Художньо-стильові включення євангельських сюжетів у побудову роману Федора Достоєвського "Брати Карамазови"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художньо-стильові включення євангельських сюжетів у побудову роману Федора Достоєвського «Брати Карамазови»

Світлана Пірошенко

Проблема використання євангельських сюжетів у творах художньої літератури набуває актуальності за нових соціокультурних умов. Розширення кордонів дає змогу все глибше пізнавати релігійний світ як минулого, так і сьогодення. Основні положення про будову світу із релігійної точки зору ми ще дізнаємося із «Старого» та «Нового» Заповіту.

Багатопланова універсальність євангельського сюжетно-образного матеріалу стає підґрунтям виникнення нових літературних версій новозавітних подій, що дають змогу кожного разу переосмислювати значущість біблійного спадку. Багатозначність семантики традиційних структур слугує матеріалом для дослідження багатьох сучасних літературознавців, філософів та культурологів.

На сучасному етапі розглядаються домінантні аспекти трансформації євангельських сюжетів та образів, особливості їх функціонування у літературному контексті. За словами дослідників євангельська картина світу є однією з «найвеличніших та найтрагічніших художніх моделей, які коли небудь створювались цивілізацією. Літературні трактовки євангельських «історій» своєрідно «перевіряють» істинність новозавітних процесів» [1].

Важко уявити розвиток європейської літератури та мистецтва в період останніх двох тисячоліть без цієї групи сюжетів. Л. Шестов вважає, що особливо вагома роль сюжетів даного виду була у період Середньовіччя: «біблійські сюжети в цю епоху були естетично-художнім виразом релігійної ідеології в більшості випадків» [6].

На думку В. Пономарьова, вперше твори названого сюжету належать О. Хайяму та деяким грецьким митцям слова. Проте найяскравішим зразком написання даного виду сюжетів саме у вітчизняній літературі є М. Булгаков у творі «Майстер і Маргарита», М. Гоголь «Вій», «Вечори на хуторі біля Диканьки», Л. Аргон «Страсний тиждень» і, звичайно, Ф. Достоєвський «Брати Карамазови», «Злочин і кара» тощо [6].

Звернення до біблійської теми у системі поетики роману Федора Достоєвського «Брати Карамазови» невипадкове і спричинене дією багатьох обставин. Це питання порівняно мало вивчене у вітчизняній літературі. Гострота цієї проблематики часто торкалася значно глибших філософських моментів художнього бачення автора.

Вперше спостереження над художньою формою останнього роману Ф. Достоєвського у зв'язку з включенням до поетичної системи особливого біблійного пласта знаходимо у В. Іванова [5, с.34]. Критик виводить новий принцип організації роману Достоєвського і запевняє, що твір успадковує християнську традицію. Спроби розгорнути біблійну тему у системі поетики Ф. Достоєвського спостерігаються у вітчизняній науці лише наприкінці 1950-х років. Наприклад, у статті А. Бєлкіна «Брати Карамазови» міститься ряд цікавих зауважень про поетику роману, автор вважає, що філософський зміст твору зводиться до етичних норм християнства [7, с. 220].

М. Бахтін, називаючи твори письменника поліфонічними, вказує на найсуттєвіший принцип їх побудови, споріднений за своєю будовою до поетики Святого Письма. На його думку, письменник успадковує «архаїку» жанру роману через світ Біблії і християнського міфу [1].

Із рецензій Є. Смирнової [34], Д. Ломунова та робіт американських вчених Р. -- Л. Джексона, Л. Гроссмана та інших, що вивчають внутрішню форму роману Ф. Достоєвського, випливає, що автор звертається до прямих і прихованих перекличок твору з біблійними мотивами, настановами, притчами у світі загальнокультурної традиції. М. Бердяєв, вивчаючи хронотоп творів письменника, особливо виділяє і розглядає алегоричний план дії, який часто зводиться до біблійного [1;5;7].

Дослідженню функціонування традиційного матеріалу присвячені праці А. Нямцу, М. Антоновича, У. Ветловської, Е. Жилякової та інших, які є теоретичною та практичною базою для подальшого аналізу євангельського сюжетно-образного матеріалу [6].

Метою запропонованої праці є дослідити домінантні аспекти трансформації євангельських сюжетів та образів у сучасному літературному вимірі, проаналізувати особливості художньо-стильового включення названих сюжетів у побудову роману Федора Достоєвського «Брати Карамазови».

Вивчення природи біблійського пласту в художню канву «Братів Карамазових» залишається актуальним і на сьогодні. Проте, у науковій літературі досі немає єдності думок відносно характеристики внесення євангельського сюжету у контекст роману «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського.

Для початку звернемося до тлумачення самого біблійського сюжету. За Б. Шалагіновим: «євангельські сюжети -- це група сюжетів, які походять із Нового Завіту і відображають життя, смерть та воскресіння Христа, а також земну долю апостолів і перших християн» [8].

Дослідження багатьох вчених і мислителів дають безліч розумінь особливостей світогляду автора на останніх роках його життя, релігійних і етичних пошуків, що відбилися певною мірою у його романі «Брати Карамазови». Проте формальні та структурні моменти цього роману у світі біблійної традиції порушено у працях вчених лише способом біблійського світовчення. На думку російських філософів саме ці структурні елементи виступають у автора як першооснови ідеї, і є, передусім, точкою опори в роздумах героїв і самого письменника. Одночасно вони виступають вищим моральним критерієм у духовних пошуках.

Цей роман вважається найяскравішим зразком боротьби віри та зневіри, любові і ненависті. За словами З. Гессена «Якщо істота будь-якого мистецтва залежить від символічної багатозначності його образів, вперше повідомляла йому вимір глибини і знаходила відмінність від плоского відображення дійсності до глибини великих романів Ф. Достоєвського, то особливість ця доведена до найвищого ступеня, одне і те ж саме розкривається в кількох планах буття» [3, с. 352].

Аналізуючи образну систему роману «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського з позиції біблійних аналогій, передусім встановимо його присутність у творі власне євангельських образів та текстів. Необхідно зауважити, що у самому Новому Заповіті образ Христа висвітлений по-різному у кожному з чотирьох Євангелій. Цілеспрямований стиль євангеліста викладає кожне слово Христа і кожну подію. Як зауважив Д. Ломунов, образ Христа виділяється найбільше у творі «Брати Карамазови» ніж образ Матвія. Проте, спостерігаючи за цим образом сміємо зауважити, що він являється у різних іпостасях: то грізний, то осяйний, то люблячий і мудрий [7, с. 221].

Євангелія від Луки -- це образ описовий. На відміну від Матвія і Марка Лука не обмежується прямою передачею слів і безкомпромісністю дій Христа. Автор його неодноразово описує з боку, передаючи почуття та реакції. Історична присутність і спілкування, які нас оточують у романі «Брати Карамазови» найочевидніше постають у розповіді Луки, але не менш ніж в інших євангелістів, образ узагальнюється й утверджується одночасно через таємницю і велич Його Божественного людства [3]. За всією своєю діяльністю, образ Христа затьмарює будь-який інший спосіб, за автором Він просто людина, а Бог виступає образом, який надихає все людське своїм втіленням.

Євангелія від Іоанна -- цей текст у творі скоріше містичний, ніж розповідний. Весь образ звернений на прозріння божественного; образ Христа поданий у постійному «одкровенні» божественного «Синівства», він є величним і трагічним.

Образ Христа в «Легенді про Великого Інквізитора» створюється словами автора Легенди -- Іваном Карамазовим. Спочатку встановлюється реальність його появи: «Он появился тихо, незаметно, и уже все -- странно это -- узнают Его» [4, с. 220]. У його образі виділяються лише дві риси -- Його лагідний і проникливий погляд та мовчання. Варто відмітити, що у творі уникається будь-який не євангельський розвиток чи тлумачення образу. «Имеешь ли ты право просветить нам хоть одну из тайн того мира, откуда Ты пришел?.... Нет, не имеешь, чем добавлять, кроме того, что было когда-то сказано...» -- каже Йому Інквізитор [4, с. 228-229].

Художній образ втілюється лише крізь «прояв» і зволікається без жодної спроби поринути у божественну «сутність». Він відтворює у творі всю повноту євангельського образу Христа, що є духовно і художньо цілеспрямований і органічно співвідноситься із своїм євангельським образом. Проте, літературний образ Христа у романі «Брати Карамазови» втілює принципову особливість християнського світогляду автора, із цього виходить, що Бог за Своєю природою незбагненний для людського розуму, тому, що будь-яке раціональне і чуттєве пізнання повинно бути об'єктивним. Автор стверджує, для того, щоб до Нього наблизитися, необхідно відкинути усе, що нижче Нього. Тільки після «незнання» можна пізнати Його. Звертаючись до цього прийому, спробуємо співвіднести текст Святого Письма і роману «Брати Карамазови», прослідковуючи біблійну паралель художнього уявлення: «широкого человека. я бы сузил, » -- завершує Дмитро Карамазов свою знамениту тираду про красу, битву двох ідеалів: ідеалу Содом і ідеалу Мадонни [5, ].

Так, через біблійний образ Достоєвський поглиблює наше уявлення про людину, дає метафізичне розуміння її природи. Содом і Гоморра -- знамениті біблійні міста, жителі яких за аморальність і беззаконня були суворо покарані Богом. Образ Мадонни -- це католицьке ім'я Діви Марії, Матері Христа, що являється одним із основних біблійських образів. Достоєвський розширює значення до символів Добра в Зла, моральної вроди і розбещеного неробства, які присутні у серцях людей.

Продовжуючи дослідження символіки образів у романі «Брати Карамазови», зосередимо нашу увагу на одному із головних героїв. Федір Павлович Карамазов: «Припомнив теперь это, он тихо со злобой улыбнулся в минутном раздумье. Глаза его зажглись и даже губы задрожали» [8]. Правомірною буде аналогія з образом «нечистого», який постає в притчах Соломона: «.глаза гордые, язык лживый, и руки, что проливают кровь невинних.человек лукавый, человек нечистый, ходит с лживыми устами.» [4, с. 13-18]. Спроба М. Бахтіна зблизити цей спосіб із традиційно-карнавальним блазнем представляється нам не достатньо виправданим: «Федір Павлович -- певний парадокс: капосний і розпусний, він у той час чудово знає, з якого боку хліб намащений олією. Зовнішність його -- це зовнішність юродивого, але суть в тому, що він -- поганець, який щось пояснює» [1]. Сам герой юродивий, проте розп'яття на хресті вважається для іудеїв найганебнішим гріхом. Проте, у дійсному юродстві за зовнішнім неподобством стоїть світлий Лик, тоді як Федора Павловича цього світла немає. Він із тих героїв, «которые нирнули в огненное озеро, а значит и вынырнуть не когут», с тех. «что и Бог забил» [4, с. 318].

За свідченням сучасників, ця фраза з вуст Грушеньки надзвичайно вбила письменників, вона включена до тексту роману і дає ключ розуміння його Космосу. Р.-Л. Джексон пише з цього приводу: «причину смерті Федора Павловича Карамазова у тому, що він порушив священні людські, моральні і духовні норми; він гине, і оскільки, за поданням Івана, втілює у собі заперечення усього того, що Іван вважає (чи хотів би вважати) священним... [5].

Вплетіння біблійних афоризмів у мовну організацію поетики твору також складають найважливішу канву євангельського сюжету у даному творі. Тому важливу роль у поетиці роману грає біблійний мотив Іова. Один із дослідників творчості автора Б. Шалагінов писав: «З усієї Біблії Ф. Достоєвський понад усе любив книгу Іова. Тому, що Ф. Достоєвський ніби сам був Іовом, який спорить з Богом про правду і правосуддя. І Бог послав йому як і Іову велике випробування віри» [8, с. 125-126].

Присутність мотиву Іова у романі «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського загальновідома. Однак, його масштаби аж ніяк не зводяться до очевидного, тобто до прямого згадування і явних ремінісценцій у житті старці Зосими і у бунтарському монолозі Івана Карамазова. Вже сама постановка проблеми у романі близька книзі Іова. Персонаж старозавітного автора (Іов) не знав про безсмертя і сповідував ідею життєвого спокутування, що вимірюється благополуччям земних чеснот. Герої ж роману бачать умови і цінні чесноти фізичного і земного буття.

Звертаючись до окремої теми цитування героями роману «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського біблійних афоризмів можемо зазначити, що основний мотив експозиції роману книга Іова грає досить важливу роль. Протягом чотирьох книжок роману хтось із героїв кожен раз отримує так звану «санкцію» від того, хто вважає себе вище. Першим подібним благословенням була поведінка старці Зосими на «недоречних» зборах (коли Дмитро Карамазов поклонився). Друга, очевидно, вбачається оді, коли Дмитро говорить Альоші: «Ангелу в небе я уже скзал, но сказать надо и ангелу на земле. Ты ангел на земле. Ты выслушаешь, рассудишь, простиш. а здесь этого и не надо, что бы после меня кто-то выше видел.» [4, с.97].

Загальновідомо, що свого роду «благословення» і дозвіл Смердяков отримує від Івана, а сам Іван (як не парадоксально) -- від Альоші. Це так звані «безсловесні афоризми», за якими і відбуваються події у романі. Якоюсь мірою, до цієї низки підводиться і «легенда про Великого Інквізитора», де строфа на початку книги Іова перевернута: «Богу доведеться не сатана, благаючий дозволу спокушає людину, а сама людина вже піддається спокусі і поклоняється сатані» [4]. Проведемо паралель: « І відповідав сатана Господу, і додав: хіба задарма богобоязливий Іов? Чи не Ти колом огородив його і його будинок, хто він? Справи його рук Ти благословив, і стада його поширилися по землі. Але простягнувши Свою руку йому, і доторкнувшись до нього -- чи благословить він тебе?» [4, с. 9-11]. Великий Інквізитор каже: «... задля всього земного повстане на тебе дух землі, і всі покинуть його. Чи знаєш ти, що пройдуть століття і людство проголосить вустами своєї премудрості, те, що злочину немає, отже і немає гріха, а є лише голодні.вони принесуть свободу свою до ніг наших знань і скажуть нам: «Краще поработіть, але прогодуйте нас» [4, с. 30-231]. Сама тема роману говорить, що слабку людину можна купити заради земних благ, тільки це подається у Великого Інквізитора не як недолік, а як єдиний можливий світовий порядок. «Це ж саме ми і маємо Іов, пише У. Розанов про Інквізитора -- але, відповідно до нових тисячолітніх страждань і наукового-технічного досвіду, мова його стає важче, думка проникливішою.» [4, с. 73].

Бунтарські мотиви, які теж входять до біблійських афоризмів у творі переломлюються у романі у розділі «Бунт» і пов'язані з аналогічним запитанням страждання безневинних. Ф.Достоєвському добре була відома думка, за якою, людина очищається від своїх гріхів лише крізь страждання. Людських страждань існує безліч, а за часів Іова вони неймовірно зросли. Ніхто не стане цього заперечувати, і, як стверджує Іван Карамазов, і старець Зосима і ніхто не винен. Проте, Іван Карамазов вбачає лише страждання і тому, неспроможний прийняти божий світ. Бог, в свою чергу, мовчить і тоді відгукується плач безневинно постраждалих. Простежимо це за словами Іова «У місті люди стогнуть, і душа котрих волає, і Бог не забороняє цього» [4, с. 12]. Як прослідковує М. Єфімова, «ці зауваження дуже схожі до сповіді Івана Альоші: «.принимаю Бога.принимаю и премудрость Его. в конечном результате, я мира сего Божьего -- не принимаю.убежден, как младенец, что страдания заживут и сгладятся, что. в последний момент вечной гармонии случится и будет что-то драгоценное, что сегодня все сердца, на успокаивающую пристальность всех разочаровании, на искушение всех человеческих злодейств, всей пролитой их кровью...но ведь я это принимаю, и хочу принять!» [6]. Іван відкидає виправдання зла, яке є прийнятим героєм наприкінці «Книги Іова». Він заціпеніло йде за життєвою правдою у тому, що всі мають страждати, і сам повстає проти такої жорстокості [2, c. 126].

Бунтарські мотиви «Книги Іова» виразно звучать і в епізоді сну Дмитра Карамазова в останній момент арешту. Його постійно мучать питання: «Да почему это? Почему?... Почему так стоят погорелые матери, почему бедные люди, почему бедное дитя, почему нагое поле?...почему они почернели так от черной беды, чем кормится дитя? Почему рученьки голые, почему их не закутают?» [4, c. 456]. Всі ці питання мають прямі аналогії у «Книзі Іова»: «Вот они; как дикие пчелы в пустыне... степ дает хлеб для них и для детей их. Нагие ночуют без покрова в одежды на холоде; мокнут от горных дождей, не имея приюта, прижимаются к скале. Отторгают от соска сиротку и из нищего берут заставу.» [2, с. 5].

У цей самий момент і підводиться душевний стан Альоші по смерті старця Зосими, неприродно швидке тління якого сприймається як незаслужена ганьба, паплюження праведника. Тому Альоша задає ті ж самі запитання: «Так за что же? Кто судил? Кто смел так засудить?» [4, с. 307]. Реальна відповідь на всі ці запитання і у «Книзі Іова», і у романі «Брати Карамазови» дані за принципом «... доказать здесь ничего нельзя, убедится же -- возможно» [7, с. 220].

У романі «Брати Карамазови» герої часто цитують біблійні тексти, але завдання, які переслідує автор, вкладаючи у вуста героїв біблійні слова, можуть бути різними. Наприклад: «Пускай даже он мне даст всего 3 тысячи с двадцати восьми, всего три, и он душу мою из ада получит, и это засчитается ему за много грехов!» - вигукує Дмитро Карамазов [4, с. 111]. Цей вислів героя сягає молитви пророка Іони і запроваджує високу біблійну паралель від сьогодення і до майбутніх страждань Дмитра: «.відкинуть це від очей Твоїх.обійняли мене води до душі моєї, безодня уклала мене. Але ти, Боже, Боже мій, виведеш душу мою з пекла» [2].

Проте, у вустах Федора Павловича Карамазова євангельські слова «оскверняються», характеризуючи спочатку «низьку» природу героя: «.Блаженно чрево, что кормило тебя, и грудь, что кормила тебя!» [4, с. 40]. У Писанні їх адресовано до Христа, від жінки яка Його прославляла, тут з'являється і символічна паралель -- Христос -- Зосима (Федір Павлович звертається до старця).

Так, цитування героями тексту Святого Письма є важливою деталлю створення художнього уявлення у романі «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Крім власного прямого відтворення промови героїв біблійного тексту, ми знаходимо тут безліч мотивів, образів, асоціацій, які посилаються до Священного Писання. Звернімося, наприклад, до слів Івана, який прибув на суд, щоб публічно покаятися у скоєному: «Есть ли вода или нет, дайте напиться, Христа ради!» [4, с. 398]. Прослідковується символічний мотив, у драматичний момент герой «розкривається» перед читачами: на противагу «хлібу», матеріальній силі світу, під «водою» тут розуміється «жива вода християнської істини і кохання» [2]. Це той Іван, що розмовляв із Смердяковим, це Іван, що прагне ще віри і порятунку. Наведемо приклад використання у мові героя християнських символів: «Он тебя испугался, тебя голуба. Ты «чистый херувим», тебя Митя херувимом называет. Херувим.громовой крик захваты серафимов. Что такое серафим?» [4, с. 85].

Голуб в біблійній символіці означає Святого Духа -- третю іпостась Бога. Уособлення Альоші Ангела Господнього також є символічним «спокійне внутрішнє світло.». Письменник через використання християнських образів-символів стилізує свого героя. Це стосується і образу старця Зосими, який дуже часто цитує Христа: «Кто меня поставил делить между ими?»; «Тогда возникает впечатление, в ответ на боль, и крик мы слышим из проповедей друзей Иова, что четко направлен у ворот рая герой отвечает за жизнь словами, взяты из запаса памяти, следами истины» [4, с. 204].

М. Бахтін вважає, що тільки у важкі часи у Ф. Достоєвського народжуються «справжні» слова, не відділені від горя серця, від болі і крові живої плоті. Так, спостерігаємо це у словах Дмитра: «Боже, дай примирення у моем беззаконии, но не суди меня. Пропусти меня через суд Свой. Не суди, потому, что сам засудил себя; не суди, поскольку люблю Тебя, Боже! Мерзок сам, а люблю Тебя: в ад пошлешь, все равно любить буду, и кричать, что люблю Тебя вовек!» [1].

Отже, присутність біблійних афоризмів у романі «Брати Карамазови» Федора Достоєвського та біблійна символіка у мові персонажів складають найважливішу художньо- стильову характеристику твору. Розглядаючи символіку хронотопу роману, втілений в образи героїв, ми переконуємося, що важливою складовою авторської концепції у романі «Брати Карамазови» виступає світ Біблії і християнського міфу. Герої автора виявляються одночасно у світі дійсного Справжнього і метафізичного Вічного, у світі соціального буття, людських зв'язків, що відображають антагоністичне існування вищих субстанцій буття Бог і Диявол. Так, вникаючи у художню тканину роману, євангельський сюжет створює оригінальний прецедент вирішення справжніх філософських проблем роману і водночас розкриває суть існування біблійського образу.

євангельський сюжет достоєвський літературний

Список використаних джерел і літератури

1. Бахтін М. Проблеми поетики Ф. Достоєвського / М. Бахтін. -- М.: Рад. письменник, 1963. -- 363с.

2. Біблія. Книги Святого Письма Старого й Нового Завіту / Біблійна енциклопедія [Т. 2] / Біблія. -- М.: NB - Центуріон - АПС, 1991. - 496 с.

3. Гессен З. Трагедія добра в «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. Творчість Ф. Достоєвського у російській думці 1881-1931 років / З. Гессен. -- М.: Книжка, 1990. -- 352-374 с.

4. Достоєвський Ф. Повне зібрання творів [Т.14] / Ф. Достоєвський. -- Л.: Наука: Ленингр. отд-ние, 1976. - 510 с.

5. Іванов В. Ф. Достоєвський і роман - трагедія [моногр.] / В. Іванов. - К.: Наука, 2006. - 89 с.

6. Нямцу А. Поетика традиційних сюжетів / А. Нямцу. - Чернівці: Рута, 1999. - 176 с.

7. Смирнова Є. Філософія мистецтва у Достоєвського. Питання літератури / Є. Смирнова. - К.: Наука, 2004. - 218-222 с.

8. Шалагінов Б. Ф. Достоєвський. Життя. Творчість. Філософія / Б. Шалагінов. - К.: Вежа, 2002. - 210 с.

Размещено на Allbest.ru