентна людина, він чудово розумів глобальний характер і руйнівні наслідки того збройного протистояння, що розгорнулося на європейському континенті: “Война - это целое бедствие народов, самое страшное из нечастий” [12, с. 64]. Подруге, не зважаючи на значну віддаленість від Умані безпосередніх воєнних дій, багато уманчан служили у війську, ранені і вбиті вагонами доставлялися в місто, а матеріальне благополуччя городян різко погіршилося, що робило війну не аморфним явищем десь там, а реальною небезпекою тут і тепер: “Прекратилась экономическая и хозяйственная жизнь. А вместе с тем сократились денежные операции <...>. Сокращение же операции последовало по случаю войны” [12, с. 83]. І по-третє, на фронті воював і, на жаль, загинув у лютому 1915 р. син Петра Курінного Олексій, що тим паче актуалізувало для мемуариста інформацію про події на Заході, і роздумами про це він “ділився” зі своїм щоденником: “Мой дорогой и милый сын Алеша на войне убит <. >. Не могу выразить того ужаса и страшного поражения, какие я испытал сию минуту <...>. Война и жизнь потеряли для меня всякое значения” [12, с. 90].

Що стосується Надії Суровцової, то зі спогадів стає відомо, що про початок війни вона дізналася, перебуваючи в с. Гереженівка неподалік від Умані, коли “проскакав кудись вершник” [11, с. 47] і прокричав страшне слово “війна”. І майже одразу за цим юна Надія попрощалася з коханим Святославом Романовським, котрого мати викликала в Петербург, і, власне, ця розлука була довічною.

Не минуло й місяця після цього, як до Умані почали прибувати перші ешелони з пораненими. Штат земської лікарні був невеликий, і тому одразу відкрили спеціальні курси сестер-жалібниць “Відомства імператриці Марії Федорівни”. Серед двадцяти дівчат, що добровільно записалися на ці курси, була й Надія Суровцова. “Вчитися, власне, було ніколи, бо поранених привезли значно раніше, аніж ми сподівалися. Їх було багато, вони зайняли всі палати, коридори, лежали на матрацах на підлозі” [11, с. 47], - ці подробиці дозволяють оцінити масштаби втрат російської армії на самому початку війни, хоча якщо подивитися на національний склад війська - поранених, що лікувалися в уманському лазареті, - то складається враження, що воно було якраз українським. Дівчина вважала себе пацифісткою, була переконана, що під австрійським управлінням в Галичині українцям живеться краще й від приєднання цієї території до Росії вони лише втратять. Проте політичні переконання нічого не важили, коли вона бачила рани, страждання важкопоранених, душевні переживання тих солдатів, котрі збожеволіли на війні. Її спогади сповнені побутовими деталями, глибоким аналізом власних переживань, мотивацією вчинків, встановленням причинно-наслідкових зв'язків, чого не скажеш про зміст щоденників Петра Курінного.

У його записах за 1914-1916 рр. про становище на фронтах переважає інформація “стенографічного” характеру. Наприклад, 9 березня 1915 р.: “К концу заседания получена телеграмма из военного штаба Действующей армии о том, что Перемышль сдался” [12, с. 93]. Натомість про ситуацію в місті Умані, про долі конкретних людей, про суб' єктивний погляд сучасників-очевидців на події в країні автор пише більш розлого, хоча при цьому потрібно зауважити, що емоційно-оціночні судження практично відсутні, крім тих випадків, коли мемуарист аналізує пресу й “дискутує” з авторами статей щодо так званого “українського питання”. Його погляди на проблему національних меншин і на становище українців у складі імперії практично повністю збігаються з думками Надії Суровцової, однак, як не дивно, молода курсистка не тільки розмірковувала про національні права співвітчизників, але й захоплювалася галичанами, котрі прагнули “відвоювати нас, “Велику Україну”, та разом із Галичиною утворити Українську державу” [11, с. 50].

Виважено, обґрунтовано й аргументовано Петро Курінний відстоює право українців на власну мову, літературу, культуру, палко застерігаючи російську інтелігенцію від шовінізму щодо його народу, однак про незалежність України в нього не мовиться ні слова, як і про стрілецтво, котре воювало на боці ворожої австрійської армії. Шквал негативних емоцій мемуариста викликала стаття в газеті (варто зауважити, що щоденникові записи рясніють численними зауваженнями щодо систематичного ознайомлення автора з пресою; це не єдине, але одне з авторитетних джерел повідомлень про ситуацію у світ): “Прочел статью б. священника Григория Петрова № 51 “В их плену” <...>. Обсуждает вопрос о том, будет ли у нас мир с немцами? И приходит к выводу, что если бы мы и заключили с ними формальный акт мира, то действительного мира не будет <...>. Не будет потому, что немцы стараются подготовить и подготавливают для будущего времени такую обстановку, которая содействовала бы разрушению нашего Отечества. Так, например: они для наших пленных малороссов устраивают отдельные лагеря, в которых устраивают преподавание им украинского языка и истории, во враждебном России направлении <...>. Имеют ввиду подготовить почву для ненормальных отношений между народами, населяющими Россию и тем ее ослабить в будущем <. >. Но что касается “малороссов”, то я не могу согласится с теми страхами, какие проглядываются в приводимом писателе случае <...>. Как искренний и природный украинец я понимаю положение нашего украинского народа вполне основательно и говорю честно, что никакого стремления к отделению от России у нас нет и не было <...>. Одно, совершенно законное природное желание, говорить и писать на родном языке” [12, с. 148-149] (запис від 6 березня 1916 р.).

Крім того, Петро Курінний робить цікаві зауваження щодо набору добровольців в армію: “Теперь, в военное время, права командира роты увеличены: даже розгами может наказывать солдат <...>. По случаю мобилизации в городе масса народа. Ополченцы, все это народ здоровый, в летах (лет под 40), семейные и серьезные хозяева, сосредоточенно относятся к призыву, спокойно” [12, с. 102] (запис від 4 квітня 1915 р.); “Разговоры о делах, о военной службе. “Капитан Бутвилович, - говорит Вася (син), - при освидетельствовании солдат совершенно не считается с мнением врачей. Годен в строй, - и только”” [12, с. 104] (запис від 18 квітня 1915 р.) “Идет колонна войска <...>. Это наши, уманские войска, рота запасного батальона (в Умани теперь два батальона 14-й и 54-й), равняющиеся по своему составу двум полкам состава военного времени” [12, с. 132] (запис від 30 листопада 1915 р.). У зв'язку з цим заслуговує на увагу цікава деталь у спогадах Н. Суровцової: вояки, що перебували в уманському лазареті, “тужили за домом, за близькими, не розуміли війни і, на мою думку (Надії Суровцової. - І. К., Л. Я.), не дуже рвалися на фронт” [11, с. 48], - реальна війна отвережувала гарячі голови, й ілюзія, що “закидаємо шапками, як у японську” [11, с. 47], швидко розвіювалася.

Разом із тим про забезпечення армії, про її становище й про жахливі експерименти над солдатами можна судити з таких випадків, описаних П. Курінним: “Сцена: солдатик продает мыло <. >. Спрашиваю: “Зачем продаеш?” - “Что же делать! - говорит. - Иду на позицию <. >. Носиться с ним неудобно, а деньги нужны”” [12, с. 214] (запис від 6 грудня 1916 р.); “Митя начинает рассказывать про свою жизнь <. >. Солдатская обстановка тяжелая <. >. Рассказывают об ужасном случае с удушливыми газами: “Нам дали повязки и пустили удушливые газы. К сожалению, неудачно <...>. Испытание повлекло за собой смертные случаи, но я как-то спасся - повязки плохо защищают”” [12, с. 223] (запис від 23 грудня 1916 р.).

Після подібних розмов Петро Курінний не міг залишатися байдужим і стриманим, відсторонено констатувати факти, а тому гіркотою й болем просякнуті його спогади про похорони бійця: “Иду я из суда и вижу, что на тротуаре, возле училища, стоят несколько солдат и чего-то ждут. У ног их лежат железные носилки, в виде краватки, и на них лежит что-то маленькое, покрытое солдатской шинелью <...>. Это умерший раненый страдалец-солдат. Жертва нашей войны и исполненного долга <. >. Жизнь за дорогую родину <. >. И погребение этого героя ни для кого не интересное и никому незаметное завершает эту историческую жертву. Он положил свою душу, защищая нас всех <...>. Это друг наш, а потеря друзей очень тяжела <...>” [12, с. 130-131]. Підсилює гіркоту ще й усвідомлення бажання наживи зі сторони священників: “Число павших на войне увеличило числа панихид и доходов, а дело спасения и переселение в царство Божие поставлено так, что весь длинный путь к райским блаженствам обязательно устилается деньгами” [12, с. 136].

В унісон записам Петра Курінного Надія Суровцова також проймається жалем до хлопців-студентів, котрих “почали забирати до військових шкіл, звідки вони мали вийти прапорщиками” [11, c. 54]. Разом із тим наївні сподівання, що “війна таки ж скінчиться раніш, ніж їм доведеться скласти свої голови за матушку Росію на її вівтар”, потужним лейтмотивом пронизують спогади за 1914 р. [11, с. 54].

Петро Курінний, наскільки це можна судити з його щоденника, був людиною набожною, багато спілкувався зі священиками, ходив до церкви. Як християнин, він засуджував будь-яке насильство в суспільстві й тим паче війну як велике зло, котре не можна допускати: “Хотя бы взять нынешнею войну <...>. Все христианские народы истребляют друг друга точно так же, как и не христианские. Проповедь кровожадного Вильгельма восторжествовала над всеми истинами. Только те имеют право существовать, кто подчинится насилию и власти разбойника” [12, с. 157]. І тому жахливо було усвідомлювати, що є служителі церкви, які не тільки схвалюють, виправдовують війну, але й прирівнюють її до богоугодної справи: “Из прочтенных сейчас газет “Киевской мысли” № 40 от 20 мая обращает на себя внимание прекрасная статья А. Яблонского под заглавием “В порядке вещей” <...>. Берлинский пастор Филипп учит: “Подобно тому, как Бог распял на кресте своего сына для спасения людей, так же и Германия получила миссию распять все человечество для того, чтобы оздоровить человеческие расы”” [12, с. 178-179] (запис від 22 травня 1916 р.).

Саме тому Петро Курінний вітав і підтримував заходи уманчан, спрямовані на підтримку й покращення становища вдів, сиріт, воїнів-калік, не забував про них із вдячністю писати у своєму щоденнику: “В городе кружечный сбор пожертвований в пользу Галичан, пострадавших от войны [12, с. 94]; “Из газеты “Голос Умани” видно, что сегодня в Умани сбор производится Народной школой сиротам воинов” [12, с. 182] (запис від 5 червня 1916 р.).

Що стосується Надії Суровцової, то протягом 19141916 рр. вона все більше проймалася патріотичними почуттями та пацифістською риторикою, спілкувалася з полоненими австрійцями, багато читала про січових стрільців, особливо про січовичок - Олену Степанів та Софію Галечко: “національний бік захопив нас (Н. Суровцову та її оточення. - І. К., Л. Я.) цілком” [11, с. 50], а “українське питання було найважливішим у житті” [11, с. 50].

Натомість тональність щоденникових записів П. Курінного та спогадів Н. Суровцової за 1917 р. суттєво змінюється. Обуренням, тривожністю, страхом, осудом просякнуті розлогі цитати з розмов П. Курінного з сином Петром, із друзями, знайомими, власні роздуми про ситуацію в Росії загалом, про подальшу долю України, про події в рідному місті. Так, 22 серпня 1917 р. “пришел и побалагурил со мной (П. Курінним. - І. К., Л. Я.) Петя <...>. Он ужасно возмущен братьями великороссами, которые не считают нужным защищать на фронте позиции, пока немцы не дошли до внутренних губерний <. >, что, по его мнению, Украину следует защищать от нашествия врага, ибо для России Украина есть кормилица” [12, с. 259]. Уже через півтора місяці, 8 жовтня 1917 р., знову невтішні новини: “Над нами продолжает надвигаться враг, проклятый немец с австрийцами, турками и болгарами <. >. К тому же такая дороговизна” [12, с. 287]. Про “дороговизну” та серйозні проблеми з продуктами згадує й Н. Суровцова: “Війна тривала. Хоч для Уманя безпосередньої небезпеки ніби й не було, але загальний рівень життя в країні підупав, ставало тяжко навіть з хлібом” [11, с. 56].

Жовтневі та листопадові події 1917 р. також знайшли своє висвітлення на сторінках щоденника. Важливість цих подій П. Курінний чудово усвідомлював, як і розумів їхні катастрофічні для країни, для людей, для нього особисто наслідки: “Важные события происходят в Петрограде, но телеграфные сведения скудны, так как почта, телеграф и телефон занят выступившими “большевиками”. В стране идет “страшная анархия” <...>. На станциях Ржище-Окница проезжающие солдатские эшелоны производят страшные безпорядки <. >. Гайсин уже разгромлен погромщиками, а в Умани ежеминутные вспышки заставляют беспокоится за возможность сохранения порядка <. >. А дороговизна поднимается не по дням, а по часам” [12, с. 297-298] (запис від 27 жовтня 1917 р.). Два дні поспіль, 1 та 2 листопада 1917 р., страшні звістки зі столиць та з фронту: “Войска разделились на правительственные и большевистские. На Северном фронте немцы проявили наступление и заняли наши окопы. В Киеве теперь идут бои <. >. В Виннице полнейший разгром и пожары. В Умани хотя и спокойно, но ежедневные грабежи и нападения” [12, с. 300]; “Из Киева сообщают тоже слухи, что там идет война. В свои руки забрали власть Украинские войска и сражаются (на улицах Киева) с правительственными войсками <. >. С фронта идут слухи, что в войсках волнения и неопределенность” [12, с. 301]. Як наслідок, у записах від 16 листопада 1917 р. автором висловлені такі побоювання: “С большим страхом смотрим в предстоящие события: приход к нам неприятеля и возвращение сюда наших вооруженных деморализованных войск” [12, с. 313]. гендерний різножанровий мемуарний текст

Страх цей був небезпідставний: “Наши солдаты разгромили Почаевскую лавру <...>. Вот какие звери!.. Мало того: позволили себе страшное кощунство: одевались в ризы и “служили” сами у мощей какого-то святого <...>. Что же после этого можно сказать о нравственном состоянии нашей армии?.. Жутко и больно это слышать и видеть <. >. Свои хуже врагов <...>” [12, с. 292].

Революцію 1917 p. Надія Суровцова зустріла в Петрограді. Згодом вона разом із двомастами українськими студентами, що вирішили повернутися додому, прибула до Києва, а далі - в Умань як інструктор Центральної Ради: “що воно за посада” їй “не дуже було ясно, але очевидно те”, що вона - “носій і вісник революції та повстання України” [11, с. 63]. Згодом, уже в 1918 р., Надія Суровцова увійшла до складу української дипломатичної місії, котра вирушила до Парижа на Версальську мирну конференцію. На жаль, потрапити у Францію українці не змогли, як і не змогли повернутися додому, бо Україна була захоплена більшовиками. На довгих сім років і Надія Суровцова залишилася у Відні. Лише в 1926 р. вона повернулася в рідну Умань.

Отже, змістове порівняння мемуарів П. Курінного й Н. Суровцової за 1914-1918 рр. дає змогу зробити певні висновки. Так, щоденники П. Курінного написані російською мовою, тоді як спогади Н. Суровцової - українською. І хоча мовне розмаїття не є перепоною для розуміння тексту, однак те, що україномовний селянин П. Курінний вдається до російської мови при написанні текстів інтимного, особистісного характеру, у черговий раз засвідчує домінування цієї мови навіть і серед української й проукраїнської інтелігенції.

Щоденникові записи П. Курінного про війну та її вплив на ситуацію в Умані протягом 1914-1916 рр. носять фрагментарний характер, у них практично відсутні емоційно-оціночні судження, ним вербально відтворено вихоплені з життя міста “фотографічні” епізоди, пов'язані з війною. Детально перераховано втрати, котрі понесло Товариство через зменшення кількості клієнтів у зв'язку з воєнною кампанією, велика увага приділена “українському питанню” в Російській імперій та ролі й значенню церкви й священників у справі пропагування миру й гуманізму, а не в розпалюванні міжетнічної та міжрелігійної ворожнечі.

Спогади за 1917 р. більш розлогі, набагато емоційніші, пройняті тривогою й страхом через більшовицький переворот і ті катастрофічні, деструктивні наслідки, котрі він мав для держави і для ситуації на Західному фронті. Петро Курінний не приховував свого негативного ставлення до силового захоплення влади більшовиками й засуджував їхню політику в справі деморалізації армії, що й призвело, на його думку, до поразки Росії в Першій світовій війні.

Так як спогади Надії Суровцової готувалися до друку в радянські часи, то зрозуміло що, на відміну від різкої критики більшовиків і їхніх методів захоплення влади й господарювання в Україні в щоденниках П. Курінного, нічого подібного в мемуарах ми не знайдемо. Крім того, Надія Віталіївна завжди стояла на позиціях пацифізму й виступала за поразку Росії у війні, сподіваючись на допомогу Австрії у відновленні української державності, як-то планували військово- політичні діячі Галичини. Тим часом Петро Курінний болісно сприймав воєнні невдачі на Західному фронті.

Разом із тим обоє мемуаристів сходяться на тому, що для Умані та для її мешканців війна принесла значні людські втрати, погіршення матеріального добробуту населення, а під час революційних подій - ще й міжетнічну та міжрелігійну ворожнечу й моральну деградацію людей.

Список використаних джерел

1. Галич Олександр, Назарець Віталій, Васильєв Євген. Теорія літератури / За наук. ред. Олександра Галича. - 3-тє вид., стереотип. - К. : Либідь, 2006. - 488 с.

2. Горболіс Л. Про щоденники, причетні до творення історії [Галич О. А. У вимірах non fiction: Щоденники українських письменників ХХ ст.] / Лариса Горболіс // Слово і час. - 2009. - № 5. - С. 115-119.

3. Дашкевич Ярослав. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / Ярослав Романович Дашкевич. - Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція “Піраміда”, 2007. - 808 с.

4. Диба А. Незнищенний паросток золотого віку / А. Диба // СіЧ. - 1997. - № 11-12. - С. 104-107.

5. Коробка Н. В. Щоденник як жанр мемуарної літератури / Н. В. Коробка // Документалістика на зламі тисячоліть: проблеми теорії та історії. - Матеріали міжнародної наукової конференції. - Луганськ: Знання, 2001. - С. 156-159.

6. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. - К. : ВЦ “Академія”, 1997. - 752 с.

7. Ототюк О. Літературні організації в суспільно-політичному житті УРСР у 20-30-і роки ХХ століття / Олександр Ототюк // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2006. - № 82-84. - С. 121-124.

8. Синицький П. Е. “Спогади” Надії Суровцової (1896-1985) як джерело з історії Центрально-Східної Європи 1920-х років / П. Е. Синицький // Проблеми історії України ХІХ - початку XX ст.: зб. наук. ст. / Ін-т історії України НАН України; редкол. : О.П. Реєнт (гол.) [та ін.]. - К., 2006. - Вип. ХІ. - С. 307-322.

9. Синицький П. Е. “Справа Суровцової - Петренка” 19271928 рр.: опрацювання моделей масових репресій проти вітчизняної інтелігенції кінця 1920-х - початку 1930-х рр. / П. Е. Синицький // Історія України: маловідомі імена, події, факти : зб. ст. / Ін-т історії України НАН України; редкол. : П. Т. Тронько (гол. ред.) [та ін.]. - К., 2006. - Вип.33. - С. 166185.

10. Синицький П. Е. Надія Віталіївна Суровцова (1896-1985): життєпис творчої особистості у контексті новітньої вітчизняної історіографії / П. Е. Синицький // Історія України: маловідомі імена, події, факти : зб. ст. / Ін-т історії України НАН України; головна редкол. наук.-док. серії книг “Реабілітовані історією”; ред. кол.: П. Т. Тронько (гол. ред.) [та ін.]. - К., 2005. - Вип. 30. - С. 278-295.

11. Суровцова Надія. Спогади / Надія Суровцова. - К. : Вид- во ім. О. Теліги, 1996. - 432 с.

12. Умань і уманчани очима П. Ф. Курінного (з особистих щоденників за 1918-1929 рр.) / за ред. Ю. В. Торгала, Л. Д. Гарбузової. - Умань : ВпЦ “Візаві”, 2013. - 344 с.

13. Умань і уманчани очима П. Ф. Курінного / За ред. Ю. В. Торгала, Л. Д. Гарбузової. - Умань: ВПЦ “Візаві”, 2014. - 428 с.

14. Якименко Л. М. Надія Суровцова: життя та творчість (1896-1985 рр.) : монографія / Під ред. Галича О. А. / Людмила Миколаївна Якименко. - Луганськ : ТОВ “Віртуальна реальність”, 2010. - 272 с.

Анотація

Мемуари -- важливе історіографічне джерело в дослідженні історичних подій крізь призму суб'єктивного сприйняття автора--очевидця, здатного спростувати чи підтвердити офіційну точку зору на певні факти, або ж показати ситуацію під абсолютно іншим кутом зору. Спогади та щоденники хоча й належать до різних жанрів мемуарної літератури, проте їх ріднить наявність образу учасника подій. Такими учасниками подій в Умані в період Першої світової війни були Надія Суровцова (1896-1985) та Петро Курінний (1852-1931), котрі залишили по собі егодокументи, датовані саме 19141918 рр. Порівняльний аналіз “Спогадів” Н. Суровцової та щоденників Перта Курінного з точки зору гендерного підходу дає змогу з'ясувати наявність особливостей відтворення подій в Умані мемуаристами різного віку, різної статі в різножанрових мемуарних текстах.

Ключові слова: Надія Суровцова, Петро Курінний, Перша світова війна, Умань, мемуари.

Memoirs is an important historiographical source for studying historic events from a subjective point of view of an author, who was witness of the events and could prove or refute an official version or could describe the situation from an entirely different perspective. Although memoirs and diaries belong to different genres of autobiographical literature, their common feature is that one of the heroes is the participant of the events. Nadiya Surovtseva and Petro Kurinnyi, who left autobiographical documents dated 1914--1917, were the participants of the vents which took place in Uman during the period of the First World War. A comparative analysis of "Spogady ” (Memoirs) of N.Surovtseva and diaries of P.Kurinnyi allows finding out some peculiarities of describing events in Uman by memoirists of different age and sex in different autobiographical texts.

Keywords: Nadiya Surovtseva, Petro Kurinnyi, World War I, Uman, memoirs.

Мемуары -- важный историографический источник в исследовании исторических событий сквозь призму субъективного восприятия автора-- очевидца, способного опровергнуть или подтвердить официальную точку зрения на некоторые факты, или же показать ситуацию в другом ракурсе. Воспоминания и дневники хотя и принадлежат к разным жанрам мемуарной литературы, но их роднит наличие образа участника событий. Такими участниками событий в Умани в период Первой мировой войны были Надежда Суровцова (1896-1985) и Петр Куринной (1852-1931), которые оставили после себя эгодокументы, датированные именно 1914-1918 гг. Сравнительный анализ "Воспоминаний” Н. Суровцовой и дневников П. Куринного с точки зрения гендерного подхода позволил проследить наличие особенностей в освещении событий в Умани мемуаристами разного возраста, разного пола в разножанровых мемуарных текстах.

Ключевые слова: Надежда Суровцова, Петр Куринной, Первая мировая война, Умань, мемуары.

Размещено на Allbest.ru