"Мала проза" Олеся Ульяненка

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

«Мала проза» Олеся Ульяненка

Н. М. Тендітна

Статтю присвячено дослідженню як маловідомої, так і популярної «малої» прози сучасного українського письменника О. Ульяненка. Звернено увагу на те, що письменник, роблячи центральною темою творів смертт простої людини, також акцентує на стосунках між статями, житті «блатних» і «братви», армійських буднях; художньо осмислює моральні категорії злочину і покари, дошукується ідеалів сучасної людини та її мрій, торкається питань духовності, всепрощення та любові.

Ключові слова: вісімдесятники, «мала» проза, художня система, тематика.

проза ульяненко моральний

«Вісімдесятники» свідомо уникали історизму та романтизму в творчості, що, на думку тодішньої критики, спричинило часте звернення до жанру «малої прози», - зазначає В. Поліщук [6, 39]. Однак літературознавці переважно звертають увагу на поетичну творчість поетів-вісімдесятників, а проза залишається на маргінесі їх зацікавлень. Такою, зокрема, є «мала» проза О. Ульяненка.

Так, романи О. Ульяненка розглянуто або з позицій неомодернізму, або з позицій постмодернізму, зокрема в дослідженнях Л. Масенко [5], Р. Харчук [11], М. Бриниха [1], Н. Зборовської [2]. Мотивацію фізичної і моральної деградації героїв прозаїка Л. Масенко розглядає як розплату нащадків за гріхи батьків [5, 15О-- 151]. М. Бриних основну увагу акцентує на романному відтворенні сучасного «некрофільного» стану суспільства [1, ЗО]. Л. Кононович, аналізуючи «Зимову повість», звертає увагу на натуралістично описаний шлях героя до смерті, який наперед окреслений і постає невідворотним також у героя з «Богемної рапсодії» [4]. На знакову для постмодерного періоду сучасної української прози історію серійного вбивці в романі О. Ульяненка «Дофін Сатани» вказано у ряді статей Н. Зборовської [2], [3]. Р. Харчук, характеризуючи доробок О. Ульяненка як неомодерний, акцентує на його романах («Сталінка», «Дофін Сатани», «Вогненне око», «Зимова повість») і зазначає, що його правда є завжди нищівною, а творчість є підкреслено християнською, оскільки він «переконаний, що деградація окремої людини і суспільства вкорінена не в поганстві, як стверджує Н. Зборовська, а в атеїзмі» [11,93].

Мета статті зумовлена потребою дослідити оповідання О. Ульяненка («Біля синього, синього моря», «Ірка», «Муха», «Угода»), що цілком відповідають авторській концепції сприйняття світу як місця, де людина приречена на страждання і смерть, оскільки в ній немає віри в Бога.

Методологічною основою статті є провідні твердження гуманістичного психоаналізу Е. Фромма, у яких розроблена антропологічно- філософська концепція людини на основі підсвідомого ставлення до життя і смерті.

В оповіданні «Біля синього, синього моря» О. Ульяненко описує останній день життя свого героя. Олег помирає, але абсолютно не думає про смерть. Навпаки, у короткі проміжки між приступами, він мріє втілити в життя свою давню мрію: «Він писатиме для дітей» [7, 9]. Трагічність ситуації посилюється тим, що твір залишиться недописаним. Два абзаци ніби символізують дві останні миті його життя. А повторюваний подумки героєм абзац і «там, біля синього моря...» напророкує і місце загибелі. Те, що герой незабаром помре, читач має здогадатись не тільки за фізичним станом Олега, але й за щільністю думок, спогадів та подій, які снують в його уяві. Причину своєї хвороби він розкриє перед дідом: «Це армія...» [7, 9]. І дід виносить ніби вирок: «...в нас у селищі так хлопець помер...» [7, 9].

Разом з Олегом мешкає Алька. Вона - повія, але в останніх спогадах героя «немов не було років, не стягувало життя, й вона запізно не поверталася додому з міста, приносячи в маленький флігель терпкий дух горілчаного перегару та чоловічого поту» [7,8]. Він сприймає тільки її чистий образ, тому що саме в останні миті життя лише тільки це має значення.

Напередодні смерті Олега збирається на дощ. Явище природи письменник порівнює зі станом героя, бо коли почнеться дощ - він помре.

Олег народився і виріс у місті, згадка про яке не залишає його ні на мить: «...тужно згадував прокіптюжене місто, метро, тусовки, кав'ярні» [7, 9]. І лише воно, можливо, ще здатне зцілити його: «Попереду місто...де можна заблукати в білий день...» [7, 9].

Час дії в оповіданні, час життя персонажа - з ранку до вечора. Про близьку загибель Олега свідчить і дерев'яна споруда, яка виявиться нетривкою проти дужих поривів вітру. І коли у флігелі «лускнуло скло», дід констатував смерть Олега: «Він мертвий» [7, 9]. В останні секунди життя він знову «...побачив з лету місто...» [7, 9] та обличчя матері «...але впевнений, що вже ніколи не повернеться додому» [7,9].

Як бачимо, автор прагне якомога докладніше змалювати останній день життя скаліченої людини. Акцентуючи на художніх деталях, письменник посилює психологізм твору, залишає героєві надію на очищення та спокій в потойбічному світі.

Ілля Борусяк - головний герой оповідання «Муха», який «зажив доброї слави», бо «миршавий чоловік, а зна, як украсти і де покласти» [9, 29]. Ось як характеризує свого героя письменник: «глист - не мужчина, втретє женився, має «Жигулі», дві роботи обіймає в кооперативах, а ще дує кларнетом на похоронах...» [9, 29].

Але не все так гаразд у житті Іллі. За його нечесні дії «Господь покарав», бо «вікувала мати Іллі» [9, 29]. А ще буде йому пророчий сон, який незабаром здійсниться: нечесні дії Іллі по відношенню до давнього приятеля Кузьми обернуться бумерангом - Юра запропонує Іллі аферу, але вкінці обдурить: «В документах записано: Дарственна, значить...» [9, 31].

За допомогою Ілля звертається до місцевого начальника міліції. Вони були добре знайомі, бо Ілля часто «частував» Палича, [9, ЗО]. Але довгоочікувана «аудієнція» не приносить бажаного результату. За короткий час Ілля спивається і скоює самогубство. Тобто знову автор піднімає питання смерті простої людини, загубленої у власних бажаннях та оточуючому світі. У місті самогубство пов'язують з дружиною, яка пішла від нього, бо «п'яниці не треба» [9, 31]. Але справжня причина в тому, що не витримало серце Іллі наруги над собою спритнішого пройдисвіта.

Про владу грошей, безкарність та помсту говорить О. Ульяненко в оповіданні «Ірка». Уже з перших рядків читач проймається симпатією до головної героїні, сироти Ірки, у якої «усміх золотиться куточками уст» [8, 82]. Із родини вона має брата - «Всього дев'ять років, але як і кожна дитина, що виросла на вулиці, розуміти починає раніше, ніж ходити» [8, 83]. Письменник навмисне акцентує увагу на останньому моменті, бо саме він виявиться кульмінаційним у творі. А ще Ірка має бабусю, яка після загибелі її батьків «Просто до неба сміється...» [8, 83].

Розквітаюча врода дівчини привернула до себе увагу двох чоловіків. І якщо одного від спілкування з нею охоплює «легенька запоморока», то інший «ніколи не терпів, коли йому відмовляли» [8, 84], бо синок «крутих». Портрет Федьки говорить сам за себе: «У нього жорсткі, з лагідним переливом очі... Але непорушний маслянистий погляд» [8, 84].

Водій і син шефа намагаються привернути до себе увагу Ірини. Але вона віддає перевагу не романтичним залицянням водія, а принаджена грубою силою Федора та його статками: «це правда, що у Феді капіталу більше, ніж сто тисяч доларів? Це правда, що у Штатах родичі?» [8, 85].

Федір за будь-яку ціну намагається отримати нову «іграшку». Федька - єдина дитина у своїх багатих батьків і тому міг безкарно дозволити собі «накачуватися кокаїном, сьорбати коньяк і жрати якісь таблетки» [3, 84].

Трагедію майбутніх подій постійно передчуває водій Федьки. День смерті Ірини вже точно визначений - це п'ятнадцяте липня, її день народження. «Приходить смерть і хто на неї чекає», - розмірковують герої оповідання. І хоча похорон дівчини «підняв багато людей», гроші Федорового батька «чинять свій суд»: «Пожалій, Олександровичу... Федір у мене один...» [8, 87].

Страх за те, що «викинуть з роботи», а також «обмебльована кімната, загнана під евроремонт» змушує давати неправдиві свідчення і водія: «На суді я підтвердив, що Ірина вживала у великій кількості героїн. Інші давали дикі свідчення про те, що вона намагалася згвалтувати Федьку» [8, 87].

Єдиним, хто здатний покарати винних, виявляється брат Ірини. Драматичність посилюється й тим, що йому лише десять років. Через рік по смерті сестри він поспішає на суд: «йому край як необхідно, добратися вчасно до суду, а решта його не обходила: «першим упав на бруківку суддя...Батька Федора...куля кинула аж на бруківку...Федір...добрих три години конав у реанімації» [8,88].

Але помста не спотворює хлопця. Після вбивства, він знову перетворюється на звичайного підлітка, який не забуває привітати з уродинами бабусю. Складається враження, що це не він скоїв злочин, а Божий промисел через нього покарав злочинців. Якою буде майбутня доля Руслана невідомо, але читач має надію, що хлопець обере правильний шлях: «зараз він сидів...курив...але до кінця виконував роль дорослого, тільки погляд бузкових очей вихолоняв щомиті, застрягаючи широкими зіницями на іконі Богородиці» [8, 88].

Микола Перебийніс та Женька Міщенко з оповідання «Угода» склали між собою договір: «Закосим, мовляв, під дурня, на кой ця армія...» [5, 59О]. Але після півроку у божевільні Микола дізнається, що його обдурено. З'ясувати стосунки з Женькою «по гарячих слідах» не дала мати: «Іди собі, Миколо, не ходи більше...Ич, ровня вишукалась...» [9, 59О] та «досаду заступила» тінь загиблого брата.

У цьому оповіданні О. Ульяненко не відступає від натуралістичного змалювання картин похорону («Труна вповзла у передпокій, зупинилася. Хтось кинувся за дзиглями, сходяться люди, заходяться надуманим криком...» [9, 589]) та досліджень психології поведінки людини після загибелі близької людини. Микола дивується, що «помер брат, а в грудях сухо, тільки в'язко чомусь стоїть у голові, холодно біжить ниткою перехід на вокзалі - на кухні порається мати...» [9, 589].

Після цих подій життя Миколи ніби зупиняється: «Проваландав він так аж під зиму - на роботу не беруть [9, 591]. Під'юджували його також розмови із сестрою: «Жлоб братик і таво, точно - таво з головою...» та матір'ю: «Поки Василь живий був - людьми щиталися, а зара...» [9, 591].

Але іноді до нього приходить натхнення: «Ну, підождіть...Розбагатію, я вам покажу...» [9, 59О]. Ця мрія зводить його з братами Саричевими, які пропонують йому «рекет базарний». Але радість від прибутків тривала недовго - «При розбірці убили старшого Саричева. (...) По днях усіх їх переловили, обклали даниною...і борг росте...» [9, 592].

За спробу Миколи зустрітися із своїм кривдником, Євгенова рідня довго його біли. Згодом і в Миколи з'явиться відповідна нагода помсти: «бригада» зґвалтує Євгена.

Серед розваг «бригади» фігурує і Лорка - «колишня перша Миколина любов», повія в минулому. Як правило, у творах прозаїка досить часто фігурують і жіночі «кримінальні» образи, які підсилюють та відтіняють образи чоловіків-злочинців.

Але не так склалося, як гадалося - Микола гине від руки Санича: «Он його, сучара, тапаром звізданул» [9, 593]. У кінці оповідання О. Ульяненко передає почуття помираючої людини та свої міркування щодо потойбічного світу: «Миколі чомусь подумалося, що він бачить все те у шпарину, тож прочинив рукою двері, - очі залило невимовне білим, що враз спалахнуло ще яскравіше, потускніло, вологим накрило Миколу, відносячи хвилями у вир темряви...» [9, 593].

«Зрікаючись традиційних ідеологічних та стильових канонів й активно засвоюючи досвід європейських літератур, письменники- вісімдесятники сміливо експериментують над формою і змістом, репрезентуючи нові можливості художнього тексту», - пише В. Поліщук. [6, 37]. «Мала проза» О. Ульяненка цікава як у стилістичному, так і в тематичному втіленні. Через образи дітей, дорослих, жінок, чоловіків, «крутих» та бомжів прозаїк порушує найважливіші проблеми сучасності, торкається теми смерті, місця Бога в житті окремої людини. Гамма різноманітних людських почуттів розкривається на тлі життєвих буднів, виформовуючи трагічний образ покоління.

Список використаної літератури

Бриних М. На край ночі з Олесем Ульяненком / Михайло Бриних // Україна. -- 1994. -- № 19-- 2О,--С. ЗО--33.

Зборовська Н. Містична безодня у прозі Олеся Ульяненка / Ніла Зборовська // Феміністичні роздуми : на карнавалі мертвих поцілунків. -- Л.: Літопис, 1999. -- С. 16О--178.

Зборовська Н. Олесь Ульяненко -- поет і містик / Ніла Зборовська // Кур'єр Кривбасу. -- 1999. -- №11О.-О.161--171.

Кононович Л. Убити генерала, або окреслений кінець революції / Леонід Кононович // Слово і час. -- 1999. -- № 3. -- С. 82--83.

Масенко Л. ...їхнє зло прийшло перед лице моє. Про роман Олеся Ульяненка «Сталінка» / Лариса Масенко // Кур'єр Кривбасу. -- 1998. -- № 97-- 98, --С. 145--152.

Поліщук В. Вісімдесятники як літературне явище / В. Поліщук // Слово і час. -- 2ОО1. -- № 5. -- С. 37--45.

Ульяненко О.... Біля синього, синього моря / О. Ульяненко // Україна. -- 1992. -- № 31. -- С. 8--9.

Ульяненко О. Ірка / О. Ульяненко // Кур'єр Кривбасу. -- 1999. -- Червень. -- С. 82--88.

Ульяненко О. Муха / О. Ульяненко // Україна. -- 1995. -- № 11--12. -- С. 29--31.

Ульяненко О. Угода / О. Ульяненко // Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця XX століття / упоряд., вступне слово, бібліограф. відомості та приміт. В. Габора. -- Л.: Піраміда, 2ОО2. -- С. 588--593.

Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодер- ний період / Роксана Харчук. -- К. : Академія, 2О11, -- 248 с.

Размещено на Allbest.ru