Роль християнської традиції Т. Шевченка у філософських та історіософських працях Дмитра Донцова

Творчість Т. Шевченка володіє унікальним даром прищеплювати, розвивати та утверджувати основні буттєві категорії: Бог, Нація, Свобода. Ці поняття стають особливо животрепетними на шляху до створення України в Україні, в тому числі до формування націєцентричного способу мислення як провідного методологічного підходу в гуманітаристиці, за якого національний імператив детермінує спосіб наукового мислення. Тут варто наголосити, що «зорієнтованість на проблеми виживання, розвитку і процвітання народу дає науці імунітет від підпорядкованості чужим, груповим чи суб'єктивно-кон'юнктурним інтересам, стимулює її до максимально енергійних пошуків істини, найоптимальніших шляхів розвою в усіх сферах буття народу» [22, 235]. У такому ракурсі об'єктивно оцінюється роль літературознавчої науки як однієї з провідних дисциплін формування наукового дискурсу, що відповідатиме нагальним вимогам у часі створення іманентної українській традиції філологічної науки. Звідси приходить усвідомлення, що звернення до напрацювань україноцентричних авторів, передусім літературних критиків, постає однією з насущних потреб сьогодення.

Таким потенціалом володіє метадискурс Дмитра Донцова. Один з провідних донцовознавців визначає літературно-критичний метод дослідника як «політичне літературознавство», під яким розуміє «той факт, що його (Д. Донцова. -- М.С.) літературознавчі твори є одночасно художніми текстами» [24, 118]. А ще раніше Є. Маланюк стверджував, що «Дмитро Донцов є політичний письменник» [Цит. за: 5]. Адже у тогочасних умовах «література <...> довгий час була одиноким виявом публічної думки» [15]. Звідси й випливає актуальність нашого дослідження.

Перш за все Донцов відомий як ідеолог чинного націоналізму. Однак таке трактування суттєво збіднює і обмежує творчий набуток мислителя. Він творив у сферах політики, філософії, літературознавства, ідеології, публіцистики. Одним з перших дослідників спадщини мислителя був М. Сосновський («Дмитро Донцов:

Політичний портрет. З історії розвитку ідеології українського націоналізму») [29]. Дослідженню його історичних та філософських поглядів приділяли увагу у своїх кандидатських І. Глущенко [6], І. Козій [25], М. Чугуєнко [30], І. Шліхти [32]. Про мислителя писали А. Бедрій, Я. Дашкевич, Р. Єндик, П. Іванишин, Б. Пастух, Г. Сварник, М. Ільницький, Ю. Вільчинський, О. Астаф'єв, Є. Маланюк та ін. Заслуговує на увагу й нова студія І. Загребельного [20]. Варто наголосити на вагомій ролі докторської дисертації С. Квіта, яка вийшла окремою монографією [24]. Тут постать мислителя аналізується на широкому тлі культурних епох України. У 2008 р. з'явилась збірка перевидань праць Дмитра Донцова під назвою «Літературна есеїстика» [13], де зібрано літературно-критичні праці мислителя про творчість Т. Шевченка, Лесі Українки, Олени Теліги та ін. Великий вклад у дослідження творчості мислителя робить О. Баган. Це, перш за все, його кандидатська дисертація [3], численні статті і видання вибраних творів Д. Донцова у 10 томах, із яких вже вийшло 9. Слід прийняти до уваги також дисертації М. Леськової [27], Т. Шептицької [31].

Спробу осмислити формування літературознавчих поглядів здійснила В. Колкутіна [26], де авторка з'ясувала формування естетичних поглядів у літературознавстві на прикладі ранньої статті про європейську мазепіану. Дослідниця робить висновок, що «літературно-критична діяльність Дмитра Донцова базується на гносеологічному підґрунті літературних явищ -- історичному, естетичному, психологічному з особливим акцентуванням на ідеологічному аспекті української літератури, визначенні її націотворчої спрямованості та соціальної ролі» [26]. Професор Петро Іванишин вважає, що «естетика Шевченка» стала інтерпретаційною стратегією Д. Донцова для критичної рецепції поетів та прозаїків. Ідеали Кобзаря стають базовими для виявлення художності. Герменевтичну методологію П. Іванишин вважає базовою для експлікації творчості митців слова для Д. Донцова [23, 13]. Крім того, творчість Кобзаря мислитель засвоював крізь призму національно-екзистенціальної методології [28]. Рецепцію поета у літературознавчій практиці Д. Донцова досліджував Г. Грабович [7]. Однак окремо не приділялася увага становлення естетичних мистецьких ідеалів під кутом зору впливу поезії Т. Шевченка, з'ясування ролі цінностей поета для становлення Д. Донцова-мислителя.

Тому метою нашого дослідження є актуалізація спадщини Д. Донцова у контексті розвитку шевченкознавства; дослідити виняткову здатність поезії Т. Шевченка формувати націєцентричне мислення, що особливо виявилось у творчості та діяльності Д. Донцова. Для реалізації мети варто виконати такі завдання:

1. проаналізувати філософські та історіософські праці Д. Донцова;

2. з'ясувати формування естетичних та мистецьких поглядів Д. Донцова у контексті вивчення творчості Т. Шевченка;

3. простежити розвиток націєцентричного мислення націософа у взаємозв'язку з поезією Кобзаря.

Моральним авторитетом для Д. Донцова виступає Тарас Шевченко, оскільки «дороговкази його є нехибні, бо оперті на відвічних традиціях історичних нації і його самоініціації. Він одразу відкинув мудрість “современних вогнів” в усім: в релігії, в політиці, в соціальнім житті, в моралі <...>. З цього основного заложення виходячи, компонував він і слова заповіту, які досі є словами-дороговказами -- за що, за які ідеали має боротися Україна проти “апостолів” Антихриста» [11, 47-48].

Дослідники неодноразово відзначали велику заслугу у формуванні провідних концепцій, основних ідей вченого саме Т. Шевченка: «Д. Донцов здійснює два стратегічні кроки у своїй особистій ідейній еволюції і в переорієнтації українського суспільства: він пояснює категоричність українсько-російського протистояння і пораженську сутність культурного малоросійства. До цих істин, що є закономірним, доходить він завдяки вивченню спадщини Т. Шевченка» [1, 11]. Кобзар справив на дослідника величезне враження, здійснив кардинальний поворот у свідомості на дорогу націоналізму і в політиці, і в літературі. Стосовно духовної організації, націєцентричного способу мислення, способу рецепції українського буття між Т. Шевченком та Д. Донцовим є багато спільного. Навіть щодо ролі в історії дослідники здатні вбачати деяку паралельність: «Донцов у ХХ ст. зробив те, що в ХІХ-ХХ -- Шевченко. Він створив якісно нову філософію виживання нації, яка формувала новий, революційний спосіб національного думання при осмисленні минулого, аналізі й оцінці сучасного та плануванні політичного майбутнього. Вона викликала оптимізм, повертала віру, кликала до дії» [21, 239]. Творча іпостась Кобзаря була генератором його ідеології вольового націоналізму, продуцентом нових дієвих націєоздоровлювальних концепцій. «Це вельми символічно, що саме через поглиблене осмислення Шевченкових морально-ідейних художніх заповітів Д. Донцов дійшов до розуміння історичного і національного волюнтаризму як головних рушійних сил розвитку людства» [1, 12].

Тотожною за основними ідейними концептами, логічно перекодованою з мови мистецтва слова Т. Шевченка у мову націології, націософії стала одна з основоположних праць Д. Донцова «Дух нашої давнини», що яскраво засвідчила постання неординарного критичного мислення в тогочасному науковому дискурсі. Цілком виправдано сучасна наука називає це дослідження «етапним кроком у світоглядній еволюції самого Д. Донцова, що фіксує завершення його філософського синтезу націоналізму і консерватизму» [2]. Імпульсом і одночасно стимулом для науковця була переоцінка традицій української культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Виходячи з цього, він звертається до духовних надбань культури України. Акцентуючи на тому, що наша «мудрість переливається через всю нашу стару історію й письменство від Іларіона й інших митрополитів старокиївських, через митрополитів і авторів литовсько-руської і козацько-української доби, аж до нових часів» [10, 18], то саме у минулому слід черпати рецепт для подолання теперішньої кризи.

Д. Донцов діагностує спільноту, вказуючи, що «український соціум тяжко хворий на провансальство, він позбавлений волі створити свій яскравий і самобутній національний світ, втратив відчуття великих героїчних традицій, князівсько-боярських і козацько-шляхетських, живе утопією гуманізму і пацифізму» [4, 63]. Відповідальність перш за все падає на провідну касту, яка веде народ за «современними вогнями», забуваючи про традиції, культурну спадкоємність. Шевченкове «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля» звучало для неї провінційно, перестаріло, анахронічно. Вартість мали тільки цінності найбільш «поступові», найбільш «демократичні». «Духовні кастрати, ідейні сліпці та історичні поплентачі» [4, 49] рівняли людину з людиною, націю з нацією, і визнаючи за ними рівні права, рівночасно шили для них один однострій, який не допускав ані індивідуального характеру, ані власної особовості, ні неповторного обличчя, даного Творцем кожній одиниці і нації. Лібералізм заперечив існування і самого Творця, і його закони правди і добра, закони Божої моралі, замінивши 'їх раціоналізмом, матеріалістичною діалектикою тощо. Національні традиції уважались гальмом розвитку і джерелом суспільної відсталості.

Дмитро Донцов уперше дефініціював, констатував і подав таку об'ємну та вичерпну характеристику того, що згодом окреслив поняттям «провансальство». Це патологічне явище в українському суспільстві дослідник характеризує як п'явку, як гангрену на здоровому тілі України. Найголовнішими ознаками цього феномену є «засаднича ворожість до традиції», «невизнавання тяглости національної мети» і, як не парадоксально доходить навіть до «нерозуміння національної ідеї», а часто і до заперечення існування як такої [14, 85]. У статті «Ідеологія чинного націоналізму» дослідник висновує, що «наші провідники бачили у відважнім дусі батьків, що оживляли в їх трухлявій совісті Шевченко та інші, мов той Гамлет, -- диявола» [12]. А у дослідженні «Дороговказ у майбутнє» Д. Донцов підводить підсумок, що «їх («провансальців». -- М.С.), як значиться в Евангелії, плотський розум плебея знає лише те, що обсервує очима» [9]. Народжене і культивоване Шевченком україноцентричне мислення якраз приводить філософа до нещадного викриття, саркастичного висміювання, гнівного таврування, гострого засудження усіх рис малороса. Однак слід зауважити, що така оздоровлювальна критика не має на меті дискредитувати чи, що більше, применшити українство в очах світу. Варто підкреслити, що «прикметною особливістю його критики (Д. Донцова. -- М.С.) є її будівничий характер (виділення наше. -- М.С.), він завжди дає відчути, наскільки названа проблема є болюча саме тому, що вона наша» [4, 33]. Автор щиро вболіває за долю України, виступає не пасивним обсерватором, не просто моніторить навколишні реалії, а дає їм об'єктивну критику, орієнтиром у якій виступає духовний пласт української культури.

Особливо часто критик верифікує свої передсудження і висновки з Біблією та Кобзарем. Буквально кожна сторінка цієї монументальної праці, такої потрібної і незамінної на той час, просякнута променем Біблії. Моральними авторитетами для дослідника виступають яскраві християнські автори, богослови, серед яких найчастіше згадуються імена Іоанна Златоуста, митрополита Іларіона, Серапіона Київського, Данте, Томи Кемпійського, Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Рене Шатобріана, Івана Котляревського, Івана Франка, Лесі Українки та ін. [10, 20, 49, 90, 121, 122, 123, 169, 195, 196, 283]. Неодноразово наводяться прямі цитати з Біблії, чи у сконденсованому вигляді подано суть Христової притчі [10, 22, 67].

Добре обізнаний зі світовою історією, культурою вчений Д. Донцов наводить паралель із іншими народами, зокрема ізраїльтянами. «Ізраеля -- як стоїть в Ісаї і в Єремії -- скарав Бог за те, що його сини «почали чинити, що Господеві було не до вподоби», -- а також, -- за те, що його сини поклонилися Ваалові, що звернули з дороги, «що нею ходили батьки їх, слухаючи заповідей Господніх», -- і, нарешті, констатує дослідник, -- за те, що «не схотіли стати чистими, перестати чинити зло», не хотіли «шукати правди», стали «відступниками, багато перейняли від народів східних», ставши «з синами чужоземців в побратимстві»; за те, що «кожний жив по упрямству серця свого, не слухаючи Бога» [10, 20]. Отже, головні злочини, за які карається боговибраний ізраїльський народ, це: по-перше, відступництво від Божих законів, за непослух, по-друге (що випливає з першого, тому що глибока духовність і християнськість закорінені в минулому), надання переваги ефемерним теоріям сучасних «лжепророків» над мудрістю предків.

На противагу сучасним просвітителям, котрі сліпо волочаться за «современними вогнями» і приносять на український ґрунт лише «великих слов велику силу... Та й більш нічого», Д. Донцов протиставляє нікому не відомих, безіменних героїв періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., котрі з Божою іскрою «через Шевченка, може Руданського, через історичні перекази, пісні, думи, традиції козаччини, через місцеві легенди <...> були насичені ще духом нашої історичної давнини» [16], який і спонукав їх до активного захисту суверенітету України. А в іншому місці націософ підкреслює, що «народ шанував свою історичну традицію козацьку, воскрешену Шевченком» [17]. Натхненний духом Кобзаря, вчений показує практичну реалізацію Шевченкового заповіту, який полягав у тому, щоби «бути християнином, боронити свою віру, свій рідний край і скоріше вмерти, ніж дати себе перемогти» [8]. Основний ідейний зміст важливий і залишається актуальним і в наші дні.

Тарас Шевченко зосереджує нашу увагу на тому, що Господь «люті зла не діє без вини нікому». Дмитро Донцов тому і каже, що «приходив Бог “на отмщеніє” язикам і в науку людям, як “правда-мста”, що карає люд цей як “удар грому”, бо зледащіли, бо допустили, що “над дітьми козацькими поганці панують”; бо “тому і висяться царі”, -- висновує мислитель, -- на нашій землі, що “дрібніють люди на землі”; бо ледве один козак знайшовся “із міліона свинопасів”. Кара посилається як кара за гріх оспалости. За те, що на грішній землі замість “прадідів великих” розпаношилися “правнуки погані”, що “дали себе в пута взяти”» [10, 21]. Ці нащадки відкинули поняття «політичної нації» [14, 39] і в результаті прийшли до «негації поняття нації взагалі, яка не може існувати без власних державно-політичних змагань» [14, 39]. Критичне засвоєння поетичного дискурсу Тараса Шевченка і творче його переосмислення відповідно до потреб нації привело до формування об'єктивної оцінки суспільства.

Потреба у протистоянні різноманітним антибуттєвим, антидуховним явищам навколишньої дійсності зумовлює культивування Шевченкових традицій. «Джерело всього героїчного й сильного, -- читаємо у мислителя, -- як у нашім теперішнім життю, так і в письменстві, завсіди знайдемо в Шевченка. <...> Шевченко був наскрізь перейнятий духом старокиївської культури, її релігійною містикою, її лицарсько-наїздницьким духом, якого відблиск заяснів знову в оспіваній ним козаччині, -- нарешті її літературою» [18]. За словами Д. Донцова, «на всій нашій цивілізації тяжить страшна, не спокутована досі вина: зрада своїх традицій і своєї віри» [19]. Сказано цілком у дусі Т. Шевченка. А воскресіння в духовних надрах могутньої сили -- запорука відродження України і культурної, і політичної. Переймаючись нагальними потребами, філософ констатує, що тільки віра, «одідичена нами від предків наших» [19], зможе вивести нас «із пропасті». І завдання наше полягає у тому, щоб «виплекати в собі свободолюбного духа» [19]. Ці розмірковування дають підстави робити висновки про ідейну спорідненість, «укоріненість» (С. Вейль) світогляду Д. Донцова і Т. Шевченка на різних рівнях. Дослідник запропонував реципієнтові власний погляд на постать Кобзаря, який не виламується із усталених традицій української духовності.

Донцов вказує, що у Шевченка є особлива концепція Бога-Отця. «Його Бог милосердний і довготерпеливий, але й караючий Бог, тим не менше -- ця його концепція відбігає в його думці і від концепції “сердитого”, як він каже, ізраїльського Єгови, і від концепції Бога у москалів, яка так його вражала в образах і в богослужінні московських церков, в їх наскрізь матеріалістичному “православ'ї” з його цезаро-папізмом» [19]. Унікальна здатність Д. Донцова проникати у духовний універсум Шевченка справді гідна подиву, дає йому можливість диференціювати такі змістові нюанси.

«Християнство -- це не рожева водичка гуманності і доброчинності, це релігія войовників Христових, -- стверджує Д. Донцов, -- які не уникають конфліктів, не “за хрести ховаються від сатани” (Шевченко), лише борються з ним під знаком Розп'ятого» [19]. Дослідник вміло наголошує на особливій здатності Шевченкових творів спонукати до дії та чину в ім'я України, для служіння Богові, висвітлює одну з основоположних рис світобачення Т. Шевченка саме «як українського християнського пророка» [23, 13].

Батьківщина для Шевченка -- це праобраз Божої спільноти на землі. Захист рідної землі -- це сповнення християнської заповіді любові, яка говорить, що «ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» [Йоан 15, 12]. Мотив відповідальної любові за рідну землю у творчості Кобзаря є одним з найпомітніших, що і дало підстави Д. Донцову стверджувати, що «...після Бога -- рідний край найвища цінність» [18]. Мислитель завжди слушно і влучно використовує спадщину Кобзаря, в основному актуалізуючи християнський потенціал української Біблії. «Все це дуже логічно: без Бога -- в безсилім шамотанні мечеться думка, заплутана в сітях “мудрості по плоті”, без Бога -- обертаються наші емоції -- в стремління задовольнити “інстинкти тварини”, гасне вогонь всяких стремлінь вгору, а тоді, казав Шевченко, “в нашу кістяну комору налізуть свині із надвору”» [11, 74]. Неодноразово науковець наголошує: «Вдумайтеся і читайте кожне слово трьох післаних Україні з Висот пророків, -- досі мало зрозумілих у нас: Шевченка, Лесі Українки і Франка. В їх словах знайдете спасіння і вашої душі, і нашої України.