Своєрідність нарисового жанру та його співвідношення з іншими документальними жанрами

Ключові слова: нарис, документалізм, факт, жанрологія, "позародові форми".

Рассматриваются особенности существования и функционирования жанра очерка. Подчёркивается, что он имеет "гибридную", внеродовую форму жанровой модели, в которой синтезируются описания и публицистические размышления, художественный вымысел и документализм.

The article discusses the features of the existence and functioning of the genre of the essay. Emphasizes that the essay has a "hybrid" form vnerodovuyu genre model in which descriptions are synthesized and journalistic reflections, fiction and documentalism.

Нарис - неканонічний жанр відносно пізнього походження, що орієнтується на реальність. Його жанрово-стильові особливості обумовлені естетикою факту, установкою на достовірність оповіді. Водночас нарис, звичайно ж, входячи в жанрові системи і літератури, і журналістики, розвивається разом з ними, підкоряючись їх законам. Як відомо, жанри є формою існування літератури в часі. Вони "створюють передумови для історізації літератури і тільки тому й самі перетворені залежно від загальнокультурної діахронії" [8, с. 14].

Метою статті є розгляд жанрового принципу вивчення нарису, що дає можливість показати його в органічному поєднанні естетичного та соціально-функціонального аспектів.

Сутність нарису досі не визначена, породжує різні тлумачення, суперечки і трактується дослідниками по-різному. "Що ж таке нарис? Жанр художньої літератури чи напівбелетристика?" - з'ясовував В. Канторович [4, с. 30]. І. Янська і Е. Кардін відзначали, що нарис рухливий і багатоваріантний, "занадто часто змінює шкіру і швидко оновлюється" [14, с. 29]. Науковці нерідко відзначають "проміжність", "синкретизм" нарису, який об'єднує різні жанрові імпульси, і відносять його до "міжродових" форм. Скажімо, В. Халізєв виділяє "...групи творів, які не повною мірою мають властивості епосу, лірики чи драми...", зараховуючи до них насамперед нарис [12, с. 355]. Складність вивчення цього жанру й обумовлена його "гібридною" формою, особливостями жанрової моделі, що передбачає синтез опису та публіцистичного міркування, художнього вимислу і документалізму. Звичайно, визначення жанру не може зводитися до виявлення лише тільки тих ознак, які притаманні одному з родів літератури, але родова домінанта все ж має бути позначена. Вважаємо, що нарис є жанром оповідної прози, якій властивий певний принцип взаємодоповнюваності двох протилежних позицій автора стосовно зображуваного, які, на думку Н. Тамарченко, мають бути "максимально дистанційованою и максимально "наближеною" до події" [9, с. 241]. Дослідник наголошує, що ситуація розповідання в епіці - "постійне розв'язання фундаментальної для неї суперечності між полярними можливостями: обмеженою причетністю до події (внутрішня, "драматична" позиція суб'єкта) і безмежною від нього відстороненістю (позиція "епічної об'єктивності"), між "приватною" зацікавленістю і байдужою загальністю" [9, с. 243]. Органічна причетність до подій, "зовнішньої реальності" і епічна відстороненість від них, безсумнівно, властиві й нарису як його родові риси, що не виключає в ньому публіцистичності, тобто висвітлення важливих моральних і соціальних питань.

Проблема жанру нарису, як і загалом жанрології, вичерпного висвітлення ані в теоретичному, ані в історичному аспектах досі не отримала. Звичайно, зараз спроби жорсткого регламентування жанрових структур сприймаються як певний анахронізм і встановити жанрову приналежність сучасних літературних творів непросто, адже жанри розрізняє "не наличие в произведениях одного какого-нибудь признака, а непременно совокупность множества отличительных признаков, взаимодействующих между собой в разных комбинациях, притом в разные периоды - по-разному" [4, с. 30]. Останнє важливо: у структурі певного жанру щоразу активізується ряд ознак, пов'язаних з його місцем і функцією в жанровій системі, що склалася історично. Разом з тим "пам'ять жанру" (М. Бахтін) зберігає основи його інваріанта. Стійке уявлення про жанр є необхідною сполучною ланкою між читачем і автором, умовою тієї "конвенції", яка об'єднує їх в єдиному культурному комунікативному просторі. Для письменника і журналіста жанр - це спосіб художнього мислення, а для читача - сукупність певних формально-змістовних ознак, що викликають оцінку-відгук, яка відповідає чи не відповідає "жанровим очікуванням". Жанроутворення має свою внутрішню логіку, яку автор твору свідомо чи неусвідомлено співвідносить з поставленим завданням, втілюючи надіндівідуальний досвід, і нарис у цьому відношенні нічим не відрізняється від інших жанрів оповідної прози. Сучасна наукова думка про природу літературних жанрів коливається в широкому діапазоні - від повного заперечення будь-якої жанрової визначеності в дусі постмодернізму до визнання провідної ролі жанру і в історичному розвитку літератури, і в її синхронному функціонуванні. Вважаємо актуальним дослідження парадоксальної природи нарису, що припускає зчеплення та інтегрування документалізму і художності, суб'єктивності суджень і вірності фактів, ліричної сповідальності й точності опису. Проблеми, пов'язані з феноменом "невигаданої" прози, потребують поглибленого вивчення і привертають увагу сучасних дослідників.

Постмодернізм стверджував віру в специфічну реальність вимислу, втіленого в тексті: "Все - тільки текст" (Ж. Дерріда). З цього погляду література не є "наслідуванням життя". Прагнучи вийти за рамки класичного логосу, естетика постмодернізму принципово не розглядає співвідношення літератури і дійсності. Ланцюг текстів у такому тлумаченні стає низкою самовідображень, в якій немає місця реальності, а отже, не залишається місця нарису, нерозривно пов'язаному з позахудожньою реальністю. Проте після чергового кризового витка художньої свідомості реальність була відновлена у правах, і нарисовий документалізм виявився затребуваним. Популярна сьогодні література non-fiction успадковує і розвиває багато рис класичного жанру нарису, і одвічна проблема взаємозв'язку мистецтва і дійсності знову привертає увагу науковців.

Нарис - жанр складний і багатогранний. Більшість його дослідників підкреслювали, що він містить у собі реальну, достовірну інформацію про певні явища, події, ситуації. І здається, що мірилом правди є свідчення очевидця, дійсні факти і події. Такі уявлення про нарис співзвучні з естетичною концепцією "мімесісу", коли література розглядається як наслідування, імітація дійсності. І, отже, передбачається точне, "правдиве" її зображення. Але, як відомо, художня правда далеко не завжди адекватна правдоподібності. Якби вдалося перенести будь-яке явище цілком із життя на витвір мистецтва, то воно втратило б істинність і не стало б художньою правдою. Автор нарису як митець прагне проникнути в таємний зміст явищ дійсності. При всій точності, достовірності зображення важливе відчуття цілого, його сенсу, сутності. Хоча, звичайно ж, у нарисі типізація досягається насамперед відбором конкретних, найтиповіших фактів самого життя та їх яскравого відображення. Документальна література, незважаючи на свій солідний "вік", досі не отримала скільки-небудь визначеного статусу. Жанри, що входять до її складу, тлумачаться вкрай суперечливо, а жанрова визначеність нарису завжди викликала полеміку.

Причина - його "гібридність", проміжне положення серед канонічних жанрово-родових форм, поєднання документалізму, публіцистичності та художньої вигадки. Зокрема, В. Короленко, говорячи про нарисову творчість Г. Успенського, підкреслював, що той працював за допомогою "суміші образу і публіцистики" [6, с. 15]. У принципі, в такий спосіб - "сумішшю" образу і публіцистики - створюється будь-який нарис. Але в яких пропорціях? "На жаль (вірніше, на щастя), - вважає М. Щеглов, - нарис - така різноманітна і варіативна форма, що лише найзагальніші <. .> визначення можуть хоч як охопити його у всіх якостях" [13, с. 18]. М. Глушков, також підкреслюючи "важковловиму" жанрову сутність нарису, все ж дає йому таке визначення: "У розмаїтті змісту і форми, в способах синтезувати в собі у всіляких співвідношеннях якості наукового дослідження, публіцистики і всіх родів художньої літератури, нарис -"найуніверсальні- ший" і водночас найаморфніший, важковловимий для літературознавчих дефініцій жанр" [2, с. 199]. Для нарисовця об'єктивна реальність існує в такій самій мірі, як і для будь-якого іншого автора, але головним жанроутворюючим принципом тут є насамперед документалізм. У визначенні нарису, як правило, підкреслюється його документальна основа, пізнавальне значення, але визнається і наявність художнього вимислу. "Документальна література більше ніж будь-який інший різновид художньої творчості, має здатність інформувати, розтлумачувати, вносити ясність, залишаючись разом з тим галуззю, де припускаються фантазія, уява. Не тільки припускаються, але підключені до вирішення нагальних смислових та естетичних завдань" [14, с. 13-14].

Складно визначити і родову форму нарису. В. Халізєв виділяє групу творів, які не повною мірою володіють властивостями епосу, лірики чи драми, і називає їх "позародовими формами". І насамперед дослідник визначає нарис [12, с. 317]. Для нього як порівняно нової і нетрадиційної форми характерний своєрідний синкретизм. До найзагальніших рис цього жанру можна віднести домінування опису, однак саме співвідношення опису та міркування і його форми в певному тексті можуть різнитися. Відмінні за своєю суттю форми мислення - понятійне і художнє - синтезуються в нарисі, що й зумовлює його двоїсту природу. В ньому можуть співіснувати і власне оповідне начало, і елементи сценки, і статистичні викладки, і публіцистичність. Нарис охоплює не тільки описові елементи (портрет, пейзаж, предметний "інтер'єр"), а й розповідь про динамічні деталі, дії персонажів.

Жанр нарису різноманітний. Його межі досить широкі, щоб умістити всі види, і в водночас досить визначені, що дає змогу не змішуватися з іншими жанрами. Зазвичай нарис визначається як невеликий художній твір, в основі якого лежить відтворення реальних фактів, подій, осіб. Він перебуває на стику художньої літератури і публіцистики, а межі, що відокремлюють його від інших епічних жанрів, досить умовні й рухливі. Завдання нарису полягає в тому, щоб інформувати про що-небудь читача, зображати і роз'яснювати значні й цікаві явища дійсності. Як правило, він тісно пов'язаний з нагальними потребами сучасності. Нарисовець може використовувати наукові відомості (зокрема, широко застосовується статистика), але аналіз і вивчення дійсності в нарисі не можна в буквальному сенсі ототожнювати з науковим дослідженням. Більшою мірою нарисовець апелює до почуття, створює художні образи, що мають особливу емоційну переконливість. Варто враховувати також, що і документальний нарис передає факти суб'єктивно. Л. Гінзбург свого часу писала про необхідність розмежування понять "фактична точність" і "установка на справжність". Тільки остання, на думку автора статті, абсолютно необхідна в документальній прозі [1, с. 38]. Дослідниця справедливо вважає, що "література вимислу", черпаючи свій матеріал з дійсності, вільно трансформує його. Документальна ж література функціонує за іншими законами: достовірність факту і художній вимисел співіснують у ній на рівних правах. жанровий нарис художній вимисел документалізм

Будь-якому художньому образу притаманна концептуальність, однак у творчій практиці вона має різні форми. У нарисі концептуальність завжди відкрита й очевидна, що зближує його з публіцистичними жанрами. Разом з тим автор нарису в меншій мірі, ніж, скажімо, автор оповідання, користується правом на відхід від первинної реальності, на переінакшення дійсності. У нарисі використовується саме той фактичний матеріал, який має внутрішній потенціал, можливість його втілення в документально-образну єдність. До того ж обмежена свобода прояву персонажів, розгортання в ході сюжетної дії їх характерів; особливості психології розкриваються тільки у зв'язку з тією проблемою, яку розробляє автор нарису. Розвиток сюжету в ньому визначається послідовністю описів, спостережень, аналізу явищ соціальної дійсності, після завершення якого закінчується і нарис. Чітке співвідношення частин твору, найбільш раціональне в плані художності їх розташування і здійснення творчого задуму, - це саме ті якості, які притаманні композиції й інших літературних жанрів. Але значення перелічених рис композиції в нарисі зростає завдяки тому, що сюжет побудовано на зіставленні і протиставленні персонажів, певною мірою здійснюється публіцистичне дослідження за допомогою авторської оцінки описуваних фактів. Її носієм у нарисі виступає авторське "я".

Образ автора-оповідача або героя-оповідача (автора-персонажа), що вивчає і роз'яснює побачені ним події і факти, досить умовний. Проте завдяки йому "понятійна думка входить у нарис не прямо - від імені автора, а через посередництво образу персонажа" [5, с. 56]. Таким чином, у нарисі немає традиційного розвитку сюжету із зав'язкою, розв'язкою тощо, характерного для творів белетристики. Ще раз підкреслимо: нарису притаманна постійна присутність на першому плані учасника, що роз'яснює, коментує, узагальнює події. При цьому автор, як правило, не тільки наводить документальні факти, а намагається розкрити психологію героїв. Однак існує й інша точка зору: нарис взагалі не повинен зображувати людину в її психологічних переживаннях, він покликаний лише контурно намічати всі соціально-політичні моменти. Зокрема, Б. Удодов вважає, що в нарисі образи людей "займають підлегле положення", і не характер, а справа (факт, подія, явище, проблема) є його основним предметом [10;11].

Іноді недооцінка ролі особистості як предмета художнього зображення вбирається в певну специфічну рису жанру, що може висвітлювати яку-небудь одну грань характеру, підпорядковуючи її основному ідейному задуму. З подібним твердженням важко погодитися, адже завдяки художньому образу в нарисі можуть виникати нові думки, асоціації, що сприяють поглибленню аналізу дійсності. Талановито написаний художній нарис завжди передає "почуття нового" і є, за словами Л. Нікуліна, найціннішим історичним і людським документом [7, с. 84]. Можна говорити про перетин нарису з жанрами історичного роману, мемуарів, щоденників, побудованих на документальних свідченнях очевидців, записах, спогадах, які містять нову інформацію, що пояснює інтерес до творів цих жанрових форм. На відміну від мемуарів і хронік, нарис орієнтований на усвідомлення сучасності, а мемуари, хроніки та інші форми оповідають про минуле, проте в будь-якому випадку автори звертаються і до найбільш типових проявів часу, і до унікальних, раніше невідомих фактів. Прикладами можуть служити "Письма русского путешественника" М. Карамзіна, "Очерки бурсы" М. Пом'яловського, "Окаянные дни" І. Буніна, "Несвоевременные мысли" М. Горького та багато інших. Талановитість оповідача притягує до себе читача і зумовлює виникнення двостороннього зв'язку між автором і реципієнтом, що пояснюється як обивательським інтересом до порушеної теми, так і авторитетом письменницької особистості. Отже, одним із пріоритетних завдань документалістики є відображення інтелектуальних, психологічних переживань особистості, що виникають при зіткненні з дійсністю.

Журналістська термінологія багато в чому запозичена з літературознавства та мистецтвознавства, що природно, оскільки твори журналістики - це свого роду і твори літератури, адже будь-яка інформація є насамперед текстом. А текст, як правило, створюється за певними жанровими законами. Журналістика розглядає жанр як форму відображення дійсності, що має низку відносно стійких ознак. І в цьому випадку таке визначення загалом збігається з літературознавчим. Однак потрібно зазначити й відмінності, до яких передусім належить обсяг поняття "реальність" у літературі та журналістиці. У літературі воно дещо ширше, оскільки різні письменники цим терміном можуть позначати далеко не одне й те саме. Тому в художньому творі під реальністю можна мати на увазі те, що дійсно існує, що, так би мовити, "можна помацати", що належить до сфери буття і, нарешті, те, що є плодом фантазії митця, яка не спирається на які б то не було реалії. А в журналістиці "в основу жанрового розподілу покладено не тільки ступінь типізації, а й враховано також спосіб відображення дійсності, функціональні особливості певних передач, їх частин, тематичну своєрідність технічних умов, наприклад телепередач" [3, с. 9]. Передбачається, що в журналістських жанрах може бути присутнім домисел, потрібний для реконструкції певного явища, а не вигадка (як відомо, факт - недоторканний, коментар - вільний). Однак установка на достовірність завжди присутня в документальному нарисі. Підкреслимо: лише установка, а не сама вірогідність. Оскільки жанр чітких меж не має, то й говорити про нього як про стале утворення не доводиться, можна лише погодитись, що жанрова система як в літературі, так і в журналістиці ще далека від своєї завершеності. Треба визнати, що остання намагається чітко розподілити жанри відповідно до характеру подачі інформації за трьома групами - інформаційні, аналітичні та художньо-публіцистичні. Але це лише прагнення, оскільки в журналістиці будь-яке повідомлення має на увазі інформацію незалежно від того, в якому жанрі вона представлена. У зв'язку з цим зазначимо, що зараз формується нова типологія, в якій групи жанрів мають дещо інші позначення, а саме: оперативно-новинні, оперативно-дослідні, дослідно-новинні, дослідні та дослідно-образні. Проте ця типологія майже не розроблена, та й відносити нарис до "дослідницько-подібної" групи жанрів якось незвично.

Сьогодні нарис відійшов на "другий план". Суперечки з приводу його приналежності до літератури або "чистої" публіцистики вже вщухли, а більшість дослідників жанру зійшлися в думці, що нарис - жанр художньо-публіцистичний, який поєднує в собі елементи публіцистики і белетристики. Однак основні риси нарису залишаються загальними для будь-якого типу цього жанру, для будь-якого його різновиду - це злободенність, документальна точність відтворення, невигадані учасники подій, реальні топоніми тощо.

Список використаної літератури