У статті на порівняльно-типологічному рівні досліджується явище парадоксу як засобу вияву ідейної позиції автора, проведено аналіз драматургії В. Винниченка та Б. Шоу з точки зору функціонування парадоксу у сюжеті твору.

Початок XX століття позначений ідейними пошуками змісту життя, аналізом проблем людини, репрезентованої її внутрішніми параметрами, розглядом питань свободи, вини, страху. Як відгук на запити, виникає категорія “літератури-як-філософії”, авторам якої притаманна філософічність мислення та превалювання інтелектуальних засад у зображенні індивідуальних характерів. У такому роді літератури, як драма, виникає новий естетичний феномен: на зміну драмі характерів приходить драма ідей, суть якої зводилася до акцентації уваги автора на ідейних суперечностях та конфліктах. Це не могло не позначитися на виборі “техніки”, яка допомагала б авторові досягнути поставленої мети. Таким технічним прийомом філософсько-інтелектуальної драми початку XX століття стає парадокс.

Філософський словник визначає парадокс як “явище у логіці, яке водить по колу одночасного доказу істинності й хибності певного висловлювання, причому доведення істинності цього висловлювання веде до визнання його хибності і навпаки" [5, c.369]. У цьому контексті зробимо спробу проаналізувати парадокс як засіб вияву ідейної позиції двох драматургів - В. Винниченка та Б. Шоу. Відправним пунктом в наших теоретичних міркуваннях про парадокс як засіб вияву ідейної позиції автора стали праці таких літературознавців, як Л. Мороз, Г. Костюк, Л. Онишкевич, Н. Дьяконова, А. Анікст та ін.

Для В. Винниченка, виразника однієї із тенденцій української літератури XX століття - устремління до інтелектуалізму й пошуків істини, парадокс став тим засобом, який “з філософського трактату робить п'єсу" [3, c.117]. Для багатьох творів драматурга притаманне розгортання конфлікту, яке якраз і будується на явищі парадоксу. Така побудова п'єс викликала особливий інтерес глядачів, позбавляючи їх прямих відповідей на поставлені питання і змушуючи думати. Парадоксальна форма також допомагала автору висловити нові погляди на звичні речі, виявити протиріччя там, де його не бачили інші.

Спробуємо зіставити явище парадоксу у творах В. Винниченка з аналогічним явищем у п'єсах творця нової англійської драми Б. Шоу, якого справедливо називають майстром парадоксу і який у праці “Квінтесенція ібсенізму" стверджував, що парадокс є і найстарішим, і найновішим елементом драми, є родом “гри з людською совістю" [3, c.81]. На думку Бернарда Шоу, моралізаторство та проповідування благородних ідеалів залишаються безрезультатними, тому доцільніше обирати інший спосіб спілкування з глядачем та читачем, використовуючи неочікувані, гостропарадоксальні твердження. При цьому гумор не повинен бути самоціллю. Устами героя із твору “Інший острів Джона Буля” Б. ІІІоу висловив своє мистецьке кредо - “Мій спосіб жартувати полягає в тому, щоб говорити правду” [7, c.67].

У творах В. Винниченка та Б. Шоу спостерігаємо явища парадоксу двох типів: парадокс на фразеологічному рівні та парадокс у межах цілого сюжету. Парадокс на фразеологічному рівні передбачає приховану важливу думку у зовні нелогічному вислові, який розходиться із загальноприйнятими суспільними уявленнями. Парадоксальність же на рівні сюжету виявляється у логіці розвитку характерів персонажів через їх вчинки, думки, взаємовідносини.

Слід зауважити, що перший тип парадоксу значно частіше зустрічаємо в п'єсах Б. Шоу. Мова його персонажів насичена висловами, що не збігаються із загальноприйнятими думками. На перший погляд, ці вислови можуть здатися дивними, але роздумавши, відчуваєш, що вони і є істинними. Наприклад, невеличкою збіркою парадоксів починається п'єса “Людина і надлюдина”, в якій висловлена одна із найулюбленіших думок Б. Шоу: “Розумна людина пристосовується до світу; нерозумна намагається пристосувати світ до себе. Тому прогрес залежить від нерозумних людей" [7, c.53]. В такий спосіб автор виразив ідею людської активності і принцип відповідальності за все, що відбувається у світі. Парадоксальна форма не лише органічно відбивала незвичні погляди автора, але й служила засобом індивідуалізації персонажів. Розмірковування-парадокси на фразеологічному рівні зустрічаємо, хоча й значно рідше, у драмах В. Винниченка. Нагромаджуючи їх за принципом мозаїки, автор втілює головну ідею твору. Суперечливі думки про суть істини висловлюють персонажі п'єси “Брехня”, їх логічним завершенням є парадоксальна фраза головної героїні: “Брехня - то є постаріла істина” [1, c.67].

Форми парадоксів набувають навіть заголовки творів, кристалізуючи в декількох словах головну ідею, закликаючи глядача до глибших розмірковувань. На жаль, парадоксальний зміст англійської назви п'єси Б. Шоу "Гірко, але правда". (`Тоо Тrue to Be Good”) в українському перекладі переданий лише частково. Назва є перевернутою сентенцією “Тоо Good to Be True” і означає буквально “занадто правдиво, щоб бути приємним”. Назва п'єси В. Винниченка “Пісня Ізраїля" носить характер витонченого парадоксу, який нюансує стан душі головного героя. “Самим своїм заголовком, як і сюжетом, вона нагадує визначення П. Тушара (трагедія - пісня розпачу) ” [2, c.159]. “Пісня розпачу" заперечує сама себе, адже вираження розпачу - це не спів. А якщо головний герой співає, значить, розпач подолано.

Вдалою знахідкою є використання В. Винниченком та Б. Шоу парадоксу у межах цілого сюжету. Як зразки нової європейської драми, твори згаданих авторів відрізнялися певними особливостями, зокрема, превалюванням дискусії над інтригою та захоплюючим сюжетом. “Серйозний драматург бачить в дискусії не тільки пробний камінь для свого таланту, але й головний козир п'єси”, - твердить Б. Шоу [5, с.240]. В драмі-дискусії виникає новий різновид вчинку - “думка як вчинок окремої людини". На цьому рівні В. Винниченко як і Б. Шоу використали явище парадоксу, надавши парадоксальності ходу думкам персонажів. Такий засіб - переконливе з'ясування істинності певних ідей на практиці та основа для психологічного аналізу. Парадоксальність не тільки не знімається подальшими розмірковуваннями персонажів, а й ще більше нагромаджується. У п'єсах В. Винниченка та Б. Шоу не завжди є герої, про яких можна сказати, що саме вони - виразники поглядів автора. Часто ліпшу аргументацію драматурги надають персонажам, яких ми б назвали негативними. Наприклад, навіть детально вивчивши всю систему образів драми Б. Шоу “Лікар перед дилемою”, глядач не може однозначно відповісти на запитання: “Чи варто рятувати життя злочинцеві і давати йому можливість здійснювати десятки нових злочинів? ”. Не може зробити остаточного висновку про те, що ж таке щастя, і читач, який перебуває у постійних морально-етичних пошуках гармонії разом із головним героєм п'єси В. Винниченка “Дизгармонія”.

Нова драма з такою її рисою, як відсутність жорсткого поділу основи конфлікту на “добро” і “зло”, сприяла використанню техніки парадоксу. Характерам героїв стала невластива одна домінуюча риса, а негативний герой міг мати стільки ж хорошого, як і позитивний. “В нових п'єсах, - пояснював Б. Шоу, - драматичний конфлікт будується не навколо примітивних нахилів людини, її жадібності чи щедрості, образи і честолюбства, а довкола зіткнення різних ідеалів. Проблема, яка робить п'єсу цікавою (коли вона дійсно цікава), полягає у з'ясуванні, хто ж тут герой, а хто злочинець" [6, c.56]. Злочинці роблять добро, нечесні люди здійснюють благородні вчинки, а добропорядні громадяни чинять злочини. Автори, аналізуючи внутрішнє життя персонажів, акцентують свою увагу насамперед на ідейних суперечностях та ідеологічних протиріччях аж до антагонізму між героями, нерідко спорідненими між собою [7]. З одного боку, це поглиблювало психологічну та соціальну інтерпретацію художніх образів, а з іншого - ставило глядача перед парадоксальною проблемою: хто ж насправді є героєм. Таким є образ місіс Уорен (п'єса Б. Шоу “Професія місіс Уорен”), який одночасно поєднує у собі безмежну любов до доньки та цинічний спосіб добування коштів для неї. Глядач переконується, що героїня є водночас і жертвою, і злочинницею, а зло отримує широку інтерпретацію. Показовими є образи п'єси “Інший острів Джона Буля”, в якій Б. Шоу типового англійця зобразив романтиком, а ірландця, якому слід бути романтиком, - скептичним практиком.

У творах В. Винниченка парадокс - не лише засіб індивідуальної характеристики персонажів. Явище парадоксу - це сміливий психологічний експеримент, який повертає людину іншою стороною, висвітлюючи ще одну, досі не знану її грань. Багатобарвними характерами є дійові особи драм В. Винниченка. Головна героїня драми “Гріх" Марія поєднує в собі цинізм, навіть жорстокість та силу волі, здатність до самопожертви. Це дає можливість автору відтворити боротьбу сил Добра і Зла в душі героїні і висловити свою думку щодо подій в Україні: “якщо в боротьбі за світле майбутнє мусить зникнути особистість разом із найсвітлішим,. чи є в ній сенс” [2, с.34]. Парадоксальними рисами наділений образ Наталі Павлівни із драми “Брехня”. Сукупність таких її рис характеру, як турбота про ближнього, неправдивість, доброта, допомогли В. Винниченку втілити парадоксальну ідею: “брехня є постаріла істина”.

Парадокс в творах Б. Шоу - це результат зіткнення двох ідей, двох ідеологій, носіями яких є герої, наділені найрізноманітнішими рисами характеру. Такою є побудова п'єс “Інший острів Джона Буля”, “Майор Барбара”, “Лікар перед дилемою" та ін.

Зокрема, у п'єсі “Майор Барбара" ідейним супротивником головної героїні, яка вступає до лав Армії спасіння, є її батько, “король гармат”, Ендрю Андершафт. Різкі зіткнення Барбари з батьком, автор, вірний своїй творчій манері, завершує повним їхнім примиренням.

Б. Шоу надавав перевагу контрастному зображенню життя ідей.В. Винниченко ж застосовував інший, оригінальний підхід до творення парадоксу. Відкидаючи лінійну логіку з її протилежними полюсами “добра” і “зла”, автор припускав “одночасну істинність багатьох думок" [2, с.148]. П'єси драматурга - це, насамперед, аналіз внутрішнього світу людини, співвіднесення в ньому високого та низького, духовного та плотського. А оскільки закони, що кермують людським духовним життям до кінця невідомі, виникає безліч можливих варіантів трактування певних духовних явищ. Зіткнення таких варіантів неминуче приводить до парадоксу, завдання якого - серед багатьох правд виявити істину. Знищити свою красу, яка приваблює увагу до пропагандистських виступів - такий неочікуваний (але цілком вмотивований непростою вдачею героїні) спосіб розв'язання конфлікту обирає Маруся з п'єси В. Винниченка “Базар”.

В парадоксальний спосіб драматурги підводять читача до вирішення моральних дилем та моральних конфліктів. У творах простежується зображення динаміки чи регресії моральної свідомості героїв - від до-конвенційної моралі і аж до постконвенційної (Л. Колберг) чи навпаки. В той же час реалістичність сюжетів створює умови для об'єктивної оцінки моральних позицій, зіставлення відповідності моральної свідомості героя його поведінці.

Інколи парадокс у працях драматургів стає засобом доведення від протилежного. Автори зумисно гіперболізують свою ідею, нагромаджують негативні явища, чим провокують глядача на ідейну полеміку. Так діє Мартин із твору В. Винниченка “Дизгармонія”, Кривенко із твору “Меmento” того ж автора. Головні персонажі згаданих творів - це своєрідне втілення Зла, яке стимулює активізацію Добра. Як результат, критики називають “Меmento” “довершеним осоромленням нової моралі”. Схожою методою користувався Б. Шоу, створюючи свій цикл “неприємних" п'єс (“Будинки вдівця”, “Професія місіс Уоррен”, “Тяганина”), в яких ідея подана в ультрапарадоксальній формі.

Парадоксальні ситуації, вплетені в канву драми, сприймалися неоднозначно і глядачами, і рецензентами. Перші покидали театр з душевним неспокоєм, зауваживши протиріччя там, де ще недавно не сподівалися його знайти. У других вони викликали зливу критики. Парадоксальність дратувала навіть тих, хто поділяв погляди В. Винниченка чи Б. Шоу. Прикладом можуть слугувати рядки з листа М. Горького до В. Винниченка: “Талантливый Вы человек, но чрезвычайно любите парадоксы - мне это кажется печальным, особенно когда вы выдвигаете на сцену такой опасный парадокс, как в вашем “Базаре”” [2, с.148]. Схоже ставлення до використання парадоксів знаходимо у листі Л. Толстого, адресованому Б. Шоу: “Вы недостаточно серьезны. Нельзя шуточно говорить о таком предмете, как назначение человеческой жизни и о причинах его извращения” [3, c.5].

Та по при все, така манера побудови драми була вдалим винаходом в умовах, коли драматурги за покликом серця ставали “політичними і соціальними агітаторами" [8, c.64], засобом пробудження національно та соціально пригнобленої нації (згадаймо ситуацію в Україні на початку XX століття). Парадокси, які ввібрали в себе важливі життєві питання, привернули увагу і друзів, і ворогів. І найголовніше, вони примусили мислити. А за словами французького філософа Блеза Паскаля, “людина - усього лиш очеретина, найслабкіша з творінь природи, але вона - очеретина мисляча. Велич людини у її здатності мислити. Будемо ж намагатися мислити гідно: у цьому - основа моральності" [4, c. 19].

Механізм парадоксу є психологічно виправданим, адже читач чи глядач постає як суб'єкт, з властивими йому власною активністю та свободою вибору. Автори творів апелюють через парадоксальність сюжету до суб'єктності людини і в такий спосіб активізують інтенційно присутнє духовне начало людини, що проривається крізь антагоністичність соціального досвіду її життя. В той же час глядач має можливість співставити та проаналізувати свої власні вчинки, побачити перспективу подальшого росту, навіть після попереднього краху.

Хоча твори Б. Шоу з його яскравими парадоксами першими знайшли свого глядача, парадокси В. Винниченка, які виникли на українському ґрунті, були самобутнім явищем, у черговий раз доводячи, що українська література - органічна частина загальноєвропейського процесу. Проблеми, вирішення яких виникало завдяки парадоксу, мали загальнолюдське значення, а висловлена в парадоксальній формі ідея “чесності з собою" стала однією із ключових проблем екзистенціоналізму XX століття.

Література