Художній наратив малої прози Володимира Дрозда

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди

Художній наратив малої прози Володимира Дрозда

А.В. Рябко

Протягом останніх десятиліть феномен наративу активно розглядається у літературознавчих дослідженнях як зарубіжних, так і вітчизняних науковців.

У світовій науці наратологія пройшла значний шлях розвитку і сьогодні вона набула статусу самодостатньої галузі з виробленою термінологією та методологією [3:3]. У вітчизняному літературознавстві є чимало досліджень, присвячених теорії оповіді (праці О. Капленко, М. Руденко, В. Сірук, О. Ткачука та інших), проте проблеми наратології в українській науці залишаються доволі актуальними. Творчість багатьох письменників розкрилася б у новому ключі, коли б для її аналізу була використана наратологічна методологія.

Одним з таких авторів, на нашу думку, є Володимир Дрозд, лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, премії Антоновичів, автор численних оповідань, романів, повістей, творчий доробок якого лише сьогодні отримує гідне поцінування у літературознавців та критиків. Яскравим свідченням цього є численні розвідки та дисертаційні дослідження, що з'явилися протягом останніх років (зокрема праці Л. Яшиної Міфо - поетика епіки В. Дрозда», О. Січкар «Проза В. Дрозда: психологічні аспекти», Н. Манюх «Поетика характеротворення у прозі В. Дрозда»). Серед найпомітніших літературних студій, що висвітлюють творчість письменника, варто виділити розвідки М. Жулинського, Г. Сивоконя, А. Погрібного, П. Майданченка, В. Дончика, С. Андрусів, Ю. Бадзьо та інших.

У своїх дослідженнях критики акцентували увагу на психологізмі, химерності, умовності та іронічності прози В. Дрозда, відзначали органічне поєднання у творах фольклорних елементів і актуальних проблем сучасності. Проте особливості оповідної манери письменника розглядалися лише принагідно, літературознавці фактично не зверталися до висвітлення наративної стратегії у прозі письменника і сьогодні ми не маємо ґрунтовних досліджень цього аспекту творчості В. Дрозда.

Метою нашої розвідки є аналіз художнього наративу малої прози письменника та виявлення особливостей організації оповідного простору.

Поставлена мета зумовлює завдання дослідження, а саме визначити особливості наративу в оповіданнях В. Дрозда, а також типи нараторів та види фокалізації у творах.

Зазначимо, що наративні принципи в українській літературі минулого століття зазнавали кардинальних змін, що були зумовлені суспільною ситуацією в країні. У 60-х роках ХХ століття сформовані у добу соцреалізма «класичні реалістичні розповідні прийоми з основною перспективою всезнаючого наратора» [1:40] вичерпали себе, і в літературі все більше спостерігався пошук нових оповідних форм.

Проза Володимира Дрозда завдяки обраній автором наративній стратегії виражала новаторську манеру письма, а звернення до умовних форм зображення дійсності допомагали йому вистояти в часи репресивної системи.

У творчому доробку В. Дрозда мала проза посідає важливе місце. У своїх оповіданнях і новелах митець пропонував інтелектуальний погляд на світ і людей, своєрідно порушував питання реальності буття, аналізував чуттєві порухи своїх героїв. Окрім філософського поглиблення, реалістичного творення, ліро-епічного погляду, мовного експериментування, у наративній структурі оповідань наявна особлива увага до соціальних тем і проблем. Кожне з оповідань В. Дрозда ілюструє пошуки письменником нових можливостей слова, розширення проблемно- тематичних обширів, сміливі експерименти з оповідною манерою.

Загалом малу прозу В. Дрозда можна поділити на дві групи: перша -- це твори, що позначені реалістичним струменем, подекуди автобіографічні (оповідання «Колесо», «Злодій», «Крик птаха у сутінках», «Кролик» та інші) і друга -- твори «химерні», що насичені фольклорно-міфологічними, містичними елементами (найбільш яскравими зразками є «Сонце», «Пори року», «Ворон», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало»).

Спробуємо розглянути найбільш яскраві, на нашу думку, оповідання з позицій наратології.

Оповідання «Колесо» із присвятою «Батькові» відкриває двотомне видання творів письменника і подає моменти життя батька письменника -- Григорія Дрозда. Основну функцію у наративній стратегії письменника виконує гетеродієгетичний наратор. Оповідь подано через модус спогадів, внаслідок чого художня канва твору -- суцільний розлогий аналепсис, що відбувається як наслідок дії асоціативного механізму людської пам'яті.

Наратив у оповіданні репрезентується з погляду міжособистісного конфлікту і залучає двох супротивних персонажів, де протагоністом виступає Терентій Верхуша, а антагоністом -- Панас Бруханда. Здавна між ними почалося протистояння: з того моменту, коли прийшов Панас до Терентія, щоб «роз- куркулити»: «Все забрав Бруханда. Голими стінами хата світить, порожніми кутками витріщилась. Двоє дитинчат на печі -- до голого череня припали, голівками -- на останній подушці. Зіп'явся Панас на лежанку, галіфе -- широке, чорне, з грубого ворсистого сукна -- півсвіту застує. Сіпнув подушку, голівки дитячі об черінь -- ой! Обірвалось щось у серці Терентія під той зойк, подався він, куди очі бачать, і довго бродив по землі, обминаючи село, аж поки не притих у серці глухий стогін череня» [2:36]. Навіть крізь роки на смертному одрі чув Терентій той стогін.

Оповідь уривчаста, відзначається фрагментарністю, наратор не подає нам усі подробиці тієї ситуації, що сталася між героями. У деяких епізодах читачеві доволі складно зрозуміти події, що відбуваються, адже причина протистояння спочатку невідома, і лише з розвитком оповіді через спогади кожного з героїв читач з'ясовує, що ж сталося.

Наратив в оповіданні не позначений чіткими часовими межами, адже автор вдається до прийому ретроспекції, відносить нас і до часів колективізації, і до років Вітчизняної війни. Усі події подано через спогади Терен- тія та Панаса. Так, Терентій Верхуша згадує як майстрував колеса, згадував усі запахи та звуки, що супроводжували цей процес, згадував, своє спокійне життя, добробут родини, згадував і те, як прийшов до хати Бруханда і все забрав.

Відправною точкою спогадів для Панаса стають слова Наталки Верхушихи: «Щоб тебе, Панасику, діти рідні так любили, як ти на людей зважаєш...» [2:34], після яких «як скам'янів Панас. І весну забув, і поле, і коней. Знала Верхушиха, куди вцілити» [2:34]. Згадував Бруханда своє життя, згадував усі ті моменти, за які каявся: і за дитячі голівки на рудому черені, і за власні хороми, і за те, як переховувала його жінка у роки війни, і за те, що у сорок третьому подався у партизани, а на село повернувся героєм і розпочав свій кар'єрний злет, і як потім униз котився.

Оповідь розгортається поступово, герої розкриваються через власні дії, спогади, переживання.

В оповіданні немає наскрізного сюжету -- воно складається з фрагментів, що подають читачеві події то з точки зору Терентія, то з точки зору Панаса. Такий авторський прийом дає підстави стверджувати, що у тексті застосовано можливості змінної внутрішньої фокалізації.

Наступні оповідання, що, на нашу думку, заслуговують окремої уваги, це «Білий кінь Шептало» та «Сонце». Одразу зазначимо, що обидва твори також є зразками внутрішньої фокалізації, проте герої, через сприйняття яких подано події, незвичні: у першому оповіданні це кінь Шептало, а у другому -- Дідько. Відзначимо, що у наратора такі герої не викликають подиву і він оповідає про них як про звичайних людей.

В оповіданні «Сонце» наративна ситуація має фольклорне підґрунтя: у творі вільно співіснують люди, Чорт, Відьма, русалки, Сон тощо.

За наративною структурою оповідання близьке до притчі, воно перейняте духом слов'янської міфології та язичництва, обстоює тезу щодо невідворотності добра. У тексті наявні аналепсиси, не такі розлогі, як у попередньому творі, проте вони теж несуть значне навантаження і допомагають уявити головного героя у цілісності та зрозуміти його внутрішні переживання.

Чорт вів тихе розмірене життя, оточуючий світ був йому байдужий, колись давно піднімав Сонце на небо, проте тепер, «відколи поселився в хатині, вподобав присмерки. Вкладався спати під ранок. Увечері його будили цвіркуни» [2:96], «десь опівночі Дідько чимчикував до млинівки -- змолоти тютюну» [2:97].

Дитина, народжена під час грози у його домівці, змушує Чорта прозріти у своєму відчутті того, що земля, як і людина, покликана народжувати нове життя. Він грівся біля колиски: «Од крихітного щойно народженого тіла віяло живим і чистим, наче полум'я червоної ружі, теплом. Тепло те, пестячи Дідькові долоні, розливалося по всьому тілу, розтоплюючи віковічну кригу душі: щось нове, незнане, дивовижне лоскотало й тривожило Чорта» [2:102]. І саме те нове почуття, народжене у душі, спонукало Чорта знову «піднімати сонце»: «Не шукав сенсу в пожертві, не думав, чи підніматиме хто сонце завтра. Знав одне: він мусить підняти його сьогодні -- хай дитинча, яке народилося вночі, побачить світло...» [2:105].

Отже, в оповіданні «Сонце» з позиції гетеродієгетичного наратора подається складний душевний світ героя, його внутрішня боротьба та пошуки власного призначення у цьому світі.

Осібно у малій прозі В. Дрозда стоїть оповідання «Білий кінь Шептало», у якому психологічно глибоко й майстерно подано проблему уніфікації людини, роздвоєння особистості й пристосуванства. Незвичність наративу цього тексту насамперед в тому, що основна проблема розкривається крізь призму сприйняття гордого білого коня Шептала, який під тиском зовнішнього світу змушений прикидатися сірим, бути таким, як інші.

З точки зору теорії наративу оповідання цікаве, адже змалювання гострих суспільних проблем того часу подано метафорично, оповідь відзначається гостротою та напруженим сюжетом, глибоким розкриттям внутрішнього світу героя через переживання, сподівання, спогади тощо. Так, зокрема, цікавими є прийоми ретроспекції, що використані у тексті і дають можливість уявити формування світогляду Шеплала: «То було дитинство, і пахло воно молоком та конюшиною. Потім вони до самого вечора паслись удвох на лісових галявинах та просіках, і мати розповідала про гордих білих коней -- його дідів та прадідів» [2:77-78].

Отже, проаналізувавши художній наратив оповідань В. Дрозда, можемо підсумувати, що мала проза письменника характеризується актуалізацією у текстах гетеродієгетичного наратора; заглибленням у внутрішній світ головних героїв, що виявляється у структурі наративу через внутрішню фокалізацію епізодів. Важливу композиційну функцію відіграють у текстах такі розповідні прийоми як ретроспекції, тобто повернення в минуле персонажів, за допомогою яких розширюється часовий вимір зображуваного, а внутрішній світ героїв подається у розвитку, у процесі становлення та формування.

Мала проза В. Дрозда засвідчує значне звуження зовнішнього дієвого кола зображуваного, зменшення числа дійових осіб. Її специфічність обумовлена зосередженням на психіці одного героя, який переживає процес становлення, хоче дізнатися про сенс людського існування загалом і свого зокрема. Художні засоби скеровані насамперед на відтворення внутрішнього стану особистості, а сам сюжет творів полягає у передачі найменших людських почуттів, настроїв, емоційних станів.

Література

фокалізація наратологія ретроспекція

1. Гурбанська А. Художній наратив автобіографічної прози Михайла Стельмаха / А. Гурбанська // Літературознавчі студії: Зб. наук. праць. -- К.: ВПЦ «Київський університет», 2013. -- Вип. 3 (38). -- С. 39-50.

2. Дрозд В. Вибрані твори: у 2 т. / В. Дрозд. -- К.: Рад. письменник, 1989. -- Т. 1: Оповідання. Романи. -- 462 с.

3. Ткачук О. Наратологічний словник / О.М. Ткачук. -- Тернопіль: Астон, 2002. -- 173 с.

Размещено на Allbest.ru