Вишгород та вишгородці у творах Борисоглібського циклу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вишгород та вишгородці у творах Борисоглібського циклу

Як відомо, для найбільш повного уявлення про середньовічне місто необхідне залучення всіх наявних категорій джерел. В цьому плані дослідникам Вишгорода пощастило мати у розпорядженні специфічене джерело - агіографічні твори Борисоглібського циклу. Однак, доводиться констатувати, що науковці приділяли цим творам незаслужено мало уваги. Тож, метою даної праці є узагальнення наявних в них даних про Вишгород і його жителів.

Борисоглібський цикл включає в себе «Читання про Бориса і Гліба», («Чтение о житии и о погублении блаженную страстотерпца Бориса и Глеба», далі - Ч.), написане Нестором Літописцем близько 1080-1081 р. [10, с. 55-56], літописну Повість про Бориса і Гліба (далі - Л.), «Сказання про Бориса і Гліба», («Съказание и страсть и похвала святою мученику Бориса и Глеба», далі - С.), створене між 1115 і 1117 р., очевидно, із залученням більш ранніх записів, зокрема, 1072 р. [2, с. ХІУ, 17], а також проложні сказання, похвальні слова, церковні служби та інші твори, що не стосуються теми даного дослідження. Крім того, перераховані джерела доповнюються літописними статтями 1072 та 1115 р. про освячення вишгородських церков, також залучених нами.

Події, описані в творах Борисоглібського циклу, розгортаються після смерті Володимира Святославича. Посівши великокнязівський стіл, Святополк Володимирович їде вночі до Вишгорода, намовляючи вбити свого брата Бориса. Ті засвідчили свою вірність («Путьша рече: «вьси мы можемъ главы своя положити за тя» [6, с. 32]).

Виникає логічне запитання: чому саме до вишгородців звернувся Святополк і звідки така їх відданість до цього князя? Ще М.С. Грушевський, намагаючись відповісти на це питання, припустив, що Володимир Святославич перед смертю випустив непокірного сина з поруба, посадивши біля себе, на вишгородський стіл [5, с. 5]. В Ч. знаходимо цікаву подробицю: дізнавшись про смерть Володимира, Святополк «…всіде на коня и скоро доиде Кыева града…» (за даними Л., очевидно, більш пізніми, смерть батька застала його в самій столиці [8, с. 81]) [6, с. 7]. Зрозуміло, що швидко дістатись до Києва можна було лише з пункту, розташованого неподалік. Опосередковано підтверджують факт князювання Святополка у Вишгороді чи, принаймні, певний вплив у цьому місті і дані археології: єдину нині відому вислу печатку цього князя було знайдено на Вишгородському городищі [11, с. 261-262].

Окремо варто зупинитись на особах убивць. За Л., Путша, Талець, Єлович і Ляшко були вишгородськими боярами, або, як зневажливо каже літописець, «боярьці» [8, с. 83]. Згідно зі С., вищевказані - «вьшегородскьіі мужі» [6, с. 32], котрі безпосередньо виконали наказ Святополка (»… насунуша копии оканьнии Путьша, Талець, Еловичь, Ляшько» [6, 35]). Навряд чи бояри ішли б на Альту і власноруч коїли вбивство! Нарешті, в Ч. вбивці названі «слугами» Святополка, котрих він, очевидно, вибрав з-поміж інших (»… избра мужа неистовыя…» [6, с. 9]).

Згідно з Ч., Бориса було вбито тут-таки, на Альті, ударом в серце [6, с. 11]. За С. і Л., князя привезли до Вишгорода сильно пораненим, але ще живим, а Святополк, почувши це (в С. - «увЪдЪвъ» [6, с. 37]), послав двох варягів прикінчити його [8, с. 83]. Таким чином, зміщується вся хронологія Ч., адже всі джерела називають датою смерті князя 24 липня. На нашу думку, вишгородці привезли тіло, щоб довести Святополку факт скоєного злочину (і свідчення С. у цьому переконують); інакше пояснити їх дії важко. Після цього Бориса було поховано біля вишгородської церкви св. Василя (в Л. зазначено «вь церкви» [8, с. 83-84], але подальші події переконують у помилковості такого варіанту) [6, с. 37]. Джерела не вказують, чи ті-таки вишгородці були вбивцями Гліба, але він залишався непохованим аж до князювання Ярослава, за чиїм наказом тіло небіжчика було поховано біля церкви св. Василя, поруч із братом [6, с. 15, 48].

Після цього Вишгород на кілька десятиліть зникає зі сторінок літописів, натомість в житіях описуються чудеса, котрі нібито почали спостерігати віруючі. На місці поховання бачили вогняний стовп, чули ангельський спів, хворі, відвідуючи церкву, зцілювались, а один варяг, котрий прибув із дружиною у Вишгород, випадково ступивши на могилу, обпалив ноги [6, с. 15-16, 48-53]. Кількість парафіян збільшувалась.

Невдовзі церква св. Василя згоріла. Винним у пожежі Ч. називає пономаря, що забув загасити свічки [6, с. 16]. В С. згадуються і деталі інтер'єру згорілої церкви, врятовані від пожежі: «…и все изнесоша иконы и съсуды, и ничьто же не торі, тъкъмо церкы едина».

Дізнавшись від вишгородського старости («старейшина, иже бі властелинъ граду тому» - Ч. [6, с. 17]) про пожежу, Ярослав велів спорудити для мощів каплицю - «кшітку малу», «храмину» [6, с. 17, 53, 54]. У присутності архієпископа Іоана з кліром її було освячено, а домовини з тілами братів відкопано і перенесено всередину. В С. домовини названо «гробами», а в Ч. - «раками», «ковчегами» [6, с. 17, 54].

Вдруге староста згадується у зв'язку з новими чудесами. В С. цю посаду названо «градником» і вказано ім'я цієї людини - Миронег («Бяше жь мужь, именьмь Мирон^гъ, иже бі градникъ Вьшегороді» [6, с. 54]). Його кульгавий син зцілився, помолившись святим [6, с. 17-18, 54].

Після ще одного чуда, прозріння сліпого, Ми - ронег розповів про них Ярославові. Архієпископ Іоан порадив князю спорудити новий, великий, храм. «И възгради цьрковь велику иміющю вьрховъ 5 и испься всю, и украси ю вссю красотою», - повідомляє С. [6, с. 55]. Значно більше подробиць міститься в Ч. Матеріали для будівництва теслі заготовили ще взимку: «…повелі др^оделамъ приготовить древо на согражение церькви» [6, с. 18]. Храм прикрасили «…всякыми красотами, иконами и иными письмены»; центральним був образ Бориса і Гліба [6, с. 18]. В день смерті Бориса, 24 липня, церкву було освячено і влаштовано велике свято. Домовини перенесли в новий храм і поставили з правої («діснеи») сторони. Архієпископ «…оставъ постави попы и дьяконы.», назначивши серед них старійшину. «Властелину града» Ярослав велів пожертвувати на утримання храму десятину «отъ дани» (в інших варіантах - «даянія», «данія») [6, с. 19]. Під час літургії став на ноги каліка-кульгавий [6, с. 19, 55].

Коли церква похилилась, Ізяслав Ярославич, котрий також шанобливо ставився до святих Бориса і Гліба, згідно Ч., «…призвавъ старійшину др^од^ямъ, повелі ему церковь възградити въ имя святою (вперше прямим текстом вказується назва церкви - авт.)… близъ ветхыя церькви перваго міста» [6, с. 21]. Той, у свою чергу, зібрав вишгородських тестів, в короткі терміни спорудивши церкву у вказаному місці. Традиційно Ізяслав надав «властелину града» кошти «отъ дани княжи» на оздоблення храму [6, с. 21]. Інші джерела уникають цих подробиць, натомість надаючи цікаві хронологічні дані. Так, Л. датує подію 1072 р.; крім того, на момент складання даної статті Ізяславова церква ще існувала: «яже стоить и и ньіні» [8, с. 120]. За С., будівництво храму, однобанного, розгорнулось через 20 років після зведення попереднього, Ярославового («И минувъшемъ л\>томъ 20…») [6, с. 55], котре, таким чином, відбулося орієнтовно в 1052 р., незадовго до смерті Ярослава. У присутності трьох старших Ярославичів та найвпливовіших церковних ієрархів було проведено літургію, а на наступний день мощі святих перенесли до нового храму. З Л. дізнаємось, що тіло Бориса лежало у дерев'яній труні («в деревянии ракі»), котру князі несли особисто [8, с. 120]. Мощі Гліба «в раці камени» везли на санях [8, с. 120]. Після перенесення мощі Бориса теж було покладено в кам'яний саркофаг [6, с. 55-56]. Поставили домовини, як і до цього, з правої сторони [6, с. 21]. В день перенесення мощів, 20 травня, влаштовано свято [6, с. 56].

Стаття Л. закінчується цікавою характеристикою політичної та церковної організації Вишгорода: «…бі бо тогда держа Вышегородъ Чюдинъ, а црковь Лазорь…» [6, с. 120]. Багато дослідників, слідом за В.М. Голубовським, вважали, що тоді ж, на князівському зібранні, було затверджено державний кодекс законів - «Правду Ярославичів». А вишгородського намісника Чудина прийнято ототожнювати з Чудином Микулою Правди Ярославичів [3, с. 60]. Очевидно, та сама людина згадується в подальшому тексті С.: «И бяше члов^къ Вьшегороді, старіишина огородьникомъ, зовомъ же бяше Жьданъ по мирьскууму, а въ хрьщении Никола» [6, с. 57]. Городники, очевидно, займались зведенням та ремонтом міських укріплень, хоча існувала точка зору М.С. Грушевського про те, що Ждан-Микула займався городництвом в сучасному сенсі цього слова [4, с. 309].

Ім'я Ждана-Микули називається в С. у звязку з новими чудесами, що відбулись у церкві. Чоловік, що не мав ноги до коліна, «у цьркьве святою съ иніми убогыими, приемля требования отъ крьстиянъ…», тобто просив милостиню [6, с. 57]. Зайшовши в дім «предъ храминою», він втратив свідомість, а коли його віднесли до церкви, «предъ двьрми» нога відросла [6, с. 57]. За Ч., дім належав представникові заможної верстви вишгородського населення («нікьгхь домовитыхъ») [6, с. 22], очевидно - боярського кола, на що натякає і його розташування в самому центрі міста, біля церкви. Надзвичайно цікавим є, хоч і побіжний, опис побуту боярського двору: в будинку відбувався бенкет («день пиру»), котрий обслуговувала численна челядь («Слугы же, мимо ходяще…») [6, с. 22]. В церковному інтер'єрі описується вівтар з іконами [6, с. 22].

Про зцілення ще однієї жінки дізнався особисто від неї автор Ч. під час візиту до Вишгорода («Въ единъ же от дьний, ишедъшю ми нікого ради орудия въ градъ…») [6, с. 23]. Згідно С., ця жінка була родом із Дорогобужа і звернулась за допомогою до згадуваного в Л. Лазаря, котрого в джерелі названо «старіишина клирикомъ», а сповідь проводив його син [6, с. 58].

Також, автор Ч. особисто довідався і про прозріння сліпого: «И се пакы инъ повіда ми» [6, с. 24]. Цією подією дана праця Нестора завершується, а подальшу долю вишгородських церков висвітлюють С. і, значно меншою мірою, Л.

Святослав Ярославич, ставши київським князем, першим задумав спорудити кам'яний храм-мавзолей, однак, звівши церковні стіни до висоти 80 ліктів, помер (Л. датує смерь князя 1096 р.). Завершив будівництво третій із Ярославичів - Всеволод. Але і його планам не судилося здійснитись: одразу по завершенні робіт церква завалилась: «И яко бысть съврьшена, и абие на ту нощь върютися еи верхъ и съкрушися вься» [6, с. 60].

Невдовзі (1093 р.) Всеволод Ярославич також помер, а за князювання Святополка Ізяславича церковні руїни перебували у забутті. Цьому, на нашу думку, посприяла і зовнішньо-політична ситуація. Під 1093 р. Л. коротко повідомляє про набіг половців, під час якого постраждав Вишгород: «.а друзии поидоша Кыеву и пустиша на воропъ межи Кыевъ и Вышегородъ…» [8, с. 148]. Значно красномовнішим є текст С., де одразу після згадки про вокняжіння Святополка у Києві (той-таки 1093 р.) говориться: Въ та же времена поганымъ. много насильствующемъ намъ за наші гріхьг» [6, с. 60]. Очевидно, мова йде про одну і ту саму подію, що надовго запам'яталась вишгородцям.

Успішно завершити будівництво церкви вдалося лише синові Святослава, чернігівському князю Олегу. Привівши, очевидно з Чернігова, зодчих («зьдатели»), він виділив їм щедрі кошти. Але, коли храм було збудовано і прикращено розписами, Святополк не дозволив перенести в нього святі мощі, заздрячи, на думку автора С., родичеві [6, с. 64]. Ще перед цим Володимир Мономах прикрасив домовини святих золотом і сріблом [6, с. 63].

Лише після смерті Святополка Олег, його брат Давид та Володимир Мономах домовились про перенесення реліквій. 2 травня 1115 р. Володимир, Олег і Давид у супроводі вищого духовенства, бояр, воєвод та старшин почали урочисто перевозити на санях саркофаги святих. Спостерігати за подією зібралась величезна кількість людей, котрі зайняли навіть міські укріплення, утворилась тиснява: «И бяше множьство много по всему граду и по стінамь, и по забороломь городьньїмь…» [6, с. 65-66]. Аби звільнити шлях, Володимир звелів кидати в натовп срібники й паволоки. В Л. описується садибна забудова Вишгорода: окремі двори були відділені частоколами: «княземь с ракою идущимь межи воромь» (давньоруське «ворь» тут слід розуміти у значенні «паркан», «огорожа» [9]) [8, с. 195]. Згодом серед князів виникла суперечка: Володимир хотів поставити домовини в центрі храму, а Святославичі - у закомари з правого боку, як хотів їх батько. Кинувши за порадою митрополита жереб, зійшлися на другому варіанті [8, с. 195]. Мономах велів прикрасити срібні гробниці золотом і дорогоцінним камінням («издражавь и позолотивь») та відлити золоті підсвічники [6, с. 63].

Як бачимо, у творах Борисоглібського циклу, особливо - у С., містяться цінні відомості про історичну топографію давньоруського Вишгорода. Згадуються міські стіни та забороли, боярські будинки, двори, відділені парканами.

Значне місце відводиться опису вишгородських церков, котрі змінювали одна одну. Історія їх зведення та зовнішній вигляд неодноразово висвітлювались в літературі [1; 7, с. 321-322]. Згадуються окремі деталі інтер'єру церков: двері, вівтар, ікони, посуд. Зверху розташовувались світильники зі свічками, за Володимира Мономаха - позолочені. Багато разів згадуються саркофаги з мощами Бориса і Гліба - спочатку дерев'яні, пізніше - кам'яні, срібні, оковані золотом та інкрустовані дорогоцінним камінням. Біля церкви просили милостиню бідні та каліки. Прибували навіть люди з віддалених місць, таких як Дорогобуж.

Згадується про візити до Вишгорода багатьох видних політичних і церковних діячів Давньої Русі. Побіжно говориться про перебування у місті варязької дружини.

До 1078 р., коли серед великих князів склалась своєрідна традиція довіряти вишгородський стіл своїм синам, управлінням міста займались княжі намісники, котрі в житіях іменуються «старійшинами» або «градниками». С. називає імена двох із них - Миронег і Ждана-Микула.

Характеризується і церковна ієрархія: згадано пономаря, кліриків. Настоятель храму («старіишина клирикомь») назначався безпосередньо митрополитом, нерідко церковний сан передавася у спадок.

Кілька разів у творах фігурують вишгородські бояри. Коротко описується побут як заможних вишгородців, так і залежних верств населення.

Зрештою, житія Бориса і Гліба є цінним джерелом з вивчення давньоруського ремесла. Зокрема, неодноразово згадуються теслі (дріводіль) та городники. Обидві категорії ремісників мали своїх старійшин, у чому деякі дослідники вбачають зачатки цехової організації. Старійшина городників (старійшина огородьникомъ) Ждан-Микула навіть виконував функції вишгородського намісника та брав участь у складанні «Правди Ярославичів».

Посилання

давньоруський житійний література борисоглібський

1. Бреяк О. Храми Вишгорода // Памятки України. - №1012. - С. 36-51.

2. Бугославський С. Україно-руські пам'ятки XI-XVIII вв. про князів Бориса і Гліба 1928. - ХхХШ + 208 с.

3. Голубовский П.В. Критико-библиографический обзор трудов по древнейшему периоду русской истории. - К., 1907.