Тезаурус барокової поетики як "скарбниці" естетики дивовижного на матеріалах "Чернігівських Афін"

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 111.852(477.51)

Чернігівський національний педагогічний університет

ім. Т.Г. Шевченка

ТЕЗАУРУС БАРОКОВОЇ ПОЕТИКИ ЯК «СКАРБНИЦІ» ЕСТЕТИКИ ДИВОВИЖНОГО НА МАТЕРІАЛАХ «ЧЕРНІГІВСЬКИХ АФІН» «ДРУГА ПОЛОВИНА XVII СТ. - ПЕРША ПОЛОВИНА XVIII СТ.»

Дослідження протоестетики українського Бароко на сьогодні є актуальним та перспективним з точки зору розвитку сучасної естетики як філософської науки, розробки її понятійно-категоріального апарату на засадах аналізу історії вітчизняної естетичної думки [3]. Культура і мистецтво доби українського Бароко свідчать про існування розвиненого естетичного світовідношення, яке відобразилось у дискурсі відповідної поетики духовно-чуттєвого сприйняття світу та його художнього освоєння. Водночас, імпліцитна репрезентованість естетичної думки в українській культурі ХУІІ-ХУІІІ ст. потребує контент-аналізу барокового тезаурусу з позицій лінгвоестетичного підходу. Це уможливлює розкриття фундаментальних принципів та засобів художньої виразності, з'ясування механізмів (“секретів”) поетичної творчості (зокрема, “естетики дивовижного”, “чудного-а-містеріального”) українського Бароко з позицій сучасної естетичної теорії. Духовна спадщина представників “Чернігівських Афін” - Чернігівського літературно-філософського кола (Лазар Баранович, Іоанн Величковський, Іоаникій Галятовський, Йосип Лип'яцький, свт. Іоанн Максимович та ін.; далі ЧЛФК) - як типового репрезентанта доби українського Бароко дозволяє вирішити проблему реконструювання, конституювання та систематизації естетичного тезаурусу зазначеної культурно-історичної доби.

Проблемам вивчення протоестетики українського Бароко присвячені праці І. Бондаревської, Л. Довгої, І. Іваньо, В. Личковаха, Б. Парахонського, С. Уланової та ін. Зокрема, у контексті культурологічної регіоніки М. Ольховик звертається до творчої спадщини Лазаря Барановича - засновника ЧЛФК. Разом з тим, на сучасному етапі дослідження духовного спадку представників “Чернігівських Афін” домінують у сфері літературознавчих студій: К. Борисенко, С. Журавльова, О. Зосимова, І. Ісиченко, Т. Левченко, О. Матушек, М. Сорока, О. Ткаченко, О. Ушкалов, В. Шевчук). В окремих працях було зазначено, що так звана курйозна поезія, зокрема її фігурний різновид, сфокусувала у собі питомі риси стилю бароко, багато в чому визначивши його поетику концептизму.

Синтез мистецтв, декоративність, ігрове начало, “кончето”, підвищена увага до калістики форми і слова є прикметними художньо-естетичними характеристиками курйозної поезії. Невипадково вона займала “чільне місце в родовому та видовому поділі барокової літератури” [10, с. 4]. Теоретичне осмислення курйозної поезії “пов'язувалося з такими ключовими поняттями тогочасного літературознавства, як концепт (“кончето”) та мистецька епіграма” [там само]. З нашої точки зору таке розуміння курйозної поезії має бути інтегрованим у більш широкий контекст тезаурусу барокової поетики, зокрема української “естетики дивовижного” (В. Личковах).

Відтак, метою статті є виявлення “секретів” курйозної поезії sub speciae aesthetica в контексті “естетики дивовижного” з позицій лінгвоестетичного підходу через контент-аналіз барокового тезаурусу в літературній творчості (на прикладі поетів і проповідників ЧЛФК). У свою чергу, тезаурусний підхід відкриває нові можливості в осмисленні протоестетики українського Бароко, її генеруючого начала у становленні вітчизняної естетики як науки.

У вітчизняних поетиках ХУЛ-ХУІІІ ст. значне місце відводилось курйозній та фігурній поезії, яка адекватно виражала кончетовий дух українського Бароко з його естетикою дивовижного “чудного-а-містеріального” (Г. С. Сковорода). Не є виключенням і поетичні курси М. Довгалевського та Й. Лип'яцького [2; 12], а практичні поетики Іоаникія Галятовського [13] та Іоанна Ве- личковського [1] - це методика втілення теорії курйозного віршування у художньо-творчі процеси.

З точки зору конституювання барокового тезаурусу, який включав до себе і латинську термінологію, в основі теорії курйозного віршування лежить аналітика і поетика курйозності, естетика дивовижності в цілому (виявом чого, наприклад, є versus curiosus - “забавний вірш”). Синонімами до терміну poesis curiosa (“курйозна поезія”) слугують poesis laboriosa (“важка, працелюбна поезія”), poesis praecipua (“дивовижна поезія”). А сам курйозний вірш осмислюється як ludus poeticus “штучка поетицька” (етимологічно походить від латинського “гра”). Відтак, курйозна поезія існує для забави, а з іншого боку, - потребує працелюбства. До того ж, вона вимагає такої риси як поетична майстерність, тобто слугує свого роду показником мистецьких якостей поета. А головне, така поезія розвиває людське мислення, гнучкість кончетового розуму, втілюючи “естетику дивовижності”.

Курйозну поезію творили як латинською, так і ста- ропольською та староукраїнською мовами, а також т.зв. “макаронічною” (змішаною) мовою. У цьому виявляється полілінгвізм вітчизняних митців слова доби українського Бароко, зумовлений культурно-історичними і геополітичними чинниками.

Барокова цінність курйозної поезії полягає у відкритті нових можливостей вітчизняного поетичного слова, в т.ч. староукраїнського. Її духовна синтетичність створила своєрідну художньо-естетичну реальність, в якій “злилися воєдино різнорідні види мистецтв” [10] - тогочасні “вільні мистецтва”, - граматика, арифметика, астрономія, риторика, музика, малювання (зокрема, шрифт та графіка). У цьому аспекті О. Ткаченко класифікувала курйозні вірші, взявши за основу синтез вищезгаданих мистецтв, на: граматичні вірші (граматична загадка, граматичний вірш, панаграматот, асонансний вірш, гриф, логогриф, абетковий вірш, вірш- перетворення, раковий вірш, співвідносний вірш, вірш- відлуння, леонінський вірш, вірш-анаграма, поліптотон, ритмічний вірш), шрифтові (акровірші, вірш-лабіринт, японський вірш, одноголосний вірш), графічні (загадка в малюнках, узгоджений вірш, піфагорейський вірш, парилептіанський вірш, дифірамбовий вірш, фігурні вірші), музичні (музична загадка), арифметичні (хроностих, кабалістичний вірш, числовий вірш, арифметична загадка), риторичні (доповняльний вірш, вірш-антитеза, градаційний вірш, анафоричний вірш, філомелічний вірш, епіфоричний вірш, вірш з однаковим початком та закінченням, чотирикутний вірш, вірш-протей) [там само]. Всі ці різновиди (жанри) курйозної поезії теж входять до естетики дивовижного та до барокового естетичного тезаурусу.

У поетиці й духовній спадщині “Чернігівських Афін” барокові вірші, складені рідною та старопольсь- кою мовами, були силабічними. Але поступово, під впливом традицій народної поезії та народної музики, проходила тонізація вітчизняного силабічного вірша, коли слова й ритміка пристосовувалися до музики. Так, “уже в силабічних віршах ХУІІ ст., хоча й непослідовно, помічаються іноді і ямбічна, і дактилічна, і трохеїчна структури” [6], що вплинуло на барокові прийоми, “секрети” поетичної творчості.

Курйозну поезію з точки зору синтезу “вільних мистецтв” можна розглядати і як візуальну поезію, що ґрунтується на синестезії зору та слуху. Пошук творення цілісного художнього образу за допомогою графіки та малюнка - синтетичного образу (аудівізуального), який викликає одночасно зорові та слухові відчуття, а через них і певні синестезійні почуття й асоціативні переживання, відбувався вже у мистецтві Київської Русі [8, с. 19].

В Україні розквіт зорової поезії припадає саме на добу Бароко, коли значна увага приділялась “пишній” виразності, кончетовий гостроті розуму, дивовижності, загадковості, дотепності тощо. У цей час з' являються вірші-лабіринти, вірші, “вписані” у форму певних предметів, а зображені віршами предмети мають зв'язок із символічною образністю. Як перші, так і другі можна віднести до “фігурного віршування” [там само]. У цьому жанрі не тільки віршований, але й простий текст часто вписували у форму певних предметів - символічних сигніфікатів. Так, наприклад, на титульній сторінці книги Іоаникія Галятовського “Ключъ разумєнія” зображено великий ключ, в середині якого вміщено друкований текст.

Вірші-лабіринти були, власне, текстами-загадками й апелювали до концептизму “гострого розуму”. Іноке- нтій Щирський, наприклад, для книги “Воскреслий Фенікс” зробив у 1683 р. гравюру герба Лазаря Барановича з написом “LAZAR BARANOWICZ”, вписаним у форму хреста. Читався він з центра хреста на чотири боки: вгору та вниз, вліво та вправо [11, с. 280]. А в книзі “Зерцало” (1705 р.) під редакцією свт. Антонія (Стаховсько- го) містився вірш-лабіринт, який складався з 961 літери і читався в усіх напрямках: “Іоанн Мазепа гетман Малоросской земли” [5, с. 286]. Відомі також і маленькі поетичні Лабіринти, наприклад, “sator opera tenet” (“творець наполягає на праці” - пер. наш - М. З.) з 25-ти літер - вірш Іоанна Величковського, що створює площину квадрата. Сутнісно важливим є те, що цей вірш є останнім у збірці-поетиці “Млеко”, а відтак, закликає до поетичної творчості [1], утверджуючи через естетику дивовижності естетику креативності.

Поширеними у добу Бароко були й вірші у формі зірок, сфер тощо. Вони нагадують літерне “мереживо” з друкованих знаків. Через багатократне повторювання слів у певному порядку створюється своєрідний малюнок - візерунок із самих літер, які організуються у певні лінії та, навіть, площини (в залежності від довготи слів утворюються більш широкі та менш широкі лініїдіагоналі й інші фігури, набрані з окремих літер). Тут також спрацьовує психологічно-перцептивний ефект “малюнок-тло”: коли ми просто дивимось на літературні рядки - бачимо текст, а якщо сприймаємо образ перцептивно цілісно, споглядаючи на основі апперцепції, - малюнок. “Рисунок” (від слова “риска”) і “тло” тут немов міняються місцями, але психологія перцептивного ефекту залишається.

В історії образотворчого мистецтва опозиція “горизонталь-вертикаль” стане в майбутньому основою для абстракціоністичної творчості П. Мондріана, який відмовився від трьохвимірного простору, фігуративності, перспективи зображення, відтінків кольору, а натомість використовував асиметричні чисто-кольорові площини, розділені вертикалями та горизонталями, досягаючи гармонії візуального образу за допомогою перцепції геометричного ритму.

Повертаючись до “секретів” поетичної творчості “Чернігівських Афін”, знову згадаємо Іоанна Величков- ського. Він є автором численних панегіриків, епіграм, курйозних та ліричних віршів релігійного і світського змісту, а також є перекладачем, теоретиком фігурного віршування. Його практична поетика “Млеко...” [1] побудована виключно на теорії курйозного віршування. Тезаурусна “скарбниця” його естетики дивовижності призначалась для того, щоб створювати, по-перше, “штучки поетицькі” рідною мовою, а по-друге, - уславлювати Бога, Богородицю й святих віршами у такий бароково курйозний, “чудернацький” спосіб, використовуючи концепти і перцепти відповідного тезаурусу.

У своїй бароковій поетиці як практичній частині до теорії художньої творчості Іоанн Величковський систематизував наступні “курйозні” вірші: вірш-відлуння, вірші-паліндромони (раки: літеральний, словний, пре- кословний, чворограністий, згоджаюючий), вірш порядний непорядок, вірш одноголосний, вірш одновідмін- ковий (каденцію), азбуковний вірш, акровірші чотирьох видів, жартовний вірш, вірш-анаграму, вірш-протей. Усі вони складають тезаурус форм курйозного віршування, а відтак, жанрову основу літературної “естетики дивовижності”.

Проаналізувавши їх зміст та форму, акцентуємо увагу на їх ненав'язливій дидактичності та глибині роздумів щодо людського існування, що через жартівливо- ігрову та напівігрову форму налаштовують читача у дусі православної традиції на світоглядно-естетичне переосмислення сенсу людського життя. Парадокс: з першого погляду таке віршування є ніби пустощі, але поверхневий, інформативно-образний шар проривається, коли людський розум сягає глибинного світоглядного шару, в якому місця ігровим пустощам вже немає. Розгадка цього криється в українській жартівливій вдачі, яка за допомогою веселого гумору дозволяла знаходити вихід з важких життєвих ситуацій і допомагала не впасти у відчай. І напучення в Україні нерідко роблять у вигляді жарту. Адже і назва збірки - “Молоко від вівці, пастирові належне”.

Християнин має “рятуватися” поміж страхом та надією: не впадати у відчай, але й не забуватися, хто ти є перед Богом і людьми, тобто не бути зверхнім, пихатим та нахабою. А невимушене, делікатне, жартівливе напучення часто краще сприймається людиною, ніж суворе напучення з “тиском” (дидактичне моралізування).

Іоаникій Галятовський також залишив нащадкам практичну поетику, в якій використано виключно курйозні вірші: дві енігми-загадки, анаграму, паліндромон (раковий вірш), логогриф, хроностикон та акровірш [13]. Згідно з його думкою, будь-яка духовна галузь людських знань або будь-який науковий факт може слугувати об' єктом, на основі якого можна складати похвали Богородиці. Тому він радить представникам усіх тогочасних наук (астрологам, геометрам, арифметикам, філософам, теологам, медикам, риторам, музикам, граматикам, художникам) складати віршовані похвали, виходячи з предмета своєї науки. У сукупності такі вірші-похвали є “скарбом з вільних наук” (витончених наук). Отже, поет синтезує знання різних наук, виокремлюючи з них потрібні образи-символи - тезау- русні концепти, які слугують “матерією” для складання віршів [див. там само].

Отже, поетики Іоанна Величковського та Іоаникія Галятовського мають виключну цінність для реставрації естетичного тезаурусу українського Бароко, оскільки: 1. Вони репрезентують так званий “слов'янський вірш” різними мовами, наприклад, “Скарб похвали” - старо- польською, а “Млеко” - староукраїнською (і церковнослов'янською). 2. Вірші, що містяться в них, належать до силабічної системи барокової поетики і вітчизняного віршування. 3. Вказані поетики репрезентують бароковий курйозний вірш, в якому конструктивним принципом виступають синтез вільних наук та синестезія зору та слуху. 4. Вони демонструють барокове концептивне мислення, побудоване на символічній метафорі. 5. “Скарб похвали” та “Млеко” розкривають глибоке розуміння калістики слова (тобто, краси художнього слова), в т.ч. його внутрішньої форми (про яку згодом писав О. Потебня). Останнє є невід'ємною частиною культури українського Бароко з його риторичною і поетичною атрибутикою, “культурою творення текстів у поетичних формах”. 6. Ці поетики підводять нас до естетичного розуміння механізму творення тезаурусних образів-концептів, коли, завдяки глибокому усвідомленню внутрішньої форми слова, один художній образ- символ зціплюється з іншим, немов нанизуючись один на одний, утворюючи мисленне “намисто” або “мереживо”. 7. Як підсумок цього естетичного “синтетизму”, виникає цілісний художньо-мисленнєвий образ, в якому кожний його елемент “випромінює” сенси барокової мальовничої образності.

Мальовнича ж образність, згідно з думкою О. Лосєва, то є “поверхнево-площинна конструкція, котра приваблює (привертає) нашу увагу як цілком самостійна та самодостатня даність і котра завжди являє собою зовнішньо відчуттєве вираження того чи іншого внутрішньо даного духовного життя” [4, с. 223]. Оскільки ця мальовнича образність у поезії подається через калістику слова, то можливо говорити про естетику словесного буття. Останнє, за О. Лосєвим, - це “певного роду переломлення мислення в цілях розуміння дійсності” [4, с. 224], зокрема в художньо-поетичній та естетичній сугестії. бароковий поетика естетичний тезаурус

З точки зору естетики дивовижності в контексті барокового принципу movere-delectare-docere (зворуши- ти-розважати-повчати) курйозне віршування: 1) привертає до себе увагу незвичною, чудернацькою формою та заохочує до співавторства (читач “йде” за автором, вводячи у дію конструктивно-евристичні механізми художнього мислення); 2) курйозні вірші апелюють до реалізації ігрової діяльності людини, тим самим сприяють психологічній релаксації; 3) у такого роду віршах присутній також елемент повчання, в чому виявляється їхня дидактична роль; 4) через повчання читач піднімається до пізнання, тобто виходить на гносеологічний рівень функціонування мистецтва; 5) розважальний момент реалізується через гру, через співтворення нової естетичної реальності на основі бароково-кончетової “раціональної чуттєвості”; 6) наступний крок - момент естетичного споглядання як складова художньої творчості та сприйняття; 7) у результаті співтворчого переживання художньої образності сприймач відчуває “веселіє серця”, “втіху” - тобто естетичну насолоду в тезаурус- них термінах українського Бароко.

Таким чином, представники ЧЛФК та українського Бароко в цілому для реалізації барокового принципу movere-delectare-docere (зворушувати-розважати-

повчати) у процесі поетичної творчості ретельно ставились до семантики і калістики слова, враховуючи його тезаурусне значення і внутрішню форму. В результаті конституювалася єдність семіосфери та естетосфери художнього образу, впливаючи на сприйняття і переживання створеного образу. Відтак, тезаурусний зміст і внутрішня форма барокового поетичного слова була тим евристичним простором, де сходяться “ноезис” та “естезис”.

Невипадково в тогочасних навчальних курсах з поетики та риторики містилися додатки з готовими сентенціями та символами, якими могли скористатися поети та ритори під час студій і подальшої творчої роботи з текстами.

Бароковий художній образ, майстерно створений твір в цілому естетично впливає: по-перше, на емоційно-чуттєвий стан людини, коли, наприклад, “від веселих слів оратора на обличчі слухачів розцвітає веселість, від жахливих слів виступає блідість, від жалісливих слів виступають сльози” [9, с. 122]; по-друге, на духовно-синергійний образ людини, її анагогічне піднесення та релігійно-естетичний катарсис; по-третє, на розуміння біблійної герменевтики засобами мистецтва через знаково-символічну природу самого слова та використання тезаурусних образів-символів.

Все це підтверджує, що діячі вітчизняного Бароко, так само представники ЧЛФК, втілюючи естетичний дискурс у художню практику, глибоко розуміли суть символу, природу евокативності в мистецтві. Вони часто використовували принцип символізму в своїй творчості, в тому числі поетизуючи християнські догмати. У такий спосіб вони втілювали основні ідеї барокової поетики як протоестетики, про що, наприклад, красномовно говориться в словах митрополита Антонія Сурозько- го: “Показується щось земне для того, щоб вказати на щось небесне; показується щось, що можна схопити почуттями, для того, щоб вказати на те, що можна пізнати тільки в самих глибинах людини і найбільш глибоким сприйняттям” [7, с. 18]. Відтак, ставало можливим трансцендувати через художньо-поетичну образність від “дольного” до “горнього” та осягнути всесвіт у всій його духовно-естетичній повноті й досконалості, дивовижності та містеріальності.

Отже, за допомогою тезаурусних ідей та образів бароковий митець слова створював художню реальність, якій притаманний модус естетичного через “раціональну чуттєвість”, що конституювалася у точці перетину світоглядного кордоцентризму та раціоналізму. Тут естетичні виміри поетичної творчості виявлялися через майстерність (техне) та твір (ергон) автора-митця та сприйняття реципієнта (естезис). А бароковий тезаурус поетичної творчості виступав, відтак, правдивою “скарбницею” естетики дивовижності, в якій розкривалося “чудне-а-містеріальне”, - сутнісна риса українського Бароко.

Список використаних джерел

1. Величковський І. Твори / І. Величковський ; [Вступ. ст. С. І. Маслова, В. П. Колосової, В. І. Крекотеня]. - К. : Наук. думка, 1972. - 191 С. (Пам'ятки давньої української літератури).

2. Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний) / М. Довгалевський. - К. : Мистецтво, 1973. - 434 с.

3. Історія української естетичної думки / за ред. В. Личковаха. К. : Центр учбової літератури, 2013. - 388 с.

4. Лосев А. Ф. Эллинистически-римская эстетика І-ІІ вв. н.э. / А. Ф. Лосев. - М. : Изд-во МГУ, 1979. - 416 с.

5. Макаров А. Світоч барокової культури / А. Макаров // Слово і час. - 1993. - № 10. - С. 3-13.

6. Маслюк В. П. Латиномовні поетики та риторики ХУІІ - п.п. ХУІІІ ст. та їх роль в розвитку теорії літератури на Україні / В. П. Маслюк. - К. : Наук. думка, 1983. - 234 с.

7. Митрополит Антоний Сурожский. Таинство любви / Антоний Сурожский, митр. // От любви к любви. - М. : Образ, 2005. - 125 с.

8. Мойсієнко А. Візуальна поезія сьогодні / А. К. Мойсієнко // Традиції модерну і модерн традицій. - Ужгород : ВАТ “Патент”, 2001. - С. 19-41.

9. Прокопович Ф. Філософські твори : у 3 томах. - Т. 1. - Про риторичне мистецтво / Феофан Прокопович. - К. : Наук. думка, 1979. - 512 с.

10. Ткаченко О. П. Курйозна поезія в українській бароковій літературі : автореф. дис. ... канд. філол. наук : 10.01.01. / О. П. Ткаченко ; [Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка]. - К., 1999. - 20 с.

11. Чернігівські Афіни / передм., упор. текст. матеріалу, ко- мент. до нього А. Макарова. - К. : Мистецтво, 2002. - 288 с.

12. Cunabula erudita. - 1734-1736. (ЛННБ ім. В. Стефаника (ВР). - Ф. 3. - № 747. - 223 арк.).

Анотація

На матеріалах “Чернігівських Афін ” проаналізований тезаурус барокової поетики як “скарбниці” естетики дивовижного, “чудного-а--містеріального” в українській культурі. Основна увага приділена поетиці і аналітиці курйозної та фігурної поезії, які фокусують у собі питомі риси та естетичний тезаурус стилю українського бароко.

Тезаурус барочной поэтики как “сокровищницы” эстетики удивительного на материалах “Черниговских Афин” (вторая половина ХУІІ -- первая половина ХУШ в.)

На материалах “Черниговских Афин ” проанализирован тезаурус барочной поэтики как “сокровищницы ” эстетики удивительного, “чудного--а-- мистериального ” в украинской культуре. Основное внимание уделено поэтике и аналитике курьезной и фигурной поэзии, которые фокусируют в себе важные черты и эстетический тезаурус украинского барочного стиля.

Thesaurus of the Baroque poetics as “treasury” of aesthetics of the miraculous on the materials of “the Chernihiv Athens” (the second half of the ХУІІ -- the first half of the ХУШ centuries)

Thesaurus of the Baroque poetics as “treasury” of aesthetics of the miraculous in the Ukrainian culture is analyzed on the materials of “the Chernihiv Athens”. The main emphasis is placed on poetics and analytics of curious and figurative kinds of poetry that focus on the main features and aesthetic thesaurus of the Ukrainian baroque style.