Бароковий текст Петра Поповича-Гученського: між традицією і креативністю автора

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

НАН України

Бароковий текст Петра Поповича-Гученського: між традицією і креативністю автора

Г. М. Нога

Аналізується невелика поетична спадщина мандрівного учителя-дяка з Поділля Петра Поповича-Гученського (кін. 17 ст.), яка складається переважно із бурлескних віршів та кількох орацій високого стилю. Вона показова тим, що дає змогу простежити зміни у світоглядній та творчій системі автора, які призвели до розширення кола його літературних зацікавлень і у подальшому до повнішої реалізації себе у царині красного письменства. Залишаючись людиною свого часу і його традицій, він намагався бути водночас і творцем. Поет не приховує своїх емоцій, свого настрою, зарядженості на контакт з реципієнтом. Знання академічної поетики не перешкоджає йому самому активно творити літературний канон доби. Запропоновані ним теми, сюжетні моделі, використання поетики гротеску роблять його твори не лише взірцевими пам`ятками бурлескної поезії ХУІІ ст., а й реальними культурними та соціальними свідченнями того часу.

Ключові слова: Петро Попович-Гученський, бароко, бурлеск, гротеск, орація, мандрівні дяки.

Бароко - це особлива і багато у чому визначальна сторінка історії нашої культури. Упродовж XVII-XVIII ст. воно виявило себе практично у всіх видах мистецтва, але особливо яскраво прозвучало у музиці, архітектурі, театрі та красному письменстві. Сучасна українська наука, і літературознавство зокрема, чимало зробили для осягнення цього феномену. Студії над пам`ятками Бароко стали найпопулярнішою галуззю досліджень для вітчизняних медієвістів у два останні десятиліття. Не забарилися і серйозні набутки у цьому напрямку. По- перше, надруковано багато барокових текстів, які раніше не видавалися або були розпорошені по часописах межі XIX-XX ст. По-друге, мистецтво українського Бароко стало провідною темою багатьох наукових форумів, які відбулися в Україні та зарубіжних наукових центрах.

У цій статті аналізується поетична спадщина мандрівного учителя-дяка з Поділля Петра Поповича-Гученського (кін. XVII - поч. XVIII ст.) - типового представника барокового письменства, яка складається переважно із бурлескних віршів та кількох орацій високого стилю. Доробок цього класика низового бароко дає змогу простежити зміни у світоглядній та творчій системі автора, які призвели до розширення кола його літературних зацікавлень і у подальшому до повнішої реалізації себе у царині красного письменства. Як людина свого часу, він намагався бути традиційним, але водночас прагнув максимально залишитися і самим собою. Поет не приховує своїх емоцій, свого грайливого настрою, зарядженості на гру з реципієнтом. Його творчість є, багато в чому, діалогом між сакральністю як домінантою мистецтва та світогляду тієї доби і власне світським поглядом на земне буття та його закони (у тому числі й закони Божі). Водночас можемо спостерігати за процесом зближення естетичних кодів високого мистецтва та фольклору, зародженням та функціонуванням школярської поетичної практики і, зрештою, постанням нової масової культури на основі літературної традиції.

Твори Петра Поповича-Гученського збереглися у віднайденому Ларіоном Свєнціцькиму Публічній бібліотеці Народного дому у Львові рукописному збірнику кін. XVII - поч. XVIII ст. Завдяки опублікованому 1904 р. опису рукописних знахідок з цієї бібліотеки (Свєнціцький I. Церковно- и русско-славянскія ру- копоси Публичной Библіотеки Народнаго Дома во ЛвовЬ \\ Извьстія Отд. рус. яз. и слов. Имп. Акад. Наук. - 1904. - Кн. 3) на манускрипт звернули увагу інші дослідники. I вже упродовж кількох наступних років окремі тексти зі збірника видали з невеликими коментарями Володимир Перетц (уривок з драми, 1907), Ьан Франко («!нтермедія єврея з русином», 1908) та Михайло Возняк (бурлескні вірші нищенські та великодній діалог, 1910). Значна частина рукопису - орації та проповіді - досі залишаються не опублікованими.

За науковими студіями вищезгаданих учених пильно стежив (перш за все, як історик української мови) Ьан Огієнко. У своїй праці «Ьторш української літературної мови» він, зокрема, зазначає: «I далі маємо багато записів віршів і пісень за XVI-XVII-XVIII віки, що їх розшукали B. Перетц, I. Франко, Ф. Колесса, М. Возняк і ін... Глибші досліди показали, що авторами цих пісень були наші школярі, мандрівні дяки - бакаляри, поети з народу. Рукописні збірники пісень усе ходили поруках в XVII-XVIII віках, і власне вони робили нашу живу мову невмирущою, і це з неї виріс Котляревський, а трохи пізніш Шевченко. В рукописах ходили й збірки віршів наших поетів, наприклад Климентія Зиновієва...» [1, с.187]. Цілком вірогідно, що Огієнко був знайомий з публікаціями творів Петра Поповича і саме на цьому матеріалі зокрема грунтувалися його висновки, адже мова бурлескних віршів Гученського у своїй основі є народною розмовною, лише з окремими вкрапленнями полонізмів та старослов`янізмів. Втім, цього вимагали особливості жанру і стилю. Таку думку висловлює також В. Шевчук [2, с.218].

На сьогодні наука не володіє достатнім набором історичних фактів, аби зі стовідсотковою упевненістю говорити про Петра Поповича-Гученського як автора усіх творів рукопису. Водночас, філологічний аналіз текстів дозволяє робити сміливіші висновки. Так, публікуючи та коментуючи поезії з цього збірника, М. Возняк зазначає: «Нема даних... рішити, чи згаданий в одній записці Петро Попович-Гученський був автором, чи тільки переписчиком вірш, чи, може, навіть тільки властителем збірника. Та що в віршах стрічаються тут і там перечеркнення, наче би докази самостійного складання вірш, бо на місце перечеркнет є дальше інший поправний текст, можна приймити, що межи тими віршами є також духовні продукти згаданого вище Петра Поповича-Гученського. На всякий спосіб безсумнівне се, що він любувався у таких віршах, списував і розширював їх, отже, був одним із діяльних українських віршописців другої половини XVII в.» [3, с.145]. Підхоплює цю думку і Валерій Шевчук: «Я не тільки згодний із висновками вченого, а вважаю, що вірші за своєю поетикою написані однією людиною, тобто мають один характер творення поетичних образів («манєру», як зазначає М. Возняк), більше того, вони становлять найвидатніші зразки поезії низового бароко й заслуговують, незважаючи на невелику їхню кількість з того, що до нас дійшло, на увагу істориків нашої літератури, адже самі від себе складають особливе естетичне явище» [2, с.214]. Натомість автори «Історії української літератури у 8 томах» Олекса Мишанич [4, с.329-330] та Вікторія Колосова [5, с.449-451], аналізуючи твори з рукописного збірника Петра Поповича-Гученського, не наважилися визнати його авторство.

На нашу думку, мова, стиль та версифікаційні особливості діалогу й семи бурлескних віршів переконливо засвідчують, що вони мають спільного автора, людину освічену, творчу, добре знайому з основами книжного віршування. Географія згадуваних ним у творах містечок і сіл (Кам`янець, Оринин, Карабчіїв, Кудринці, Федьківці, Ожигівці, Городок та ін.) вказує на те, що був він родом із Поділля, тут-таки провів майже усе своє життя.

Схиляючись до думки про єдиного автора усіх поетичних творів рукопису та вирахувавши, що найраніші з них написані десь у середині XVII ст., укладачі збірника «Українська поезія. Середина XVII ст.» В. Крекотень та М. Сулима ввели до нього великодній діалог та 7 гумористичних віршів. Мова у всіх творах ведеться від імені гурту молоді чи однієї молодої людини, котра іменує себе: «дитина», «дЬти», «школяр», «нищішкольні». У зв`язку з цим В. Шевчук небезпідставно говорить про Гученського як про автора перших зразків наївно- дитячої поезії в українській літературі: «Поет свідомо і по-мистецькому відтворює наївне дитяче світобачення, при цьому чинить те з неперевершеною поетичною грацією» [2, с.215]. Загалом, багата гумористична спадщина XVII-XVIII ст., на жаль, практично не зберегла імен своїх авторів і є майже цілковито анонімною. Ы`я Петра Поповича-Гученського поряд з постатями його колег по перу Климентія Зиновіїва та Ьана Некрашевича є поодинокими винятками.

Як зазначалося вище, Петро Попович-Гученський творив у річищі так званого шкільного бурлеску. Тематично вся бурлескна поезія, і нищенські вірші-орації поета-подолянина зокрема, пов'язана, перш за все, з найбільшими християнськими святами: Різдвом та Великоднем. Втім, у творах Гученського така прив`язка здебільшого носить суто умовний характер і означається лишень у «вітальній» частині твору. Традиційні християнські сюжети в ораціях, на відміну від травес- тій, представлені мало. Не відходячи від загальної установки - привітати широкий загал зі святом, - мандрівні дяки, а Петро Попович-Гученський насамперед, намагаються подолати тематичну обмеженість своїх творів не лише через розширення кола засобів художнього відтворення, а й через уведення в усталені сюжети нових, часто фантастичних елементів. Класичні дяківські сюжети про шкільне життя та про мандрівки становлять основу його доробку. У них представлені неймовірні пригоди школярів та описи дивовижних країн. ^ею створення таких картин дяками, найімовірніше, було запозичено з перекладних повістей про заморські краї та чудеса, а найперше з повісті «Александрія» (змога ознайомитися із перекладною літературою випадала, насамперед, учням Києво-Могилянської колегії та братських шкіл). Характерними рисами орацій з подібним сюжетом є мотив мандрівки, зміни простору, зміщення і розширення горизонтів.Саме у розробці цієї тематики найбільше виявив свій талант Петро Попович-Гученський.

Своєрідною райською землею постає в його ораціях неодноразово ним згадана «земля чучманська». Вона витворена на засадах поетики гротеску, якою вправно послуговувався поет у більшості своїх творів:

З БучачаидЬт просто в землю чучманскую,

А будете там мЬли повагу панскую...

Там вола печеного за гроштилко купиш,

Коли того не будет, змовитемнЬ мутиш.

А у вола с-под хвоста чосниктечет с оцтом,

Зеленаясалата, коли схочеш с постом.

Там земля богатая, о том усЬ знайте,

За вЬдомостпевную коляду мнЬ дайте [6, с.334].

Гротескно-фантастичний світ цієї орації («ВЬршнищенський») близький до фольклорної фантастики казок, пісень, небилиць. Проте автор не зупиняється на компонуванні якогось окремого «чуда», що притаманно народній фантастичності, а прагне створити власну цілісну картину достатку і дивовижного світоустрою: А звЬзди там, як динЬ, всюдися валяют,

СвинЬ в золотих коритах микгдалиЬдают.

РЬка горілчаная через ринок течет,

Пий там кождий хоч кгарцем, нЬхто слова не речет.

А воробцЬ у срібних там панчохах ходят,

И ковбаси живии на вербахся родят.

СвинЬ в літі і зимі в дубахся поросят,

Пчоли меду по чверцЬ в кождий день приносят [6, с.333].

Власне, у цьому творі автор розгортає найпопулярнішу фантастичну фабулу бурлескних орацій того часу - опис казкових країн, де було в достатку їжі та напоїв, де вічно голодний поет (школяр, студент, дяк) міг відчути себе ситою і цілком щасливою людиною. Традиційне християнське усвідомлення тіла лише як зовнішньої оболонки людини у таких творах піддається веселому і дотепному опонуванню: людина повинна піклуватися про свою душу, але водночас дбати і про своє тіло. Здається, саме порожній шлунок та голодна уява диктували поетам рядки, у яких ідеться про їжу. Їх невичерпна вигадливість почасти майстерно завуальовує жебрання, котрі супроводжували дяківські мандри. Збуджена фантазія, стимульована голодом, вибудовує у віршах цілі гастрономічні царства з відповідними світобудовою, краєвидами і навіть погодою. Серед семи нищен- ських віршів Петра Поповича-Гученського чотири привертають увагу перш за все саме дивовижними картинами царства їжі. Так, в одній з орацій автор повідомляє слухачам, що він неабияк переймається бідою свого друга Самсона, котрого покусали воші. Порятувати «хворого» вдалося завдяки напрочуд поживному рецептові «премудрих докторів» та «довціпних лікарів»:

.якиєс з маслом паленицЬ Горячиє прикладат щодень к потилиці.

И ковбаси до зубов кажут прикладати,

Солониною радят также нос вкладати.

Єщеж мнЬ єдни кажут: «Якоєс порося Печеноє к лЬкарству барзо би здалося» [6, с.331].

Поет клеїть дурня, ніби з цілковитою байдужістю говорить про паляницю, ковбаси та смажене порося, проте, зрештою, не витримує і розкриває бажання кожного зголоднілого школяра:

Дайте минЬ, для Бога, из шмат солонини,

Бо ми не мЬли такой у школЬ звЬрини [6, с.331].

Веселе, відверто розважальне звучання творів такого типу гармонійно вплітається в атмосферу свята. Описувані автором дива несуть позитивний заряд та дух оптимізму, віри у реальність земного достатку. Водночас, доброзичливість, дотепність, гумористичність тексту сприяли щедрому обдаруванню миркувальників задоволеною аудиторією.

Яскраві, живі картинки з фантастичними світами їжі та питва в ораціях Петра Поповича-Гученського є важливою складовою поетики його гумористичних віршів, вонистали зразком для наслідування мандрівними дяками у XVIII ст. У своїх святкових поетичних вправах молоді поети у старих вагантських традиціях відверто вихваляють тілесні задоволення, асоціюючи настання Різдва чи Великодня у першу чергу із закінченням посту, багатими застіллями, щедрими подарунками. У такі дні вони відчувають себе цілком задоволеними життям людьми, хоча й не без гумору, але іменують себе панством. Невідомий автор, вочевидь-таки знайомий з рукописами Поповича-Гученського, описує свої враження від «міста-казки» Козина, де «школа перогами накривана», періщить «сметяний дощ» та «пероговий град», «доми з самих сал муровані, а лоєм замість вапна шмаровані, книшами, перогами побиті, а паленицями зверху накриті».

На тлі гастрономічної пияцька тема у Поповича-Гученського представлена теж досить широко, але тут домінують не фантастичні, а реалістичні методи зображення. Безперечно, автор сам належав до середовища дяків-пиворізів, що він із гумором та самоіронією декларує у «Вірші третьому»:

гученський поетичний бароковий

Витаю вас, пяницЬ,всЬхсполечне разом,

Бо вас дЬдкозаберет до пекла заразом.

Ви на мене, прошу вас, за то не дивуйте,

А як прийду до коршми, таки мя частуйте.

А я вам компании гаразд допомогу,

Хоч з вами до пекла пойду в єдину дорогу [6, с.342].

У тогочасній Європі міцні напоїв живалися у великих обсягах, а деякі з них (пиво і вино) загалом сприймалися радше як харчові продукти. Водночас, алкоголізм називали не інакше як «пияцький чорт», його цілеспрямовано і пафосно критикував ідеолог Реформації Мартін Лютер. Втім, здолати усталену традицію середньовічної життєрадісності були важко, адже у європейських країнах, як і в Україні, була маса свят, які супроводжувалися бучними застіллями з необмеженою випивкою (церковні свята, весілля, хрестини, похорони тощо). Із цього приводу Вольфганг Шивенбуш зазначає: «Поряд із харчовою саме ритуальна функція алкоголю є тією, що, на нашу думку, спричинилась до такого надмірного споживання алкоголю в доіндустріальних суспільствах. Ритуали пиття й досі надзвичайно стійкі... Незрівнянно обов`язковіші вони були в раніших суспільствах. Пияки доводили себе до стану цілковитого сп`яніння, що не тільки був наслідком вжитого алкоголю, а й мав психічну природу: шал перепити один одного в товаристві» [7, с.43].

Подібна картина спостерігалася й у різних прошарках тогочасного українського суспільства. Середовище дяків-пиворізів являло собою своєрідне неформальне братство любителів випити у гарному товаристві. Цитовані рядки з Поповича- Гученського промовисто це підтверджують. Втім, поет не завжди пише про пристрасть до алкоголю з легкістю і гумором. Про тих, кого пияцтво довело до морального занепаду та матеріального зубожіння, він говорить радше зі співчуттям:

Є особливе тіи люде - пяницЬроковіи,

Поглядают на мене, як вовки лЬсовЬи.

Поглянте-но, панове, - каздий пяницю познає,

Бо в пяницЬ сукня латами пошита,

Як мосева хата рядном побита,

В пяницЬ чоботи ис того ременю,

Що в лЬтЬдерут по деревю [6, с.331].

Вже у XVHI ст. тема осуду пияцтва (особливо у середовищі церковників) набуде широкого розмаху в українській поезії. Але одним із зачинателів її, хоча й у формі бурлескної самокритики, був мандрівний учитель-дяк з Поділля Петро Попович-Гученський.

Аналіз лише невеликого аспекту з поетичного доробку ПетраПоповича- Гученського дозволяє зробити висновки, що цей поет став справжнім новатором у нашій літературі свого часу. Безперечно володіючи досить високою освітою, поетичним талантом та навиками віршування, він не обмежує себе рамками традиційного книжного віршотворення. Знання академічної поетики не перешкоджає йому самому активно творити літературний канон своєї доби. Запропоновані ним теми, сюжетні моделі, використання поетики гротеску роблять його твори не лише взірцевими пам`ятками бурлескної поезії XVII ст., а й реальними культурними та соціально-побутовими свідченнями того часу. Не бракує їм і глибокого, суто драматичного авторського почуття, яке виявляє себе й у співчутті до ближнього, і в розмислах про важку долю своєї батьківщини, котра саме тоді потерпала від безперервних війн. Без перебільшення можемо констатувати, що Петро Попович- Гученський «був серед тих нечисленних представників давньої поезії, які переводили поезію із сфер чистого розуму у сфери живого, трепетного, бідашного й стражденного людського «я», тобто із сфер абстрактного розмислу у сфери почування та рефлексії...» [2, с.217-218]; він, безсумнівно, «один із найталановитіших поетів із середовища мандрівних дяків» [8, с.496].

Список використаних джерел

Огієнко І. Історія української літературної мови / Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). - К. : Наша культура і наука, 2004. - С. 187.

Шевчук В. Муза роксоланська: Українська література XVI-XVIII століть : у 2 кн. Книга друга: Розвинене бароко. Пізнє бароко / Валерій Шевчук. - К. : Либідь, 2005. - С. 218.

Возняк М. Різдвяні й великодні вірші-орації зі збірника кінця XVII - початку XVIII ст. / Михайло Возняк // ЗНТШ. - 1910. - Кн. 4. - С. 145.

Мишанич О. Декламації і діалоги / Олекса Мишанич // !сторія української літератури : у 8 т. - К. : Наукова думка, 1967. - Т. 1. - С. 326-331.

Колосова В. Віршова література / Вікторія Колосова // !сторія української літератури : у 8 т. - К. : Наукова думка, 1967. - Т. 1. - С. 425-456.

Українська поезія. Середина XVII ст. - К. : Наукова думка, 1992. - С. 334.

Шивельбуш В. Смаки раю. Соціяльна історія прянощів, збудників та дурманів / Вольфганг Шивельбуш. - К. : Критика, 2007. - С. 43.

!сторія української літератури у дванадцяти томах. Том другий. Давня література (друга половина XVI-XVIII ст.). - К. : Наукова думка, 2014. - 840 с.

Размещено на Allbest.ru