Ідейна сутність та художня своєрідність образу безглуздя ("folly") в мораліте Г. Медвола "Природа"

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Ідейна сутність та художня своєрідність образу безглуздя ("folly") в мораліте Г. Медвола "Природа"

Лілова О.Є.

Авторське резюме

мораліте медвол безглуздя чутливість

У статті з'ясовуються особливості ідейного звучання та художнього втілення образу Чутливості, другим ім'ям якого є Безглуздя, у мораліте «Природа» англійського ранньотюдорівського драматурга Генрі Медвола. Показано, як асоціювання чутливості з безглуздям у п'єсі дозволяє драматургу висловити побоювання, що чуттєве розкріпачення людини може виявитися небезпечним як для неї самої, так і для суспільства в цілому.

Ключові слова: середньовічна драма, мораліте, порок, Безглуздя, Чуттєвість, Розум, влада, чуття.

Abstract

In Nature Man is not only the personification of the human race. The character is also depicted as someone endowed with power over other creatures on the earth. A parallel is thus drawn between the image of Man as a King of Nature and the idea of the secular power of the monarch over his subjects.

As the dominant Vice-figure, Sensuality-Folly exercises his particular “receptive attractiveness” for the audience. The effect is achieved due to laughter-provoking, playful speeches the character proclaims as well as numerous comic situations he organises and participates in.

The character of Sensuality-Folly can be perceived as the personification of the unfettered or uncontrolled senses, which can be highly destructive both for an individual and people around him. It can also be interpreted as a warning against indulgence in sensual pleasures, addressed to a monarch or to any person in general. Or, at the same time, it can be seen as an artistic reflection on the spreading in late fifteenth-century Europe of “the dark side of titanism”.

It is noteworthy that in Nature the character of Sensuality-Folly acquires considerable interpretative potential referring to the social and cultural realities of the day. Sensuality turns out to be an excellent communicator, who is capable of controlling the intensity of viewers' perception of the performance. In such a way it is emphasised in the article that allegorical characters in English early Tudor drama were not so abstract as to be fully disconnected from the real-life context. Actually, they were often topical enough to reflect social reality and the intellectual challenges of the time.

Key words: medieval drama, morality, Vice, Folly, Sensuality, Reason, power, senses.

«Folly» (безглуздя, дивацтво, гріх, злочин) є другим ім'ям Чуттєвості, одного з центральних персонажів мораліте Г. Медвола «Природа», що було вперше представлено при дворі архієпископа Дж. Мортона наприкінці XV ст. Це також головний негативний образ твору, котрий виступає суперником Розуму у боротьбі за вплив на Людину.

Як відомо, в англійському мораліте часів пізнього середньовіччя та Відродження фігури пороків зазвичай були алегоричними втіленнями семи смертних гріхів. У даному ж випадку, окрім власне пороків, маємо ще й образ Чуттєвості-Безглуздя, який, за задумом автора твору, скеровує їхні дії, аби здобути потрібний вплив на Людину. Зведення Чуттєвості в ранг ватажка пороків та її ототожнення з Безглуздям відкриває перед англійським драматургом можливість оригінального потрактування теми людської гріховності, її сутності та наслідків. Основна мета даної розвідки полягає у виявлені ідейно-художньої своєрідності образу Безглуздя у мораліте «Природа».

Творчий спадок Генрі Медвола досить рідко потрапляє у фокус уваги західних знавців англійської драми пізнього середньовіччя та Відродження. Так, одним з перших нарисів життя і творчості Генрі Медвола став розділ у монографії А. В. Рида, що з'явилася друком у двадцяті роки минулого століття [див.: 11]. Що ж до більш сучасних розвідок творчості англійського драматурга, то найавторитетнішою з-поміж них залишається праця А. Нелсона, яка вважається найповнішою творчою біографією Медвола [див.: 9]. Образ Чуттєвості-Безглуздя в мораліте Медвола «Природа» дотепер не обирався об'єктом окремого цілісного дослідження ані закордонними, ані вітчизняними науковцями. Такий аналіз, як думається, дозволить з'ясувати позицію англійського драматурга з приводу людської чуттєвості та її зв'язку з гріховністю. Це також дасть можливість наблизитися до розуміння того, як ставилася до означеної проблематики інтелектуальна верхівка англійського суспільства на порозі Відродження, яке знаменувалося зверненням до гуманістичної ідеології та змінами у розуміння значущості для людини її тілесних чуттів. Думається, що аналіз ідейного змісту та особливостей художнього втілення образу Чуттєвості-Безглуздя в п'єсі Медвола збагатить наші уявлення про образну систему такого жанру англійської драми середніх віків і Відродження, як мораліте.

Нагадаємо, що в період роботи над п'єсою «Природа» її автор перебував на службі в Джона Мортона, який у 1486-1500 рр. обіймав посаду архієпископа Кентерберійського, тобто був очільником церковної влади в Англії. Як відомо, Дж. Мортон брав активну участь у політичних подіях, що відбувалися в Англії протягом останньої чверті п'ятнадцятого століття. Зокрема, серед інших опонентів Ричарда Глостера він сприяв сходженню на англійський престол Генріха VII, який постав монархом у 1585 році, заснувавши тим самим династію Тюдорів.

Це важливо пам'ятати, читаючи твір Медвола, адже в мораліте «Природа» Людина виступає не тільки як уособлення людського роду. Цей персонаж можна тлумачити як вінець природи, а також як істоту, наділену владою над іншими створіннями на землі. Тобто п'єса дає можливість провести паралель між уявленням про людину як про царя природи та ідеєю світської влади монарха над його підлеглими. На правомірність такого потрактування образу Людини вказують, зокрема, численні репліки Світу (див., зокрема: «And where ye shew unto me that thys Man/ Is ordeyned to reygne here in thys empry,/ ... He to take upon hym as mighty governer,/ Havyng all thing subdued to hys power» [рр. 425-426...430-431];1 «Also he must nedys do as the Worlde doth/ That intendeth any whyle here to reygne» [рр. 453-454]; «Fyrst me semeth necessary to provyde/ What maner filkys your sarvauntys shall be,/ For surely ye ar nothyng accompanyde/ Accordyng to a man of your degree» [рр. 533-536]); зауваження Прихильності Світу: «Eke yt ys necessary for that behoye/ That there be made some maner of purvyaunce/ Wherby ye may bere out your countenaunce» [pp. 700-702]; або репліки гріхів, зокрема Гордині: «And eke that he ys predestinate/ To be a prynces pere...» [рр. 893-894] та ін.

Пройшовши випробування спокусами, що їх пропонує Людині Світ (мирське життя), наприкінці п'єси центральний герой очищається від гріхів на чолі із Чуттєвістю і нарешті підпорядковується Розуму. Цього від Людини від самого початку вимагала Природа, але позбутися згубного впливу Чуттєвості героєві вдається тільки з віком. У п'єсі Медвола настання цього зламу пов'язується із сорокаріччям. Цікаво, що в останні роки століття, тобто в той час, коли, як вважають дослідники, було написано твір, Генріху VII, народженому 1457 року, саме мало виповнитися сорок. Принагідно зазначимо, що у середньовічній Європі за меншої, ніж сьогодні середньої тривалості життя, сорок років вважали доволі поважним віком. Так, у «Природі» Медвола вік після 40 років названо «croked old age» [р. 331]. Своєї ж найкращої форми людина, за тогочасними уявленнями, досягала у 30-35 років.

Закладені в образі центрального героя п'єси можливості інтерпретації цього характеру як монарха, лідера світської влади, а не лише людської спільноти в цілому, дозволяють Медволу вписати в абстрактно-позачасову та позапросторову сюжетну канву середньовічного мораліте гостроактуальний дискурс влади. Як видається, «точкою політичної активності» [6, 223] п'єси в даному випадку постає можливість пояснення певних безглуздостей, яких міг припускатися монарх у молоді роки. Водночас автор отримував нагоду висловити надію на те, що, подолавши сорокарічну межу, король навчиться щасливо керуватися не так пристрастями чи емоціями, як розумом.

Якщо виведену в творі опозицію Розум-Чуттєвість уявити собі як певну вісь координат, то перехід від одного полюсу до іншого буде успішним, коли Людина правильно обиратиме модус стосунків з цими двома антагоністичними силами у діапазоні «підпорядкування-володарювання». Так, відносно Розуму Людина повинна займати підпорядковане положення. У мораліте Медвола кілька разів наголошується на тому, що Розум має спрямовувати Людину, керувати та правити нею (див., приміром, цитати з першого монологу Природи: «Lo, here Reason to govern the in thy way,/ And Sensualyte upon thyn other side./ But Reason I depute to be thy chyef gyde,...» [рр. 101-103] або «...yt ought to be overall/ Subdued to Reason and under his tuycyon» [рр. 164-165]). Що ж до Чуттєвості, то останню Людина мусить поставити собі на службу. Інакше вона ризикує втратити свою людську подобу і може, як застерігають її Природа і Розум, перетворитися на дикого звіра: «And yf thou abond the to passions sensuall,/ Farewele thy lybertye thou shalt wax thrall» [рр. 167-168]; «For Sensualyte in very dede/ Is but a meane whyche causeth hym to fall/ Into moche foly and maketh hym bestya/ So that there ys no difference in that at the lest/ Bytwyxt man and an unreasonable best» [рр. 292-296]. Тож, Безглуздя як логічний наслідок підкорення Людини Чуттєвістю це і є стан підпорядкованості тілесним чуттям або нездатність керуватися здоровим глуздом.

Чи не найяскравішим виявом Безглуздя у п'єсі може вважатися негідна поведінка Людини, яку та демонструє, тільки-но починає товаришувати з гріхами-помічниками Чуттєвості. Згадаймо, зокрема, сцену побиття Людиною Розуму в таверні. Водночас, слід зазначити, що традиційно для мораліте негативні персонажі постають для глядачів вистави напрочуд привабливими дійовими особами. Цікаво, що Чуттєвість та усі її помічники, з яких складається почет Людини, виявляють власну «рецептивну атракційність» для головного героя твору та для його глядацької аудиторії у кілька способів. По-перше, завдяки своїм знанням етикету, правил світської поведінки, зрештою, моди (як-от, Гординя) вони видаються такими собі досвідченими знавцями життя, почасти кумедними у своїй пихатості та зарозумілості. По-друге, їхня невимушена, сповнена гри мова2 та манера поведінки у поводженні одне з одним, коли вони не мають зберігати обличчя у спілкуванні з Людиною, а, навпаки, плетуть інтриги за її спиною чи з'ясовують стосунки між собою, також додають твору веселих інтонацій та викликають сміх глядачів (такою є, приміром, жартівлива суперечка на тему, хто кому має служити, між Чуттєвістю і Гординею [рр. 843-848] тощо).

Окрім того, специфічна ігрова ситуація виникає у п'єсі тоді, коли пороки беруть собі нові імена, аби ввести Людину в оману щодо їхньої справжньої сутності. Приміром, Ненажерливість (Glotony) стає Добрим Товариством (Good Felyshyp), Лінощі (Slouth) Невимушеністю (Ease), Гнів (Wreth) Мужністю (Manhode) тощо. Удавання з себе когось, ким вони насправді не є, створює додаткові ігрові моменти для втілення образів пороків у мораліте Медвола.

Напевно, найсмішнішою комічною ситуацією у творі є епізод із фінальною мобілізацією пороків на битву за Людину. Чуттєвості, яка так прагнула володіти Людиною, не вдається зібрати своє військо до бою з Розумом. Серед гріхів панують розбрат та ревнощі до успіху інших, вони виявляються неготовими відмовитися від власного комфорту заради спільної справи. На прохання Людини зібрати всю компанію докупи Прагнення Тілесних Насолод говорить, що йому навряд чи вдасться це зробити. За його словами, це було б подібно до спроби втримати разом блох чи диких зайців: «I had lever kepe as many flese/ Or wyld hares in an opyn lese/ As undertake that» [pp. 146148]. Лінощі, Ненажерливість, Заздрощі постають не кращими помічниками Чуттєвості, являючи свою неспроможність утримати завойований вплив на Людину у протистоянні з Розумом. Таким чином, останній легко виходить з цієї боротьби переможцем.

Отже, автор твору недвозначно висловлюється з приводу того, як кожна людина, зокрема і монарша особа, має оперувати двома іманентно притаманними їй властивостями мислити і відчувати. Ця дієслівна опозиція, що корелюється із двома антагоністичними силами п'єси Медвола Розумом і Чуттєвістю засвідчує сутнісний зсув у європейському передновочасному мисленні щодо дихотомічної природи людини. Нагадаємо, що середньовічна християнська філософія вбачала в людині суперечливе створіння, характерною рисою якого є одвічна роздільність між вищою, раціональною сутність душею, котра прагнула пізнати Бога і виконати його волю, з одного боку, і нижчим, чуттєвим потягом до насолод, до якого людину штовхала її гріховна тілесна оболонка, з іншого. Таким чином, за цими уявленнями, людина постає наділеною раціональною душею і нераціональною плоттю [див.: 13, 78-79]. Вона сама може обирати свою долю і своє майбутнє у позаземному бутті, вирішуючи, яким життям їй прожити земний шлях духовним чи плотським. Та навіть тим, хто свідомо прагне присвятити життя служінню Богу, стають на заваді вияви плоті чуття та пов'язані з ними спокуси.

При цьому, ставлення до тілесних чуттів в середні віки було доволі амбівалентним. З одного боку, визнавалося, що без них неможливо пізнати світ. Та з іншого, такі авторитети середньовічної церкви, як святий Августин, святий Павло, святий Ієронім та інші, наголошували на здатності чуттів вводити в оману [10, vii]. Симптоматично, що на формування такого суперечливого ставлення до чуттів вплинули два провідні філософські вчення, успадковані людиною від античності, а саме: аристотелівське та платонівське. Перше ґрунтується на визнанні необхідності застосовувати чуття, аби вижити у матеріальному світі. Другим чуття засуджуються як такі, що стали передумовою для виникнення первородного гріха, який відкрив людству шлях до загибелі [7, 7].

Повертаючись до п'єси Г. Медвола «Природа», зауважимо, що ранньотюдорівський драматург дещо модифікував середньовічну опозицію «душа» «тіло», ввівши до свого твору концепт безглуздя. Останній корелюється не так з іманентною сутністю людини, як з її здатністю керувати наданими їй властивостями, у даному випадку чуттєвістю. Що ж до «раціональної душі», то у творі Медвола вона поступається місцем Розуму, що, вочевидь, передвіщає скорий вихід на авансцену європейської філософії Новочасся раціоналізму з його культом пізнання та піднесенням розуму до основного критерію цінності усіх людських прагнень чи звершень.

Коли зосередимо увагу на більш абстрактному рівні прочитання твору, що утворюється у спробах осмислення ролі та значення чуттєвості в системі етико-естетичних поглядів часів пізнього середньовіччя і Ренесансу, то і в цьому випадку виведення Чуттєвості-Безглуздя як головної фігури Пороку в п'єсі Медвола також дає привід для цікавих спостережень. Як відомо, в рецептивній естетиці Відродження чуттєвості відводилася неабияка роль. Домінування цього концепту в системі естетичних засад доби значною мірою позначилося на естетичному мисленні тогочасся. Так, приміром, проективна геометрія, наука, яка засновується на принципі перспективного зміщення і яка остаточно сформувалася пізніше, у XVII ст., народилася саме з чуттєвого сприйняття ренесансної людини як доказ того, що «чуттєво-зоровій даності» може бути надана наукова, математична форма [3, 55-57].

Значної уваги ролі чуттів і чуттєвості у формуванні особистості та вивільненні її творчого духу приділялося також у творах італійських гуманістів, як ранніх, так і відвідувачів Платонівської академії у Флоренції. Спроби затвердити статус чуттєвих насолод як вищого блага, що може бути доступним людині, цілком в епікурейському дусі, робилися такими гуманістами, як Козьма Раймонді у його промові на захист Епікура (1530-і рр.), Лоренцо Валла у діалозі «Про задоволення» (De voluptate, 1431), Джаноццо Манатті у його заочній дискусії з Папою Інокентієм ІІІ «Про людську гідність та велич» (De dignitate et excellentia hominis, 1452-53) та ін. Значною мірою покладається на чуттєвість у роздумах про красу як вияв гармонії Леон Батиста Альберті у своїй головній праці з мистецтва будування (De Re Aedificatoria, 1452) [3, 279-280]. При цьому в Альберті йдеться про математично впорядковану чуттєвість.

Як зазначає О. Лосєв, в естетиці Ренесансу чуттєвість є активною і впевненою у собі [3, 57], в той час, як наділена чуттєвістю людина «упивається власним абсолютизуванням і анархізмом» [3, 65]. Така людина здатна продукувати ренесансну естетику іншого ґатунку, абсолютно несхожу на ідеали, що сповідувалися гуманізмом та неоплатонізмом. Антропологічним фокусом цього, відмінного, типу ренесансної естетики постає аморальна в основі своїй особистість, яка у «своєму безкінечному самоствердженні та у своїй нічим неконтрольованій стихійності пристрастей, афектів, капризів доходить до якогось самомилування та до якоїсь дикої та звіриної естетики» [3, 120]. Аналізуючи цей різновид ренесансної естетики, видатний філософ радянського часу виводить поняття «зворотного боку титанізму» як явища вкоріненого у стихійний індивідуалізм доби Відродження [3, 120-122].

У нашому ж випадку йдеться про твір перехідної доби, коли гуманістичні ідеї тільки-но починають завойовувати уми інтелектуалів в Англії. Водночас, на межі XV-XVI ct. ті небезпеки, що їх несе собі й оточуючим повністю розкріпачена чи звільнена від будь-яких обмежень особистість, вже поставали предметом осмислення митців та філософів у тих країнах, в культурі яких ренесансні тенденції проявилися раніше, ніж в Англії, зокрема, в Італії [детальніше див.: 2, 77; 1, 152, 169; 3, 613-614 та ін.]. За тодішньої інтенсивності інтелектуального обміну між Англією та континентальною Європою ці ідеї, вочевидь, поширювалися і там, де Ренесанс відбувся дещо пізніше. Отже, ідейна настанова драматурга в п'єсі «Природа» на необхідність для людини спиратися на здоровий глузд, керуватися розумом, зберігаючи при цьому почуття міри (див., приміром, слова Людини: «...I was forbyd by Reason/ On my own fantasye to ron» [pp. 1005-1006]), видається вельми пророцькою для передновочасної людини та суспільства в цілому.3 Що ж до ЧуттєвостіБезглуздя, то в даному контексті цей образ знову постає уособленням неконтрольованої стихії почуттів, яка прагне підкорити собі Людину.

Думається, що висока соціокультурна референтність образу Чуттєвості робить його яскравим прикладом фігури Пороку, що вважається однією з основних жанрових ознак тюдорівської інтерлюдії. Зокрема, існує можливість тлумачення цього образу як перестороги для монарха чи будь-якої людини взагалі та одночасне вичитування в ньому мистецької рефлексії з приводу актуалізації в Європі кінця XVct. тих етико-філософських засад, що вдомі як «зворотний бік» гуманізму. Порок як персонаж «з нульовою ідентичністю» [4, 4] здобуває чималий інтерпретативний потенціал в п'єсі Генрі Медвола «Природа», адже він сповнюється актуальним для тогочасної соціокультурної ситуації змістом. Він виступає тут справжнім комунікатором,4 який прекрасно відчуває глядацьку аудиторію і відповідає за глибину сприйняття нею вистави. Безглуздя представлено тут як наслідок виходу Чуттєвості з-під контролю Розуму, що може зашкодити кожній конкретній людині, зокрема світському правителю, перетворивши його на марнославця в гонитві за фізичними насолодами. Водночас, у п'єсі запропоновано осмислення вивільненої з-під контроля Розуму Чуттєвості як сили, що формує специфічне самовідчуття людини у світі та ставлення до світу. У пізньоренесансному мистецтві ці стосунки «людина-світ» будуть представлені як такі, що несуть неабияку небезпеку та загрозу як самій людині, так і її оточенню.

Будь-який із запропонованих у статті шарів інтерпретації змісту образу Чуттєвості-Безглуздя в мораліте Г.Медвола «Природа» наочно підтверджує тезу про те, що алегорії в англійській ранньотюдорівській драмі аж ніяк не були відірваними у своїй абстрактності від реального життя. Насправді, алегоричні образи відрізнялися гострою злободенністю та нерідко відбивали ідейно-естетичні пошуки тогочасних інтелектуалів.

Примітки

Тут і далі після цитат наводяться номери рядків з п'єси Г. Медвола за виданням: Medwall H. Nature [8].

Подібні вирази часто-густо трапляються у мові Чуттєвості, коли остання промовляє до Пороків: «Hark, cosyn fyrst spede thys mater,/ And yf yender man make the not good chere/ As ony man that ever cam here,/ Let me therefore be dede» [pp. 883-886]; «Japes. Why say ye so?» [p. 1829]; «He ys besy harke in your ere...» [p. 1834] та ін.

Про роль англійської ранньотюдорівської драми як форуму з актуальних інтелектуальних дискусій чи злободенної політичної проблематики див: [12, 222-236].

Про функції блазня в традиції середньовічної англійської драми див.: [5, 125].

Список використаних джерел

1. Бицилли П. М. Место Ренессанса в истории культуры / Петр Михайлович Бицилли. СПб. : Мифрил, 1996. 258с .

2. Виппер Б. Р. Итальянский Ренессанс XIII-XVI века. Курс лекций по истории изобразительного искусства и архитектуры / Борис Робертович Виппер. М. : Искусство, 1977. Т. II. 243 с.

3. Лосев А. Ф. Эстетика Возрождения / Алексей Федорович Лосев. М. : Мысль, 1982. 623 с.

4. Пастушук Г. О. Ґенеза та еволюція образу блазня в англійській літературі Середньовіччя та Відродження: автореф. дис. на здобуття ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.04. “Література зарубіжних країн” / Г. О. Пастушук. Миколаїв, 2013. 20 с.

5. Пастушук Г. Єлизаветинський блазень як рецептивний потенціал Шекспірової драми / Галина Олексіївна Пастушук // Шекспірівський дискурс / Гол. редактор Торкут Н. М. Запоріжжя: КПУ, 2011. Вип. 2. С.114-140.

6. Соколов Д. А. Текст. Эпоха. Интерпретация: «Песни и сонеты» Ричарда Тоттела и английская поэзия Возрождения / Данила Алексеевич Соколов. СПб. : Филологический факультет СПбГУ, 2006. 326 с.

7. Gumbrecht H. U. Erudite Fascinations and Cultural Energies. How Much Can We Know about the Medieval Senses. Introduction / Hans Ulrich Gumbrecht // Rethinking the Medieval Senses / Ed.by Stephen G. Nichols, Andres Kablitz and Alison Calhoun. Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 2008. P. 1-10.

8. Medwall H. Nature [Електронний ресурс] / Henry Medwall. Режим доступу: http://ota.oucs. ox.ac.uk/scripts/download.php?approval/=ed65c44439cccfd4ca4

9. Nelson A. H. Introduction / A. H. Nelson // The Plays of Henry Medwall/ [ed. by A. H. Nelson]. Tudor Interludes/ [General Editors M. Axton and R. Axton]. Cambridge: D.S.Brewer, 1980. P.1-30.

10. Nichols S. G. Prologue / Stephen G. Nichols // Rethinking the Medieval Senses / Ed.by Stephen G. Nichols, Andres Kablitz and Alison Calhoun. Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 2008. P.vii-x.

11. Reed A. W. Early Tudor Drama. Medwall, the Rastells, Heywood, and the More circle / A. W. Reed. London: Methuen and Co. Ltd., 1926. 246 p.

12. Walker G. Plays of Persuasion. Drama and politics at the Court of Henry VIII. / Greg Walker Cambridge: Cambridge University Press, 1991. 244 p.

13. Walker G. The cultural work of early drama / Greg Walker // The Cambridge Companion to Medieval English theatre. Second edition/ Ed.by Richard Beadle and Alan J. Fletcher. Cambridge: Cambridge University Press, 2008. P. 75-98.Summary. Folly appears to be another name of Sensuality in H. Medwall's morality Nature. Being endowed with qualities of the main Vice-figure of the play, Sensuality-Folly is thus opposed to Reason. Special attention in the article is given to Sensuality-Folly's correlation with the traditional morality pattern that represents Virtues and Vices as antagonistic forces in their struggle for the soul of Man.

Размещено на Allbest.ru