Шекспірівська інтертекстуальність у циклі П.Г. Вудгауса про Дживса і Вустера

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорізький державний медичний університет

ШЕКСПІРІВСЬКА ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІСТЬ У ЦИКЛІ П. Г. ВУДГАУСА ПРО ДЖИВСА І ВУСТЕРА

Москвітіна Д. А.,

кандидат філологічних наук, доцент

Анотація

шекспірівський інтертекстуальність вудгаус творчий

П. Г. Вудгауса можна без перебільшення назвати прямим спадкоємцем Шекспірової корони комедіографа. Пламу вдалося стати найвидатнішим англійським письменником-гумористом XX століття не в останню чергу тому, що він широко застосовував шекспірівські стратегії сюжетотворення та жартування. Рецепція творчого доробку Великого Барда у творчості Вудгауса має різноманітний характер і найяскравіше оприявнюється у циклі про Дживса і Вустера. Шекспірівська інтертекстуальність використовується тут не лише для того, щоб створити комічний ефект та дати читачеві певну насолоду від впізнавання елементів британського культурного коду, але й з метою актуалізації контрасту між аристократією крові та аристократією духу.

Ключові слова: П. Г. Вудгаус, В. Шекспір, інтертекстуальність, комічне, Дживс, Вустер.

Summary

P.G. Wodehouse can fairly be viewed as an heir apparent to Shakespeare's comic crown. Widely employing the Bard's plot, narration and gag techniques,

Plum has become the greatest English comic writer of the XX century and determined the further development of the English humour. Shakespeare's legacy takes different forms of appropriation in Wodehouse's works, and the brightest examples are observed in “Jeeves and Wooster” series. Here quoting the Bard is a significant tool of character and plot making. By contrasting Shakespeare-citing butler Jeeves and undereducated Etonian and Oxfordian Wooster the writer actualizes the opposition of the aristocracy of intellect and the aristocracy by origin.

Key-words: P.G. Wodehouse, W. Shakespeare, intertextuality, the comic, Jeeves, Wooster

Виклад основного матеріалу

“Жодний поет, жодний митець сам по собі не має достатньої значущості. Його важливість та цінність зумовлюються його відносинами зі вже мертвими поетами та митцями” [5]. Це промовисте висловлювання Т. С. Еліота пролунало задовго до того, як Юлія Крістева запропонувала термін “інтертекстуальність”. Справді, сьогодні ми навряд чи знайдемо текст, який був би повністю позбавлений посилань до раніше написаних художніх творів. Борхесова метафора світу як Вавилонської бібліотеки тепер видається цілком реалістичною, адже читання будь-якого зразка сучасної інтелектуальної літератури вимагає його інтеграції у складну систему зв'язків між багатьма іншими текстами.

Утім, інтертекстуальність стала одним з найулюбленіших письменницьких наративних інструментів значно раніше, ніж сам термін увійшов до словників. Тож мета цієї статті полягає у тому, щоб з'ясувати специфіку та функції шекспірівської інтертекстуальності у творчому доробку Пелема Гренвіла Вудгауса - провідного англійського гумориста 1-ї половини XX ст. На сьогодні художня спадщина цього непересічного митця тільки вводиться до наукового обігу вітчизняного літературознавства, що й зумовлює актуальність цієї розвідки. Її об'єктом є цикл романів та оповідань про Дживса і Вустера, а предметом - шекспірівський субстрат, задіяний автором для створення комічного ефекту.

Розмірковуючи про функції інтертекстуальності з точки зору автора, російський теоретик Н. Фатєєва висуває думку про те, що інтертекстуальність - “це засіб породження власного тексту та постулювання власного поетичного “я” через складну систему стосунків опозицій, ідентифікацій та маскування з текстами інших авторів (себто, інших авторських “я”). <...> Завдяки авторській інтертекстуальності весь простір поетичної та культурної пам'яті вводиться до структури новостворюваного тексту у якості смислотворчого елементу, і таким чином літературна традиція йде не від минулого до теперішнього, а від теперішнього у минуле...” [З, 20-21]. Крім того, мережі інтертекстуальних зв'язків надають можливість для створення діалогічного простору, який, за М. Бахтіним, і є природним середовищем будь-якого тексту.

Беручи до уваги гіпотетичну можливість існування безкінечної кількості взаємодій між усіма текстами світу, все ж не можна ігнорувати той факт, що деякі з них є значно потужнішими джерелами інтертекстуальності, порівняно з іншими. Безсумнівно, тріаду найбільш цитованих текстів всіх часів (принаймні, в рамках Блумового “західного канону”) складають давньогрецькі міфи, Біблія та художній доробок Вільяма Шекспіра. У XX столітті рівень шекспірівського впливу на культурно-мистецькі процеси досяг піку, що дозволило говорити про феномен так званої “шекспірівської тиранії”. Її сутність, як зазначає український шекспірознавець Н. Торкут, “не обмежується невичерпним ідейно-естетичним магнетизмом, яким наділений художній універсум геніального драматурга. Вона проступає також і в тотальному впливі творця “Гамлета” на культурні тенденції сучасної цивілізації, на художнє мислення митців і масову свідомість широкого загалу” [2, 66]. Більше того, надзвичайна інтертекстоспроможність творів Великого Барда стала можливою, зокрема, тому, що вони самі демонструють високу насиченість елементами інтертекстуальності. Шекспірівський інтертекстуальний компонент має вражаючий індекс упізнавання, що робить його одним із найпотужніших наративних інструментів в літературі ХХ-ХХІ століть.

Хоча категорія інтертекстуальності зазвичай асоціюється із постмодерним літературним дискурсом, М. Пфістер пропонує відокремлювати інтертекстуальність як сюжетну стратегію, відому з часів античності, від специфічного постмодерного типу інтертекстуальності [9, 208]. Таким чином, цілком можливо розглядати шекспірівську інтертекстуальність не тільки творів Дж. Фаулза, Дж. Апдайка, Т. Стопарда, Т. Претчета (і це лише декілька найвідоміших імен), але й Дж. Джойса, В. Б. Єйтса, В. Вулф і - досить несподівано у цьому ряду “високочолої” інтелектуальної літератури - П. Г. Вудгауса.

Утім, ця “несподіваність” є абсолютно логічною та відповідною специфіці процесу культурного розвою початку XX ст. Поряд із продуктами авангардних мистецьких експериментів модернізм породив і цікаве явище так званої “middle brow literature”. Українська дослідниця Т. Гундорова вважає, що ґенеза цього феномену “асоціювалася передусім з типом нової читацької спільноти. Саме у цей час внаслідок активних процесів модернізації і пов'язаного з нею процесу переселення з колоній до метрополії, а сільських жителів - до міста; у зв'язку з розвитком сполучення, появою нових медіа-форм... складається принципово нова читацька спільнота. Вона - значно більш однорідна, ніж раніше, і характеризується співзвучністю темпераментів, емоційним пристосуванням одне до одного, взаємодією класів, рас і національностей. Сферою вираження інтересів такої спільноти і стає популярна культура - середній тип культурного виробництва” [1, 264-265]. Саме до неї відноситься художній доробок П. Г. Вуд гауса, абсолютного довгожителя англійської літератури XX століття, блискучого гумориста та надзвичайно продуктивного автора - повне зібрання його творів налічує 160 найменувань, серед яких 71 роман та 24 збірки оповідань. Розмірковуючи про творчій метод письменника в контексті “середньої літератури” дослідниця Е.-М. Айнгаус наводить такі його домінантні принципи:

1. Позиція між високочолим інтелектуалізмом... та відверто невибагливими популярними мистецькими формами;

2. Підкреслення важливості “читабельності” і переконання в тому, що насолода від читання може бути повторюваною;

3. Відмова від серйозного ставлення до себе та до свого письменницького ремесла... [4, 18].

Думається, що саме ці настанови сформували імідж британського гумориста як “письменника з незгасаючою популярністю, але без канонічного статусу” [4, 16].

Щоправда, П. Г. Вуд гаус навіть тепер, на жаль, практично незнайомий вітчизняному читачеві. З його різноманітної художньої спадщини українською перекладено менше десятка творів. Досить багатообіцяючий старт на цій справді неораній ниві був зроблений ще у 1928 році - тоді практично одразу після публікації оригіналу, по гарячих слідах вийшла друком перша книжка з циклу “Псміт-журналіст” у перекладі Івана Кулика.

Щоправда, з того часу тексти П.Г. Вудгауса майже не потрапляли до творчої лабораторії українських майстрів художнього перекладу, окрім декількох оповідань, що були опубліковані на сторінках журналу “Всесвіт”. Втім, розвиток електронних медіа позитивно впливає на поступ української перекладацької вудгаусіани: сьогодні у мережі розповсюджується перша україномовна версія роману “Right Ho, Jeeves” (1934) під назвою “Маєток Брінклі” (2016). Щоправда, перекладач відомий лише за ніком ssv310. Тим не менш, поява, хоч не вельми досконалого і багато у чому аматорського, українського перекладу одного з романів неперевершеного циклу про Дживса і Вустера дозволяє сподіватися на подальше знайомство українського читача з творами англійського “короля гумору”.

Художній доробок П. Г. Вудгауса складається із декількох серійних циклів, в яких діють наскрізні персонажі - бездоганний і говіркий Псміт- журналіст, приязний лорд Емсворт із замку Блендінг, завзятий оповідач містер Маллінер, авантюрист Стенлі Акрідж та інші. Очолює цю галерею славнозвісний дует молодого аристократа-нікчеми Бертрама Вустера та його камердинера-інтелектуала Дживса.

Так званий “дживсівський” канон складається з 11 романів та 74 оповідань, написаних у період між 1915 та 1974 роками. У них описуються пригоди заможного лондонця в оточенні значної кількості родичів, друзів та колишніх наречених. Своєрідним янголом-охоронцем для нього виступає слуга Реджинальд Дживс - досконалий зразок так званого “джентльменового джентльмена” (“a gentleman's gentleman”). Баланс сил у цьому типовому для едвардіанської епохи союзі розподілений досить незвичним чином: нащадок давнього благородного роду Бертрам Вілберфорт Вустер абсолютно повністю керується і контролюється своїм камердинером. Діапазон Дживсової влади надзвичайно широкий: він може, подібно до Арбітра Петронія або Бо Браммела, давати своєму хазяїну поради щодо одягу та зовнішнього вигляду, або ж влаштовувати різноманітні справи для нього та його численних родичів і друзів, виявляючи при цьому визначну інтуїцію та навички тонкої дипломатії:

“Now, touching this business of old Jeeves - my man, you know - how do we stand? Lots of people think I'm much too dependent on him. My Aunt Agatha, in fact, has even gone so far as to call him my keeper. Well, what I say is: Why not? The man's a genius. From the collar upward he stands alone” [13] - “Якщо вже говорити про мого слугу Дживса, ви його знаєте - що тут скажеш? Багато людей забрали собі у голову, що я надто від нього залежний. Моя тітка Агата дійшла до того, що назвала його моєю нянькою. Що ж, а я скажу: чому б ні? Цей чоловік - геній. Від комірця і вище - рівних йому немає”.

У якості наративного інструмента, який дозволяє підкреслити вражаючу інтелектуальну перевагу Дживса над випускником Ітона та Оксфорда Вустером письменник використовує інтертекстуальність. Вудгаус фактично перенаситив твори з циклу про Дживса і Вустера цитатами з найбільш відомих текстів А. Теннісона, Дж. Кітса, Дж. Г. Байрона, В. Скотта, Р. Бернса, Р. Браунінга, П. Б. Шеллі, Р. Кіплінга та інших. Найбільш цитованим автором постає, звичайно, В. Шекспір.

Головною причиною введення такої великого кількості шекспірівського компоненту до більшості творів “дживсівського” канону видається статус Великого Барда як носія певного культурного коду, добре впізнаваного переважною більшістю британців. Як слушно зауважив з цього приводу дослідник Р. Шоулз: “Вудгаус переконаний, що [з приводу Шекспіра - Д. М.] його читачі поділяють Дживсове знання, а не Вустерове невігластво. Таким чином так званий “легкий модернізм” наполягає на власному зв'язку з канонічними майстрами англійської літератури, а його твори написані для аудиторії, яка знає доробок цих майстрів і може оцінити різноманітні монтажі, пастіши і навмисні “неправильні” присвоєння” [10, 183]. До того ж, сам Вудгаус був неабияким поціновувачем творчості Великого Барда і навіть порівнював себе із Шекспіром, вважаючи, що головна різниця між ними полягає у тому, що вони досягають комічного ефекту різними шляхами [16]. Про ступінь же пошани, яку гуморист плекав до ренесансного драматурга, свідчить відомий історичний факт. Коли у 1940 році у Франції німецькі нацисти арештували та інтернували письменника, йому дозволили взяти з собою до в'язниці Ле Туке декілька речей. Окрім предметів особистої гігієни, білизни, люльки, олівців та паперу він запакував дві книжки - невеличкий томик віршів Теннісона та величезний том повного зібрання творів Шекспіра, тож для незавершеного рукопису роману “Радість зранку” місця просто не лишилося.

Саме така ключова фігура як Вільям Шекспір, твори якого входять до обов'язкового шкільного куррикулуму і мають найвищій індекс упізнаваності, і була необхідна, щоб акцентувати вражаючу інтелектуальну прірву між камердинером низького походження та начебто блискуче освіченим аристократом. Цей різкий контраст є одним із провідних джерел комічного у циклі:

“Do you recall telling me once about someone who told somebody he could tell him something which would make him think a bit? Knitted socks and porcupines entered into it, I remember”.

“I think you may be referring to the ghost of the father of Hamlet, Prince of Denmark, sir Addressing his son, he said "I could a tale unfold whose lightest word would harrow up thy soul, freeze thy young blood, make thy two eyes, like stars, start from their spheres, thy knotted and combined locks to part and each particular hair to stand on end like quills upon the fretful ooroentine”.

“That's right. Locks, of course, not socks. Odd that he should have said pomentine when he meant porcupine. Slip of the tongue, no doubt, as so often happens with ghosts”. [12, 45].