Проблема сили духу і страху, ненависті і прощення, совісті й безнадії ("Москалиця" М. Матіос)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема сили духу і страху, ненависті і прощення, совісті й безнадії («Москалиця» М. Матіос)

Вірич Олена Володимирівна,

викладач ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського».

Аннотация

повість матіос відчуження самотність

В статье исследуется проблема одиночества в повести М. Матиос «Москалыця», акцентируется внимание на предпосылках и факторах, которые привели героиню повести до состояния отчуждения от социума и одиночества.

Ключевые слова: одиночество, экзистенция, отчуждение, тоска, страх.

Анотація

У статті досліджується проблема самотності в повісті М. Матіос «Москалиця», акцентується увага на передумовах та факторах, що призвели героїню повісті до стану відчуження від соціуму та самотності.

Ключові слова: самотність, екзистенція, відчуження, туга, страх.

Annotation

In the article the problem of loneliness is probed in to lead M. Matios „Moskalicya”, attention is accented on pre-conditions and factors which brought a heroine over to lead to the state alienations from sociuma and loneliness.

Keywords: loneliness, ekzistenciya, alienation, melancholy, fear.

В Європі проблема самотності активно почала розроблятися ще в ХІХ ст., особливо в період кризи позитивізму й усвідомлення людини як окремішнього, особливого мікрокосму з індивідуальними неповторними рисами і правом на цю неповторність та на власний індивідуальний вибір. Проте, ще у ХVІІ столітті філософська думка безпосередньо чи дотично торкалася проблеми самотності та відчуження людини від світу.

Очевидно, одним із перших мислителів, у творах якого прозвучала ця тема, був Григорій Савович Сковорода, який вважав самотність виходом за межі буденного життя, однією із необхідних умов спілкування з Богом, а отже й передумовою самопізнання та самовдосконалення людини.

Самотність як вихід за межі буденності трактували й родоначальники філософії екзистенціалізму С. К'єркегор, К. Ясперс та їх бунтівні послідовники Ж-П. Сартр, А. Кам'ю, Г. Маркес та інші.

Попри всі відмінності точок зору цих філософів, усі вони розглядали самотність як наслідок межової ситуації, за якою починається процес самоусвідомлення нею недосконалості (а в «бунтівних» екзистенціалістів - навіть абсурдності) довколишнього світу та відхід від нього в самозаглиблення й самотність.

Сучасна українська філософська наука розглядає проблему самотності як одну із важливих проблем людської екзистенції, присвячуючи цій проблемі окремі дослідження, серед яких слід назвати ґрунтовну працю Н. Хамітова «Самотність як феномен людського буття».

Значне місце проблема самотності посіла в художніх творах українських письменників, починаючи від Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Хвильового, В. Домонтовича, В. Винниченка, В. Підмогильного, Гр. Тютюнника, Вал. Шевчука й кінчаючи нашими сучасниками - Г. Пагутяк, М. Матіос, С. Майданською та багатьох інших, хоч літературознавча наука лише з недавнього часу дістала можливість досліджувати цю проблему.

І все ж сьогодні ми маємо ряд праць, в яких проблема самотності в творчості українських сучасних письменників, якщо й є об'єктом спеціального дослідження, то висвітлюється бодай принагідно. Це праці Д. Павличка, В. Агеєвої, Т. Гундорової, О. Ярового, М. Моклиці, Н. Зборовської та інших.

Дана розвідка є спробою розкрити феномен самотності на матеріалі прози Марії Матіос - письменниці, як сказав В. Гутковський в анотації до повісті «Щоденник страченої», що володіє даром «проникнення в глибокі печери людської психіки» [1, с. 4] та зображати такі прірви людського буття, «в які страшно зазирати» [3, с. 6].

Однією із таких прірв є прірва самоти, особливо жіночої. Найповніше проблема самотності, відчуження розкрита в романі «Солодка Даруся», повістях «Москалиця» та «Щоденник страченої», в яких зовсім різні, не подібні одна до одної ні умовами життя, ні інтелектом, ні душевним складом, ні рисами характеру героїні зображені в тій екзистенційній ситуації, яка переживається людиною як стан відокремленості, відчуженості від соціуму - тобто в стані самотності.

Метою нашої розвідки є розкриття проблеми самотності в повісті М. Матіос «Москалиця».

Досягнення даної мети потребує вирішення таких завдань: з'ясувати передумови та фактори, що призвели героїню повісті до стану відчуження від соціуму та самотності; розкрити характер самоідентифікації героїні та пов'язану з цим неможливість виходу зі стану самотності в реальному житті.

Героїня повісті «Москалиця»є відчужена від середовища вже фактом свого народження: вона байстря, народжене від москаля-окупанта, одного із вояків «ласого до чужого й лютого до збитків» [2, с. 5] російського війська, що в Першу світову війну лише на місяць «влетіло» в західноукраїнське село Панська Долина, й за цей маленький місяць встигло наробити великої шкоди жителям села.

Сироту Катрінку, наречену щойно забраного у цісарське військо сільського хлопця Петра Северина, було зґвалтовано «русаками», поставленими на постій у її хаті.

Тож, коли рівно через дев'ять місяців Катрінка спородила доньку, «Панська Долина дала їй ім'я швидше, ніж панотець» [2, с. 6]. Ім'я це було «Москалиця». І хоч мати в церковні книги вписала доньку Севериною в пам'ять про свого нареченого, що так і не повернувся з війни, а завжди, як не попереду, то позад дівчини йшло «шиплячо-зміїне, принизливо-зневажливе, нещадно-байдуже назвисько «Москалиця»... Як плювок. Як стусан. Цьвохкання батога чи заїзд межи очі» [2, с. 23].

Це зумовило відкиненість, відмежованість дівчинки від оточення, тобто той вид самотності, який у філософській літературі називають зовнішньою самотністю: «Зовнішня самотність, - пише Н. Хамітов, - є передусім результатом випадку, катастрофи, що фізично відокремлює людину від соціуму. Але зовнішня самотність може бути й наслідком випадку-конфлікту, який розгортається у межах соціуму. У цьому випадку відбувається психічне відокремлення людини від інших людей. І фізична, і психічна форма зовнішньої самотності близькі в тому, що їхні причини постають зовнішніми по відношенню до екзистенційних глибин людини» [5, с. 19].

Отже, вже самим фактором свого народження героїня повісті приречена на зовнішню самотність у її психічній формі, яка невдовзі доповнюється й фізичною - втрата матері, яку «забрала вода», обертається для Северини повним сирітством, повною одинокістю.

Беручка та вдатна до роботи, але мовчазна й занурена в себе, Северина відрізнялась від інших дівчат у селі: завжди ходила в чорному, та ще мала гострі чорні очі, погляд яких пронизував людину, як гострий серп. Северина й до церкви не щонеділі спускалася з гірського хутора, а те вже й зовсім суперечило уявленням села про поведінкові норми.

Та, як пише Е. Рудинеско, «немає нічого ближчого до патології, як культ нормальності, доведений до крайнощів» [4, с.133], - і вже йде селом поголос, що Москалиця теплом свого незайманого тіла «вигріла щезника під пахвою». Поголос легко прижився, бо Онуфрійчукові статки на очах зростали й викликали заздрість не в одного ґазди чи ґаздині. Тепер же все ставало «зрозумілим»: щезник (нечистий) допомагає!

Так, психологічна прірва між дівчиною й селом усе більше поглиблюється, хоч для зануреної в буденні турботи Северини ця відчуженість ще не становить екзистенційних переживань. Відмежованість від соціуму підсвідомо гартує її волю, формує її як самодостатню особистість, здатну обходитись без комунікацій з селом, що, зрештою, ще більше відмежовує її від людського загалу. І все ж, це ще «доекзистенційний» стан героїні.

Межовою ситуацією, яка вимагає від Северини осмислення світу й себе в ньому, свідомої активізації духовних та інтелектуальних сил, спонукає до пошуку власних вартостей і власної позиції, стає другий прихід у Панську Долину її «єдинокровців-москалів» та переселення її самої на інший хутір.

Саме тут, залишившись у повному безлюдді, наодинці з віковічними горами, з водами потоку, Северина починає осмислювати саму себе і світ, у якому живе, і своє ставлення до нього, яке досить виразно продемонстроване письменницею добором порівнянь при описі пейзажу, споглядуваного дівчиною.

Вона вперше сформулювала сама собі причини своєї відкинутості від громади та несправедливість людського суду: «Бачите, вона від народження нечиста. У гріху зачата. Та ще до всього - москалиця» [2, с. 21].

Северина не хоче й не може взяти до рук гвера, бо «зброя умертвляє життя... вона буде боронитися так, як Бог їй дав розум»[ 2, с. 54].

І дійсно, коли в її подвір'я знову приходять емгебісти й наказують їй збиратися і йти з ними, Северина жахає їх не тільки тією гадюкою, що сидить у кошику, а й іншою, що гніздиться за пазухою в Северини, ворушачи хвостом.

Й ніхто ніколи - ні свої, ні чужі - не довідався, що обидві гадюки були мертвими: перша приводилась у рух пружиною від Онуфрійчукового годинника, а друга, як каже Матіос, «рухом Северининої цицьки».

«Бо що має робити людина, - міркує через багато років Северина, - коли на неї Сибір чатує? Рятуватись має, якщо голова є на плечах! А Северині голову ніхто не стинав» [2, с. 58].

У своїх розмовах із собою жінка не раз підкреслює, що доля, «яка подеколи посилає людям саме те, чого їм найбільше бракує для порятунку», послала їй розум. Інколи зауважує, що «Господь уділив їй розуму більше, ніж серця».

Тобто, в процесі внутрішньої комунікації Северина усвідомлює себе як розумну, здатну й готову постояти за себе особистість, усвідомлює свою власну вартість, а тому може не зважати на людські пересуди, бо «ніхто не знає про неї краще, ніж вона сама» [2, с. 30], а пояснювати щось можна лише тому, хто хоче чути.

Частково долається й зовнішня самотність Северини, замінюючись хоч і не повноцінно, але на фізичному рівні досить активною комунікацією з зовнішнім світом. Северина ходить горами та збирає лікарські трави, вона готує лікувальні напої, різноманітні мазі, за якими приходять селяни, віддячуючи їй то продуктами, то одежиною, хоч і продовжують пліткувати як не про щезника, то про гадюк.

Але попри це, і «жінки, і люди» все одно йдуть, бо хворих багато, а ліку ніде взяти, окрім, як у москалиці.

Отже, зовнішня самотність нібито була подолана й комунікація з оточенням нібито відновлена, а проте, жодної людини, окрім «вертлявої, як шило» малої Іванки Борсукової, Северина не впускає до своєї оселі: «Не такий тепер час, щоб пускати когось далі подвір'я. То ж у душу доведеться, пускати - не в хату. А в душі її місця вже ні для кого немає. Заселено там усе навіки. Чи, може, пусто навіки... і так добре, і так» [2, с. 27], - міркує Северина, сама собі пояснюючи свої вчинки.

Незадовго до смерті, ніби підводячи підсумок свого життя, Северина скаже сама собі: «Жила - як жила, ні перед ким серця й раз не відкрила» [2, с. 58].

Так відчуження, відкинутість від світу переходить у героїні повісті у внутрішню форму самотності - в усамітнення, як «свідоме висунення себе в самотності - вільний вибір самотності» [5, с. 16].

Вихід із внутрішньої самотності, як твердить дослідник феномену самотності Назіп Хамітов, можливий лише у внутрішній комунікації, що пов'язана з пошуком самоідентичності, яка може бути віднайдена лише при взаємодії екзистенційно-особистісної та екзистенційно-комунікативної легітимації [5, с. 22].

Перша пов'язана з етичним самовизначенням особистості, у процесі якого людина, аналізуючи себе, свої вчинки, якості, думки, знаходить їм пояснення, починає розуміти їх внутрішньо чи зовнішньо обумовлену доцільність і законність, а відтак і своє право бути такою, а не іншою - бути собою. «Така легітимність виступає етичним самовизначенням, що приводить до набуття само ідентичності» [5, с. 9].

Як ми бачили, героїні твору Матіос удалося досягти етичного самовизначення, легітимізувати перед своїм внутрішнім «Я» свої дії та свою етичну позицію, якою ці вчинки обумовлені. Та чи призвело це до виходу зі стану самотності?

«Вона ходить, дихає... та ніщо в ній не тремтить, не здригається, на світ Божий не проситься. Ні сльози. Ні сміх. Ні осуд. Тільки мовчання і холодний розум ведуть її життям» [2, с. 59]. Задавнений страх і холодний розум, - констатує жінка, - перетворили її в збайдужілу, «змерзлу до життя» людину.

Очевидно, саме тут відповідь на питання, чому для героїні повісті М. Матіос можливим став лише один вихід із стану самотності - в смерть, в потойбіччя.

Вище вже йшлося про те, що вихід із внутрішньої самотності можливий лише у віднайденні самоідентичності, при взаємодії екзистенційно-особистісної та екзистенційно-комунікативної легітимації, яка є не чим іншим, як легітимацією групи вільного внутрішнього спілкування особистостей, що вийшли за межі самотності - замкненості [5, с. 10].

Такої легітимації Северина досягти не могла. Волею долі вона виявилась людиною на пограниччі двох антагоністичних світів.

Зі світом московських окупантів вона була пов'язана батьківською кров'ю, неусвідомленою тугою за батьком. З українським світом - життям, материнською кров'ю. «І кожному вона рідна, хоч і від усіх спасалася все своє життя... О, тут таке, що й не зрозумієш, хто свій, а хто чужий» [2, с. 62], - борсається Северина в своїх передсмертних мареннях, так і не в спромозі ідентифікувати себе ні з одним, ні з іншим світом, бо то означало б стати ворогом для одного із цих ворогуючих, непримиренних світів, а Северина не може й не хоче бути ворогом жодному з них.

Очевидно, це і є та принципова позиція, вистраждана жінкою в процесі внутрішньої комунікації: «Я не ворог ні тим, ні іншим. Я не хочу в сибіри, але і в бункери також не хочу» [2, с. 63].

Жоден із двох у той час непримиренно ворожих світів таку позицію не міг прийняти, тому своє право бути собою героїня повісті могла здобути лише ціною нового відчуження й нової, на цей раз безвихідної самотності. Тому «найсвоїшою» для неї виявилась Біла Панна - Смерть, яка й звільнила її від необхідності вибору, поставленого перед жінкою життям, переповненим протиріччями, ворожістю й агресією.

Таким чином, розглянувши питання своєрідності трактування проблеми самотності в повісті М.Матіос «Москалиця», приходимо до висновку про оригінальність постановки та розв'язання даної проблеми письменницею, яка полягає в тому, що авторка повісті зображує свою героїню як в доекзистенційному стані, так і на різних етапах екзистенції.

Свою героїню авторка поставила на порубіжжі двох антагоністичних світів, з кожним з яких героїня є кровно й емоційно пов'язана, перед проблемою ідентифікаційного вибору та власної етичної позиції щодо них. Саме ця неможливість вибору - «хто рідний, а хто чужий» - призвела героїню до нового етапу самотності, усамітнення, з якого для Северини в тогочасному реальному житті виходу не було: і від тих, і від інших Северина «заховалася» за небесну браму.

Література

1. Гутковський В. Анотація // Матіос М. Щоденник страченої. / В. Гутковський - Львів: Піраміда, 2005. - С.4.

2. Матіос М. Москалиця: [повість]/ Марія Матіос - Львів: Піраміда, 2008. - 64 с.

3. Павличко Д. Безодня, куди страшно заглянути / Д. Павличко //Літературна Україна. - 2005. - Ч.2. - 20 січня. - С.6.

4. Рудинеско Е. Навіщо нам психоаналіз? / Е. Рудинеско - Київ.: Ніка-Центр, - 2008. - 176с.

5. Хамітов Н. Самотність як феномен людського буття: автореф. дис. ... доктора філос. наук: 09.0004./ НАН України, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди. / Н. Хамітов - К., 1998. - 34с.

Размещено на Allbest.ru