Поняття "простір літератури" у сучасному літературознавстві

Зміст статті

Художня творчість завжди має простір реалізації, окреслений об'єктами зображення та способом буття літератури у суспільстві. Як стверджував Арістотель, головними об'єктами творчості ("наслідування") є дії, пристрасті, характери [1, 26-27]. Ця настанова домінувала в теорії літератури довго. Навіть у добу класицизму від митця вимагали, за Н. Буало, зображувати лише досконале, достойне похвали у житті, орієнтуючись на "високе" начало - людський розум, а не "низьке" - людські пристрасті [3]. Українські поетики ХУІІ-ХУІП ст. трактували літературу (поезію) як наслідування природи, поєднане з художньою вигадливістю. Поетика 1637 р. ("Liber artis poetikae"), яка викладалася у Києво-Могилянському колегіумі, так класифікує ліричну поезію: "Цей різновид поетичного мистецтва зобов'язує поета зваблювати людей різноманітністю і лаконічністю віршів, добірністю слів, блиском і гармонійністю звучання, описом предметів, як найприємніших за своєю природою. Ліричний вірш приваблює тільки тоді, коли він наповнений квітами слів, багатий на думки, має гарне розміщення стоп і зображає красиві предмети" [6, 134].

У посткласицистичний період було відроджено ідею Платона про те, що література є відображенням не реально-матеріалістичного світу, а уявлень про нього. Гегель розвинув цю ідею, обґрунтувавши образ "духовного світу". За його переконанням, органічним для літератури є "безконечне царство духу", розкрите за допомогою слова. Саме воно - "найбільш придатний матеріал, що безпосередньо належить духу". Звідси походило головне її завдання: "сприяти усвідомленню сил духовного життя і взагалі всього, що буяє в людських пристрастях і почуттях чи спокійно проходить перед спостережливим зором, - всеосяжного царства людських вчинків, діянь, долей, уявлень, усієї марноти цього світу" [4, 13].

Гегель переніс акцент з матеріального буття на людський "дух", поставив у центр мистецтва духовне життя людини, ідеалістичний простір ("простір душі"), як і джерело творчості: "Справжній предмет поезії складають не сонце, не гори, не пейзаж і не зовнішній вигляд людини, кров, нерви, м'язи, а духовні інтереси" [5, 352].

До цієї позиції прийшов й І. Франко, який у трактаті "Із секретів поетичної творчості" висловився про те, що "мистецтво повинно охоплювати все: бути відбитком власного Я і цілого світу, як його бачить і розуміє поет" [7, 93].

Тематичну "всеїдність" літератури обстоюють різноманітні літературознавчі теорії сучасності. Ці ідеї активізувала психологічна школа у літературознавстві, яка живилася ідеями О. Потебні, З. Фрейда, К.-Г. Юнга, Ж. Лакана, Ж. Деріди. Її представники розвинули і розширили наукові уявлення про психологічні механізми творчості, осердям яких є внутрішній світ людини.

Відповідно, простір літератури включає все, що людина сприймає, знає і відчуває. У ньому не існує заборонених тем і художніх форм їх відображення, на відміну від настанов нормативної поетики. Вона зовсім не обмежена у виборі об'єктів художнього змалювання, а точніше - рефлексій і реакцій літературного вираження у пізнанні й осмисленні світу, оприявнення вражень і уявлень про нього.

Простір літератури моделює внутрішній світ людини, душу. У різний час людська душа по-своєму сприймала і переживала зовнішній світ, а в ньому - актуальні проблеми, виклики, запити, пошуки і прагнення. Як писав український філософ М. Шлемкевич, "в душах є все, і коли заглянемо в них, в кожній побачимо щось із ангела і щось із чорта, щось із тварин і з духа, праведника і злочинця. Важна панівна частина, і вона характеризує для нас душу" [8, 102].

Душа в античному часі сповнена туги за гармонією і пошуком ясних, виразно окреслених, пластичних форм, прагненням порядку, ладу, міри, розумного начала, яке в поєднанні із досконалістю творить "красиве і корисне".

Середньовіччя зосередило душу на божественному ідеалі, пам'ятаючи платонівський образ запряжених у життєвий віз двох коней - білого, шляхетного, що тягне вгору, і чорного, норовливого, який тягне вниз. Перебуваючи під натиском постійного протистояння праведного і грішного, вона відчувала свою нікчемність і провину за первородний гріх і з усіх сил прагнула до спасіння. онтологічний простір література душа

Людина бароко - розгублена, її душу роздирають протиріччя, невпевненість і незахищеність у суспільстві. Вона знічена перед множинністю і поліфонією буття і водночас захоплюється грандіозною, химерною спорудою світобудови. Відкриття динамічного світу породжує сплеск контрастних пристрастей, спонукає до пошуку тихої гавані, але житейське море кидає нею, наче буря маленьким човником.

З часом химерний світ бароко трансформувався у романтичне переживання світу, яке прагнуло відірвати людину від буденності і дати їй ефемерну надію, ілюзію - красиву, утопічну, але високу у своїй духовній перспективі. Душа поривалася у незвідане і хвилююче майбутнє, але часом оглядалася і в минуле, вбачаючи там яскраві прояви духу і героїзму. У реаліях сучасності романтична душа зазвичай не знаходить втіхи і спокою.

У добу реалістичної літератури душа знеособлюється, стає притлумленою жорстоким буттям, яке у своєму технічному поступі, матеріалістичній стандартизації не зважає на індивідуальність. У тому світі всі однакові, оскільки є продуктом однакових (типових) обставин, а життя кожного детерміноване передусім економічними відносинами. Душа катастрофічно соціологізується, її пошуки спрямовані на виживання, яке нерідко завершується для неї трагічно. Вона стає "пропащою", непоміченою іншими, нереалізованою серед жорстокої буденності і громаддя реалістичної дійсності.

Модернізм визволяє душу із гнітючої атмосфери матеріалістичного розрахунку, з однаковості, знеособлення. У літературі ХХ ст. відбуваються постійні світоглядні й художні пошуки в осмисленні складних і неоднозначних трансформацій людської душі. Експресіонізм зображує відчужену людину, яка не знаходить прихисту у ворожому їй світі. Сюрреалізм показує її приголомшеною і розгубленою перед таємничим і непізнаваним світом. Екзистенціалізм обрав об'єктом самотню людину у світі абсурду, а література "потоку свідомості" - духовний світ особистості, не пов'язаний з матеріальною дійсністю. Абстракціонізм прагне розкрити втечу особистості від банальної та ілюзорної дійсності.

Контурно окреслений шлях душі у просторі літератури впродовж її історичного розвитку має загальний характер. Предметніше духовний світ людини, його зміни, пошуки, ментальні особливості розкриваються у кожній національній літературі.

Українська душа, психічна структура (менталітет) як об'єкт літератури, на думку дослідників, котрі вивчали це питання (М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, В. Липинський, П. Юркевич, М. Шлемкевич, О. Кульчицький, В. Дорошенко, В. Янів та ін.), вирізняються почуттєвим характером, "кордоцентричністю", що найяскравіше проявилися передусім у фольклорі, колективній обрядовості, естетизмі повсякденного побуту. І це стало основною ознакою художньої творчості українців. Їхня емоційність, мрійництво витісняли раціонально-вольовий компонент національного характеру, що можна пояснити психологією осілості, яка зосереджувалася на "своєму", "рідному", індивідуальному і виключала агресивність, насильне державне усуспільнення, підпорядкованість Іншому. Перебуваючи багато віків у полоні різних імперій, у соціальній та етнічній неволі, українська душа бунтувала, творила свої героїчні пісні вслід за повстанськими поривами селянських і козацьких ватажків, часто поринала в ліричний світ своїх почувань і настроїв, а проте не здатна була вирватися на реальну свободу, втрачаючи раз за разом історичні шанси на самостійне і самодостатнє життя. Як писав М. Шлемкевич, "український розспіваний Пер Гюнт, задивлений у прекрасну Льореляй власної душі, топиться у настроях і пливе за водою" [8, 109]. На відміну від західного європейця, який здобуває і творить надбання модерної культури, українець здебільшого сповнений спокоєм неминучості та покірністю долі.

На історичному становленні та функціонуванні української душі особливо позначився її межовий стан - драматичне перебування між Сходом і Заходом, а також маргінальне становище щодо іншої Європи. Постійна загроза смерті, трагізм світовідчуття, вимушене терпіння і страждання заклали основи двох типів душевної організації і поведінки особистості:

1) vita minima - впорядковано-гармонійна особистість, що характеризується внутрішньо "притаєним" існуванням, "відступом у себе"; у творчості - здебільшого споглядальною настановою;

2) vita maxima et heroica - впорядковано- негармонійна особистість, схильна до авантюризму, підвищеної активності, ентузіазму, героїчності. Найпомітніше це проявилося у психології українського козацтва, пізніше - в ідеології націоналізму.

Ці типи спричинили передусім тематику та ідейне спрямування нової української літератури, запліднену уснопоетичним культурним кодом, що тривалий час визначав її змістову та художню своєрідність. Давня українська творчість (ХІ- XVIII ст.) перебувала під впливом християнської ідеології та візантійського культурного коду. Це породило в українській душі і творчості неоднозначні колізії, оскільки християнство, ставши державно ствердженою релігією, значною мірою заглушило природне, органічне світовідчуття і світорозуміння тодішніх українців. Українська душа творила за чужими взірцями, натужно пробиваючись до оригінальності і нової природності.

Ця велика драма української душі, яка розпочалася тисячу років тому, в новому письменстві одержала позитивну розв'язку, але не вичерпала себе остаточно. Час від часу вона дає про себе знати і в сучасній літературі, яка намагається вийти на світові обшири із поки що замкнутого соціально-політичного і культурно-освітнього простору.

Онтологічний простір літератури визначається соціальними і культурними умовами її поширення, сприймання і впливу на естетичну та інтелектуальну сферу людини і суспільства. Від античних часів і до появи друкарства література мала вузький простір і була елітарною. Наприклад, адресатами давньої української літератури були духовенство, світська влада, книжні люди. Те коло було парадоксально замкнуте: автор часто був чи не єдиним читачем власних творів. Фольклор у ті часи функціонував як засіб масової культури. То була творчість не заради якоїсь мети (просвітницької, духовно-настановної, пізнавальної, ідеологічної), а заради самої творчості малоосвічених, зайнятих у матеріальному виробництві мас.

Епоха друкованого слова розширила буттєве середовище літератури, але масовою вона стає лише у ХХ ст., коли освітою було охоплено велику кількість людей, розвинулася система засобів масової інформації. Письменність більшості людей ще не свідчить про їх активне прилучення до художньої літератури. Відносну популярність здобули гедоністичні жанри - детективи, любовні і родинні історії тощо. "Висока література" так і залишилася елітарною.

Простір літератури завжди був дискретним. Профанний простір - людське середовище, байдуже до книги та освіти, що зумовлено певними історичними і соціальними причинами або специфікою побуту і рівнем загальної культури. Сакральний простір літератури вирізняється зосередженням в одному місці словесно-писемно-творчих людей і продукованих ними книг. Він формується переважно у великих містах, де є бібліотеки (публічні, спеціалізовані, особисті), творче середовище, що об'єднує письменників і читачів, визрівають розвинуті естетичні смаки, активно функціонують літературне життя і літературно-критичний дискурс. У такому середовищі література отримує імпульс для розвитку, ініціює нові тенденції та динамічно оновлюється.

Специфіка творчої роботи інституює ще про один вимір простору літератури - самотність. Творчість вимагає від письменника усамітнення. "Писати, - як зазначив французький прозаїк і критик ХХ ст. Моріс Бланшо, - значить входити в усталення самотності, де чигає зачарованість" [2, 21]. Простір самотності - індивідуальний, він убирає у себе все, що людина пізнала і відчула у житті, і саме з тим життєвим досвідом письменник ніби розмовляє, вибудовуючи самобутній світ свого твору. Акт творчості не потребує публічності, бо вона руйнує цілісність і само- протікання процесу письма. Спостереження, збирання матеріалу, народження задуму, його попередня апробація можуть відбуватися у найрізноманітніших життєвих ситуаціях та обставинах, але робота над твором вимагає особистої зосередженості, що можливе тільки в усамітненні. Автор потребує своєрідної самоізоляції, що й визначає простір постання літературного твору, який лише згодом переходить у простір публічний.

Літературний твір вибудовує новий світ, який чітко окреслюється самобутніми часово-просторовими вимірами (хронотопом). Цей світ існує тільки у творі, поза текстом його немає. Він складається із витворених уявою та фантазією реалій, має свою історію, географію, топоніміку, заселений вигаданими людьми з вигаданими іменами. Для більшої достовірності (ілюзія реальної дійсності) письменник може ввести у свій твір відомі географічні назви, означити історичну епоху, навіть назвати деякі дати і події, що насправді сталися, однак це не порушує основ придуманого світу - він так і залишиться результатом творчих зусиль письменника.

Життя у такому творі - це можливе життя, іноді бажане життя; розповідь про нього не має жодної практичної мети, жодного раціонального сенсу для читача. Письменник пропонує йому уявно увійти у вигаданий світ, стати співучасником чужого життя, перейнятися проблемами, які, можливо, хвилюють і самого читача, зазнати естетичних переживань - усе це має користь передусім культурну, духовну.