Польська література в літературно-критичному дискурсі київських неокласиків

Размещено на http://www.allbest.ru//

Польська література в літературно-критичному дискурсі київських неокласиків

Наталія Котенко

Статтю присвячено питанню рецепції польської літератури київськими неокласиками. Проаналізовано інтерпретації творчості Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, «української школи» польського романтизму, окремих представників «Молодої Польщі» (Казимир Тетмаєр, Стефан Жеромський) та групи скамандритів у літературно-критичних студіях київських неокласиків.

«Європеїзм», засвоєння культурного досвіду різних національних літератур європейського ареалу, був одним зі складників модернізаційного проекту київських неокласиків. Серед різновекторних зацікавлень літературознавців київського осередку славістичний, зокрема полоністичний, напрямок студій превалював у Михайла Драй-Хмари та Максима Рильського. Рецепція польської літератури здійснювалася київськими неокласиками двома взаємопов'язаними шляхами - перекладацьким та літературно-критичним. польський література критичний міцкевич

Переклади київських неокласиків з польської літератури неодноразово ставали предметом уваги дослідників (Г. Кочур, Л. Сірик, В. Матвіїшин), найповніше висвітлено перекладацьку діяльність М. Рильського, досить ґрунтовно проаналізовано його літературознавчі розвідки з полоністики (Р. Радишевський, С. Пультер, С. Чорноус), студії ж М. Зерова та М. Драй- Хмари значно менше осмислювалися та інтерпретувалися (Я. Поліщук). Окремої праці, яка б характеризувала рецепцію польської літератури всіма представниками групи київських неокласиків, описувала їхній літературознавчий дискурс як цілісність, досі не було. Окрім того, угруповання неокласиків здебільшого розглядають вузько як «ґроно п'ятірне» чи шестірне (з поправкою Ю. Шереха щодо В. Петрова-Домонтовича), відтак поза увагою опиняється ряд менш відомих літературознавців з кола київської групи (С. Савченко, М. Могилянський, Б. Якубський та ін.), науковий доробок яких містить цінні студії зі славістики. Мета цієї розвідки - окреслити полоністичний дискурс літературознавчих праць київських неокласиків, з'ясувати особливості їхньої рецепції польського письменства, визначити домінантні теми й проблематику в критичній думці групи.

Михайло Драй-Хмара, пишучи 1929 року відгук на статтю Романа Якобсона «Про сучасні передумови російської славістики», констатував: «На Україні славістика завмерла зовсім. У Києві, Донбасі української культури, слов'янських дисциплін немає зовсім у жодному науковому закладі, якщо не рахувати маленького славістичного осередку, що є при катедрі мовознавства (в ІНО - Н. К). В Академії наук немає й досі комісії, яка досліджувала б

культурне життя західних та південних слов'ян» Драй-Хмара М. П. Творчий шлях Казіміра Тетмаєра // Драй-Хмара М. Літературно- наукова спадщина. - К. : Наукова думка, 2002. - С. 301.. Неокласик додавав: «Досить приглянутися до Польщі й до польського культурного життя, щоб переконатися в тому, що не вивчати польської мови, літератури, етнографії та історії - це недозволена помилка» Там само, С. 299.. Негативна оцінка М. Драй-Хмари стану полоністики і загалом славістики в радянській Україні дещо перебільшена, адже на сторінках харківського «Червоного шляху» друкувався полоніст В. Гнатюк, над дослідженнями польської літератури різних періодів працювала когорта таких вчених, як Є. Рихлік, С. Родзевич та ін. (детальний огляд персоналій та осередків української полоністики наводить Р. Радишевський Радишевський Р. П. Українська полоністика: проблеми, школи, сильветки. - К. : б. в., 2010. - 620 с. - (Київські полоністичні студії. - Т. 17). - С. 17.), та й самі неокласики, включно з М. Драй-Хмарою, активно займаються введенням польської літератури в український культурний контекст.

Романтична парадигма творчості не була такою близькою київським поетам неокласикам, як, скажімо, раннім модерністам, що перевідкривали для себе романтизм і брали його за орієнтир у власних естетичних шуканнях, хоча деякі поезії М. Рильського 10-х років Хх ст. та Юрія Клена вісниківського періоду все ж тяжіють до неоромантизму. Втім, як інтелектуали-філологи, київські неокласики досліджували історико-теоретичні питання українського романтизму і творчість окремих його представників, варто згадати студії М. Зерова, П. Филиповича, В. Петрова, М. Могилянського, Б. Якубського. Про німецький романтизм Г. Гайне писали О. Бургардт, Б. Якубський, про англійських романтиків Байрона й Шеллі - О. Бургардт, C. Савченко, про французький варіант романтизму В. Гюґо - В. Петров. Предметом студій київських неокласиків стають також літературні зв'язки польського та українського романтизму.

У курсі лекцій «Українське письменство ХІХ ст.» (1928) М. Зеров проводить компаративістичний аналіз основних положень «Книг буття українського народу» М. Костомарова та «Книг польського народу» А. Міцкевича Зеров М. К. Твори: В 2 т. - К. : Дніпро, 1990. - Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. - 601 с. - С. 140-144., два окремі розділи присвячує проблемі літературного пограниччя - «українській школі» в польському романтизмі, описує полеміку романтиків і класиків у Польщі, аналізує теорію романтичності К. Бродзінського.

Інтерпретуючи феномен «української школи», М. Зеров посилається на праці М. Грабовського, О. Брікнера, Ю. Третяка, В. Спасовича, Л. Козловського, М. Куліша, М. Дашкевича, В. Гнатюка. Неокласик називає кілька причин появи «української школи»: по-перше, зацікавлення українським фольклором: «Закликаючи поетів спиратися на народну творчість, польські романтики мусили скоро помітили бідність польського люду на історичні пісні та перекази <...> Шукаючи в народній поезії найяскравішого виразу свого духовного єства, намагаючись до неї наблизитися, поляки звертаються по допомогу до народності, яку до своєї прираховували» Там само, С. 108.; по-друге, суб'єктивний чинник - походження письменників з Кресів, «ніжне ставлення до України як до «приватної» вітчизни» Радишевський Р. П. Українська полоністика... Там само, С. 20.: «українські ж теми підказані були їм одночасно літературною теорією, як і безпосереднім почуттям одірваних од краю провінціалів, прив'язаних серцем до пейзажу, історії та побуту українського Правобережжя» Зеров М. К. Твори. Там само, С. 109..

До «української школи» київський неокласик зараховує «уманську групу» (Б. Залеського, С. Гощинського, М. Грабовського), представників «волинської групи» (саме поняття «волинська група» в нього, однак, не фігурує) - А. Мальчевського, Тимка Падуру, а також побіжно згадує Олександра Грозу та Михайла Чайковського. М. Зеров, переважно дуже стриманий в аксіологічним характеристиках, ревізіонуючи відгуки критиків (М. Грабовського, С. Гощинського, О. Брікнера) про поему А. Мальчевського «Марія», стверджує, що їхня оцінка занадто перебільшена: «Український краєвид, життєві обставини українські у польського автора - умовні і великою мірою вифантазувані» Там само, С. 112., подібно ж відгукується про образ України у Б. Залеського.

Негативно характеризуючи обізнаність читачів із творчістю «віщів» польського романтизму в Наддніпрянській Україні: «Міцкевич, Словацький, Красінський, блискуча романтична трійця 20-40-х рр. ХІХ в., часів повстання та еміграції - то для нас маловідомі, чужі ймена, справжня terra incognita» Зеров М. К. Українське письменство. - К. : Основи, 2003. - 1301 с. - С. 447., київські неокласики взялися власноруч виправляти ситуацію. 1927 року в перекладі М. Рильського вийшов друком «Пан Тадеуш» А. Міцкевича з його ж передмовою (над доопрацюванням перекладу неокласик працював до кінця свого життя) Рильський М. Т. Міцкевич // Міцкевич А. Пан Тадеуш. - К. : Слово, 1927. - С. V-XXXIV., ще раніше з'являється стаття «Адам Міцкевич і його «Пан Тадеуш». М. Зеров на прохання Київського шевченківського театру перекладає «Мазепу» Ю. Словацького (драму поставлено восени 1922 року, опубліковано 1926 року), працює над перекладом «Балладини». Лідеру неокласиків належить ґрунтовна розвідка «Юлій Словацький» Зеров М. К. Українське письменство. Там само, С. 447-455., в якій короткий виклад біографії супроводжується оглядом творчості романтика, особливу увагу приділено художній манері письменника, генетико-контактним зв'язкам Словацького з Байроном і Шекспіром, порівняно образи Мазепи в романтичній літературі.

М. Рильський постійно підкреслював необхідність залучення текстів А. Міцкевича до українського культурного дискурсу і закликав вчитися формальної майстерності на поемах польського «віща». Наголошення актуальності для сучасного читача творів класиків - це багато разів повторювана неокласиками теза, один із ключових моментів у їхній культурницькій програмі. М. Рильський з позицій рецептивної естетики говорить про інтенційність тексту та про актуалізацію читачем різних епох різних аспектів поеми А. Міцкевича Рильський М. Т. Міцкевич. Там само, С. VI.. На відкриття Рильського в інтерпретації Міцкевича вказував Р. Радишевський: «Новаторськими виявилися міркування Рильського щодо мелодійності творів Міцкевича, який зробив музику виразником своїх думок та переживань. <...> М. Рильський був справжнім майстром аналізу поетики Міцкевича. Свою основну увагу він зосередив на парадигмі «фантазій» поета, парадоксальності непоєднуваних топосів, способах «титанізації» образів, гіперболізації зображення світу, дивовижній вмілості перевтілення» Радишевський Р. П. Українська полоністика... Там само, С. 568..

До раннього українського модернізму неокласики, що самі, як це не парадоксально, на початках свого творчого шляху писали поезію в символістському та неоромантичному стилі, ставилися критично як до «недокровного», що не вповні втілив естетичну програму, не зміг подолати народництва і не вивів українську поезію з вузьких провінційних меж. Разом з тим, літературознавці київського кола уважно стежили за іншими національними варіантами європейського модернізму, виступали інтерпретаторами нових мистецьких віянь і впроваджували обговорення модерних літературних явищ до вітчизняного критичного дискурсу.

Рецепція творчості Казимира Тетмаєра, поета «Молодої Польщі», представника символістсько-декадентського напряму, була тісно пов'язана з теоретичним осмисленням київськими неокласиками модерністського проекту літератури. Я. Поліщук виділяє дві рецептивні хвилі К. Тетмаєра в Україні: першу - галицьку - влив його поезії на «Молоду Музу» та другу хвилю - наддніпрянську, що припадає на революційні та пореволюційні роки Поліщук Я. О. Художній світ Казимєжа Тетмаєра в українській інтерпретації // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Філологічні науки. - Кам'янець-Подільський : ПП Буйницький О. А., 2009. - Вип. 19. - С. 144-148. - С. 146.. Саме в другий період адаптації на українському ґрунті Казимир Тетмаєр потрапляє в поле зору київських неокласиків. 1917 року в Києві виходить друком збірка поезій у прозі К. Тетмаєра «За скляною стіною» в перекладах Антона Павлюка, про яку дуже критично в «Книгарі» відгукується Микола Зеров: переклади Павлюка «стилістично безпорадні», «кострубатими фразами» перекладач тільки псує тексти віртуоза форми Тетмаєра Зеров М. К. Українське письменство. Там само, С. 213..

Наприкінці 20-х років під тиском ідеологічної цензури змінюється сприйняття модернізму, який тепер вважається занепадницьким та ідеологічно шкідливим мистецтвом, відповідно українські перекладачі переключаються на прозу Тетмаєра Поліщук Я. О. Художній світ К. Тетмаєра в українській інтерпретації Там само, С. 146., а літературознавці наголошують соціальні аспекти його творів, близькі імпліцитному радянському читачеві. У передмові Михайла Драй-Хмари до збірки новел К. Тетмаєра «На скелястім підгір'ї» (1930) (один з текстів, до речі, переклав М. Рильський) помітні елементи вульгарного соціологізму: наприклад, твердження про те, що більшість текстів Тетмаєра, окрім татрянських оповідань, неспівзвучні радянській добі, переважно не мають «одвертої соціальної концепції» та мало не всі «навіяні ідеологією дрібного буржуа, апологета приватної власності» Драй-Хмара М. П. Творчий шлях Казіміра Тетмаєра. Там само, С. 280.. Та попри це, студія М. Драй-Хмари цікава з історико-літературного погляду: жоден з текстів неокласиків не висвітлює так повно і ґрунтовно історію, світоглядно-естетичні засади, проблематику, поетику раннього модернізму, як ця розвідка. М. Драй- Хмара розглядає літературний контекст, в якому творив польський письменник, дискусії між представниками різних угруповань, злам естетичної парадигми - перехід від позитивізму до модернізму, коли на зміну утилітаризму приходить естетизм; на зміну громадської етики - індивідуалізм, «етика душі»: «душу <...>, абстрактну, відірвану від життя, вважалося за найвищий предмет художнього споглядання, а кохання й смерть - за основні мотиви творчості» Там само, С. 261.. М. Драй-Хмара описує поетичну еволюцію Тетмаєра - від перших народницьких, реалістичних спроб, соціально і національно заангажованої поезії до «чистого мистецтва» і потім до містицизму, визначає головну тематику його творчості, відзначає експериментаторство з формою.

Ще один з авторів «Молодої Польщі», присутній в українському літературно-критичному дискурсі 20-х років завдяки неокласикам, - прозаїк Стефан Жеромський. Стефан Савченко, літературознавець з кола київських неокласиків, рецензує на сторінках журналу «Життя й революція» роман С. Жеромського «Напровесні» Савченко С. В. Польська література і новий роман С. Жеромського («Напровесні») // Життя й революція. - К., 1925. - № 6-7. - С. 41-44.. Критик спиняється суто на проблематиці соціально й національно заангажованого тексту, акцентує конфлікт поколінь у питанні національного самовизначення, описує ідеологічні шуканнях героя роману, зовсім опускаючи розгляд поетики. До речі, С. Савченку належать некрологи Стефана Жеромського та Владислава Реймонта в тому ж часописі . [Савченко С. В.] Стефан Жеромський. Владислав Реймонт [Некрологи] // Життя й революція. - К., 1925. - № 12. - С. 99..

Київські неокласики були чутливими до типологічно подібних їм явищ в інших літературах, свій стильовий, світоглядно-філософський зв'язок з французькими парнасцями і російськими акмеїстами усвідомлювали й артикулювали в критичних працях та демонстрували власними поезіями. Микола Зеров в одній із програмових статей «Наші літературознавці і полемісти» (1926), дискутуючи з соціологічними критиками Я. Савченком і Д. Загулом, обстоював актуальність античної літератури для своїх сучасників і як доказ наводив уривок з поезії Леопольда Стаффа «Коло Скейської брами» зі збірки «Веселка сліз і крові» (1918)¹ Зеров М. К. Українське письменство. Там само, С. 528.. Сцена прощання Гектора з Андромахою коло Скейських воріт набуває у Л. Стаффа універсального значення як образ, що повторюється безліч разів в історії. Закладені в античному мистецтві матриці - художні образи і сюжети - використовуються мистецтвом наступних епох, відтак античність - невичерпне джерело інспірацій, «жива» класика через свою постійну затребуваність і актуальність.

Неокласик М. Зеров невипадково покликається на Л. Стаффа, метра і вчителя скамандритів (за спогадами Г. Кочура, М. Зеров виявляв великий інтерес до його творчості Кочур Г. П. Микола Зеров і польська література // Кочур Г. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю / Упоряд. А. Кочур, М. Кочур; Передм. І. Дзюби, Р. Зорівчак. - К. : Смолоскип, 2008. - Т. 1. - С. 326-329. - С. 328.), адже він співзвучний київським ґронівцям як представник класичного струменя в модернізмі. Інтелектуалізм, аполлонічна рівновага духу, раціоналістичний оптимізм, францисканство, орієнтація на культурну традицію, європеїзм, залюбленість у сонети Л. Стаффа, близькі не лише М. Зерову, а й М. Рильському. У 60-х роках останній переклав шість поезій Л. Стаффа, зокрема сонети, зі збірки «Лебідь і ліра» (1914). М. Рильському належать також українські інтерпретації текстів скамандрита Юліана Тувіма, що увійшли до збірки «Вибрані поезії» (1963), та передмова до неї «Слово про поета» Рильський М. Т. Слово про поета // Рильський М. Зібрання творів: у 20-ти томах. - К.

: Наукова думка, 1986. - Т. 14. - C. 450-463.. Тувім імпонує Рильському як «сміливий експериментатор у мові й віршуванні та бездоганний майстер класичної форми» Там само, С. 451. (в оригінальних поезіях неокласика 50-60-х років нерідко трапляються ремінісценції та алюзії на тексти польського колеги). Рильському суголосне відчуття «повноти життєвих радощів» Тувіма, поєднання романтичного нурту з класицистичним шліфування форми поезії. Як і київські неокласики, «Тувім кохався <...> в фантастичних привидах минулого, в міфічних постатях античної древності і польської давнини» Там само, С. 460..

У літературно-критичному дискурсі київських неокласиків представлено два періоди польської літератури - романтизм та ранній модернізм. Літературознавці київської групи інтерпретують творчість «віщів» польського романтизму (А. Міцкевич, Ю. Словацький), пограничні явища двох національних літератур, звертаються також до авторів ХХ століття, світоглядно-естетично близьких їм (Л. Стафф, Ю. Тувім). «Молода Польща» цікава їм для зіставлення з власним, українським, раннім модернізмом, який вони критикували та з представниками якого полемізували. Якщо про романтизм київські неокласики як історики літератури могли писати, зберігаючи об'єктивність, що, зокрема, забезпечувалось історичною дистанцією від досліджуваного літературного явища, то польський модернізм вони часто інтерпретували, взоруючись на приписи радянської соціологічної критики, наголошували саме ті моменти життєтворчості письменників, які були близькими і зрозумілими пролетарській читацькій публіці, опускаючи розгляд поетики текстів або супроводжуючи аналіз форми художніх творів негативними, осудливими коментарями.

Размещено на Allbest.ru