Художній наратив історії в збірці новел Ніни Бічуї "Великі королівські лови"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХУДОЖНІЙ НАРАТИВ ІСТОРІЇ В ЗБІРЦІ НОВЕЛ НІНИ БІЧУЇ «ВЕЛИКІ КОРОЛІВСЬКІ ЛОВИ»

Рымар Н.Ю.

ГВУЗ “Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени

В статье представлен анализ художественного нарратива истории, имеющегося в прозаическом творчестве Н. Бичуи. В ходе исследования выявлены как традиционные литературные приемы изложения прошлого, так и собственно авторские нарративные стратегии воссоздания исторического модуса. К наиболее частым нарративным приемам, применяемым Н. Бичуи в изображении исторических событий, относим обращение к документальным фактам как способу соблюдения реалистичности изображаемого, художественно обрамленного в текстовое полотно; стилизации письма под манеру летописей, исторических песен или дум; наличие ретроспекций-вставок, воспоминаний, снов, видений, развернутых описаний и лирических субъективированных отступлений, интертекстуальных фрагментов, привлечение к повествовательному арсеналу исторических образов как национального, так и зарубежного типов, детализированно-символический характер художественного письма.

Ключевые слова: художественный нарратив истории, историческая проза, нарратор, ретроспекция.

THE ARTISTIC NARRATIVE OF HISTORY IN THE SHORT STORIES OF NINA BICHUIA «GREAT ROYAL CATCH»

Rymar N.Yu

State High Educational Establishment “Pereiaslav-Khmelnytskyi State Pedagogical University namedHryhorii Skovoroda”, Sukhomlynskyi str., 30, Perernslav-Khmelnytskyi, Ukraine

In prose of the Ukrainian writers of end of 60th - beginning 70th of ХХ century perceptible from the national- patriotic foreshortening. An artistic word comes forward as anindicator of folk advancement, forms national and cultural character. In this period of important value the problem of historical memory, address acquires to national traditions. In literature there being considerable attention to historical and biographic narrative. In works actualize on temporal displacements, associative rows, digressions, apply the time-space, that testifies to new narrative vision of text picture. There was the “Sobor” of О. №nchar, “Dyvo” of P. Zahrebelnyi, “Malvy” by R. Ivanychuk, presented by novels of artistic narrative history, and also by stories of R. Fedoriv, V. Blyznets; by the short stories of Hr. Tiutiunnik, Ye. Hutsalo, Yu. Lohvyn, N. Bichuia. For historical prose such features were inherent, ,internal monologues, prytchevyy conflict and others like that.

The analysis of artistic narrative history is presented in the article, present in prosaic work of N. Bichuia. Reseach material historical short stories and visions of author esserved as. In the context of research text fragments aredistinguished and analysed to the aim works with expressive historical basis. The basic methods of design of artistic history are described through the narrative projection of texts, on artistically-historical material present narrative types are described in accordance with conceptions from narratology. During research both the traditional literary receptions of teaching past are educed, and actually authorial narrative strategies of recreation of historical modus. To the used narrative receptions that is applied by N. Bichuia in the image of historical events attribute an appeal to the documentary facts as method of observance of realisticness represented, artistically issued in text linen; stylization is under the manner of chronicles, historical songs or thoughts; presence of views-insertions, remembrances, dreams, visions, unfolded descriptions andlyrically subjective retreats, intertextual fragments, chronologic-historical displacements, rhetoricalinternal monologues, narrative dialogues, presence of narrator- teenager, narrator-artist, intellectual narrator and other, bringing in to the narrative arsenal of historical characters of both national and foreign type, gone-symbolic character of artistic style. It is found out, that the past of N. Bichuia gives the eyes of the narrator-contemporary. Without regard to соцреалістичні socialist-realist canons under that long time there was Ukrainian historical prose, epic horizons of N. Bichuia are outlined to my surpriseby unconventional approaches in presentation of historical reasons and themes, by psychological authenticity, refinement of artistic texts, philosophical dialogue of seniorand junior generations. Except interpretation of national history, narrator of N. Bichuia justly gives historical facts from the past of other countries.

Key words: the artistic narrative of history, historical prose, narrator, retrospection.

У прозовому текстовому масиві української літератури кінця 60-х-початку 70-х рр. ХХ ст. відчутним стає осмислення народного життя з національно-патріотичного ракурсу. Художнє слово виступає індикатором народного поступу, формує національно- культурний характер. У цей період, за спостереженнями дослідників, важливого значення набувають проблеми історичної пам'яті, зв'язку часів, національних традицій [1, c. 235]. У літературі наявна значна увага до історичного та біографічного наративу. У творах актуалізують на часових зміщеннях, асоціативних рядах, екскурсах, застосовують свій хронотоп, що свідчить про нове наративне бачення текстової картини. Художній наратив історії був репрезентований романами “Собор” О. Гончара, “Диво” П. Загребельного, “Мальви” Р. Іваничука, а також повістями Р. Федоріва, В. Близнеця; новелами Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, Ю. Логвина, Н. Бічуї. Для історичної прози були притаманні такі особливості, як глибокий аналітизм в осмисленні історичних подій, активне особистісне начало нараторів-усезнавців, внутрішні монологи, притчевий конфлікт тощо [2, с. 183]. Художньо-біографічна інформація про реальних історичних осіб, використання документального фактажу сприяло важливому наративному ефекту - правдивості розповіді й увиразненню сюжетно-композиційної специфіки текстів.

Міцну художньо-історичну базу аналізованого періоду з погляду мистецько-естетичної вартості та новаторських пошуків сформували твори Ю. Хорунжого з його історично- біографічним асоціативно-психологічним письмом; П. Загребельного з його романтичним модусом; В. Шевчука з готичними ознаками; Р. Іваничука з інтелектуально- рефлексійними та публіцистично-пафосними інтонаціями; В. Малика з їх історико- пригодницьким спрямуванням. У цьому контексті актуальною постає прозова спадщина Н. Бічуї - авторки низки історичних новел, відзначених не лише художньо-естетичним новаторством у змістовому плані, але й унікальною здатністю викладової манери й специфіки ведення оповіді (розповіді). Письменниця творить власне авторську наративну модель історії, що може бути цікава і в плані національно-культурних констант, і з погляду інтерпретаційної оцінки в рамках особистісних інтелектуально-світоглядних координат.

Незважаючи на абсолютно нетрадиційний художній почерк Н. Бічуї, якому притаманні інтелектуально-філософські інтенції, глибоко психологічні рефлексії, жанрово-стильове експериментаторство, унікальна наративна організація текстового простору, елегантність та естетичність творчої манери, історичні новели письменниці, як і вся її прозова спадщина, досі залишаються на периферії літературознавчих студій. Попри те, що Н. Бічую свого часу ознаменували як талановиту дитячу письменницю, “королеву української прози” (В. Шевчук), “одну з найцікавіших постатей у сучасній українській прозі” (І. Дзюба), “предтечу урбаністичної прози” (В. Єшкілєв), сьогодні немає ґрунтовних досліджень, що стосувалися б тематично-змістових чи формально- структурних діапазонів творчості авторки. Не спостережено серед науковців і зацікавлень історичним контентом художнього світу Н. Бічуї. Окремі літературознавчі штрихи до творчості Н. Бічуї без цілісного наукового аналізу подали В. Ґабор, Г. Гордасевич, Р. Іваничук, М. Ільницький, Р. Кудлик, В. Наливана, В. Панченко, Л. Седик, В. Шевчук, Г. Шиян, В. Яворівський, Ю. Ярмиш та ін. Більш докладну характеристику окремих аспектів творчості львівської авторки представили І. Дзюба, указавши на урбаністичні мотиви прози [3]; Л. Овдійчук, осмисливши феномен людських стосунків у повісті “Квітень у човні” [4]; Н. Сидоренко, проаналізувавши процес модернізації шкільної повісті авторки [5]. На історичний характер художніх творів Н. Бічуї звернула увагу М. Богданова, досліджуючи жанрово-стильові особливості української історичної малої прози ХХ ст. [6]. Про часову перспективу оповіді як важливий історичний аспект зауважила М. Котик-Чубінська [7]. Це всі студії, у яких літературознавці спорадично торкаються теми історичного минулого, чи не найяскравіше наявної в художньому просторі Н. Бічуї. З огляду на це доцільним постає розгляд моделювання історії в прозових творах авторки крізь призму їхньої наративної структури, що пов'язано з мистецькими пошуками Н. Бічуї й нетипажністю її літературного стилю. Уважаємо прийнятним, услід за Г. Максименко, послуговуватися термінами художній наратив історії, авторська / письменницька наративна модель історії, що «точно вказують на суб'єктивізований письменником “історичний наратив”, який дорівнює історичному факту й події, репрезентований у літературному дискурсі” [8].

Мета статті визначена аналізом авторської наративної моделі історії, репрезентованої в художній новелістиці Н. Бічуї. Для реалізації мети передбачено виконання завдань: 1) виокремити текстові фрагменти чи вказати на цілі твори з виразною історичною основою; 2) проаналізувати основні способи моделювання художньої історії через наративну проекцію текстів; 3) виокремити традиційні прийоми викладання історії, а також зауважити про індивідуально-авторські наративні стратегії в потрактуванні минулого; 4) на художньо-історичному матеріалі охарактеризувати наявні наративні типи відповідно до західноєвропейських концепцій із наратології.

Матеріалом дослідження слугували історичні новели та візії Н. Бічуї, уміщені в збірці “Великі королівські лови” (Львів, 2011 р.), зокрема, твори “Камінний господар”, “Дрогобицький звіздар”, “Великі королівські лови”, “Сотворіння тайни”, “Буєсть Митусина”, “Спогад про Грузію”, “Зачин до оповідання про Донелайтіса”, “Показія, або Те, що не потрапило до оповідань”.

Особливе місце у творчому доробку Н. Бічуї посідає історична тематика, осмислена письменницею з позиції естетики шістдесятництва та відгомону попередніх десятиліть ідеологічного тиску. Незважаючи на соцреалістичні канони, під якими довгий час перебувала українська історична проза, епічні обрії Н. Бічуї окреслені напрочуд нетрадиційними підходами в поданні історичних мотивів і тем, психологічною достовірністю, витонченістю художніх текстів, філософським діалогом старшого і молодшого поколінь. Спостережено, що змалювання історичних і легендарних осіб прозаїк подає у відчутно новаторському ракурсі, застосовуючи власне авторські інтенції композиційних прийомів, розгортання сюжетності. Щодо способів введення розповіді (оповіді), то авторка це робить жваво, з гострою напругою. Минуле Н. Бічуя сприймає через художнє осмислення й бачення сучасної людини - персонажів, які реставрують те, що відбулося, а також через контрастність позитивного і негативного світів. Як зазначає Р. Іваничук, її цікавить передусім осмислення факту, а не його белетризація [4].

Художній наратив Н. Бічуї вміщує неоднорідні за часовими модусами історичні події, нанизані одна за одною на стержень розповіді (оповіді): Київська Русь і правління князів, напади татар (“Сотворіння тайни”, “Буєсть Митусина”), Коліївщина і гайдамацький рух (“Великі королівські лови”), сталінізм (“Камінний господар”). Як бачимо, крім потрактування національної історії, наратор Н. Бічуї слушно наводить історичні факти з минулого інших країн: Польщі (“Дрогобицький звіздар”), Грузії (“Спогад про Грузію”), Литви (“Зачин до оповідання про Донелайтіса”). Часто залучає до розповідного арсеналу різні за історичною вагою і часовими координатами (що, очевидно, зроблено навмисно) національні та зарубіжні образи: Юрій Котермак із Дрогобича (1467 р.), князі Святослав Ярославич, Володимир Мономах, Данило Романович, Святополк, Василько, співець Митуса, Вересай, іконописець Алімпій, Сталін, гайдамака Василь Швець, грузинський народний театр беріків Абела Ревазішвілі (початок ХІХ ст.), художник Ніко Піросмані (1862-1918), кріпаки князя Давида Еріставі (перша половина ХІХ ст.) тощо. Така розлога система згаданих історичних осіб переконливо свідчить про інтелектуальний рівень наратора прози Н. Бічуї, його багатий історичний фактаж, яким він напрочуд вдало оперує у своїй викладовій манері. Якраз через репрезентацію окремих історичних постатей відбувається відтворення тієї часової площини, якій вони належать.

Чи не найбільшу експресивну силу у творчості Н. Бічуї має історична новела “Камінний господар”, де чотирнадцятилітня дівчинка-наратор (тут вбачаємо біографічний факт), повертаючи події двадцятип'ятилітньої давнини, зображає “добу всенародного страху” через триєдиний вимір дійсності: власний досвід, досвід батька і народний досвід. Стратегія обирання для функції я-наратора дівчинки-підлітка може бути пояснена прагненням письменниці якраз через світ щирої, правдивої, чистої дитячої душі передати контрастну складність і страхіття історичної пори, у яку жила героїня. З іншого боку, образ наратора-дитини створює більший виражально-переконливий ефект, ніж позиція дорослого.

Незважаючи на те, що недавнє минуле нібито вже стало історією, воно все ж відлунює у снах і спогадах страхом. У творі події подані доцентрово, тобто зведені до одного дня: пригадуючи - кожен по-своєму - як сприйняли (скоро двадцять п'ять літ мине) звістку про його смерть, і що робили того дня” [Бічуя, с. 22]. Наратор вдається до характеристики особливостей описаного дня через долі трьох друзів, які зібралися за келихом вина і втішалися в пору “всенародного горя” (прийом ідеологічного “глузування”): “Та й хіба була причина для плачу? - адже один із нас, найстарший, відсиджував у пору вождевої смерті сьомий рік покарання, з тяжкої “батьківської” руки відпущеного ні за що, за просто так, про всяк випадок, аби не сопів; другий - відбував армійську службу за тисячі кілометрів од рідного дому, відбував службу, відрахований з університету так само ні за що, так само про всяк випадок; третій же був тоді цибатим шестикласником і може тільки тому “батьківська”рука не торкнулася його буйної хлоп'ячої голови, хоча, зрештою, виселений разом із батьками з прадідівської землі Перемиської, міг на новому місці почуватися не дуже затишно” [Бічуя, с. 22].

Образ Йосифа Сталіна окреслений у творі переважно негативними реаліями чи поняттями з виразним глузливим значенням: камінний господар, Вінценосець, батьківська рука, всевладна рука, вождь, чоловік на трибуні, пекельник тощо. Наратор, що перебирає на себе функцію “ми” і свідчить про виразну колективну позицію, через нагромадження негацій творить образ вождя: “. нас погнали туди зі смолоскипами оплакувати смерть вождя, старого й жорстокого, вождя, якого ми ніколи не могли бачити, недосяжного, як бог, і розтліваю чого, страшного, як сатана, мені було жахливо холодно, хотілося тільки додому” [Бічуя, с. 28]. Умисним прийомом уважаємо не називання наратором імені головного персонажа, про якого йдеться (лише один раз згадано Сталін), переважно фігурують інші образи та поняття. Невипадково в одному смисловому ряді наратор наводить поняття бог (з малої літери! - Ю.Р.) і сатана, указуючи на всеосяжність і жахливість явища сталінізму.

Як відбиток ідеології соцреалізму та суспільно-політичного тиску виступають наративні картини, коли дівчинку зачиняють у кабінеті директора і примушують писати поминального вірша. Н. Бічуя через юного наратора правдиво передає ті відчуття “культивування страху”, розширюючи умовно просторові межі, адже зображуваний кабінет директора перетворюється на цілу сталінську систему. Відоме наратору і фарисейське виховання, яким було уражене ні в чому не винне дитяче покоління. Дівчинка, на якій зосереджена розповідь і яка зовсім не по-дитячому сприймає історичний факт, достеменно переказує події того дня, вдаючись до наративу через спогад: “Я добре пам'ятаю той мокрий сніг і витоптану чорну землю десь за містом, на кладовищі, де були поховані солдати, які воювали за Львів у сорок четвертому, нас погнали туди зі смолоскипами оплакувати смерть вождя ” [Бічуя, с. 22]. У творі наявні архаїчні фрагменти, що додають переказаному більшої реалістично-експресивної сили та історичної достовірності: “Ті смолоскипи робилися у дуже примітивний спосіб: до консервних бляшанок припасовували довгі дерев 'яні держаки, наливали досередини якесь пальне... встромляли ґніт, а той горів, палахкотів, чадив і тхнув; з такими смолоскипами ходилося також через ціле місто в день святкування річниць армії...” [Бічуя, с. 22].

Варто зауважити, що художній наратив історії авторка передає через монтажну будову твору, де розрізнені текстові картини поєднуються в змістовому наповненні і містять цікавий смисловий ефект: описи сну переплетені з детальним описом вулички, ліричним відступом про “романтику історії”, бесідою друзів за столом, внутрішніми монологами, спогадами про голод, дитинство; гротескними візіями, інтертекстуальними фрагментами тощо. Незвичність ходу розповіді (в окремих моментах оповіді) зумовлена поєднанням реальності і нереальних елементів (снів, візій). Символічним виступає образ важкого кошмарного сну, що зсередини пронизує текстову палітру розповіді, повертаючи страхітливу картину минулого. Образну текстову структуру творять також допоміжні художні деталі-символи: старий стіл (як символ історії), чорна ріка, чорний шнур, червоно-кривава пляма на білому настільнику, чорний сніг тощо.

Із метою більшої художньої переконливості Н. Бічуя майстерно послуговується ретроспективною стратегією, паралельно до інших подій уводячи до наративу деталізовано виписані з великим експресивно-емоційним зарядом картини-одміни минулого про голод, селянську колективізацію: “.смак глевкого хліба з остюками, вони впиваються у губи і в язик, але ти продовжуєш жувати, бо голод змушує до того; або ж - склянка гидкого, який смердить нафтою, окропу, з мелясою замість цукру, з обридливим печеним цукровим буряком” [Бічуя, с. 32]; “Ти бачиш висохлі старенькі руки своєї бабуні Марії - ти думаєш, що то й до її хати могли прийти люди-примари, високі, цибаті й невідворотні, їх не наженеш, не позбудешся, вони до твоєї баби простягають довжелезні руки й домагаються у баби якихось мішків із зерном... ” [Бічуя, с. 32]; “А баба... простягає у старих руках надтріснутий, зв'язаний мотузочком під горлом глиняний глечик: осьо, синочки, оце стілечки, більше нічого й не маю, - і в неї глечик забирають, видирають, зерно висипається, баба схиляється підняти зернини, а їй наступають на пальці чоботиськами, не дають і того зібрати” [Бічуя, с. 32]. Наявність серед гетеродієгетичної оповіді реплік гомодієгетичного наратора надає контексту достовірності та вражаючої сили.

Усеобізнаність я-наратора виявляється через накладання чужого досвіду (у нашому випадку досвіду батька) на те, що він уже знає: “Я накладаю той чужий досвід, переказаний для мене моїм батьком, на щось знане мені, на щось подібне до того чужого досвіду...” [Бічуя, с. 22]. Як бачимо, у цих словах закладена основа історичної пам'яті людства й генетичний національний досвід поколінь. Із погляду авторки, передавання історичного минулого своїм дітям - обов'язок батьків. У цьому переконує моралізаторсько-виховна стратегія творів Н. Бічуї, зреалізована свідченням-зверненням дівчинки-наратора: “.батько мені розповів про те все, коли я мала яких шість літ, розповів - і не боявся ані зради, ані мого дурненького дитячого язика... і коли вам того не оповідали, то мені шкода вас і ваших батьків...” [Бічуя, с. 32]. Історичним досвідом, переданим батьком, дівчинка успішно оперує у творі, постаючи перед нами виразним типом всезнаючого наратора, у чому переконує її акцентуація на конструкції я знаю. Спостерігаємо, що якраз знання допомагають оповідачу не лише мужньо прийняти всі страшні історичні обставини, але й злитися з минулими реаліями, розчинитися в них: “...я знала, що колись тато бачив у Києві під ворітьми вмерлу від голоду жінку.я знала про людські трупи на вокзалах... я була тим малим хлопцем, котрий вночі, їдучи в поїзді, намагався відсунутися од чогось важкого, холодного.і тільки на світанні побачив: то був мертвий дядько, з котрим вони разом надвечір ще сідали в поїзд” [Бічуя, с. 33]. В останній частині конструкції письменниця вдається до тендерної модифікації постаті наратора, коли дівчинка-оповідач умовно стає малим хлопцем, аби більш точно відчути й передати зображуване.

Цікаво, що авторка за посередництвом дівчинки-наратора дивиться на історичні факти й осмислює їх із погляду свого покоління, уважаючи історичні знання підґрунтям для творення сучасності, засуджуючи при цьому національне безпам'ятство: “Та ж мене нині не дивують найстрашніші картини, змальовані очевидцями, про голод, голод, голод, про розпухлих і синіх людей; я не вірю, що комусь то могли вибити з пам'яті чи хтось, може, того не знав; бо коли так, що ж, це означає, що ми всі невиліковно хворі, і ніяка самостійна Україна не порятує нас од тої хвороби, бо ж можуть бути рецидиви...” [Бічуя, с. 33]. Історичної ваги наратор надає концепту СТРАХ, акцентуючи на ньому свою увагу і вказуючи на його всезагальне значення в контексті сталінської доби.

Крізь новий художній ракурс представлено події Коліївщини (1768 р.) у новелі “Великі королівські лови”. Картини гайдамацького повстання Правобережжя авторка проектує на історію містечка Городок, розташованого недалеко від Львова. Бачимо, що, застосовуючи прийом наративного перебільшення, Н. Бічуя наділяє маленьке непримітне містечко великою історією: “А ще потому всякого з Городком було - і татари, і шляхта, і турки, і пожежі, і повені, і голод...” [Бічуя, с. 60]. Наративна структура твору цілком нагадує розповідну манеру думи чи історичної пісні, адже наявні прийоми ретардації, початкові і кінцеві частини (як у думі заплачка чи славословіє), нагромадження дієслів, зокрема, безособових форм, коротких речень, періоду, рефрену, символів, фольклорних засобів, образності, напр.: “Шукали гайдамаки на вістрях вил собі та Україні долі - й таки знайшли. Хвалились, що дратимуть китайку на онучі, - а то Ґонті зі спини паси дерли. Від Умані до Львова уздовж дороги - сімсот шибениць. Поминки повішеним справляли вороння та вітер, а Україна плакала, не прикриваючи долонями лиця - аби все бачити, все затямити, й на себе хотіла муку дітей своїх узяти, і брала” [Бічуя, с. 58]; “Гнала шляхта полонених гайдамаків із Правобережжя в Галичину. Мало поразки, мало глуму, самої смерті мало - нехай гинуть далі од могил дідівських. І нехай страх поймає всю землю - через цілу Україну гнано, шматовано, четвертовано, вішано...” [Бічуя, с. 58]. І сюжетна основа, де оспівано останні дні життя гайдамаки Василя Шевця, теж нагадує змістове оформлення історичних пісень про славних оборонців рідної землі. Крім того, інтерпретовано фрагменти легенд і переказів (зокрема, в розповіді про Остапа Шевця). Така викладова манера, зорієнтована на фольклорні національні зразки, використана з метою надання більшої художньої реальності описаним епізодам. Не менш важливим прийомом у творі виступає контрастне поєднання тематичних та образних компонентів: королівське полювання і страта людей; чужа земля і дім; картини Правобережжя і зображення Галичини; шибениці вздовж дороги від Умані до Львова і спогади про звабливу шинкарку; жартівлива пісня і плач, пор.: “Хвалились, що дратимуть китайку на онучі, а то Ґонті зі спини паси дерли ... гарну учту для тебе зрихтували, вина-меду у жбанах понад вінця, і утіхи понад вінця, і радості, і сміху, йой, що того сміху вже - аж плачу не втримаєш, ані голосіння” [Бічуя, с. 58-61].

Художній наратив зазначеної новели твориться не лише нагромадженням історичних епізодів на зразок пісень чи дум, але й засобами полісиндетону, епітетності, інтертекстуальними вставками зі Святого Письма, козацької пісні тощо. Рефрен “Гайдамаки ідуть” створює атмосферу напруження, властиву описаній добі. Використовуючи прийом пролапсису аби в Городку погибель прийняти”, гетеродієгетичний наратор наближує фінал розповіді, подаючи його наперед очевидним, актуалізуючи на історичній правді. Виразний національний колорит репрезентує образ незатуплених ножів як символ нескореності гайдамаків та України. Доцільним у цьому контексті є використаний наратором фольклорний образ ворона як уособлення смерті і загибелі козака. Наскрізно емоційним постає символ Матері, яка чекає сина-гайдамаку з бою. Цей священний образ зреалізований у трьох іпостасях: дві матері дочекалися своїх синів, третя - ні. Попри відому загибель сина, мати продовжує його виглядати біля воріт, бо така вже її місія на землі. Особливої потуги цей текстовий епізод дістає через застосування т. зв. “хорового” наративу, де основна участь розповіді належить групі людей - гайдамакам, які повертаються додому.

Оригінальною з погляду наративного моделювання історії часів Київської Русі постає новела “Сотворіння тайни”, у якій Н. Бічуя осмислює період новоліття, згадує війни з половцями й князівські міжусобиці, чорноризців, князів Святополка, Володимира Мономаха. За стилем викладу нарації окремі епізоди новели нагадують фрагменти літопису, де виразно подана характеристика князів. Ось, наприклад: “Святополк же лукавий, скупий і грошолюбивий, понад усе про лихварів та міняйлів дбає - вони йому скотницю набивають кунами та гривнами, а іншим Святополк насилля творить: не один дім скорінив, не в одного майно або й честь одібрав... І братові своєму Василькові зір одняв, руки свої найтяжчим гріхом скривавив” [Бічуя, с. 74]. Цілком літописний стиль відображають текстові епізоди: “.просили ті люди Володимира Переяславського, Мономаха: піди, князю, на стіл отчий і дідів. А Володимир відмовився, позаяк не був Київ його вотчиною, а він хрест цілував із братами своїми - не йти до чужої отчини” [Бічуя, с. 75]; “І почав княжити Володимир, син Всеволодів. Сів у Києві у неділю, а всі кияни стріли його з честю великою. І радість була, бо утишив князь бунт” [Бічуя, с. 75]. Це підтверджує і хронологічна вказівка: “Того ж 1113, за два тижні по святі новоліття, помер князь Святополк” [Бічуя, с. 75]. Як бачимо, остання конструкція свідчить про інтертекстуальність, адже використано сюжет відомого історичного переказу про осліплення князя Василька, згаданий у “Галицько-Волинському літописі”. Спостережено вкраплення фольклорних мотивів, що нагадують сюжети дум: “І молилися кияни: нехай зіслизнуть разом із талим снігом у березілі благодатному і печаль, і хвороба, й половці, і нехай хто зв 'яже докупи всі стріли, по землі розметані, і нехай потонуть у повені всі сльози, й усобиці, і нехай смердам зерно сіється, а ковалям серпи куються, а князям мудрим правда правиться”[Бічуя, с. 72]. У текстову палітру новели наратор-історик уводить і детальні відомості про закладання церкви Печерської: “На закладання церкви приїхав князь Святослав Ярославич, сам лопатою копав рів для основи майбутньої церкви... ” [Бічуя, с. 80].

Наративне літописне тло доповнюють відомі національно-історичні реалії: Дніпро, церква Десятинна, Софія Київська, Михайлівський золотоверхий собор тощо. За способом представлення художнього наративу історії ця новела, на нашу думку, виразно перегукується з романом “Диво” П. Загребельного, де на передній план, послуговуючись внутрішньою змінною фокалізацією, наратор виводить постать іконописця Алімпія, що співвідноситься з образом Сивоока (“Диво” П. Загребельного). Алімпій як персонаж добре припасований до епохи, його історичний реквізит подано тонко й тактовно, він ніби виростає із свого часу, сягає глибокого узагальнення. Він компілює в собі образ вільного митця, що “жодному князеві не служить: ні доброму, ні поганому”, і котрий “несе свою тайну”. Наратор показує його нескореність перед спокусами, який завжди зостається самим собою. Розповідач, який в окремих епізодах набуває гомодієгетичності і стає Алімпієм-оповідачем, стверджує: "не пишу за зразками чужими, як інші чинять, а пишу образ, котрий в собі маю”[Бічуя, с. 76].

Авторське наративне моделювання історичного періоду Галичини часів правління Данила Романовича репрезентовано в новелі “Буєсть Митусина”. Художній наратив твору вибудований навколо постаті співця Митуси (як інтертекстуальний елемент “Галицько- Волинського літопису”), котрий постає з погляду наратора як вільний митець (подібний до Алімпія з попереднього твору), який меч проміняв на гусла: ``Митуса про славу не дбав, не домагався її зовсім” [Бічуя, с. 87]. Наратор гетеродієгетичного типу дещо відходить від історичної традиції зображати співця, що поклоняється своєму князеві (згадаймо Бояна зі “Слова о полку Ігоревім”), адже в новелі Н. Бічуї Митуса стоїть на рівні з князем і фізично, і духовно: “...тепер вони з князем були одного зросту і рівні” [Бічуя, с. 89].

Важливого значення в контексті набувають наративні вставки інтертекстуального типу з “Галицько-Волинського літопису”, на якому заснований твір, а також фольклорні мотиви- рефрени в розповіді про трьох сліпців. Це спостережено і в мовленні героїв (Митуси, князя Данила), коли літописний стиль розмов створює ілюзію реалістичності подій. Така основна наративна мета, закладена письменницею, для якої реалістичність зображуваного відіграє першорядну роль. В окремих епізодах твору, де наявні докладні описи, історико- поетичні пасажі, уточнення, уповільненість мовлення, ця реалістичність починає поволі втрачатися. Для підсилення достовірності описуваних подій і наявності історичного часу авторка вводить у твір персонажа Літописця, який зображений спорадично і створює ефект присутності епохи Київської Русі й періоду князювання: "... списував день у день, що чинилося на Русі” [Бічуя, с. 93].

Важливу роль у художній прозі письменниці відіграють такі власне наративні стратегії, як ремарки та автокоментування, які пронизують увесь текст. Як специфічний наративний прийом, Н. Бічуя будує розповідь через умисне двоголосся, коли розум князя протистоїть його Гніву і Сумніву. Як і в попередніх творах, наратор уводить у тканину тексту символічні поняття-образи, наприклад, перстень як “пам'ять про своє отроцтво”, генетичний зв'язок між часовими модусами. Крім того, зафіксовано умисне часове зіставлення (одночасне поєднання майбутнього (пролапсису) і теперішнього часів), що робить манеру розповідання нестандартною: “А підуть князі наші на поклін невірним - і вже ідуть. І впаде ніж помежиродом - і вже упав” [Бічуя, с. 95]. Важливою наративною стратегією, що засвідчена упродовж цілого тексту, виступає внутрішній монолог наратора чи персонажів із фокалізаторської позиції наратора, побудований у формі риторичних запитать.

Художня історія новели вміщує розповідь про історію Перемишля (всезнаючий наратор викладає її поіменно в постатях, які керували краєм), напад половців, угоду з угорцями за часів правління Бели IV тощо. Це свідчить про інтелектуальний багаж наратора, за посередництвом якого Н. Бічуя організовує художнє осмислення історії рідного краю. Удаючись до внутрішньої фокалізації через монолог Митуси, розповідач подає метафоризовану історію Перемишля, порівнюючи містечко зі звіром. Образного забарвлення надано і змалюванню набігів татар: “те лихо рвало вже Руську землю... тієї страшної сили, котра розлилася смертю по Русі” [Бічуя, с. 91]. Із метою більшої художньої переконливості наратор створює гіперболічно-метафоричний контекст: “Йде сила, котрій не дано від долі творити, а тільки нищити. Січе людей, як траву, а кров ріками, а городи чорними трупами, і Київ усіма покинутий, мертвий, а Дніпро з берегів виходить і плаче над трупом города славного” [Бічуя, с. 95]. Через позицію гетеродієгетичного розповідача відбувається зіткнення протилежних за наявною характеристикою наратора персонажів: мудрого авторитетного князя Данила Романовича і нерозважних, підступних князів (Костянтина та ін.).

Особливий моралізаторський характер, що властиво для авторських стратегій Н. Бічуї, має розповідь про історичну зраду батька Митуси, який переховував у своєму домі ворогів. Це протистоїть внутрішньому наповненню митця Митуси, що він не може прийняти. Крім того, наратив моралізаторства відображає розповідь про свавілля бояр і владик. Найповніше місія митця розкривається в наративному діалозі, побудованому на відвертих і мудрих питаннях Митуси й алегорично окреслених відповідях князя Данила. Митець у цьому епізоді займає позицію всезнаючого наратора, адже подає докладні відомості про князівські перипетії тих часів і власні коментарі до них. Викладову гармонію створюють картини опису краєвидів руської землі, що вказують на національно-культурну основу творів Н. Бічуї. Вони виписані надзвичайно високохудожньо, колоритно, з фонетично- образними ефектами: “...як виглядає земля руська на світанку, весною, коли повітря гусне, а сірі гуси з вирію летять, і гудуть, як гусла, старі дерева ” [Бічуя, с. 89].

Аналізуючи наративне представлення художньої історії у творчому спадку Н. Бічуї, необхідно акцентувати і на творі “Дрогобицький звіздар”. Ця новела особлива тим, що в ній наратор, порушуючи часові межі на п'ятсот років, органічно моделює зустріч двох людей: Юрія Котермака (1468 р.) й оповідача (1967 р.). Наголошено й на історичній вартості подій, що зазнали сюжетної реінкарнації: “Події ці, віддалені одні від одних п'ятьма століттями часу, мають зовсім різну історичну вартість, виглядають абсолютно несумісними - і, одначе, лежать в одній площині” [Бічуя, с. 45]. Певну інтригу викликає умисний композиційний хід розповідача, адже він спершу звертається до історичних відомостей про Юрія Котермака, але переконавшись у тому, що цих фактів зовсім небагато, сміливо викликає з небуття вченого у співрозмовники, вдаючись до прийому зміщення часових площин і вивороження з небуття. Для наратора на першому місці постає не важливість наукових здобутків ученого, а його людські переживання, що виникають навколо його постаті, тому розповідач вдається до внутрішнього коментування у вигляді риторичних питань: “Тоді, коли він вийшов із Дрогобича на шлях і пішов (озирався чи не озирався? Мав за плечима бесаги чи не мав? Вчувались йому співи в дрогобицькій церкві чи забув прислухатись?) - тоді, коли він так вийшов, то бачив, мабуть, ту ж дорогу перед собою, що й тепер лежить, утоптана століттями” [Бічуя, с. 46]. Як зауважує Р. Іваничук, “письменниця в новелі “Дрогобицький звіздар” зуміла дати оцінку зробленому відкриттю, глянула на історичний факт з точки зору свого покоління, визначила його вартість для себе і свого сучасника” [4].

У контексті всього твору важливу історичну місію виконує концепт ШЛЯХ як просторово-темпоральний модус художнього наративу національної історії: “Міг він того вечора так само добре їхати битим шляхом від Кракова аж до Львова, а тим шляхом возили сіль із Польщі, а тим шляхом ішли татари на Польщу, а тим шляхом король вирушав із Кракова, коли панували там голод і мор, а тим шляхом кметі ходили й ховали за пазуху ножі, бо кметям зброю не вільно було носити” [Бічуя, с. 49]. Наведена текстова конструкція, що демонструє смислощільність і синхронність письма, зосереджує цінний з історичного погляду калейдоскоп подій. Розповідач у фіналі твору заявляє, що він та його покоління теж варті вивороження в майбутніх віках.

Інтелектуал-наратор історичних творів Н. Бічуї, окрім достеменного знання вітчизняної історії, подає також факти минулого інших держав, зокрема, Грузії: “Було ж у старому Тбілісі понад добрих сто літ тому чимало всяких видовищ і театрів: великий конячий, ляльковий, собачий, а в балагані на Еріванській площі виступали комедіанти на конях та на канаті, а в будинку старої гімназії містився механічний театр, де п'єси розігрували автомати... окрім того, існувала собача комедія, а на довершення всього грав оркестр богемських музикантів” [Бічуя, с. 109]. Звичайно, ці відомості відчутно художньо вимислені, інтерпретовані із суб'єктивної точки зору, тим не менше вони важливі не лише для створення достовірного тла зображеного у творі, а також і для збагачення життєвого кругозору реципієнта.

Цікавим з погляду композиційного оформлення видається твір “Показія, або Те, що не потрапило до оповідань”, де наратор, ніби дизайнер, моделює текстову палітру твору, використовуючи різні наративні елементи: ретроспекції-вставки з національної історії, які відображають певний період описаної епохи, напр., війни і пов'язані з нею випробування: “Війна; падають бомби... баржі на ріці, діти при столі - чомусь залишили дітей при столі, тарілки з недоїдками” [Бічуя, с. 149]; “Згадали чомусь, як палили відьом, , як кидалися на когось одного, кого вважали зрадником у часи війни по селах - хтось кидав слово - зрадник, донощик - і вже зграєю решта рветься нищити, убивати, хоча кинене слово - недоказове, випадкове, незвідь-як народжене” [Бічуя, с. 156]; окремі художні історії-фрагменти, які обрамлюють формально-змістову структуру твору: “Історія з відьмами”, “Історія з Чурльонісом”, “Історія з храмом”.

Отже, аналіз прозових творів Н. Бічуї з погляду письменницького моделювання в них художнього наративу історії засвідчує і традиційну літературну манеру викладання минулого, і власне авторські наративні стратегії відтворення історичного модусу. До найуживаніших наративних прийомів, які застосовує Н. Бічуя в зображенні історичних подій, відносимо звернення до документальних фактів як способу дотримання реалістичності зображуваного, художньо обрамлених у текстове полотно; стилізації літописів, історичних пісень чи дум; наявність ретроспекцій-вставок, спогадів, снів, візій, розгорнутих описів і лірично суб'єктивованих відступів, інтертекстуальних фрагментів, хронологічних зміщень, внутрішніх монологів, риторичних діалогів, присутність наратора-підлітка, наратора-митця, наратора-інтелектуала і т. ін., залучення до розповідного арсеналу історичних образів і національного, і зарубіжного типів, деталізовано-символічний характер художнього письма. З'ясовано, що минуле Н. Бічуя подає очима свого сучасника. Перспективним у цьому напрямі вбачаємо розширення дослідження через залучення до наукового аналізу з порівняльною метою текстів першоджерел: літописів, історичних пісень, народних дум тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія української літератури XX століття : підруч. [в 2-х кн.]. В.П. Агеєва, С.М. Андрусів, Л.С. Бойко, К.П. Волинський, М.С. Гон та ін. ; редкол. : В.Г. Дончик (наук. ред.), В.О. Мельник, В.П. Моренець. - Кн. 2. Друга половина XX століття - К. : Либідь, 1998. - 453 с.

2. Ткачук М. Дискурсивна практика української прози 1960-1990 років / М. Ткачук, Ткачук // Наук. записки Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. - Серія: “Літературознавство” ; редкол. : М. Ткачук, Р. Гром'як, О. Глотов та ін. - Тернопіль, 2011. - Вип. 31. - С. 167-187.

3. Дзюба І. М. Палітра “міської” повісті (Нотатки про творчість Ніни Бічуї) /

4. М. Дзюба // З криниці літ : у 3 т. - К. : ВД “Києво-Могилянська академія”, 2006. - Т. 1. - С. 562-575.

5. Ніні Бічуї - 75! // Ключ. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/130.

6. Сидоренко Н.І. Модифікація “шкільної” повісті у творчості Ніни Бічуї / Н.І. Сидоренко // Філологічні трактати. - Суми : Вид-во СумДУ, 2013. - Т. 5. - № 1. - С. 55-61.

7. Богданова М.М. Жанрово-стильові особливості української історичної малої прози ХХ століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 “Українська література” / М.М. Богданова. - Херсон, 2007. - 18 с.

8. Котик-Чубінська М. Час та свідомість у новелах Н. Бічуї. - [Електронний ресурс] / М. Котик-Чубінська // ЛітАкцент. - Режим доступу : http://litakcent.com/2012/07/ 17/chas-ta-svidomist-u-novelah-niny-bichuji.

9. Максименко Г.А. Наративні особливості історичних романів В. Малика : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 “Українська література” / Г.А. Максименко. - Дніпропетровськ : Дніпропетр. нац. ун-т ім. О. Гончара, 2010. - 20 с.

REFERENCES

1. Aheieva, V.P., Andrusiv, S.M., Boiko, L.S., Volynskyi K.P., Gon M. S. And others (redkol. : V.H. Donchyk (nauk. red.), V.O. Melnyk, V.P. Morenets). (1998). Istoriia ukraiinskoi literatury XX stolittia [The history of Ukrainian literature of XX century]. (u 2 kn.). Kyiv, Lybid [in Ukrainian].

2. Tkachuk, M., Tkachuk, O. (2011). Discursive practices Ukrainian prose 1960-1990 years [Dyskursyvna praktyka ukrainskoii prozy 1960-1990 rokiv] redkol. : M. Tkachuk, R. Hromiak, O. Hlotov ta in. Naukovi zapysky Ternopilskoho natsionalnoho pedahohichnoho universytetu im. V. Hnaijuka - Scientific Notes Ternopil National Pedagogical University named after V. Hnatiuk, (issue 31). (pp. 167-187). Ternopil [in Ukrainian].

3. Dziuba, I.M. (2006). Pahtra “mtskoii” povtsti (Notatky pto tvorchist Niny Bichuii) [Palette “urban” story ](Notes on the work of Nina Bichuya) Z krynyci lit - With well years - (Vols 1-3).(pp. 562-575). Kyiv, WA “Kyiv-Mohyla Akademy” [in Ukrainian].

4. Nina Bichuia - 75! [Nina Bichuia - 75!] Kluch - Key, (n.d.).chl.kiev.ua. Retrieved from http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/130 [in Ukrainian].

5. Sydorenko, N.I. (2013). Modyfikatsiia “shkilnoii” povisti u tvorchosti Niny Bichuii [Modification “school” story in the works of Nina Bichuya] Filolohichni traktaty - Philological tracts. (Vols. 1-5). 1. 5561 Sum:. Vydavnytstvo SumDU [in Ukrainian].

6. Bohdanova, M.M. (2007). Zhanrovo-styliovi osoblyvosti ukraiinskoii maloii prozy XX stolittia [Genre- style features small Ukrainian historical fiction of the XX century]. Avtoreferat dysertatsii kandydata filolohichnykh nauk - Extended abstract of candidate's thesis. Kherson [in Ukrainian].

7. Kotyk-Chubynska, M. (2007). Chas ta svidomist u novelakh Niny Bichuii [Time and consciousness of novels of Nina Bichuya]. LitAkcent - LitAktsent. Retrieved from http://litakcent.com/2012/07/17/chas-ta- svidomist-u-novelah-niny-bichuji [in Ukrainian].

8. Maksymenko, H.A. (2010). Naratyvni osoblyvosti istorychnykh romaniv V. Malyka [Narrative features of historical novels V. Malyk]. Avtoreferat dysertatsii kandydata filolohichnykh nauk - Extended abstract of candidate's thesis. Dnipropetrovsk National University named after O. Honchar, Dnipropetrovsk, Dnipropetrovsk National University named after O. Honchar [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru