Портрет оповідача у творах Ганни Барвінок

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка

ПОРТРЕТ ОПОВІДАЧА У ТВОРАХ ГАННИ БАРВІНОК

Хайло А. С., студ.

Українська література надзвичайно багата як жанрово, так і стилістично, хоча в певні періоди історії панувала та чи інша літературна течія, яка мала відчутний вплив на художню творчість, проте чи не кожен письменник створював текст у своєму власному, особливому стилі.

ХІХ століття відзначилося двома напрямками літератури: в першу його половину панував романтизм, на зміну якому згодом прийшов реалізм. В цю епоху жили і творили такі монументальні постаті, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Павло Чубинський, Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко та інші. Вони зробили неоціненний внесок в українську літературу та її розвиток, залишили по собі величезний спадок.

Та до цього списку, на мою думку, слід додати ще одне ім'я - ім'я жінки Пантелеймона Куліша, письменниці, яку довгий час вважали лише послідовницею, наслідувачем Марка Вовчка... Мова йде про Олександру Білозерську-Куліш (1828-1911), яка творила під псевдонімами Ганна Барвінок та А. Нечуй-Вітер.

Перша публікація її оповідань («Лихо не без добра» та « Восени літо»), яким передувала коротка передмова «Од іздателя» П. Куліша, відбулась 1860 року в альманасі «Хата». Далі її оповідання друкуються у журналі «Основа», альманасі «Руська Хата», в «Киевской старине». А у 1902 році Б. Грінченко здійснює перше окреме видання «Оповідання з народних уст». Твори саме цієї збірки стали матеріалом дослідження.

«Оповідання, присвячені темі селянського життя і тяжкій долі жінки. Деякі оповідання пройняті сентиментальністю та ідеалізацією суспільних відносин на селі в 2-й половині ХІХ століття» - цією короткою характеристикою, зазвичай, задовольнялись радянські літературні критики. [1, 12] Ганну Барвінок відносили до етнографічно-побутової школи, адже вона писала з прихильністю до народницької ідеї, побут, звичаї та традиції, саме життя українського народу в оповіданнях письменниці змальовуються дуже детально. Зважаючи на радянську ідеологію та ставлення її до виявів всього народного, твори, які містили в собі вищезазначене, вважалися малохудожніми. Авторів же їхніх часто називали буржуазними націоналістами.

Хоча в радянські часи письменниця і була маловідомою та недооціненою, літературознавча критика буда вузькою, проте, високу оцінку її оповіданням давали сучасники авторки. Зокрема, схвальні відгуки оповідання Ганни Барвінок отримали від П. Куліша, І. Франка, Б. Грінченка, М. Шаповала та інших.

І. Франко називав Г. Барвінок «праматір'ю української літератури», а твори її вважав за свідчення «росту національної сили». [2, 501]. Був, та, часом, є і зараз, інший недолік в критиці її оповідань: на письменницю дивляться не як на оригінального та неповторного автора, а лише як на наслідувачку, як на послідовницю іншої відомої постаті - Марка Вовчка. С. Єфремов у своїй «Історії українського письменства» писав: «Проте навіть рано згасши, талант Марка Вовчка не перейшов марно в нашому письменстві, а викликав як згадано вже, до життя цілу школу письменників менших силами, але все ж таки досить замітних на полі нашої белетристики. Перед між ними веде найстарша віком з ветеранів нашого слова... Олександра Кулішева». [3, 308]

Такий погляд існував вже за життя письменниці, і, напевно, саму її таке ставлення до своєї творчості зачіпало. Г. Барвінок заперечувала роль послідовниці, відстоювала твердження, що вона - одна з перших жінок-письмен- ниць в українській літературі: «І якби я оце вчилась у неї, коли я, не доїхавши ще до Варшави, зробилась письменницею, а Куліш мене похвалив за «Жидівського кріпака» - пише Г. Барвінок у своїх «Споминах» [4, 7]. Слова ці цілком справедливі. Герої обох письменниць - жителі українського села, і обидві ж письменниці описують і побут, і життя села. З першого погляду може здатися, що твори їх дійсно схожі, але якщо поглянути уважніше, то стане можна побачити, що герої Г Барвінок - звичайні люди, звичайні селяни, які приймають своє життя таким, яким воно є. Героїв же Марка Вовчка можна назвати бунтівниками, борцями, вони рішучі та вольові люди, здатні до активного протесту проти своєї долі [5, 192]. Обидві письменниці використовують фольклор, описують звичаї та традиції, побут. Але Ганна Барвінок робить це дещо глибше, в її оповіданнях цьому присвячено більше місця. Недарма її оповідання називали фотографічними малюнками, мало не стенографічними записами пригоди з життя, що подають цікавий матеріал до народної психології, звичаїв, побуту [3, 308].

Ще одна суттєва, та, на мою думку, головна відмінність творів письменниць - їх мова, стиль викладення оповіді. У творах Марка Вовчка є викладення і від особи героя, і від автора (останнього - більше). При їх прочитанні, читач розуміє, що читає художній твір, літературний. З творами Ганни Барвінок же ситуація протилежна - оповіді від особи автора майже немає, а в «Оповіданнях з народних уст» такої немає взагалі. Але при прочитанні цих оповідань відчуття, що це літературний твір, починає зникати. Натомість, перед внутрішнім зором читача вимальовується портрет самого оповідача, звичайної, живої людини, яка розповідає про своє життя в безпосередньому спілкуванні. Як же Ганна Барвінок змогла досягнути такого ефекту? Саме на це питання я спробую знайти відповідь далі.

Г. Барвінок, як вже згадувалося, була дружиною П. Куліша, який ставився до народу з великою прихильністю, любив все, що з ним пов'язано. Тому збирав він і фольклор. До цього призвичаїлася і Г Барвінок. Збирала вона не тільки пісні й інші тексти народної творчості, але записувала й звичайні розповіді людей про їхнє життя, спогади, якими ділилися з письменницею. І вже з цих розповідей згодом поставали відомі нам оповідання. барвінок критик письменниця творчість

Безперечно, важливою тут була мова, а саме максимально можливе збереження її, тобто Г. Барвінок мала написати оповідання так, аби воно було твором художнім, але, при цьому, не втрачало своєї справжності, тобто, реальності. Тому в оповіданнях можна чітко можна виокремити особливості діалектної мови. Хутір Мотронівка, який належав родині Білозерстких, розташований на Чернігівщині, тому не дивно, що діалект, ознаки якого можна знайти в оповіданнях - північний, або, як його ще називають, поліський. Отже, наведемо аргументи на підтвердження цієї тези.

Звичайно, в літературному творі неможливо виділити всі фонетичні особливості, бо для цього необхідно працювати з усним мовленням... Проте, є й риси, які можна виділити і з тексту писаного.

У північному діалекті часто представлена фонема /о/ на місці, де в літературній мові стоїть фонема /и/ чи /і/ [6, 40]: «а послі знов, як згадаю», «послі смерти батька», «скілько паляниць, скілько усячин», «як піду її куповати», «мати послі захоровала».

Ствердіння кінцевих фонем, які в мові літературній виступають м'якими [6, 201]: «говорила покійниця до самої смерти», «коли сами не схотіли», «не схотів пійти», «лежала без пам'яти».

Цікаво, що наявні і випадки, коли передане особливе звучання фонем. Наприклад, замість фонеми /ф/, тобто замість цієї букви, в імені героя написане сполучення літер /хв/ [6, 61]: Хведір, Хведорка. А також часом виділена вимова нескладового /у/: «ходить поуз мій двір»; а в деяких випадках не виділена: «що аж загуло повз березу». Можливо, різне написання викликане тим, що в людини, від якої була записана розповідь, що лягла в основу твору, була сильно відчутна вимова нескладового /у/, а в іншого респондента - не так відчутна. [6, 200]

Замість сполучників та, та й, так, зазвичай виступають сполучники да, да й, дак: «да й зайшов би, куди зря», «уже вам хочеться, дак дайте на чверточку».

Велике поширення вказівних займенників сей, с'а]а, ceje (в оповіданнях їх дійсно багато, вони практично повністю замінюють займенники ц 'а, цеj, це): «се справді хтось насміявсь», «се мені дала громада», «полюбила ся бідота одно одного». [6, 202]

У поліських говірках широко поширене явище аферези: «все чор'зна що», «ми одна на 'дну», «лучче 'д мене». [6, 201]

Нестягнена форма прикметників жіночого роду: «моя рибонько золотас- тая». [6, 202]

Наявні в тексті і деякі лексичні особливості діалекту, зокрема, в тексті присутні слова, які були запозичені з сусідніх мов (білоруської, чи російської), або на які ці мови вплинули: «та й забіг у перву хату», «окроме їм, окроме сплю», «по шинках беседу мав», «що дівчат у комнати будуть вибирати», «як піду її куповати», «дак батюшка розтопірив руки», «нігде слова про його негожого».

Отже, з наведених прикладів дійсно видно, що діалектна мова, певні її елементи, наявні. І це є одним з чинників, завдяки яким в читача візуалізу- ється портрет оповідача.

Але лише однією мовою, на мою думку, такого ефекту, назвемо його «ефектом бесіди з оповідачем», досягнути було б неможливо. То ж другий, чи не головний прийом, завдяки якому формується згаданий портрет, це і саме подання оповіді, її виклад. Для розкриття цієї думки, для її ілюстрації, використаємо десять оповідань.

Умовно ці оповідання можна поділити на декілька категорій (залежно від того, хто веде оповідь):

1. розповідь про життя самого оповідача («Лихо не без добра», «Восени літо», «Сирітський жаль», «Жіноче бідування», «Вірна пара»);

2. оповідач - сама письменниця («Жидівський кріпак», «Нещаслива доля», «З дороги»);

3. розповідь оповідача про чиєсь життя, історію знайомої чи незнайомої йому людини («Хатнє лихо», «Чорт у кріпацтві»).

В кожній з названих категорій для досягнення «ефекту бесіди», тобто, і для змалювання портрету, використовуються однакові для всіх категорій, та відмінні прийоми. Спочатку скажемо про прийоми однакові.

Як можна зрозуміти, кожне оповідання - це розповідь від першого обличчя (включно з творами, в яких оповідач сама письменниця). І розповідь ця, окрім самого сюжету, містить в собі розмови, які відтворює оповідач для читача (якого в даному випадку можна умовно назвати слухачем): «Розпитують його, було, люди, як він зо мною спізнався. - Бачив, - каже, на полі як жала...» («Лихо не без добра») [4, 21]; «А вона, моя горличка, як заплаче! - Я, - каже, - сирота, дядьку!» («Восени літо») [4, 26]; «- А ти? - у мене питають. Я мовчу, - стою, кажуть, як хустка» («Сирітський жаль») [4, 46]; «А я промовити слова не здолію. - Уже твоя Онилка покійниця, - одна молодиця каже» («Вірна пара») [4, 137]; « - Піди, - каже моя хазяйка, - довідайся!» («Жіноче бідування») [4, 168]; «Я спитала в баби - через що се квітки на всіх дівчатах? - Се ж молода на посаді (вона показала на Галю)» («Нещаслива доля») [4, 88]. Остання цитата - оповідач не тільки передав розмову, але й навіть вказав, що при цьому зробив його співрозмовець, що ще більше наштовхує нас на відчуття діалогу. Часто оповідач розказує детально і про свої власні дії.

Другий прийом, притаманний всім оповіданням, - тексти пересипані враженнями, думками, емоціями оповідача від того, про що він, власне, розповідає. Коли ми спілкуємось з кимось, розповідаємо щось комусь, то говоримо так само - в нашій розповіді завжди буде виражена й наша оцінка того, про що ми розповідаємо; буде наша розповідь і емоційною, бо кожна подія завжди викликає в людини певні почуття. Саме тому «ефект бесіди» цим посилюється дуже сильно: «Степанида, бідолашна, хлипає. Я знаю, як їй хочеться поговорити про все зо мною» («Нещаслива доля») [4, 88]; «А мене наче огнем пройняло від її голосу» («Восени літо») [4, 25]; «Бідний Остап! Чи йому ж то було правити з сього коршака.» («Жидівський кріпак») [4, 32]. Далі перейдемо до прийомів, особливих для кожної з означених категорій оповідань.

В оповіданнях-розповідях про власне життя можна виділити декілька прийомів. По-перше, поняття сюжету в них умовне - він є, але сприймається він як уривок, певний епізод з чийогось життя. По-друге, одна тема розповіді може перетікати в іншу, так як і в розмові зі справжньою людиною: коли хтось щось розповідає, під час самої розповіді він оповідач може пригадати ще щось, що захоче теж розказати, і аби не забути, починає розповідати зразу. Так, в оповіданні «Сирітський жаль» героїня розповідає декілька епізодів зі свого життя: про те, як її вибрали служити «в комнати», про те, як вона стала сиротою, та куди поділося батьківське майно, про те як служила. І от останні два епізоди містять в собі іще невеличкі розповіді, які виникають наче спонтанно, бо оповідач просто пригадав щось іще: розповідь про батьківське майно, про худобу, перетікає в розповідь навіть декількох історій про відьом, а в оповіді про служіння в кімнатах містяться розповіді про те, як героїня, коли молодою була, гуляла на вечорницях (про які теж наявні декілька історій), та про те, як героїня завагітніла, та як не щастило їй зі шлюбом. Такі ситуації переходу із однієї розповіді, в іншу, часто можуть містити слова, які позначають повернення до попередньої, основної розповіді (як і в житті): «Оце ж я забазікалась! Не про се в нас річ була...» [4, 49]. Подібну картину можемо спостерігати і в інших оповіданнях цієї категорії.

Тексти, які можна назвати оповіданнями-розповідями письменниці, тобто її спогадами, відзначаються більш рівною оповіддю, тобто в них практично немає згаданого переходу із однієї теми, в іншу. Більш систематичний виклад, окрім «ефекту бесіди» (або замість нього), може викликати в читача враження, що він читає щоденник письменниці (на нього більш за інші схоже оповідання «Жидівський кріпак»).

Твори ж, які входять до третьої категорії, тобто оповідання-розповіді про когось, можуть мати дещо різні особливості. Наприклад, «Хатнє лихо», в якому головна героїня, Параска Духанівна, це подруга оповідачки. Тобто читач може не знати всього, що відбувалося з Параскою, він знає лише те, що бачила її подруга, та що вона сама чула від людей. А в оповіданні, яке сама Г. Барвінок зазначила, як казку, «Чорт у кріпацтві», виклад подій подається вже інакше - цей твір більше схожий на бувальщину, але теж розказану кимось, тобто при прочитанні виникає «ефект бесіди».

Та кожне оповідання має і свої власні особливості, які роблять портрет оповідача оригінальним, відмінним від іншого - десь оповідь більш емоційна, десь вона здається швидшою, десь - повільнішою. Опис зовнішності самих оповідачів в текстах відсутній, іноді лише можуть подаватися якісь невеликі деталі (наприклад, вік, але не точна цифра, а лише вказівка: «старії года мене крушать»). Або ж про вік можна здогадатися за тим, про що розповідає оповідач (що вже одружився, що одружиться, що вже є діти чи й онуки). Імена оповідачів, так само, відомі не завжди. Але це все - дає простір фантазії читача, адже імена теж викликають певні асоціації, а в цьому випадку, читач сам може, при бажанні, дати оповідачеві ім'я, яке буде пасувати (на думку читача) візуалізованому портретові.

Отже, портрет оповідача у творах Ганні Барвінок повністю формується під впливом всіх зазначених вище прийомів та засобів, а саме під впливом мови, викладу оповіді від першої особи, наявності в тексті емоцій та власної оцінки оповідача щодо подій, про які йдеться. Тобто від прийомів, які в об'єднанні створюють «ефект бесіди».

Використана література

1. Барвінок Г. Збірник до 70-ти річчя від дня народження. К., 2001. 556 с.

2. Франко І. З останніх десятиліть ХІХ ст. // Повне зібрання творів у 50- ти томах. К., 1984. Т. 41. 679 с.

3. Єфремов С. Історія українського письменства. К., 1995. 538 с.

4. Барвінок Ганна. Твори у двох томах. Т.1./ Упоряд. В. Шендеровський, В. Яременко. Л., 2011. 572 с.

5. Історія української літератури ХІХ ст.. У 3 -кн. За ред. Яценка М. К.,1996. кн.2. 383 с.

6. Бевзенко С. П. Діалектологія. К., 1980. 244 с.

Анотація

У статті коротко розглядається постать письменниці Ганни Барвінок, подаються різні погляди критиків на її творчість, стверджується оригінальність оповідань письменниці. Досліджується портрет оповідача в оповіданнях письменниці, визначається, за допомогою яких прийомів та чинників цей портрет візуалізується.

Ключові слова: Ганна Барвінок, оповідання, портрет, оповідач, візуалізація.

Аннотация

Хайло А. С., студ., КНУ имени Тараса Шевченка

ПОРТРЕТ РАССКАЗЧИКА В ПРОИЗВЕДЕНИЯХ ГАННЫ БАРВИНОК

В статье коротко рассматривается фигура писательницы Ганны Барвинок, подаются различные взгляды критиков на ее творчество, утверждается оригинальность рассказов писательницы. Исследуется портрет рассказчика в рассказах писательницы, определяется, с помощью каких приёмов и факторов этот портрет визуализируется.

Ключевые слова: Ганна Барвинок, рассказы, портрет, рассказчик, визуализация.

Annotation

Khailo A., student National Taras Shevchenko University of Kyiv

PORTRAIT OF THE NARRATOR IN THE WORKS OF HANNA BARVINOK

This article briefly examines the figure of the writer Hanna Barvinok, serves a different critic's views to her works, approves the originality of her texts. We study the portrait of the narrator in the stories of the writer, it is determined through what methods and factors this portrait is visualized.

Keywords: Hanna Barvinok, stories, portrait, the narrator, visualization.