Аллан Квотермейн у Хаггарда як типова постать неоромантичного героя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аллан Квотермейн у Хаггарда як типова постать неоромантичного героя

Василишина Н.Д.

Анотація

У статті розглядається відмінність наскрізного героя пригодницьких романів Г.Р. Хаггарда від традиційного романтичного стереотипу Героя, способи «олюднення» персонажа та новий підхід до зображення природного середовища, яке формує людський характер. Взято до уваги міф про Великого Білого Мисливця, поширений в Африці в часи Хаггарда.

Ключові слова: неоромантизм, протиріччя, типовий герой, героїчна поведінка, міф, традиційний стереотип.

Summary

The article analyzes the difference of G.R. Haggard's adventure novels “through” hero in comparison to a traditional romantic stereotype of a Hero, the methods of “humanizing” of the character and a new approach to the image of natural environment that forms human character. The factor of a historical and cultural character has also been taken into consideration - especially the myth about Large White Hunter, widespread in Africa in the days of Haggard.

Neoromanticism, not denying the spiritual greatness of the Hero and his ability to the Herculean effort, tries to bring him closer to the ordinary people (a child or a young man) and to remove excess and faux pathos. The central figure of the Haggard's novels, Allan Quatermain, who is quite often perceived as the traditional “romantic” hero, is being viewed in this context.

Haggard' creative method is rather ambiguous; in particular (typically for European romanticism) the heroic image is replaced by the image of an “ordinary person”. The nature is full of secret panic terror; it is mysterious and hostile to a man in the literary series of works about Allan Quatermain.

The article also examines the character of Allan Quatermain in terms of its complexity, ambiguity and even a certain contradiction between the heroic role that has been defined by his “African” life, and his “English gentleman” character, defined by the hero's origin and culture.

Allan is a true Knight; his behaviour is the model behaviour of the 19th century Englishman, who sympathized knighthood, though with quite a peculiar interpretation. A Knight served as the model for a gentleman, he was a combination of historical tradition and the new fictional hero of historical literature, chivalry was construed as a demonstration of what was inherently good in a person.

Thus, Haggard portrays the character, far, in fact, from romantic idealizing, and you can say that its neoromantic method involves a consideration of the experience of the 19th century realism and consideration of readers' expectations determined by the influence of the latter. However, of course, this fact requires more detailed study.

Key words: neoromanticism, contradiction, typical hero, heroic behavior, myth, traditional stereotype.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими чи практичними завданнями.

Якщо романтики намагалися трагічно героїзувати головного персонажа твору, то неоромантики, не відмовляючи йому у духовній величі та здатності до титанічних зусиль, намагаються більше наблизити його до звичайних людей, зняти зайвий і штучний пафос, що вже сприймався як старосвітська «літературщина».

Формулювання цілей статті (постановка завдання).

Саме в цьому ракурсі не до кінця досліджено таку центральну постать романістики Хаггада, як Аллан Квотермейн, який доволі часто сприймається в річищі інерції традиційного «романтичного» героя.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор.

Доволі сказати, що спеціальних досліджень цієї теми не існує, і ми мусимо відштовхуватися в нашій розвідці від декількох непрямих вказівок в даному напрямку. Як пише В.А. Луков, творчий метод Хаггарда, так само, як й інших майстрів пригодницького жанру (Майн Рід, Честертон, Стівенсон, Конан Дойл та ін.), неоднозначний, зокрема тут характерний для європейського романтизму героїчний образ заміняється на образ «непомітної людини», дитини чи юнака тощо [2, 309]. Це пов'язано також і з характерною зміною функції пейзажного середовища. Якщо в класичному англійському романтизмі природа виступала як ідилічна пастораль (див.: 5), то в художньому світі циклу про Аллана Квотермейна природа сповнена потаємного панічного жаху, загадкова й ворожа людині. Боротьба з нею значно відрізняється від підстригання газонів та гілок в англійському парку. Суцільно героїчна постать в таких обставинах неминуче набувала б рис казковості, штучності.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття.

Тому ми розглянемо характер Аллана Квотермейна з погляду його складності, неоднозначності й, навіть, певного протиріччя між тією героїчною роллю, на яку визначило його «африканське» життя, та вдачею «англійського джентльмена», визначену походженням та культурою героя.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів.

Аллан Квотермейн широко відомий серед тубільців Африки як Білий Вождь, Нічний Вартовий. Втім, у романі «Чудовисько» його називають також «вісник Зікалі Великого», сам він, потрафляючи смакам тубільців та їхній любові до пишних титулів і таємниць, себе характеризує як «швидкокрилий Вітер, бо я приходжу без доріг, і ніхто не бачить ні приходу мого, ні відходу» [3, 106]. Саме його прагнення вбити Хоу-Хоу, якого не бачили очі жодної білої людини, цілком вкладається у цей алгоритм героїчної поведінки. Алланові хочеться здобути славу - так, вирушаючи в подорож за чудовиськом, він уявляє собі чучело Хоу-Хоу в Британському музеї з написом, який буде повідомляти, що його вбив Аллан Квотермейн: «Зі скромного невідомого мисливця я відразу стану знаменитим. У «Графіку» буде поміщений мій портрет. Я стою на повний зріст, поставивши ногу на груди переможеного Хоу-Хоу. Оце слава!» [3, 72]. І це знову цілком людське бажання, тим більше - для молодої людини, що шукає пригод і готова йти назустріч невідомому.

Аллан відомий своєю хоробрістю. Іссикор, звертаючись по допомогу до Аллана, посилається на стародавнє пророцтво, за яким чудовисько вб'є «людина іншої раси, що бачить уночі, чоловік великої доблесті», додаючи: «Владико, зроби, як велить твоє відважне серце, слава про яке проникла в далекі краї» [3, 77-78]. Спочатку Аллан досить іронічно реагує на цю пропозицію, майже висміюючи її - він характеризує себе так: «я не відважний герой, а простий торговець і мисливець на диких звірів, ... не хочу ... вступати в поєдинок з якоюсь великою мавпою, якщо вона існує, заради жмені блискучих камінчиків .... Шукайте краще іншу білу людину з котячими очима і сильнішу та хоробрішу» [3, 77]. Втім, Іссикор - вмілий маніпулятор, він знає, на яких психологічних якостях Аллана можна зіграти - і просить його врятувати Сибілу якщо не заради того, аби продемонструвати у черговий раз хоробрість, то заради доблесті та благородства, які йому притаманні.

Показово, що Алланові навіть сни сняться, як справжньому лицареві - про подвиги та рятування: «Усю ніч я бачив уві сні жахливого Хоу-Хоу. Мені снилося, що він живий і викликає мене на бій; снилося, що хтось благає мене визволити її (саме її, а не його) від влади звіра; снилося, що я б'юся з чудовиськом, і воно здолало мене і має відірвати мені голову» [3, 57]. Як ми побачимо в романі «Чудовисько», цей сон справдиться.

Аллан постає справжнім лицарем, зразком поведінки англійця ХІХ ст. Згадаємо зауваження Д. Менкоф, яка точно відзначає взаємини між лицарством, джентльменом та літературою у ХІХ ст. Дослідниця вказує, що англійська людина ХІХ століття симпатизувала лицарству, хоча інтерпретувала його вельми своєрідно: лицар слугував моделлю для джентльмена, «був комбінацією історичної традиції та нового вигаданого героя історичної літератури», «лицарство стало розумітися як маніфестація усього, що було за своєю природою гарного у людині, прикладалося до усього, що могло бути хорошого у суспільстві» [4, 175].

Слід сказати, що образ Аллана Квотермейна цікаво кореспондує з міфом про Білого Мисливця, який захищає беззахисних чорних тубільців від страхіть первісного існування. Цей міф складеться начебто паралельно з розвитком таланту Хаггарда, який жив у Південній Африці між 1875 и 1881 рр.: його перший роман про Квотермейна написаний у 1887 р. («Аллан Квотермейн: опис його подальших пригод і відкриттів у компанії за баронетом сером Генрі Куртісом, капітаном Джоном Гудом і таким собі Умслопогаасом»). А у 1898 р., в ході будівництва моста через ріку Цаво (Уганда), Джон Паттерсон, керівник будівництва, позбавив робітників- африканців від дев'ятимісячного терору двох левів-людожерів, застреливши хижаків. У 1907 р. він видав друком книгу про ці події «The Man-eaters of Tsavo» («Людожери з Цаво»), яка й конденсувала згаданий міф про Білого Мисливця, що склався на основі реальних подій у свідомості як тубільців, так і колонізаторів.

Усі ці фактори в сукупності (апеляція до хоробрості, благородства, намагання підтвердити свою репутацію серед тубільців, до яких, звісно, додається також незвичайна авантюра, яка завжди вабить Аллана) схиляють героя до рішення прийти на допомогу - адже «як я буду в старості озиратися на минуле з усвідомленням, що я упустив такий блискучий шанс і зійду в могилу, так і не дізнавшись, чи існує Хоу-Хоу, гроза чарівних Андромед і Сабіл, об'єднуючий у своєму огидному вигляді бога-фетиша, привида, демона і супергорилу?» [3, 78].

Тут знову герой демонструє виняткове почуття гумору, яке начебто й розвіює його героїчний ореол. Але це цілком вкладається в програму неоромантичного персонажа. Характерною ознакою образу героя Хаггарда стають риси звичайності, природні людські реакції. Алланові часто стає страшно (він неодноразово зізнається в цьому сам собі): «у мене перехопило подих, проте я вистояв твердо», «так жахливо, що у мене волосся стало дибом», «зізнаюся, мені зробилося моторошно», «я голосно скрикнув і мало не впав із страху» [3, сс. 64, 89, 90, 115 та числ. ін.]. Проте, як відомо, хоробрим є не той, хто нічого не боїться, а той, хто вміє перебороти свій страх. І Аллан, незважаючи на страх, завжди рушить вперед: з одного боку, намагаючись подолати власний страх, але з іншого - відчуваючи відповідальність за цілу націю, яку він представляє (та й знаючи особливості тубільців, що не прощають слабкості білим): «Якби я був сам, можливо, підібгав би хвоста і пішов би назад болотом, над яким принаймні світило сонце, і далі через пустелю до своїх волів і воза. Але в присутності прекрасного Іссикора і його миримидона моя англосаксонська гордість не давала змоги відступати» [3, 87].

Втім, пам'ятаючи про гордість англосаксів, Аллан віддає належне і природній кмітливості африканців. Потрапляючи у безвихідні обставини, він міркує: «Моя винахідливість вичерпалася, але залишався Ханс із його інстинктом дикуна, що нерідко вів його до мети швидше, аніж усі мої мудрування цивілізованої людини» [3, 124]. У розмові з Зікалі він висловиться з цього приводу ще відвертіше: «Я зовсім не вважаю, що ми кращі за них» [3, 70]. Мова йшла про дикунів з їхніми, здавалося б, примітивними для білої людини традиціями та релігією.

Процитовані вище уривки дають змогу зробити висновок про те, що центральний герой Хаггарда позбавлений того, що класик реалізму Ч. Діккенс називав «островізмом» - намаганню англійцеві відчути свою вищість за будь-яких умов, схильності визнавати лише англійське природнім та таким, що має право на існування. Адже, як говорив класик англійської літератури, гордість за свою країну та патріотизм - речі законні, але «надзвичайно важливо для будь-якої країни, аби гордість ця не зробилася джерелом різноманітних упереджень та марновірств, оскільки в них немає нічого вартого поваги, але навпаки, вони чи безглузді, чи несправедливі» [1, 348]. До речі, один з рецептів Діккенса позбутися «островізмів», багато в чому зумовлених саме «географічним положенням островітян» - «якомога більше спілкуватися з іншими народами» [1, сс. 348, 356].

Аллан не дуже любить зізнаватися у власних похибках (слабкостях) - коли він згадує про велетенського слона, надзвичайного за розмірами, приятелі запитують його, чи зумів він вбити слона. «Аллан крізь засмагу і зморшки зарум'янів і різко відповів, втрачаючи свою звичну добродушність: «У мисливця не питають про результат полювання, якщо він сам не розповідає» [3, 41].

Втім, він не відмовляє собі у їдкому зауваженні своєму приятелеві: «Я помітив, що ви промахнулися у вісім фазанів поспіль» [3, 81].

Водночас твір «Чудовисько» насичений - при усій глибині й соковитості «локального», африканського колориту - ще й традиційними для європейської літературно-митецької свідомості античними алюзіями. Вони зазвичай згадуються в такому контексті, що вочевидь мають підкреслити освіченість головного персонажа - Аллана (адже пам'ятаймо, що це були часи, коли знання, скажімо, античної міфології було однією з елементарних ознак освіченої людини). Коли Зікалі розповідає Алланові історію, пов'язану з жертвопринесенням на честь Хоу-Хоу прив'язаної до скелі красивої дівчини, на думку Аллану одразу спадає історія про Андромеду та Персея, що її врятував. Можна сказати, що фабула «Чудовиська» і є черговим втіленням цього давнього античного міфу, хоча очевидний спочатку Персей (Іссикор, наречений Сабіли Прекрасної) виявився жалюгідним боягузом, і рятувати красуню доводиться Алланові, який не має наміру одружитися з нею. Тим не менш, інші складові міфу - чудовисько, скеля, жертвопринесення, красуня - наявні. «Ця розповідь про Хоу-Хоу була абсолютно тотожна. Дівчину прив'язували до скелі; з моря - або, точніше, з озера - з'являється чудовисько, захоплює її, і всі убезпеченні від біди. Мабуть, думав я, стародавній міф потрапив якось до Африки» [3, 72-73].

У країні велласів тече Чорна річка, яка нагадує Алланові річку у царстві мертвих стародавніх греків: «Мені здалося, що ми підходимо до похмурого Стіксу, через який човен Харона відвезе нас на підземні поля» [3, 87].

Ясна річ, що, будучи християнином, Аллан іноді в найнеочікуваніших обставинах згадує біблійні сюжети чи богослужіння.

Чуючи ревіння волів, він прокидається, думаючи «про пророка Самуїла, дивуючись, чому мені спав на думку це суворий патріарх і священик? Проте, добре знаючи Старий Заповіт, я пригадав обурення державного провидця, коли він почув рев амалікитянських биків, яких Саул побажав віддати з'їсти народу. Як описували б цю подію зулуси?» [3, 73]. Під час язичницького жертвоприношення, коли жерці на скелі Пожертв прив'язували чергову Святу Наречену, що мала стати поживою для Хоу-Хоу, він думає: «цієї ночі я благословляв туман, як це мовиться в одному нашому церковному псалмі - або там, здається, навпаки: туман виславляє Господа» [3, 133].

Аллан ніколи не вихваляється власними знаннями, але подумки часто шукає історичні паралелі до того, що він бачить на власні очі.

Так, коли на землях велласів він з Хансом потрапляє на острів зі скам'янілими створіннями, на які перетворилися люди та тварини під час виверження вулкану, в його пам'яті, як і будь-якої освіченої людини, випливає очевидна паралель: «Нові Геркуланум і Помпея!» [3, 102]. Також майже мимоволі спливають в його свідомості латинські вирази - коли його пригощають вином у небезпечній обстановці, він боїться видати свої справжні плани, оскільки «пригадав стародавнє латинське прислів'я, що вино відкриває душу» [3, 111].

Висновки з даного дослідження і перспектива подальших розвідок у даному напрямку.

Таким чином, Хаггард змальовує характер, далекий, по суті, від романтичної ідеалізованості, й можна твердити, що його неоромантичний метод включає певне врахування досвіду реалізму ХІХ ст. та врахування читацьких очікувань, визначених впливом останнього. Однак, звичайно, ця обставина потребує більш докладного вивчення.

квотермейн африканський джентльмен культура

Список використаних джерел

1. Диккенс Ч. Островизмы // Диккенс Ч. Собр. соч. [Текст]: В 30-ти т. / Чарльз Диккенс. - М.: Гослитиздат, 1957-1963. - Т. 28. - С. 348-356.

2. Луков В.А. Неоромантизм / Вл.А. Луков // Энциклопедия гуманитарных наук. - 2012. - № 2. - С. 309-312.

3. Хаггард Г.Р. У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна / Генрі Райдер Хаггард. - Харків: ВД «Школа», 2006. - 496 с.

4. Mancoff D.N. The Arthurian Revival in Victorian Painting. A diss. ... of d-r of philosophy / Debra N. Mancoff. - Evanston, Illinois: Northwestein University, 1982. - V. 1, 2. - 823 р.

5. Martin S. Poets in the Landscape: The Romantic Spirit in British Art / Simon Martin. - L.: Martin Butlin & Robert Meyrick, 2007. - 120 p.

Размещено на Allbest.ru