Наратологія: від класичної до посткласичної

Як галузь академічних студій наратологія з'явилася наприкінці 60-х років XX століття у працях французьких структуралістів. Згодом вона здобула цілий ряд самоідентифікацій, на позначення яких використовувалися такі терміни і терміносполуки, як «наратологія», «наративістика», «наративні студії», «наративна теорія», «теорія наративу» та ін. Вона почала свій шлях від теорії літератури, де здобула своє теоретичне обґрунтування, а відтак розпросторила свою присутність на інші наукові дисципліни, як-от історію, соціологію, психологію, політологію, теологію, право, філософію.

Безпосереднім об'єктом дослідження у наратології є наративи. Це, на перший погляд, очевидне твердження потребує ряду пояснень. Передусім, варто з'ясувати, хоча б у першому наближенні, що таке наратив. Наведемо кілька визначень, що побутують у світовому літературознавстві. Так, провідний американський наратолог Джералд Принс у словнику «А Dictionaiy of Narratology» стверджує, що наратив - це «репрезентація (як результат і процес, об'єкт і акт, структура чи структурування) однієї чи більше дійсних чи вигаданих подій, поданих одним, двома чи кількома (більш чи менш проявленими) нараторами одному, двом чи кільком (більш чи менш проявленим) нарататорам» [12, 58]. Валерій Тюпа констатує, що наратив - це рід дискурсу, характеризований тим, що «розповідає певну історію» (Ж. Женетт); сюжетно-розповідне висловлювання, яке надає своєму предметно-сенсовому змістові статус події, що робить його подвійноподієвим: «Перед нами дві події - подія, про яку розказано у творі, і подія самого розказування (Бахтін)» [4, 134]. Міке Баль повідомляє, що наратив - це «текст, у якому певний агент повідомляє (розповідає) історію засобами мови, образотворчого мистецтва, архітектури чи їх комбінації» [5, 5]. Маріна Можейко в «Енциклопедії постмодернізму» зазначає, що «наратив - це поняття філософії постмодерну, що фіксує процесуальність само здійснення як спосіб буття розповідного тексту» [3, 490].

Попередньо можемо констатувати, що сучасні джерела фіксують те, що поняття наративу сформувалося у філософії постструктуралізму, воно означає певний вид дискурсу, в якому фіксують два види подій (референтну і комунікативну) і який представлено засобом певних медій. Кожен елемент цієї експромтної дефініції потребує ширших пояснень.

Справді, як об'єкт дослідження наратив з'явився на інтелектуальному обрії в добу Постмодерну. Проте це не означає, що раніше гуманітарні науки не займалися розповідними текстами. Розмову можна вести від «Поетики» Аристотеля, теорія літератури якого була фактично наратологією, та діалогу Платона «Держава», у третій книзі якої філософ говорить про мімезис і дієгезис. Та проблема тут в іншому: щоразу дослідники розповідних текстів, зокрема літературознавці, займалися поетикою наративів не як наративів (у їх узагальненому значенні, яке виробилося доволі пізно, лише в постсучасну добу), а як конкретних жанрів, з'ясовуючи їх поетологічну специфіку. Так, приміром, Володимир Пропп досліджував російську чарівну казку не як наратив, а як жанр; Клод Леві-Стросс аналізував міф не як наратив, а як жанр; Франц Штанцель студіював реалістичний роман не як наратив, а як жанр; навіть деякі структуралісти, проголосивши у 1966 році народження наратології, обирали для своїх студій тексти вельми специфічних жанрів - формульну літературу (детективи, пригодницькі та обрамлені романи). Іншими словами, наратив - це тип дискурсу і студіювати його на конкретних літературних зразках означає неодмінно студіювати ці тексти як взірці певних жанрів. Це, зокрема, пояснює те, чому маємо стільки різноманітних версій наратології - кожна з них формувалася як наратологія певного жанру, і лише ретроспективно вони були об'єднані (часто механічно, без належного наукового синтезу) в єдине поле гуманітарних студій.

Разом з тим, протягом останніх десятиліть у гуманітарних науках поступово змінюється об'єкт зацікавлення, відбувається перехід від дослідження тих чи інших наративних жанрів - роман, біблійна розповідь, історіографія - (незалежно від того, за допомогою яких медій - мова, кіно, комікс - вони репрезентовані) до аналізу наративу як такого. Учені замислюються над питаннями сутності наративу, способу його буття чи прагматики. Це широке зацікавлення наративом як таким здобуло в гуманітаристиці (з легкої руки Мартина Крейсвірта) назви «наративний поворот» [8, 61]. Одним із наслідків цього повороту стало те, що дослідження історій почали практикувати навіть у тих ділянках знання, у яких вони зазвичай не проводилися - релігії, філософії, праві, медицині.

Таким чином, наратив стає всюдисущим: він з легкістю перетинає кордони жанрів, культур і класів [8, 63]. Як зазначає Гейден Вайт, це вирішує «проблему, як транслювати знання в розповідь, проблему моделювання людського досвіду» [16]. Наратологія (поряд із семіотикою, когнітивістикою, комунікативістикою) стала першим строгим підходом, покликаним упорядкувати наративну всюдисущість і вибудувати певну модель, що покривала б усі наративи. Структуралістський пафос надихав перших наратологів побачити, що є спільного в усіх без винятку наративах, презентувавши результати своїх спостережень у формальних термінах. Фокалізація, порядок розповіді, частота, тривалість і стали тими складовими наративу, що їх виділили перші дослідники - Ролан Барт, Клод Бремон, Альгірдас Греймас, Цвєтан Тодоров, Жерар Женетт, Джералд Принс, Джонатан Куллер, Міке Баль, Сеймур Четмен та ін.

Від початку 90-х років увага до наративу ще більш посилюється. Наративні теорії заполонюють усе ширші території, і такі дисципліни як політологія, право, медицина не мислять себе без наративного аналізу. Уже згадуваний Мартин Крейсвірт звернув увагу на те, як стрімко збільшувалася присутність терміна «наратив» у назвах наукових публікацій в галузі політології, історії, права, медицини протягом 1970-2003 рр. Так, наприклад, у медичних публікаціях від 1973 до 1983 рр. з'явилося 28 статей зі словом «наратив» у назві; від 1984 до 1993 рр. - 133, від 1994 до 2003 рр. - уже 429 таких статей [13, 380]. До того ж, у явищі наративного повороту спостерігається цікавий парадокс: у ділянках, відмінних від літературознавства, серед авторитетів-наратологів не фігурують класики наратоло- гічної думки, як-от Ролан Барт, Жерар Женетт чи Джералд Принс. Кожна з галузей пропонує своїх методологів. Так, наприклад, в історіографії на перші позиції виходять Гейден Вайт, Франк Анкерсміт, Артур Данто.

Разом з тим, усі дисципліни, що в результаті наративного повороту залучили наратив у коло своїх рефлексій, прагнуть зосередити увагу не так на самій історії, як на наративізованих формах знання, використовуючи наратив у епістемологічній функції.

Термін «посткласична наратологія» вперше з'явився у статті Девіда Германа 1997 року «Scripts, Sequences, and Story: Elements of a Postclassical Narratology» [7], у якій учений обговорював когнітивні аспекти наративної теорії. Уже за два роки цей термін широко ввійшов до літературознавчого дискурсу, свідченням чого стала колективна праця за редакцією того ж Девіда Германа «Narratologies: New Perspectives on Narrative Analysis» [10, 35]. У передмові до неї упорядник писав: «Узгодивши масу методологій і поглядів - феміністичний, бахтінський, деконструктивістський, рецептивний, психоаналітичний, історициський, реторичний, кінознавчий, комп'ютерний дискурсивний, психолінгвістичний, - наративна теорія пережила не так смерть і погребіння, як радше тривалу, часом різку метаморфозу... Останнім часом наратологія насправді розрослася в наратології; структуралістське теоретизування з приводу історій розгорнулося у плюралізм моделей наративного аналізу» [6,1].

В іншому місці своєї праці Герман подає визначення посткласичної наратології: «Посткласична наратологія (яку не слід об'єднувати з постструктуралістськими теоріями наративу) включає класичну наратологію як один зі своїх «моментів», однак позначена багатством нових методологій і наукових гіпотез, у результаті чого з'являється маса нових поглядів на форму і функціонування наративу. Згодом, у своїй посткласичній фазі, дослідження наративу не так показує обмеженість, як використовує можливості попередніх, структуралістських моделей. Вельми схожим чином посткласична фізика не відкидає ньютонівські моделі, а радше переосмислює їх концептуальні підвалини і переглядає сферу їх застосування» [6, 2-3].

Зрозуміло, що Девід Герман до певної міри протиставляє класичну і посткласичну наратології, намічаючи згодом три магістральні напрямки розширення класичної парадигми. Дослідник називає їх як методологічний («поява нових технологій і методологій»), тематичний («рух за межі літературного наративу») і контекстуальний (розширення наратології в напрямку нових медій і наративних логік) [6,14-26].

Ян Албер і Моніка Флудернік у «Передмові» до колективної праці «Postclas- sical Narratology: Approaches and Analyses» приймають логіку Германа і пропонують перегрупувати три зазначені напрямки на чотири типи [11, 3]. До першого типу досліджень віднесено такі, що розширюють традиційну наратологію в напрямку міждисциплінарному, завдяки «зосередженню на теоретичних білих плямах, лакунах і невизначеностях у межах класичної парадигми» [11, 3]. Другий тип складають праці, що пропонують методологічне розширення класичної моделі, а саме: наратологія теорії мовних актів, психоаналітичні підходи до наративу чи деконструктиві- стська наратологія. Третій тип включає дослідження, що розширюють теорію розповіді в тематичному ракурсі, тобто - феміністична, етнічна чи постколоніальна наратології. І, нарешті, четвертий тип - це контекстуальні версії посткласичної наратології, які виводять дослідження далеко за межі роману як літературної форми. Ідеться передусім про те, що сьогодні об'єктом наратологічного аналізу може стати кіно, комікси, нефікційні наративи тощо.

У світлі сказаного зрозуміло, що значно коректніше говорити не так про посткласичну наратологію, як про посткласичні наратології. Однак будь-яке поняття потребує свого обґрунтування. Для нас, передусім, важливими є три питання: 1) які ознаки дають підстави вважати той чи інший критичний підхід варіантом посткласичної наратології; 2) чим одна версія посткласичної наратології відрізняється від іншої і 3) як пов'язані ці різновиди між собою? [14,133]

Ідентифікувати будь-який із підходів як підхід посткласичної наратології не важко: досить йому зосереджувати свою увагу на наративі і відрізнятися від структуалістського (класичного). Складніше з двома іншими питаннями: адже щоб з'ясувати особливості кожної з версій посткласичної наратології, зрозуміти їх взаємозв'язок і побачити їх усі як певну плюралістичну концепцію, необхідно виходити на рівень методологічних аспектів теорії.

На думку Ансґара Нюннінга, різниця між класичною і посткласичною наратологіями виглядає наступним чином. Головним об'єктом дослідження в класичній наратології є оповідний текст (наратив), його будова і властивості, у посткласичній наратології - процес читання наративу, оповідні стратегії. У класичній наратології спостерігаємо акцентування уваги на статичному продукті, а в посткласичній - на динамічному процесі. Перевага в класичній наратології надається бінарним опозиціям і дуальним парам, у пост класичній - загальнокультурній інтерпретації й цілісному описові. У класичній наратології - формалістичний опис, таксономія оповідної техніки, у посткласичній - тематичне читання, ідеологічні оцінки. Якщо в класичній наратології бачимо встановлення граматики наративу, поетики прози, то в посткласичній - застосування аналітичного інструментарію в інтерпретації. Коли в класичній наратології очевидним є відхід від проблем моралі і продукування значень, то в посткласичній - зосередження на етнічних проблемах і діалогічне обговорення значень. Нарешті, у класичній наратології формалістська і дескриптивістска (описова) парадигма, тимчасом як у посткласичній - інтерпретативна і ціннісна. В класичній наратології спостерігаємо акцент на універсальних складових усіх наративів, зосередження уваги на часткових формах і ефектах окремих наративів. Класична наратологія є відносно цілісною дисципліною, посткласична ж - це інтердисциплінарний проект, що складається з різнорідних підходів [10, 239-275].

У такий спосіб, наша пропозиція полягає в наступному. Уже тепер, на цьому попередньому етапі дослідження, є очевидним, що галузь, яка об'єднує такі різнорідні дослідницькі програми, про які вів мову Девід Герман у наведеній вище цитаті, є гетерогенною. Однак вихід за межі структуралістської парадигми в сфері наратології відбувався в кількох напрямках. Ці напрямки набудуть для нас більш окреслених обрисів, коли пригадаємо, що класична наратологія досліджувала зазвичай вербальні літературні (і писемні) розповідні жанри з позиції структурно-семіотичного літературознавства. У цій стислій формулі (нехай вона і недосконала, але цілком придатна для наших потреб) у сконденсованому вигляді закладено всі дистинкції, проблематизація яких призвела до зміни ракурсу і виходу за межі класичного підходу. Що ж це за дистинкції?

Ще структуралісти (особливо Цвєтан Тодоров [15,1] і Жерар Женетт), пропонуючи розрізняти фактуальний і фікціональний наративи, робили спроби (попервах суто теоретичні) аналізу фактуальних жанрів: історіографії, біографії, щоденника, замітки в газеті, плітки та ін. [1, 386]. Таким чином був намічений один із виходів за межі класичної наратології - включення до аналізу, окрім текстів художньої літератури, а також текстів фактуальних жанрів.

Другий напрямок визрівав також у межах традиційної теорії розповіді: адже зрозуміло, що наративним може бути не лише епос як літературний рід. Зразки наративної форми спостерігаємо також у драмі і ліриці. Це вихід за межі роду. Третій напрямок фундується також представниками структурального літературознавства, зокрема Юрієм Лотманом [2, 1], який досліджував специфіку кіно- наративу. Так, маємо вихід за межі вербального наративу - вихід на рівні медійному. Четвертий напрямок фундується виходом наратології за межі структуралістської методології з її центрованістю на самому тексті як закритій статичній системі, дослідженням бінарних опозицій, практикою формально-описової парадигми [10, 243-244]. Ідеться тут, передусім, про залучення контекстів (ідеологічних, тематичних) до інтерпретації розповідного тексту. І, нарешті, п'ятий напрямок заповідається зміною самого дисциплінарного окуляру, коли наратив потрапляє в поле зору не літературознавця, а представника іншої науки (соціолога, історика, психолога, теолога та ін.).

Усе сказане дає нам можливість говорити про побутування п'яти основних парадигм посткласичної наратології, кожна з яких презентує певний вихід класичної наратології як моністичної дисципліни за власні межі. Назвемо ці парадигми: трансдисциплінарна (вихід за межі літературознавства), транстекстуальна (вихід за межі тексту в контекст), трансмедіальна (вихід за межі вербального носія), трансгенети- чна (вихід за межі епічного роду) і трансфікцій- на (вихід за межі художньої літератури).

Не важко зауважити, що три з названих парадигм (трансмедіальна, трансгенетична і трансфікційна) стосуються об'єкта дослідження, а дві (трансдисциплінарна і транстекстуальна) - самого наукового підходу. Однак тепер, коли попередні розрізнення зроблено, можемо поглянути на широкий спектр посткласичних наратологій під новим, систематизуючим кутом зору і подати кожну з версій нових наратологій у межах відповідної парадигми.

Так, очевидно, що феміністична і постко- лоніальна наратології значною мірою вкладаються у транстекстуальну парадигму, історіографічна, феноменологічна, лінгвістична, психо- і соціонаратології тяжіють до трансди- сциплінарної, кінонаратологія - до трансмедіальної. Однак окремі відміни посткласичної наратології не вкладаються чітко до однієї парадигми, універсально займаючи декілька з них. Йдеться, у першу чергу, про когнітивну і реторичну наратології.

Зрозуміло, що цей нарис - лише попередній екскурс, начерк майбутніх досліджень у сфері посткласичної наратології, яка сьогодні активно розпрацьовується в західному літературознавстві.

Список використаної літератури

1. Женетт Ж. Вымысел и слог // Ж. Женетт. Фигуры : в 2 т. --М. : Изд. -во им. Сабашниковых, 1998. -- Т. 2. -- 1998. -- С. 342--451.

2. Лотман Ю. Семиотика кино и проблемы киноэстетики / Ю. Лотман. -- Таллинн : Ээсти Раамат, 1973, -- 135 с.