Елементи постмодерної поетики в українській драмі в межах XX-XXI століть: смислова та формозмістова парадигми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття

на тему: Елементи постмодерної поетики в українській драмі в межах XX-XXI століть: смислова та формозмістова парадигми

Виконав:

Скибицька Ю.В.

У статті на матеріалі п'єс із антології «У пошуку театру» (2003 рік) виокремлено смислові та формозмістові елементи постмодерної поетики української драми межі XX-XXI століть, а також зроблено спробу, незважаючи на присутність в аналізованих драматичних творах окремих елементів постмодерної поетики, довести їх приналежність до якісно нового літературного напряму.

В статье на материале пьес из антологии «В поиске театра» (2003 год) виделены смысловые и формосодержательные элементы постмодерной поэтики украинской драмы рубежа XX-XXI веков, а также совершена попытка, несмотря на наличие в анализированных драматических произведениях некоторых элементов постмодерной поэтики, доказать их принадлежность к качественно новому литературному направлению.

Актуальність пропонованого дослідження зумовлена тим, що в нашій країні, яка переживає бурхливі процеси в політико-економічній сфері, останніми роками склалася дуже сприятлива ситуація для розвитку культури взагалі й мистецтва слова зокрема. Українська література кількох останніх десятиліть (у тому числі й драматургія) - явище цілковито нове, явище, яке вже неможливо вписати в рамки літературного постмодернізму. Тож цілком очевидним є те, що в умовах становлення й розвитку нового літературного напряму в Україні назріла необхідність теоретично осмислити новий емпіричний матеріал, який невпинно надають нам українські майстри художнього драматичного слова.

Хоча науковий інтерес української літературознавчої думки до проблем сучасної драми і пожвавився після 2005 року (однак потверджуємо значно меншу кількість досліджень творів драматичного роду літератури у порівнянні з ліричним і епічним), проте приналежність окремих п'єс й усієї «молодої» драматургії загалом до певного художнього стилю, літературного напряму чи певного типу творчості залишається невизначеною. Тому автором статті ставиться проблема існування нового літературного напряму на теренах української драматургії.

Об'єктом аналізу було обрано 16 п'єс, що входять до антології молодої української драматургії «У пошуку театру» (2003 рік), упорядником якої виступила Надія Мірошниченко, у контексті поставленої проблеми. А предметом дослідження стали смислові та формозмістові елементи постмодерної поетики української драми межі XX-XXI століть.

Мета представленої статті - на прикладі п'єс із антології „У пошуку театру” виокремити смислову та формозмістову парадигми української драматургії межі століть і, незважаючи на присутність в аналізованих драматичних творах окремих елементів постмодерної поетики, довести їх приналежність до якісно нового літературного напряму.

Перш за все звертаємо увагу на цілковиту невключеність драматичних творів до аналізу сучасного літературного процесу такими літературознавцями, як: Т Гундорова, І. Бондар-Терещенко, О. Забужко.

У післямові до самої антології «У пошуку театру» М. Шаповал також не говорить про літературні напрями, адже сам жанр, обраний дослідницею, тяжіє до літературної критики і не вимагає теоретичних узагальнень.

Автор проекту та упорядник антології сучасної української драматургії «Страйк ілюзій» Н. Мірошниченко лише в загальних рисах аналізує стан сучасної української драми, зазначивши, що після краху СРСР відбувся злам традицій, у зв'язку з чим замість догмату однієї моделі, з'явився цілий ряд нових моделей. Наша драма стала вільною від ідеології та фінансової залежності.

Цікаву періодизацію драматургії останньої чверті XX століття здійснює Н. Мірошниченко в одному з розділів книги «Український театр XX століття». Вона виділяє три етапи у розвитку драматургії даного періоду: міфологічний (70-і роки), деструктивно-міфологічний (80-і роки) та пост- деструктивний (1991 рік - наші дні) [8, с.427]. Наступний етап, згідно концепції дослідниці, має стати періодом створення нового канону та моделі «драматургія-театр», позбавленої владного диктату.

Першою заговорила про літературні напрями стосовно новітньої української драми і тим самим ввела її в світовий контекст американська дослідниця Л. Залеська-Онишкевич. У своїх роботах, присвячених модерністським тенденціям у драмі, вона послідовно проводить думку, що «Незважаючи на те, що українська драма, ...не мала добрих умов для нормального розвитку, поодинокі українські п' єси можуть представляти майже кожний головний напрямок чи стиль, що з'явився в західній драмі» [4, с.39]. Постмодернізм учена тлумачить то як іронічне, пародійне переосмислення модернізму, як етап модернізму, то як пізніший варіант авангардизму (авангардизм же вона розуміє як один із «струмків» модернізму) - неоавангардизм.

Л. Залеська-Онишкевич називає представників українського постмодернізму в драмі - І. Костецького «Спокуси несвятого Антона», «Дійство про велику людину», «Близнята ще зустрінуться»), Б. Бойчука («Голод - 1933», «Приречені») та В. Шевчука («Птахи з невидимого острова»), а також формулює основні риси постмодерної п'єси (інтертекстуальність, іронія, пародіювання, деканонізація, демістифікація, ілюзія реальності, розуміння історії як суми випадковостей, герої-маски (антигерої), відсутність гармонії між внутрішнім і зовнішнім світом людини, її онтологічна самотність, часово-просто - рові зміщення, барокові засоби (зокрема прийом гри), прийом потоку свідомості, закодовані лексика та синтаксис, абсурдні діалоги [1, с.10; 13; 332].

Однак дослідниця зауважує, що загалом почуття абсурдності життя оминає українську драму, наші співвітчизники-драматурги наголошують на можливості знайти вічну правду про людину, сенс її буття. Головним недоліком робіт Залеської-Онишкевич є мала кількість творів, обраних для аналізу, а також неоднозначне трактування деяких понять теорії літератури (зокрема постмодернізму, авангардизму).

Абсолютно новий етап у вивченні української драми межі ХХ-ХХІ століть засвідчують монографії М. Шаповал «Інтертекст у світлі рампи» та О. Бондаревої «Міф і драма у новітньому літературному контексті: поновлення структурного зв'язку через жанрове моделювання». М. Шаповал залучає до розгляду драматургічні твори українських письменників як початку, так і кінця ХХ століття (М. Куліша, Я. Мамонтова, І. Кочерги, О. Миколайчука- Низовця, Т Іващенко, Я. Верещака, В. Герасимчука та ін.), що «найбільш показово віддзеркалюють текстотвірні тенденції модерної та постмодерної літератури» [11, с.5]. У роботі досліджено вітчизняну драму в аспекті впливу міжтекстових і міжсуб'єктних відношень на семантику, стилістику, жанрову природу драматичного твору. Авторка розрізняє класичний, некласичний і неонекласичний типи драматургічного письма, виділяє пародіювання та стилізацію як найпомітніші системно-текстові стратегії інтертекстуальності, розглядає роль тріади автор-герой-читач у драматичному творі.

На відміну від своїх попередників, О. Бондаревій вдалося на широкому матеріалі (більшість п' єс аналізувалася вперше) відтворити цілісну картину драматургічного процесу останньої третини ХХ- початку ХХІ століть, чітко ідентифікувати систему його тенденцій. О. Бондарева доходить висновку, що «найочевиднішим інтегративним елементом сучасної драматургії справедливо можна вважати різнорівневий міф» [2, с.32]. Саме міф, на думку вченої, може слугувати жанровою домінантою при окресленні кордонів та рефлектуванні структури новітньої драматургічної жанрової системи.

Жанрову систему новітньої української драматургії у монографії представлено як певну цілісність, що має свої закономірності, вписано в актив українського необароко, неомодернізму та постмодернізму. Стверджується співіснування класичної, некласичної та постнекласичної парадигм драми. У центрі дослідження О. Бондаревої - жанромодулятивні та жанротворчі стратегії українських драматургів.

Авторка монографії вдається й до розробки деяких понять теорії драми, як от: «монодрама», «монолог», «белетризована драма», «драматургічні цикли», «бріколаж» а також порушує теоретичні проблеми співвіднесення реалізму та модернізму, модернізму та постмодернізму (причому не лише їх опозиції, а й співпадіння), модерністського та постмодерністського театру.

Загалом монографія О. Бондаревої - це висококваліфікована, всеохопна, новаторська праця історика літератури. Одначе вченій не вдалося уникнути протиріч у потрактуванні деяких теоретико-літературних питань. Приміром, на одній сторінці дослідниця стверджує, що «драматургічний процес трьох останніх десятиліть ХХ століття - початку нового тисячоліття є цілісною картиною, а не механічною сумою різновекторних тенденцій», що поняття «процес» уже передбачає не деструкцію, а логічну закономірність [2, с.455]. А на другій - заперечує власне твердження, зазначаючи: «сучасна українська драматургія, за винятком невеликого масиву п'єс, розвивається у вельми специфічному постмодерному річищі, підживленому необароковими стильовими впливами» [2, с.314]. А в іншому місці знову відмовляє постмодерній стилістиці у панівному становищі у вітчизняній драмі кінця ХХ - початку ХХІ століть: така стилістика, на погляд авторки, співіснує з іншими світоглядно-стилістичними домінантами, уже частково руйнуючись.

Підсумовуючи все вище зазначене, потвердимо фрагментарність науково-теоретичної рецепції українських п'єс межі століть, відсутність чіткої віднесеності до певного літературного напряму творів наших драматургів. Наостанок додамо, що навіть найповніші та найскрупульозніші праці - монографії О. Бондаревої та М. Шаповал - не дають чітких відповідей на надзвичайно важливі теоретико-літературні питання.

Аби показати відмінність поетики українських драм, що входять до антології «У пошуку театру», від поетики постмодерністського твору, спершу необхідно з'ясувати основні риси постмодернізму як літературного напряму. Серед них дослідники називають: деконструкцію; «смерть» суб'єкта (автора); переконання в безсиллі людського розуму пізнати світ; розуміння світу як хаосу; деканонізацію традиційних моральних та естетичних цінностей; поверхово-чуттєве ставлення до навколишнього світу; гедонізм, який виносить категорію трагічного за межі естетичної сфери (замість категорії трагічного вводиться поняття «трагіфарс»); іронію і самоіронію, пародійність; перетворення об' єкта в пусту оболонку шляхом наслідування контрастних художніх стилів (стильовий синкретизм); інтертекстуальність; відкритість форми; мовну гру; цитатність; невизначеність; культ «затемнень» у значенні; фрагментарність і принцип монтажу; естетизацію потворного; змішування жанрів - елітарного і масового; театралізацію сучасної культури, карнава- лізацію; репродуктивність; орієнтацію на масову культуру, естетику споживання; ситуацію рівних можливостей замість ситуації вибору [5, с.250].

В останніх дослідженнях, присвячених цьому літературному напряму, науковці наголошують на національній специфіці постмодернізму. («східна» модифікація у І. Скоропанової; «слов' янський варіант» у О. Веретюка; «східноєвропейська» модель у Г Мережинської). Наприклад, Г. Мережинська звертає увагу на «креативні інтенції українського постмодернізму, метою якого є не деконструкція, а оживлення авторитетів і традиційних цінностей» [7, с.101].

Виходить, що український постмодернізм абсолютно не відповідає критеріям постмодернізму, він заперечує його основні постулати. Тому ми пропонуємо говорити про трансформацію постмодернізму в якісно новий літературний напрям, про початок нової культурно-історичної епохи в Україні. На підтвердження нашого погляду наведемо міркування Ю. Борєва про кризу постмодерністської концепції світу та особистості: така «криза ... зумовлена історичним досвідом, який набуло людство під кінець XX століття, коли виявилося, що ослаблена державність є не менш страшною, ніж тоталітаризм; скидати культуру минулого з корабля сучасності - згубно для суспільства» [3, с.33].

До антології «У пошуку театру» входить 16 творів 11-ти молодих (на час написання п'єс усі вони не досягнули 30-тирічного віку) драматургів із різних міст і регіонів України: Києва, Рівного, Харкова, Донецька, Фастова, Луганщини, Вінничини, Хмельниччини. Погоджуючись із А. Ткаченком, що літературний твір не варто механічно розривати на зміст і форму, адже він є «такою функціонально рухомою системою зв'язків, де кожен елемент, взаємодіючи з іншими, переносить на них свою енергію і навпаки» [9, с.142], все ж таки здійснюємо аналіз поетики п'єс у двох парадигмах: смисловій і формозмістовій. постмодерна поетика українська драма

Українські драматурги демонструють широкий жанровий діапазон: від трагедії, трагікомедії, монодрами, біографічної драми та драматичної поеми до фольклорної п'єси-казки для дітей, п'єси-фентезі, жартівливої студентської інтермедії і драми абсурду. Визначення жанру драматичного твору самим автором іноді є зовсім несподіваним, наприклад: «майже еротична трагедія» і «моноп'єса зі стереоефектом» Неди Нежданої, «поліфонічна драма» та «моноп'єса на три складові людини, призначається для втілення не на сцені, а в житті» Юрія Паскара, «драматичний етюд з фантазіями» Світлани Новицької. Такий прийом є типовим для представників постмодернізму.

Аналіз формозмістової парадигми показує наявність багатьох інших постмодерних елементів у поетиці досліджуваних драматичних творів. Наприклад, персонажами сучасних драм виступають не тільки люди, а й кольори (Зелений, Коричневий у Артема Вишневського), предмети (Вуличний ліхтар, Лавочка, Великий Смітник у Юрія Паскара), абстрактні поняття (Хвилина, Секунда, Година, Час, Ілюзія у Анни Багряної та Різниця у Артема Вишневського), істоти зі слов'янської міфології (Мавки, Русалки, Домовик, Упир, Сонько-Дрімко, Вогневик та ін. у Надії Симчич), традиційні герої казок та інтермедій (Янгол, Чорт, Циган, Козак, Злидні у Світлани Новицької) і навіть Сесія з косою у «Бурсаків». Якщо ж дійовими особами виступають люди, то й вони іноді бувають дуже незвичайними, як от: мертві люди у Н. Нежданої, люди без імені - просто Він і Вона - у І. Бондаря-Терещенко, також герой, який діяв протягом п'єси, може зникнути, розчинитися в її фіналі.

Постмодерним є ставлення деяких драматургів до ремарок. Вони бувають надто розширеними, часто містять зайву для режисера інформацію, включають епітети, порівняння, тобто розраховані саме на читача, а не на глядача. Ось тільки один приклад ремарки в кінці п'єси Ю. Паскара «YQ»: «Глядачі, ноги і сумління яких дозволили досидіти до кінця, підводяться і йдуть геть» [10, с.382]. Подекуди зустрічаємо збільшення довжини реплік, що віддаляє діалоги персонажів від живого мовлення, помічаємо тяжіння сучасної української драми до «монологізації», тобто зростання ролі монологів у п'єсі аж до обрання форми моновистави (Н. Неждана, І. Бондар-Терещенко, Ю. Паскар). До тканини драматичного твору автори включають тексти малих жанрів інших родів літератури: народних анекдотів (С. Новицька), віршів (О. Погребінська, І. Бондар-Терещенко), пісень. Характерним для постмодернізму вважаємо порушення літературознавчих питань прямо у тексті драматичного твору: у п'єсі «Вечір навшпиньках» герої розмірковують над поняттями «поцмодернізму», інтертекстуальності, двійкарства, а фабула самої п'єси визначається так: «Нічого не було! Все намріяне, зіштуковане з усіляких гарних слів якнайкраще» [10, с.43]. Читаючи антологію «У пошуку театру», зустрічаємо декілька «драм без дії» (Ю. Паскара, І. Бондаря- Терещенка, А. Вишневського), де нічого не відбувається, хоча драматичний рід літератури вирізняється саме присутністю активної дії персонажів, які зіштовхуюються у гострому конфлікті.

Також зауважимо вживання зниженої лексики, російської мови, суржику, використання прийому мовної гри, цитування віршів українських поетів (М. Рильського, В. Стуса, Лесі Українки), запозичення образів літератури ХІХ століття (баба Палажка й баба Параска), застосування прийому фрагментарності та принципу монтажу.

Проте смислова парадигма сучасної української драми наповнюється абсолютно нетиповими для постмодернізму рисами. По-перше, в текст після своєї смерті, що, як виявилося, була клінічною, повернувся Автор. Функція автора тепер полягає не в тому, щоби бути просто скриптором. Знову актуалізується традиційний підхід до ролі творця тексту: автор присутній всюди - його особистість накладає суттєвий відбиток як на структуру твору, так і на його ідейний зміст (подеколи персонажі стають рупором ідей драматурга - особливо яскраво це видно у п'єсах Н. Нежданої, А. Багряної, О. Миколайчука-Низовця, С. Новицької). Автор ожив, він - уже не відсторонений записувач, а повноцінний суб'єкт творчого процесу.

Замість іронії з' являється серйозність. Молоді драматурги порушують дуже серйозні проблеми: неприйняття суспільством людини «іншої», не такої, як усі, яка не хоче розчинитися в загальних словах і думках, яка не хоче перетворитися на бездумну покірну худобу (у п'єсах А. Вишневського, С. Новицької, Ю. Паскара), проблему долі митця в сучасному прагматичному світі (І. Бондар-Терещенко), проблему несвободи людини у тоталітарній державі (Н. Неждана, А. Вишневський), проблему батьків і дітей (А. Багряна, О. Росич, С. Новицька, О. Погребінська), проблему подружніх стосунків (О. Погребінська, Н. Неждана, С Новицька), проблему шлюбу за розрахунком (О. Миколайчук-Низовець), проблему влади (Н. Неждана). Окрім того, у драму повертається категорія трагічного, вона знову здатна очистити душу читача/глядача. Українська драматургія стає елітарною, орієнтованою на підготовленого, а не масового (що є типовим для постмодернізму) читача.

Деконструкція перестає бути домінантною моделлю сприйняття світу (в тому числі й літературного твору). Дослідниця М. Шаповал із радістю помічає: «що і традиційна, й авангардна форми потроху наповнюються глибшим змістом, що у авторів з'являється бажання сказати читачеві щось усвідомлене, що, нарешті, зникає домінуюча депресивна емоція: гра крем'яхами на згарищі ніби-то завершується - на зміну деструкції приходить конструктивний modus operandi» [10, с.536]. Світ не сприймається як хаос. Звичайно, у ньому існують жорстокі й несправедливі речі: шахтарі з Донбасу підривають себе у шахті, щоб їхні сім' ї отримали грошову компенсацію, бо не бачать іншого способу допомогти рідним (О. Росич), розпусні підлітки курять, вживають алкоголь і наркотики, ґвалтують дівчину й доводять її до самогубства (С. Новицька), чоловіки зраджують своїм дружинам (О. Погребінська). Проте автори навіть найбільш сумних п'єс завжди залишають нам надію на краще майбутнє: засипаних шахтарів раптом заливає світло згори, до дівчини, яка наковталася таблеток їде швидка. Надія є завжди, бо кожна людина постає з любові й здатна вирватися з місця, де всі стежки вже протоптані, варто тільки озброїти свій дух чарівним мечем Віри. Тоді людський дух зможе творити дива, смертна людина зможе залишити по собі нетлінні витвори мистецтва, зможе розтопити лід жорстокості й лукавства священним вогнем кохання. Адже любов - це вічність. І мрії всіх людей можуть здійснитися, вони прилетять до кожного з нас із неба як «мільйон маленьких білих парашутиків».

Отже, проведений аналіз смислової та формозмістової парадигм українських п' єс із антології «У пошуку театру» засвідчує, що, незважаючи на присутність в аналізованих драматичних творах окремих елементів постмодерної поетики як от: експерименти з ремарками, незвичайні дійові особи, монологі- зація драми, фрагментарність і принцип монтажу, цитування, стильовий і жанровий синкретизм, мовна гра, вживання зниженої лексики тощо, їх смислове навантаження уже не вписується в рамки літературного постмодернізму. Тож на теренах сучасної української драми спостерігаємо народження якісно нового літературного напряму, що приходить на зміну постмодернізму.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антологія модерної української драми / Ред., упор. і автор вступних статтей Лариса М. Л. Залеська Онишкевич. - Київ-Едмонтон-Торонто: Видавництво Канадського Інституту Українських студій, Видавництво ТАКСОН, 1998. - 532 с.

2. Бондарева О. Є. Міф і драма у новітньому літературному контексті: поновлення структурного зв'язку через жанрове моделювання: Монографія / Олена Бондарева. -- К.: «Четверта хвиля», 2006. -- 512 с.

3. Борев Ю. Б. Литература и литературная теория XX века. Перспективи нового столетия: Вместо введения // Теоретико-литературные итоги XX века. - Т. 1: Литературное произведение и художественный процесс / Редкол.: Ю. Б. Борев (отв. ред.), С. Г. Бочаров, И. П. Ильин и др. - М.: Наука, 2003. - С. 6-48.

4. Залеська-Онишкевич Л. Модернізм у драмі // Урок української. - 1999. - №3-4. - С. 38-41.

5. Ильин И. П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. - М.: Интрада, 1998. - 255с.

6. Маньковская Н. Эстетика постмодернизма / Надежда Маньковская. -- СПб.: Алетейя, 2000. -- 347 с.

7. Мережинская А. Ю. Русская постмодернистская литература: Учебник. - К.: Издательско-полиграфический центр «Киевский университет», 2007. - 335с.

8. Мірошниченко Н. Українська драматургія останньої чверті XX століття - від деміфологізації до химерності // Український театр XX століття / Редкол.: Н. Корнієнко та ін. - К.: ЛДЛ, 2003. - С. 420-464.

9. Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства: Підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів. - 2-е вид., випр. і доповн. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. - 448 с.

10. У пошуку театру: Антологія молодої драматургії / Упорядкування Надії Мірошниченко. - К.: Смолоскип, 2003. - 546 с.

11. Шаповал М. Інтертекст у світлі рампи: міжтекстові та міжсуб'єктні реляції української драми: Монографія / Мар'яна Шаповал. -- К. : Автограф, 2009. -- 352 с.

Размещено на Allbest.ru