Принципи канонізації художніх творів у літературно-критичному спадку неокласиків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Принципи канонізації художніх творів у літературно-критичному спадку неокласиків

Тетяна Вірченко, к. філол. наук, доц.

Літературознавчі погляди неокласиків належать до царини істориків літератури, оскільки вони цей спадок найчастіше розглядають у контексті літературної дискусії 1925-1928 рр. Справедливо помітив М. Наєнко, що в сучасній теорії літератури є проблема, адже руки роками тягнуться до праць зарубіжних теоретиків, прислухатись до яких треба, бо вони «розуміють усю незбагненність теорії як принципу: вона хоче пояснити словами те, що й виразити тими словами майже неможливо. Однак тільки суто свої, власні теоретичні пропозиції здатні підтвердити, що літературно-теоретичний пульс нашої нації б'ється, що обабіч Дніпра є достатньо суто своєї наукової поживи і що вона “ще не вмерла і не вмре” (І. Франко)» [6, 58].

Не менш дражливе питання канонізації текстів, тим паче, якщо автори наукових праць, обраних для аналізу, канони, створені попередниками, руйнували. І хоча неминучим є усвідомлення того, що кожна доба має свій канон постатей, літературних творів, усе-таки слід здійснити пошук універсальних критеріїв, який неможливий без ретельної уваги до різних періодів, досвідів усіх, хто залишив після себе теоретико-літературний спадок. На сьогодні серед теоретиків вже загальновідома аксіома: «літературний канон включає в себе список творів чи авторів, але він також означає критерії, стандарти формування такого списку» [3, 142].

Отже, актуальність заявленої теми зумовлена тим, що урахування різноманітності досвідів дасть змогу не лише зрозуміти нинішній стан літератури, а й спроектувати її майбутнє функціонування. Ця потреба суголосна «проблемі критеріїв конструювання й відчитування канонів, <...> започаткованої у 1980-х рр. в американському літературознавстві внаслідок “культурних воєн” за списки обов'язкової та додаткової літератури до університетських курсів» [10, 6]. Наразі розвідка націлена на з'ясування критеріїв творення якісної літератури у свідомості неокласиків.

Б. Антоненко-Давидович якось зізнався: «Я засвоїв, що <...> до неокласиків треба ставитись якщо не зовсім неприязно, то в кожнім разі настороженно й скептично» [2, 348]. Тож не викликає здивування, що літературознавці на одне й те саме явище поставили різні акценти. Так, наприклад, С. Павличко доволі однозначно заявила: «Неокласики деканонізували саме сакральне поле літератури, демістифікували літературну діяльність» [7, 202]. В. Агеєва ж наголошує, що «вони хочуть творити високе, елітарне, урбаністичне мистецтво, закорінене в поважну культурну традицію, незмінно дбають про досконалість форми, відточеність стилю, “контур строгий” - і вибудовують (<***>) ієрархію мистецьких вартостей, наголошують принципи відбору, а відтак і канонізації, продиктовані естетичним смаком, а не ідеологічними переконаннями» [1, 36].

Усвідомлення необхідності визначення принципів канонізації літератури у свідомості неокласиків зумовлене літературною кризою, суть якої «не в тому, що у нас мало письменників, а в тому, що їх багато» [8, 18]. М. Рильського обурювало, що патентом члена літературної організації «покриваються неуцтво, нездатність і навіть іноді нечесність» [8, 18], а молоді письменники не виявляють самокритики.

Подібний стан речей зумовлює ще один аспект актуальності заявленої теми, адже проблема канонізації літератури тісно пов'язана з проблемою введення сучасної літератури в історію, можливістю її вивчення. Думається, що повчальною для багатьох буде думка І. Айзенштока, підтримана П. Филиповичем: «Питання про можливість вивчення літератури найближчого нам часу, як відомо, розв'язано в позитивну сторону: визнаю, що можна вивчати навіть сучасну нам літературу» [цит. за: 9, 243].

На порі було й осмислення європейськості та націоцентричності української літератури. М. Рильський був переконаний: слід критично осмислювати, «що дає нам Європа» [8, 18], але в той же час не доцільно відмежовуватись «від Міцкевича, від Гете, від античності» [8, 18], бо «в європейській культурі є багато такого, що нам варто засвоїти, такого, на чому нам можна й треба вчитись...» [8, 17]. М. Зеров успіх панування «Європи» бачив через усвідомлення досягнутого, для чого слід «вибагливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знати і по-новому придивитись до наших уславлених письменників, інколи тільки з голосу нам відомих, з'ясувати їх значення для нинішнього розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції. Нам треба вивчити Франка і Лесю Українку, пригадати забутих, вернути українській літературі цілу низку “отторжених” від нас письменників» [5, 439]. Сутність засвоєння європейського змісту найкраще усвідомлював М. Драй-Хмара: «Прилучення себе в широкій мірі до європейської культури, по-друге, розглядання всяких справ національних в європейському масштабі» [4, 54], - тобто досягнення гармонійного поєднання.

Усі критерії канонізації, запропоновані неокласиками, виразно поділяються на сформульовані вимоги до письменників та до творів художньої літератури, зокрема драматургічних. Неокласики зосереджуються як на особистісних, так і на професійних рисах. Так, щодо перших митці вважають, що письменник має вирізнятись витонченою духовною організацією і в той же час бути цілісною особистістю з потужною волею. Такою особистістю, на думку М. Драй-Хмари, є Леся Українка: «Таку монолітну постать ледве чи й знайдеш в нашому письменстві. Були в неї хитання, сумніви, кризи, але вони ховалися в темній глибині душі й на поверхню майже не випливали - на поверхні пишно розцвітала квітка Saxifraga» [4, 107]. Підґрунтям ж професійності є свідоме ставлення до творчості [4, 258].

Особистісні риси дозволяли письменникам змальовувати головними персонажами своїх творів сильних особистостей, які виступають проти інертного суспільства і «роблять це не з егоїстичних, а з альтруїстичних мотивів і виконують не індивідуальні завдання, а соціяльні» [4, 141]. Крім того неокласик схвально оцінює заклик Франка «всіх до систематичної праці серед народу» [4, 220], а Леся Українка «добре знала, що уявляє собою слово поета як соціяльний чинник» [4, 101].

Отже, тільки вольова особистість здатна усвідомлювати суспільну функцію літератури, а значить, і розцінювати твір літератури як «скеровану громадську силу» [5, 105].

Свідоме ставлення до письменництва як професійної діяльності визначає потребу знайомитись з досвідом інших друзів по перу, але не втрачати власного стилю. Наприклад, М. Зеров зауважив, що Тенянко губиться під впливом Олеся і Чупринки. Як бачимо, зосередження уваги письменника має бути кількавекторним, де один із напрямів займають читачі - майбутня аудиторія.

Серед принципів канонізації окремих творів у спадщині неокласиків виразно домінують такі: об'єкт художнього осмислення (антропоцентризм), проблематика, ідейний зміст, поетика, функціональний потенціал.

Предметом художнього споглядання, на думку М. Драй-Хмари, є людська душа, її етика й естетична моральність [4, 260]. Тому й не дивно, що неокласик акцентує увагу на постаті Т. Шевченка, який «в національній формі виявив вселюдський зміст» [4, 322]. Отже, на думку М. Драй-Хмари художня література має антропоцентричну спрямованість.

У працях неокласиків спостерігається непорушна логіка щодо аспектів канонізації літератури: формулюються вимоги не лише до предмету художнього осмислення, а й проблем, які потребують художнього вирішення. М. Рильський правомірно розрізняє поняття «сучасні проблеми» і «злободенні проблеми», віддаючи перевагу для художнього зображення першим: «На мою гадку, талановита книжка ніколи не може бути не сучасною» [8, 15]. Твір літератури не може бути безідейним. Задля увиразнення авторської позиції письменник має уважно підійти до оцінки персонажів твору, яка має бути незмінною, однозначною упродовж твору. Саме тому М. Драй-Хмара засуджує Тетмаєра за те, що він «головну героїню роману трактує неоднаково - інколи сатирично, інколи - псевдопоетично» [4, 278]. Ідеєю ж бажано щоб було «національне й соціальне відродження країни» [4, 253].

Формулюються неокласиками й засоби для досягнення названих змістових критеріїв на поетикальному рівні. Художність досягається відсутністю чужомовних слів, і тому М. Зеров запропонував: «нині ще, хто хоче побачити, як гарно і як багато можна нашою мовою висловити, повинен читати Нечуя-Левицького» [5, 220]. М. Драй-Хмара продовжив цей ряд влучними епітетами, удалими метафорами, що викликають настрій, «примушують тремтіти відповідні струни» [4, 247-248].

Функції літератури як об'єкт вічного зацікавлення теоретиків, не оминули й неокласиків. Основну функцію - катарсистичну - вони визначали незалежно від родової чи жанрової приналежності та тісно пов'язували з ідеєю: «Соціальна вага мистецтва іменно й полягає в тому, що воно випростує, очищає людину (арістотелівський катарсис)» [8, 15]. Предмет художнього споглядання визначає й іншу домінуючу функцію - сприяти «естетичному розвою читачів» [5, 140].

Постать Лесі Українки й її твори неокласиками безперечно уведені в канон. Оцінка М. Драй-Хмарою творчого спадку письменниці дозволяють сформулювати ще один критерій - єдність письменницького доробку на рівні не тільки стилю, а й мотивів («Отже, як мотив національної пасивности- зради, так і мотив ностальгії не становлять у творчості Лесі Українки чогось окремішнього, виняткового, неорганічного. Навпаки, вони якнайщільніше пов'язані з усім комплексом ідей, мотивів і настроїв, властивих нашій письменниці. Обидва ці мотиви розробляла вона на протязі всього свого життя, починаючи від дитячого віршика “Надія” й кінчаючи драматичною поемою “Оргія”» [4, 213]), підтриманий П. Филиповичем.

Критерії канонізації драматургічних творів суголосні загальнолітературним критеріям. Так, на справедливу думку М. Зерова драматург має бути носієм «тверезого, спостережливого розуму, що вміє розпізнати відтворити життєву правду» [5, 43].

Китами якісної п'єси неокласики вважали чіткість дійових осіб, які мають бути визначені з психологічного боку та сповнені пластичної виразності [4, 121]. Крім того, мовлення дійових осіб має бути співвіднесене з їх характером. Так, наприклад, М. Зеров указує на хиби Лесі Українки у створенні характеру Прісцілли: «Праведна і тиха Прісцілла не раз показувала не стільки твердість своєї відданої, посвятної душі, скільки гострий, наламаний до суперечки язик» [5, 865]. Іншої оцінки неокласик дає сценічним «Камінному господарю» та «Лісовій пісні», адже «тут, до ідейної глибини, до яскравості діалогу, розмаїтості тем та мотивів, до психологічної значності характерів прилучається рух, зорова мальовничість сцен, п'єси Лесі Українки досягають найвищої точки, до якої коли-небудь доходила українська драма» [5, 407].

Стрижнем п'єс є боротьба, побудована на контрасті: «Такі протилежні явища, як світле й темне, правда й кривда, воля й неволя, свобода й рабство, благородність і хамство, любов і ненависть, повинні займати увагу кожного драматичного письменника, бо всяка боротьба, що становить суть драматичної дії, виникає поміж протилежними явищами, різними станами душі, неоднаковими принципами і т. ін.» [4, 121]. Саме завдяки боротьбі, а також діалогам в одну репліку, за зразком грецької трагедії, досягається драматизм п'єс [4, 121]. Боротьба визначає не тільки драматизм, а головне - дієвість. М. Зеров слабкість п'єси Антоненка-Давидовича побачив у заміні дій монологами, які «пересипані цитатами, навантажені афоризмами, “ефектними” словечками та співами, які часами “переходять в загальний рев”. А поруч усього того - мова книжна, нежива, неправильна» [5, 357]. І це в той час, коли діалоги мають бути правдоподібними.

Загалом драматургічний твір має вирізнятися суцільністю побудови, яка забезпечується гармонійною відповідністю мови дійових осіб, їхніх характерів та духу зображеної епохи.

Домінантною функцію драматургічних творів, зокрема трагедії, неокласики бачили також катарсистичну («Через трагедію йдемо до очищення: така й має бути справжня трагедія» [8, 22]) і як наслідок - «чистий процес думки гарної, заспокоюючої» [5, 869].

Отже, попри всю складність теми канонізації літератури, літературно-критична спадщина неокласиків сприяє виокремленню чітких взаємоузгоджених критеріїв, які стосуються як постаті письменника, так і власне творів.

Література

канонізація твір література неокласик

1. Агеєва В. Мистецтво рівноваги: Максим Рильський на тлі епохи / Віра Агеєва. - К.: Книга, 2012. - 392 с.

2. Антоненко-Давидович Б. Поет на відстані / Борис Антоненко-Давидович // Незабутній Максим Рильський: спогади / упорядкування, вступне слово та примітки Г. Донця, М. Нагнибіди. - К.: Дніпро, 1968. - С. 347-349.

3. Гундорова Т. Літературний канон і міф / Тамара Гундорова // Нова історія української літератури (теоретико-методологічні аспекти): збірник. - К.: Фенікс, 2005. - С. 141-153.

4. Драй-Хмара М. Літературно-наукова спадщина / Михайло Драй-Хмара. - К.: Наукова думка, 2002. - 592 с.

5. Зеров М. Українське письменство / Микола Зеров. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. - 1301 с.

6. Наєнко М. Університетська теорія літератури / Михайло Наєнко // Дивослово. - 2014. - № 1. - С. 53-58.

7. Павличко С. Теорія літератури / Соломія Павличко; упор. В. Агеєва, Б. Кравченко. - Вид. 2-е. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2009. - 679 с.

8. Рильський М. Зібрання творів. У 20-и т. Наука. Критика. Публіцистика. Т. 12-18. Т. 13. Літературно-критичні статті / упор. В.Г. Бойко, М.А. Ігнатенко; ред. І.О. Дзеверін; редкол.: Л.М. Новиченко (голова) та ін. - К.: Наукова думка, 1986. - 624 с.

9. Филипович П.П. Літературно-критичні статті / П.П. Филипович. - К.: Дніпро, 1991. - 270 с.

10. Хархун В. Соцреалізм як канонічне мистецтво / Валентина Хархун // Слово і час. - 2010. - № 9. - С. 3-14.

Размещено на Allbest.ru