Концептуальна рефлексія модернізації в письменницькій спадщині Тараса Шевченка: світосистемний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концептуальна рефлексія модернізації в письменницькій спадщині Тараса Шевченка: світосистемний аналіз

Ірина Гречаник

Значну цікавість у наукових колах протягом останніх десятиліть продовжує становити російськомовна спадщина Тараса Шевченка (Кирилюк З., Брижицька С., Демчук Н., Терещенко В., Грицюта Н. тощо). Поряд із цим активно продовжується вивчення філософського аспекту творів Тараса Шевченка (переважно поетичних). Так, наприклад, О. Кулєшов вивчає зміст творчості поета структурований через відношення категорій людини і світу в результаті чого приходить до висновку, що основними рисами філософського навантаження творчості Шевченка є орієнтація на категорії людини, світу, України, Бога; визнання особливого духовного начала в людині, інтимність світогляду [3, с. 16]. Дослідниця А. Шестак, вивчаючи архетипи в поезії Тараса Шевченка, приходить до висновку, що сенс буття людського у всепрощенні, добротворстві й гармонійному існуванні серед собі подібних [7, с. 19]. М. Тарасова представляє у своїх дослідженнях інтерпретацію візуально-живописного компоненту у творчості Тараса Шевченка, де акцентує увагу на створеному ним образі Богоматері [6, с. 19].

Поряд із цим поза увагою науковців сьогодні залишаються філософські аспекти в прозовій спадщині Тараса Шевченка, зокрема принципи конструювання образів особистості.

Метою поданого дослідження є вивчити особистість у філософському аспекті, репрезентовану в прозових російськомовних творах Тараса Шевченка.

Окреслена мета вимагає вирішення низки завдань: дослідити російськомовні прозові твори письменника з позицій їх проблемно-тематичної організації; вивчити позиціонування персонажа у творі стосовно соціально-політичного середовища; окреслити схему світосистеми, актуалізованої у творах.

У світлі концептуальної рефлексії модернізації важливим для осмислення стає прозовий твір письменника «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», що був написаний в останнє десятиліття життя письменника (1855-1858 роки) і присвячений російському письменнику, громадському діячу Сергію Аксакову. Із «Щоденника» Тараса Шевченка відомо, що перша частина повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» була підтримана Сергієм Аксаковим. На написання цього твору Шевченка надихнули власне теплі взаємини із російським письменником та його родиною. У 1858 році Шевченко в листі до Аксакова зазначив: «Вы так сердечно дружески приняли мою далеко не мастерскую «Прогулку», так сердечно, что я, прочитавши ваше дорогое мне письмо, в тот же день и час принялся за вторую и последнюю часть моей «Прогулки» [1].

У першій частині «Прогулянки» Шевченко за допомогою прийому хронотопу дороги репрезентує життя, сучасну для нього дійсність. Треба зазначити, що імагологічно домінантним компонентом є сірі барви: «Стоит на пригорке себе над тухлым болотом старая, темная деревянная церковь, так называемая казацкая, т.е. постройки времен казачества. Три остмиугольных конических купола с пошатнувшимися черными железными крестами, и ничего больше. И все это так неуклюже, так грубо, печально, как печальна история ее неугомонных строителей» [5, с. 43]. У цих рядках спостерігаємо переплітання ключових мотивів твору: релігійного, історичного та сучасного для письменника. Три часопросторові форми в зазначеному описі поєднуються в одне ціле. Тут вперше крізь тло твору постає гострий соціальний контраст. Від початку натхненний Шевченко оповідає про весну та прекрасну погоду, яку він прагне зустріти не у великому місті, а десь ближче до природи. І він вирушає в подорож до своєї кузини, до Білої Церкви, проте в дорозі барви зображення різко змінюються, згущуються сірі тони, що є відгомоном сучасності. Отже, головною проблемою, виходячи з наведених вище рядків, є те, що сучасний для Шевченка світ набув епогею кризовості, і не те, щоб «вимагає» чи «потребує», а вже просто очікує на зміни, що постануть неминуче. Відбувається певна рефлексія очікування «новітнього», вивільнення закайданеного, очікування так званої відлиги, яка пришла, або от-от має настати.

Така рефлексія є продуктом доби Тараса Шевченка та впливом на нього російського філософського оточення. Згадаймо російські філософські віяння кінця ХІХ століття. У цей час відбувається зародження релігійно-філософського Ренесансу, в основі якого переплетення емпіризму та містицизму, раціоналізму та ідеалізму, опозиційності до існуючого режиму, перетворення філософії у функцію релігії з неприйняттям офіційного православ'я, передчуття приходу нового життя. У творі Тараса Шевченка відчувається зростання, загострення емоційного напруження безвихідності ситуації, нашарування низки проблем у мильну кулю, яка от-от має луснути, тягнучи за собою кардинальні зміни. Особливої уваги письменник надає духовному збіднінню народу, відчуженості його від джерела знань - літератури. Книжка у повісті постає як стійкий світлозабарвлений концепт: «Книги, которые принес мне всеведущий фактор, были взяты у нее [вдовы - І. Л] и, вероятно, за бесценок. В хозяйстве вдовы они были только лишнею тяжестью, да и покойник, как видно, не высоко ценил печатную мудрость: он книги даже не разрезал» [5, с. 21]. І далі головний герой твору наголошує: «Странным и ненатуральным покажется нам грамотный человек, существующий без книги! А ежели всмотреться в этого странного человека, то он покажется нам самым естественным» [5, с. 47] [...] «... а моя прекрасная родычка, или, яснее, кузина, у которой вся библиотека состоит из «Опытной хозяйки», переписанной каким-то не совсем грамотным прапорщиком. А как занесется о литературе, так только слушай. Другой, пожалуй. да что тут говорить про другого, я сам сначала уши развесил, да потом уже спохватился [...] как-то зашла речь о германской поэзии. Кроме Гете и Шиллера, она с восторгом говорила о Кернере; мне это понравилось, я и выписал сдуру экземпляр Кернера да и послал в деревню. Через год или больше случилось мне завернуть к ним мимоездом, и что же? Мой Кернер валяется под диваном, и даже не разрезанный [...], я в последствии узнал, она боготворила все, что имело какое-нибудь подобие военного, начиная от скромного ученого кантика до великолепного кавалерийского штандарта [...] при берлинском издании Кернера, которое она где-то видела, приложен портрет поэта в военном мундире, а мой экземпляр был другого издания» [5, с. 50]. Отже, спостерігаємо, що Шевченко робить акцент на здеградованості інтелігенції української нації, її поверхневості та розцяцькованості. Це також неминуче веде до соціальної кризи. Таким чином, система світу, пропущена крізь призму сприйняття письменника та відтворена очима головного персонажа твору, має кілька рівнів, що поступово занепадають: соціально-побутовий (життя жидів): живуть у занепаді, підлещуються до офіцерів та багатіїв, побут на межі руйнації; соціально-естетичний: несправжність інтелігенції, її поверхневість, зачерствілість, закритість у власному уявному світі; релігійний: занепад віри людей, відчуття неминучої кризи, відірваність від національної історії.

Зауважимо також, що поступово, починаючи з четвертого розділу, в повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» пробивається Шевченко-романтик: «Вскоре настала ночь, тихая, теплая и темная. Удивительная ночь! Красноватые звезды казались крупнее обыкновенного и как-то особенно прекрасно горели на темном фоне. Очаровательная ночь! Таким очаровательным ночам обыкновенно предшествует весенний дождь, а это не редкость в Малороссии. Жаль, что луны не было. А люблю я ее полную, круглую, румяную, перерезанную длинными золотыми тучками в каком-то обаятельном тумане подымающуюся над едва потемневшим горизонтом [5, с. 62]. Це певною мірою згладжує основне конфліктне тло твору, не даючи у такий спосіб загинути естетиці людського світовідчуття.

Згідно з теорією рефлексивної модернізації Тарас Шевченко у повісті уводить образ-провідник до нового майбутнього (у ХХ столітті таким образом стає певний менталіст, людина з особливими здібностями: лікаря, знахаря, звичайного сільського мешканця тощо). У Шевченка таким виступає лірник, що з'являється уві сні і символізує традиційність, обрамлену у новітнє високоідейне життя українського народу. Поряд з цим простір нового майбутнього письменник будує градаційно, поступово нашаровуючи фікспоінти: у хронотоп дороги-прогулянки (що сприяє знищенню будь-яких меж обов'язковості) час від часу вкраплюються фрагменти історичного часопростору, наприклад, звернення до церкви, збудованої козаками; розповідь про гетьмана Скоропадського, Богдана Хмельницького; підкреслення художньої неповторності народних дум «Іван Коновченко», «Сава Чалий», «Олексій Попович Пирятинський», «Втеча трьох братів з Азова», «Самійло Кішка». Саме на основі таких фікспоінтів поступово з'являється нова просторова форма: часопростір кардинального нового майбутнього, побудованого на ґрунті національної традиції. Головний герой вдається до діалогу з читачем на історичні теми: «Что же говорят пытливому потомку эти частые темные могилы на берегах Днепра и грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе» [5, с. 201]. У такий спосіб письменник підкреслює необхідність переосмислення сучасної для нього дійсності, провокує дискусію.

Ще однією ознакою рефлексії модернізації є підвищений інтелектуалізм оповіді. Так зі сторінок повісті Тараса Шевченка постають згадки про Гомера, Вольтера, Рюісдаля (Якоб Ісаакс ван Рейсдал, нідерландський пейзажист), Гвідо Рені (італійський живописець булонської школи), Вальтера Скотта, Каналетто (Джованні Антоніо Каналь, італійський художник 18 ст.), античні міфи про Фі- лемона і Бавкіду.

В інших російськомовних творах Шевченка також спостерігаємо рефлексію модернізації світу й особистості у ньому. Так, наприклад, у повісті «Княгиня» оповідь ведеться за допомогою прийому спогаду, відбувається рефлексія у минуле крізь призму окремішнього світобачення, що зумовлює розмиті межі об'єктивності опису подій, та водночас забезпечує потрійне переосмислення зображуваного: власне Микитівною (оповідачкою), слухачем (головним персонажем) та читачем із позицій сучасних морально-етичних устоїв.

Рефлексія модернізації тут проступає у дещо зромантизованому світлі: головна героїня розповіді тендітна та чуйна особистість - Катерина, яка підпадає під політику розрахунку власної матері та підкорюється їй заради щастя близьких. Власне образ Катерини - це образ світлого майбутнього, закритого в межах догм і канонів, скерованих меркантильними цінностями. Автор сам розуміє, що такій особистості (яка є яскравим прикладом національної душі) не вистачає імпульсу опору, вона не має алгоритму дій супротиву, а є «людиною божою», що своєю сутністю має дарувати щастя оточенню, забуваючи про щастя власне. Письменник закладає в зазначеному творі ідею зміни світу, розпочинаючи зі зміни самого себе.

Доля щирої інтелігентної особистості, що прагне щастя для інших, розкривається й у творі «Варнак». Але важливо звернути увагу, що у зазначеному творі проблема нової людини щільно вписується у гострий соціально-політичний контекст: «Каково же видеть ту самую безобразную нищету в стране, текущей млеком и медом, как, например, в этой землице благодатной? Отвратительно! А еще отвратительнее встретить межу этой ленивой нищеты обилие, а при обилии отвратительную грязь и невежество» [5, с.122]. Головний персонаж «Варнака» хлопець-інтелігент, який, рятуючи Марисю, стає вигнанцем суспільства та, створивши свою розбійницьку банду, чинить своєрідний протест існуючій системі. Це такий собі «шляхетний розбійник» із людяним світобаченням, який намагається порятувати суспільство від ярма та зачерствілих канонів. Він більше підготовлений до того, щоб нести свою проповідь у маси, але, подібно до героїні «Княгині», не має чіткого плану дій, в результаті чого змушений підкоритися системі.

Таким чином, рефлексія модернізації у Шевченка, на відміну від письменників ХХ ст., існує на емоційно-чуттєвому рівні, представлена у натяках, підсвідомо створених образах, що вписуються у загальне тло твору і не можуть мислитися окремішньо. Система світу, зображеного у творах, включає безліч елементів-натяків, які формують рефлексію модернізації, прагнення до відкидання канонів і догм та орієнтацію на новий курс людяності і самодостатності. Ця рефлексія не має окремого і чіткого завершеного уособлення в образі (як, наприклад, у письменників ХХ століття Бердника, Пастернака тощо), а стає філософською основою, підґрунтям для розгортання теми «другого пришестя», «божої людини», активно розвиненої у ХХ ст.

Література

рефлексія прозовий творчість шевченко

1. Грабович Г. Шевченко як міфотворець; Шевченко, якого не знаємо / Г. Грабович // Сучасність. - 1992. - № 11. - С. 100-112.

2. Кирилюк З. Російські повісті Тараса Шевченка (до історії створення) / Зінаїда Кирилюк. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.lit-iarmarok.in.ua/index.php7optioFcomcontent&task= view &id=583 & Itemid =39. - (Назва з екрану).

3. Кулєшов О. Відношення “людина і світ” у творчості Т.Г. Шевченка (на матеріалах західної української діаспори): автореф. дис. на здобуття канд. філол. наук: спец. 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії / О.В. Кулєшов - Д., 2002. - 19 с.

4. Немченко І.В. Шевченкова офіра: Статті та дослідження / І.В. Немченко. - К.-Херсон: Просвіта, 2008. - 179 с.

5. Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. / Т.Г. Шевченко - К., 2003. - Т. 3. - С. 9-187; 121-151.

6. Тарасова М. Візуально-живописний елемент у поезії Т. Шевченка: автореф. дис. на здобуття канд. філол. наук: спец. 10. 01. 01 „Українська література” / М. Тарасова. - Кіровоград, 2009. - 19 с.

7. Шестак А. Архетипи у поезії Т. Шевченка: автореф. дис. на здобуття канд. філол. наук: спец. 10. 01. 01 „Українська література” / А. Шестак. - К., 2009. - 19 с.

Размещено на Allbest.ru