Свобода вираженя візіонерського стану в поезії модерну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет театру, кіно і телебачення
імені І.К. Карпенка-Карого

Свобода вираженя візіонерського стану в поезії модерну

О.О. Калашник

Аннотация

Статья посвящена визионерской поэзии эпохи Модерна. Первоначально ставится проблема теоретического осмысления литературного визионерства: 1) как жанра видения и художественного приема, что является устоявшимся взглядом в литературоведении, 2) как воплощение непосредственного визионерского переживания (мистического чувства) автора, поэтический язык которого сам становится субъектом творчества и транслирует это состояние, демонстрируя почти иррациональность процесса написания. Отстаивается мнение, что способность поэтического языка к точному выражению динамики визионерского состояния прежде всего связана со свободой творчества, которую поэты искали еще со времен Романтизма и постигли в эпоху Модерна. На основе интерпретаций поэтических текстов украинских авторов ХХ в., рассматриваются проявления этой свободы через раскованность метафоры, ассоциативность, ритм. Исследуется предметность визионерского переживания в стихах, их образно-символическое наполнение, а также типы визионерского переживания (инфернальные и блаженные видения).

Ключевые слова: визионерский тип творчества, визионерское переживание, трансцендентация, модерная поэзия, инфернальные видения, блаженные видения.

Annotation

The article is dedicated to the visionary poetry of the Modernism period. The author raises the issue of theoretical comprehension of literary visionarism as 1) a vision genre and an artistic method, which is an established opinion in literary studies; and 2) an embodiment of the author's actual visionary experience (mystic feeling). The latter focuses on the special role of language, which, through its associative power, becomes the subject of art [of poetry], while demonstrating an almost irrationality of the writing process. The article argues that the ability of poetic language to accurately express the dynamics of the visionary state derives from the freedom of art which poets have been searching ever since the Romanticism and had managed to grasp during the Modernism period. The manifestations of this freedom through experiments with rhythm, the phenomenon of silence, looseness of metaphor, associativity etc. are reviewed via the interpretations of the 20th century Ukrainian poetry. The image and symbolic content of the poetry is investigated from the point of visionary experience (infernal and beatific visions). Methods of visionary experiences' expression with and without a lyrical subject are demonstrated.

Key words: visionary type of art, visionary experience, transcendence, modern poetry, infernal visions, beatific visions.

Ще від зорі зародження культури аж до сьогодні тривають дискусії і розмірковування митців, філософів, психологів, культурологів, фольклористів, релігієзнавців про явище візіонерства. В силу своєї ірраціональності, ця тема одна із маловивчених у науці. Відомо, що візіонерська образність сягає своїм корінням ще в архаїчні культури людства - від ритуальних практик жреців, античних містерій до перших поетичних текстів, де описується візіонерське переживання трансцендентного, предметність якого залежала від культурних і релігійно - міфологічних традицій (картини потойбіччя, явлення духів чи інших сутностей). Візіонерство як психо-духовне явище ще більше утверджується в культурі людства з появою основних світових релігій, а в європейській літературі проявляє себе у популярному середньовічному жанрі видіння (інваріанти видіння: видіння-подорож, явлення, пророцтво), що має свій канон і образно-релігійне наповнення: видіння Раю, Пекла, Богородиці, святих, апокаліпсису, мандри душі у потойбічному світі з супутником-провідником, пророче видіння майбутнього в символіко-алегоричній формі тощо. Докладно середньовічні видіння досліджуються у працях В. Веселовського, Б. Ярхо, В. Гуревича, ін. візіонерство художній містичний літературний

Літературознавці свідчать, що видіння як жанр, не зникає разом із богословсько-символічним світоглядом Середньовіччя. Найбільшу увагу сучасних дослідників привертають нові конфігурації жанру видіння, а саме візіонерська топіка (мотиви, образи) у вигляді художнього прийому, як сюжетотворчий елемент, як стилізація під канонічний жанр видіння, що трапляється і в прозі, і в поезії від Нового часу і романтизму, до модерну і сучасності: праці Н. Шилової, І. Качуровського, І. Набитовича, І. Бетко, В. Шевчука, Н. Горбач, О. Темної та ін.. У такому жанровому ракурсі в українському літературознавстві досліджуються, наприклад, поетичні твори «Великий льох», «Сон», «Осії, глава XIV» Т. Шевченка, «Завітання», «Ангел помсти» Л. Українки, «Сон князя Святослава», «І він явивсь мені...» І. Франка, «Попіл імперій» Ю. Клена, поезія О. Ольжича, Є. Маланюка, проза М. Матіос, В. Шевчука, Г. Пагутяк та ін.

Однак у літературі ми повсякчас натрапляємо на тексти, найперше поетичні, природу і появу яких важко пояснити, адже вони засвідчують особливі стани свідомості митців, коли, за висловом романтика В. Блейка, «привідкриваються двері сприйняття» і перед «духовним оком» все суще з'являється таким, яким воно є, - безкінечним, всеохопним. Ці поетичні тексти не констатують факт видіння і не описують раціонально явлене уві сні чи наяву, вони позбавлені рис логічного і наперед продуманого письма. Така поезія транслює прозріння, не апелюючи до жанру видінь чи художнього прийому, вона є видінням-одкровенням, трансцендентним баченням автора, помічником якого є сама художня мова, що слугує безпомильним каналом передачі стану. Адже візіонерство первинно є певним психо-духовним станом, зміненим станом свідомості. Для розуміння психології творчості це явище - завжди актуальна тема дослідження: вивчення візіонерства з такого ракурсу в поетичній царині проливає світло на саму природу цього мистецтва і таємницю натхнення загалом. Новизна нашої розвідки полягає у виявленні і дослідженні даного аспекту літературного візіонерства, який ще не здобув цілісного теоретичного висвітлення у сучасній науці.

У різний час навколо візіонерської творчості теоретизували поети-романтики, К. Юнг, Ч.Тейлор, Ф. Ніцше, Г.-Ґ Ґадамер, М. Гайдеґґер, В. Жирмунський. Так, перший дослідник психофізичних і духовних аспектів візіонерського переживання О. Гакслі в трактатах «Двері сприйняття», «Рай і пекло» наводить приклади поетичних текстів (японські хайку, пейзажні мініатюри В. Вордсворда, вірші Дж. Рассела, В. Вітмена), де відсутні ознаки жанру видіння, немає біблійної чи міфологічної символіки, але вони є візіонерськими за своєю суттю: схоплення в єдиній миті безкінечної плинності життя, відчуття у собі і поза собою гармонії і єдності з усім Космосом, з Абсолютом. Побачене у стані візіонерського переживання автор називає «країною антиподів Розуму» або «країною антиподів щоденної свідомості», це не раціональне осягнення світу. Тільки на такому рівні «може конечний розум наблизитися коли-небудь до «сприйняття всього, що відбувається скрізь у Всесвіті» [12:22]. Візіонерська реальність за О.Гакслі - це «трансцендентність, що належить до нелюдського порядку, і, однак, вона може бути представлена нам як відчутна іманентність, пережита співучасть. Бути просвітленим -значить знати завжди про цілокупну реальність в її іманентній інакшості...» [12:69]. З таких духосяйних станів народжена ліроепічна перлина «Садок вишневий...», друга частина «Перебенді», «Барвінок цвів та зеленів.», багато лірично-філософських відступів у творах Т. Шевченка. Можна згадати вірш Л. Українки «Хотіла б я уплисти за водою», де лірична героїня перебуває у стані поринання у незримі світи, де немає часового плину, де особиста субстанція розчиняється у Спокої, що транслюється на рівні самого ритму твору. Неодноразово натрапляємо на рядки-осяяння («Душе моя! Душе душі моєї!») у автора «Зів'ялого листя», коли він перебуває у стані самосуду і самозаглиблення, де особисте страждання стає частиною світової містерії. Безсумнівно, у візіонерському стані написаний вірш «Не Зевс, не Пан.» П. Тичини. Цей ряд можна продовжити багатьма прикладами з модерної поезії, що є заявленою темою нашої статті. Проте для цілісного розуміння явища у контексті модерної літератури, слід більш детально розглянути такі аспекти, як: 1) від чого залежить поява текстів візіонерського типу творчості (термін К. Юнга); 2) які тематичні концепти візіонерської поезії Модерної доби можна окреслити; 3) як відбувається взаємодія поетичної мови і візіонерського стану; 3) які типи переживання присутні у візіонерській поезії. Ось основні завдання нашої розвідки.

Візіонерський тип творчості найперше пов'язаний зі свободою творчості. Уперше в своєму онтогенезі європейська поезія осягає повносилу свободу в епоху Романтизму. Романтики проголошували цінність особистого бачення художника, розбивали пута літературних канонів, класицистичних правил, шукали нову образну мову, що мала змогу передати ті містичні переживання, притаманні їм. Сучасний культуролог А. Сухов, який вперше науково дослідив явище візіонерства в культурі, аргументовано стверджує, що візіонерство романтизму виходить на вищий ступінь своєї художньо-медіумічної модифікації, продовжуючи розвивати ренесансний міф про художника-візіонера:«натхнення романтика уподібнюється видінню, яке навідується до нього майже миттєво, як «осяяння»» [10:21]. Містичним почуттям (візіонерським переживанням) романтики називали відчуття присутності безкінечного, божественного в усьому кінечному. Отже, важлива риса романтичного світогляду - бачення двох світів у їхній єдності - видимого і невидимого (ідеального). Формула цього світогляду закорінена у романтичній філософії Ф. Новаліса і Ф. Шлейермахера, які твердили, що все кінцеве - це вираження, символ безкінечного, а безкінечне існує лише у відкритості людини до світу, який є божественним творінням [5]. Цікаво, що в поетичних доробках романтиків ми натрапимо і на видіння як жанр, модифікований романтичним світоглядом (С. Колрідж «Кубла Хан», Ф. Новаліс «Генріх фон Офтердінген», твори В. Блейка, Т. Шевченка, інші), і на ті тексти, де візіонерський стан безпосередньо, максимально природньо перетікає у знакову структуру твору. Цьому, як вже було сказано, сприяла усвідомлена творча свобода. Романтики проголошували свободу кожного поета шукати оригінальну манеру, щоб висловити особисту візію. І перше, що набуло особливого значення в поезії і завдяки чому романтики могли передати візіонерський стан, стали - метафора, музичність письма, символ і міф. Наприклад, Блейкова метафора у поемі «Мільтон» «Тоді всі квіти - гвоздика, і жасмин, // І ніжна лілії - свої відкриють небеса» [3:400]. сприймається не просто як прикраса, а як візіонерське переживання безкінечного, єдність усього з усім в космічному масштабі.

На прокладених романтиками шляхах до повноцінної поетичної свободи виросла модерна поезія. М. Бердяєв визначав свободу як внутрішню, глибинну, сокровенну енергію духу, а творчість - прояв цієї свободи: тільки з бездонної свободи можлива поява нового. Світоглядна свобода сприяла значному розширенню тематичного кола візіонерської поезії. Візіонерське переживання, втілене у художню форму, завжди предметне: переживання присутності Бога, смерті, краси, катастрофи світу, природи (коли поет стає її «голосом», що дуже характерно для романтиків), кохання, історії, внутрішнього буття-прірви («Прірва - дух у чоловіку, ширша всіх небес та вод» - Г. Сковорода). Може бути навіть «переживання переживання», як-от у відомих віршах Б.-І. Антонича «Елегія про перстень ночі» та «Елегія про перстень пісні». Примітно, що поетичне вираження стану зміненої свідомості у поета дуже схожий на опис психо-фізичних відчуттів від приймання психоделічної речовини (мескаліну) у О. Гакслі. Посилаючись на власні відчуття під час експерименту, на свідчення про візіонерські переживання містиків, йогів, поетів, аналізуючи збережені в усіх культурах згадки про «інші Світи», О. Гакслі виділяє такі риси візіонерського переживання:переживання надприродного світла, надприродного кольору, зміна просторово-часових характеристик реальності. Все це прочитуємо у Б. -І. Антонича, який описує стан справжнього творчого екстазу:

Розсунулись, мов карти, стіни,

Угору стеля поплила,

І вікна згасли в синій тіні,

Найближчі речі вкрила мла.

Так ява стала сном.

Уже не стеля, лиш глибінь,

Уже не стіни - далечінь І, наче іскри в тиші сплячій,

Далекі, недосяжні в мряці,

Дзвінкі, мінливі та дрижачі,

Засяли зорі над столом [1:95-96].

Можна назвати досить широке коло модерних поетичних творів, які є втіленям візіонерське переживанням природи, божественної краси, смерті, єднання з Абсолютом, тощо. А чи може бути візіонерське переживання історії'? На перший погляд, це важко уявити, адже до історичної тематики зазвичай підходять з епічним наративом (або ліроепічним), розсудливістю і логічністю думок. В. Моренець у праці «Національні шляхи поетичного модерну...» аргументовано знаходить у творах В. Свідзинського,Б. -І. Антонича,

Є. Плужника катастрофічні мотиви і поетику візіонеризму. Проте що стосується історичної тематики, літературознавець демонструє формальне розуміння візіонерства - як художнього прийому. Адже до кола візіонеристів автор відносить поетів «Празької школи» - Є. Маланюка, О. Ольжича, Оксану Лятуринську. Візіонеризм у «пражан», пише автор, пов'язаний із витворенням національного історіософського міфу України. Справді, їхні твори насичені історичною тематикою, однак ті вірші, що цитує В. Моренець, наскрізь називальні й риторичні, як-от у О. Ольжича: «Так виразно ввижається мені // палючими безсонними ночами: // я жив колись у простім курені // над озером з ясними берегами» [8:291]. Є слово «ввижається», але немає духовного видіння-осяяння, що зустрічається, наприклад, у поеми «Золотий гомін» П. Тичини, яка, за висловом Ю. Ковалева, «осяяна етнузіазмом духовного воскресіння історіософічного націотворчого дійства» [6:7]:

Над Києвом - золотий гомін,

І голуби, і сонце!

Внизу -

Дніпро торкає струни...

Предки.

Предки встали з могил;

Пішли по місту.

Предки жертви сонцю приносять -

І того золотий гомін!

У поемі точкою поєднання двох світів - реального і потойбічного, - стає Київ, що «вогнем схопився у творчий високості». З потойбіччя приходять предки, «човни золотії із сивої-сивої давнини причалюють», і з'являється Андрій Первозванний, щоб благословити Київ.

У наведеній частині поеми є жанрові ознаки видіння (явлення святого) і видіння як стан, що транслюється через оригінальну авторську мову. Це показовий приклад опанування поетами Модерну її (мови) глибинних естетичних властивостей. Щоб передати безпосереднє візіонерське переживання у його динаміці, потрібна свобода від поетикальних норм, правил, віршувальних канонів, відхід від риторики, афористичності, називальності, логічного висловлювання. Мова поеми «Золотий гомін» через асоціативність слів та образів, символіку, інтонаційний малюнок, ритмомелодику, говорить про трансцендентне:

Уночі

Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,

Вийди на Дніпро!

.Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить,

Бог засіває.

Падають

Зерна

Кришталевої музики.

З глибин Вічності падають зерна

В душу.

І там, у храмі душі,

Над яким у неосяжній високості в'ються голуби-молитви,

Там,

У повнозгучнім храмі акордами розцвітають,

Натхненними, як очі предків! [11:124-126].

На початку поеми П. Тичина налаштовує читача почути той надприродний звук (за О. Гакслі), символом якого є «золотий гомін» (асонансність словосполучення не можна не помітити). Наскрізними в творі виступають лексеми «сонце» і «золото» - символи Абсолюту, Бога, під патронатом якого відбувається дійство воскресіння людської душі, народу, Всесвіту. У цих рядках вимальовується така вервичка образних асоціацій, що виникають на основі фоніки слова, його колористики і значення (принцип тичинівської синестезії):сріблиста курява Чумацького шляху - асоціюється з рікою Космосу, під нею - Земна річка Дніпро: тут-бо йдеться про священну мить з'єднання, взаємне перетікання у темряві ночі двох стихій, двох світів - горнього і дольнього, божественного і земного. Все, що є у макрокосмі, є в мікрокосмі, і навпаки. Як відомо, ця формула сковородинських філософських прозрінь стала основою світогляду П. Тичини. Поет натякає, що божественний світ зовсім поруч і закликає: «Вийди на Дніпро!». Автор називає Дніпро Сивоусий, що можна прочитати і як древній, і як срібний (сивий), бо аж світиться, сріблиться від відображення куряви сріблистих зірок Чумацького шляху (слова «зорі» немає, але образ з'являється). Далі - зорі - асоціюються із зернами, що Бог засіває кожному в душу. Образ Божих зерен також є алюзією на «зерна-слова» мудрості та істини на початку кожної духовної пісні у «Саду божественних пісень» Г. Сковороди. Зерна падають (зорепад) з глибин Вічності - знову асоціація з космічною рікою, якою людині бачиться наша галактика. Душа людини - як ґрунт, де мають прорости зерна кришталевої музики - музики сфер, що, за піфагорійською теорією, пронизує усі планети своїм прекрасним звучанням і здатна гармонізувати людську душу, створити з неї храм, якщо людина налаштує свої струни на її Лад. Душа - як храм, яка має свою неосяжну висоту, тобто уявляється небо душі, де в'ються голуби- молитви. Тільки молитвою душа може накликати Божі зерна до себе, щоб вдовольнити свою душевну прірву, бо, як писав Г. Сковорода «Не буде плоттю ситий Дух» і «Прірва прірву вдоволить враз» (Пісня 11 -та). Останні два рядки «У повнозгучнім храмі акордами розцвітають, // натхненними, як очі предків!» завершують цей тематичний період візіонерського переживання історії і, за принципом кола, повертаються до образу предків на початку поеми. Через метафору і порівняння створюється непряма асоціація про незримий духовний зв'язок історичних поколінь, коли предки передають божественну мудрість нащадкам. Цікаво, що у своїх філософських працях Г. Сковорода теж осмислює історію людства через принцип коловороту: кінець є початком і навпаки. Тому живі, «натхненні» «очі предків» будуть завжди спостерігати за нами. І ми відповідальні перед ними за збереження світового Ладу.

Отже, як видно з наведеної інтерпретації, візіонерське переживання історії можливе. І тут ключову роль відіграє мова, вона стає суб'єктом творення, через «внутрішню форму» (за О. Потебнею) слово розгортає собою нові образи і світи. Поява асоціативних ланцюжків відбувається майже імпровізовано. За Г.-Ґ. Ґадамером, завдяки міжсловесним комбінаціям, ритму, вокалізації, слово здобуває такий заряд енергії, що стає «промовлювальнішим, а промовлене - суттєвішим, ніж коли-небудь» [4:47].

Візіонерський стан як психо-духовне явище має свою особливу динаміку. Динамічний малюнок стану відбивається у ритмі твору, інтонуванні. Ритм - це той двигун, що розгортає візію у часі і просторі вірша. Уповільнення чи пришвидшення, акцентування чи, навпаки, «ховання» візійного образу, - усім цим керує ритм. Свобода модерної поезії у сфері форми дала поштовх для розвитку вільних форм (відомо, вільний вірш веде свій родовід ще з фольклорних часів): верлібру, некласичних форм - дольника, тактовика, акцентнорго вірша. Як стверджує Н. Костенко, «Золотий гомін» «являє рідкісний, суто тичинівський, музичний варіант «перетікання», переходу верлібру в акцентний вірш» [7:159]. Модерні поетичні тексти візіонерського типу часто постають у некласичних і вільних формах, адже тоді нічого не перешкоджає струмуванню енергетичного потоку, який втілюється у ритм, образ, звуко-смислові конфігурації, повтори, інтонаційний малюнок. Щодо інтонації, то вона вибудовується завдяки паузам, що розбивають рядки і розставляють фразові акценти. Пауза несе в собі тишу, умовкання, «переведення подиху» (П. Целан), вона увиразнює приховану потенцію слова, значущість образу.

Предметність візіонерської поезії як у романтиків, так і в модерністів завжди пов'язана із діалектикою блаженного та інфернального світів, що, за словами А. Сухова, «підтверджує спадкоємність у відношенні до екстатичного релігійно-міфологічного візіонерства» [10:22]. Про два полюси візіонерського переживання детально розмірковують у своїх працях К. Юнг [13] і О. Гакслі. У наведеному вище тексті П. Тичини і в багатьох інших у збірці «Сонячні кларнети», ми спостерігаємо приклад блаженного переживання, що пов'язане з відчуттям гармонії, радості, піднесення, щастя, краси, єднання з Абсолютом.

В інфернальних візіях, навпаки, посилюється тривога, з'являються страшні образи і символи. Як і рай, візіонерське пекло також має своє «надприродне світло і свою надприродну значимість. Але ця значимість внутрішньо відразлива, а світло насправді виявляється задимленим» [12:117]. Як приклад, наведемо вірш В. Стуса «Цей став повісплений осінній чорний став...», де можна спостерігати «пекельну» чорно - червону колористику, підсилену алітераціями й асонансами, метафоричними асоціативними конструкціями («антрацит видінь», «кремінь крику», став «вилискує Люципера очима»), що транслюють візію перебування в інфернальному світі:

Цей став повісплений, осінній, чорний став, як антрацит видінь і кремінь крику, вилискує Люципера очима.

П'янке бездоння лащиться до ніг.

Криваво рветься з нього вороння майбутнього. Летить крилатолезо понад проваллям яру, рине впрост на вутлу синь, високогорлі сосни і на пропащу голову мою.

Отерплі очі збіглися водно - повторення оцього чорноставу, насилу вбгане в череп.

Неприхищений, а чуєш, чуєш протяг у душі? [9:29].

Зазвичай, пише О. Гакслі, «коли візіонерське переживання жахливе, а світ, що явився, міниться в гірший бік, то посилюється індивідуалізація» [12:19]. Образ пекельного ставу у В. Стуса стає відображенням авторського внутрішнього відчуття неприхищеності, трагічності, зустрічі зі смертю, невідворотністю, коли зусилля боротися «краяться плавно», а «четвертованому серцю», що «стромиться в небо» «обрізано всі припочатки» (вірш «На вітрі палає осика»). У Стусовій візіонерській поезії через таке посилення присутності ліричного суб'єкта, актуалізується екзистенційна проблематика. У всій збірці «Палімпсести», як відомо, йде гостра боротьба людського духу з силою мороку, порожнечею- безрухом, власним страхом, агонією болю («цей біль як алкоголь агоній»), непевністю. Це повстання особистості, яка страждає, проти світопорядку, це повстання свободи проти необхідності. Адже, як пише М. Бердяєв, свобода не є наперед дана, вона розкривається лише з духовної сили індивідуальності, з її духовного досвіду. Творчість В. Стуса якраз демонструє візіонерські переживання, які народжуються із висот і глибин внутрішнього світу (відоме Стусове «самособоюнаповнення»), бо «лише в глибині самого себе людина може знайти по-справжньому глибину часів», яка розкривається разом із «потаємними пластами всередині самої людини» [2:19]. Справді, під час внутрішнього просвітлення і заглибленості, людина крізь безліч пластів своєї свідомості здатна прорватися всередину глибин сущого, долучитися до трансцендентного. У таких духостанах написані відомі вірші В. Стуса, зокрема «В мені уже народжується Бог», «Посоловів од співу сад», «Гойдається вечора зламана віть». Стусові тексти затягують читача у динамічний вир візіонерських переживань як блаженного світу, так й інфернального, які мають здатність взаємопроникати, адже «Рай тягне за собою пекло, і «вознесіння на Небеса» є не більшим звільненням, ніж сходження в жах» [12:121].

Отже, в епоху Модерну поетична мова дістала довгожданну свободу для своїх духовиражальних інтенцій. Здобутки модернізму у таких сферах, як асоціативність слова, розкутість метафори, пошук оригінального авторського голосу, інтонації, відхід від риторики, афористичності, називальності, логічного висловлювання, ламання канонів віршування, - є проявом цієї свободи. Для візіонерського типу творчості - це не експериментаторські «штуки» (хоча вони теж мають місце у модерністській практиці), а потреба віднайти той канал передачі трансцендентного бачення, містичного почуття, внутрішньої гармонії сущого, раптового прозріння. Здатність поетичної мови до висловлення трансцендентних переживань, свідчить також про те, що модерна свідомість вийшла на новий рівень духовної свободи, духовного розкриття людини, нагадування людині про її внутрішню силу. Як наслідок цього - тематична розмаїтість і широта бачення «духовним зором» (від блаженних до інфернальних візій), екзистенційна складність поетичних текстів. Оскільки модерній поезії вдається дуже точно передати динаміку стану-переживання, то можна констатувати, що у цей час помітно розмиваються жанрові ознаки візіонерства: видіння як жанр трансформується у видіння як стан, що надає поетичній творчості рис архаїчної теургії. Погляд на поетичне візіонерство з такого ракурсу - перспективна тема літературознавчих досліджень, адже вона може відкрити таємниці багатьох поетичних «осяянь».

Література

1. Антонич Б.-І. Велика Гармонія / Богдан-Ігор Антонич. - Київ : Веселка, 2003. - 350 с.

2. Бердяєв Н. А. Философия свободного Духа / Николай Бердяев. - Москва: Изд-во Эксмо; Харьков : Изд-во Фолио, 2005. - 640 с.

3. Блейк У. Избранные стихи. На английском и русском языке / Уильям Блейк. - М. : Прогресс, 1982. - 558 с.

4. Гадамер Г.-Ґ. Герменевтика і поетика / Ганс-Ґеорґ Ґадамер. - К.: Юніверс, 2001. - 280 с.

5. Жирмунский В. Н. Немецкий романтизм и современная мистика / Виктор Максимович Жирмунский. - Санкт-Питербург, 1991. - 239 с.

6. Ковалів Ю. Кларнетизм Павла Тичини - нереалізована естетична концепція / Юрій Ковалів // Слово і час. - 2003. - №1. - С. 3-8.

7. Костенко Н. В. Українське віршування ХХ століття / Наталія Костенко. - Київ: Київський університет, 2006. - 287с.

8. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст. Україна і Польща / Володимир Моренець. - Київ : Основи, 2002. - 327 с.

9. Стус В. Твори у 4 т. 6 кн. Т.3. Кн. 1 / Василь Стус. - Львів: Просвіта, 1999. - 486 с.

10. Сухов А. Феномен визионерства: культурно-исторические основания и модификации. Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата культурологии / Антон Сухов. - Екатеринбург, 2008. - 27 с.

11. Тичина П. Ранні збірки поезії / Павло Тичина. - Львів: Літопис, 2000. - 430 с.

12. Хаксли О. Двери восприятия. Рай и ад: Трактаты / Олдос Хаксли. - СПб.: Издательский Дом «Азбука- классика», 2006. - 215с.

13. Юнг К. Г. Психологія і поезія / Карл Густав Юнг // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. - Львів: Літопис, 1996. - 633 с. - С. 93-107.

Размещено на Allbest.ru