Постмодернізм і "пам’ять жанру"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЖАНРОЛОГІЇ

ПОСТМОДЕРНІЗМ І «ПАМ'ЯТЬ ЖАНРУ»

Ніна Бернадська, д. філол. наук, проф.

У статті досліджуються постмодерністські трансформації прози, роману зокрема, зумовлені як орієнтацією на традицію, так і її запереченням або деструкцією.

Ключові слова: постмодернізм, роман, романні різновиди, експерименти з жанром.

В статье исследуются постмодернистские трансформации прозы, романа в частности, обусловленные как ориентацией на традицию, так и ее отрицание или деструкцией.

Ключевые слова: постмодернизм, роман, романные разновидности, эксперименты с жанром.

The article explores postmodern transformation prose novel in particular due to a focus on tradition and its negation or destruction.

Keywords: postmodernism, novel, novel types, experiments with the genre.

Зі ствердженням «східноєвропейської версії» постмодернізму (Г.Мережинська) в українському літературознавчому просторі посилюється увага до наукової рецепції цього художнього явища. Зокрема проблематика постмодернізму стає предметом пильного вивчення у дисертаційних працях, які присвячуються і його теоретичним питанням (Бербенець Л. «Пастиш і особливості художньої репрезентації в література постмодернізму», Київ, 2008; Ліхоманова Н. «Постмодерністська рецепція міфу (на матеріалі європейського романного досвіду ХХ ст.), Чернівці, 2001; Шевчук З. «Засоби моделювання історії в постмодерністській українській прозі», Київ, 2006; Старовойт І. «Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця ХХ століття», Львів, 2001; Лавринович Л. «Постмодернізм в українській, польській та російській прозі: типологія образу-персонажа», Тернопіль, 2002), і питанням поетики (Лизлова С. «Гра в постмодерністському творі: на матеріалі творчості Ю.Андруховича», Донецьк, 2003; Кискін О. «Урбаністичний хронотоп в постмодерністському романі («Чапаєв і пустота» В.Пелевіна, «Перверзія» Ю.Андруховича, «Безсмертя» М.Кундери)», Ізмаїл, 2006); і творчості окремих його представників (Калинська Л. «Прозова творчість Юрія Андруховича як феномен постмодернізму», Київ, 2000; Максимюк М. «Онімний простір постмодерністського тексту (В.Кожелянко)», Чернівці, 2012; Вертипорох О. «Авторефлексивний текст Євгена Пашковського як явище українського постмодернізму», Черкаси, 2007; Кулінська Л. «Типологія художніх ситуацій у постмодерністській творчості Ю.Андруховича, В.Неборака та О.Ірванця», Київ, 2013; Рябченко М. «Наративні моделі сучасної української прози (С.Андрухович, Любко Дереш, Таня Малярчук, С.Пиркало, Наталка Сняданко, М.Соколян)», Київ, 2011). У згаданих дослідженнях помітне звернення їхніх авторів і до романного досвіду постмодерністів, саме проблеми постмодерністського роману розглядаються і в окремих дисертаціях: Пешорда Д. «Жанрові модифікації сучасного історичного роману», Львів, 2001; Кисла Т. «Жанрова семантика фемінних романів у художній системі українського постмодернізму», Київ, 2007. Цей факт варто особливо акцентувати, оскільки «стосунки» постмодернізму й генології певний час залишалися напруженими. Зокрема така суперечність зумовлювалася тим, що постмодернізм прагне зруйнувати будь-які ієрархії, а жанр, навіть якщо він не канонічний, характеризується сукупністю певних констант - просторово-часових, сюжетних, композиційно-мовних як способів вираження (або ж приховування) авторської позиції. Ця тенденція, помітна в українській прозі на початку 90-х -2000 років, відзначається й критиками. Так, І.Бондар-Терещенко, аналізуючи твори В.Медведя, вказує на їх жанровий нігілізм: висловлено слушні зауваження про формальні ознаки творів постмодерністів в особі автора «Заманки» та інших письменників, чиї «малолітражні писання» або ж «півдесяток сторінок у журналі «Київ» називаються романами. Висновок критика категоричний: «Назагал виходив не роман і не повість. А взагалі не знати що: якісь довжелезні, втім нестійкі, як пасма тютюнового диму, аморфні утворення, не занесені до періодичної таблиці літературних жанрів. Апотеоз безструктурности, сновидіння синтакси, жанровий диморфізм» [1, 174]. Подібні думки висловив і К.Москалець у критичній статті, присвяченій аналізу твору Ю.Андруховича «Московіада»: «Якраз переповіданням засмальцьованих пліток, переказом загальновідомих анекдотів і жартів, породжених тоталітарною системою, займається в екзерсисі, з невідомих причин названому романом, чи то недо-герой, чи то недо-Андрухович...

Коли душу Андруховича приведуть на Страшний Суд., то інкримінуватимуть йому не порушення котроїсь із десяти заповідей, а порушення заповідей прозового дискурсу» [2, 72,73]. Опонентом К.Москальця виступив Ю.Крот, який у цьому ж числі «Сучасності» опублікував статтю «У пошуках романних значень», порівнюючи «Рекреації» та «Московіаду» під кутом зору діалогічності / монологічності цих творів як характерних ознак жанру роману.

Ситуацію і на межі ХХ-ХХІ століть, і сьогодні не прояснюють й авторські жанрові визначення, які часто вводять в оману, бо є елементом тотальної постмодерністської гри. Так, Ю.Андрухович «Московіаду» назвав романом жахів. На обкладинці «Воццека» Ю.Іздрика читаємо - «роман для літературних гурманів». В авторській передмові до роману «Трохи пітьми, або На краю світу» Любко Дереш визначає свій епічний твір як монодраму. Роман-галерею запропонував сучасному читачеві Є.Пашковський («Служіння любові»), роман-новелу - І.Андрусяк («Вургун»). Письменники, які належать не до постмодерністського напрямку, а до модерністського, також епатують авторськими жанровими визначеннями. Наприклад, Г.Тарасюк, яка, на думку критики, пише у річищі «критичного модернізму» (Л.Пастушенко), означає свої твори як роман-гіпотеза («Між пеклом і раєм»), сатирично-сардонічний памфлет-утопія («Цінь Хуань Гонь»). В.Чемерис є автором роману-придибенції «В зоні Змієносця», В.Ляхевич - філософського роману у монологах «Скарби Скарабея», роману-симфонії «Мудролюби». Оригінально означує свої прозові твори й В.Шевчук - роман-квінтет «Привид мертвого дому»), автобіографічна оповідь-есе («На березі часу. Мій Київ. Входини»), хроніка безперспективної вулиці (1972-1991) («Роман Юрби»), житомирська сага («Стежка в траві»), клаптиковий роман (або роман-центон, за визначенням Л.Тарнашинської) «Фрагменти із сувою мойр».

У літературознавчих розвідках про постмодернізм зустрічаються і такі визначення, як «короткий роман», «мініроман», «метароман», «гіперроман», «анти-роман», «псевдо-роман».

Отож, можна ствердити рух постмодернізму, й українського зокрема, від заперечення або ж неприйняття чи занепаду генологічного мислення, що зумовлювалося і пояснювалося саме постмодерністським станом культури - її звільненням від усіляких канонів, обмежень, стереотипів, до експериментальних жанрових пошуків.

Як відомо, метафоричний вираз «пам'ять жанру», уведений в літературознавчий обіг М.Бахтіним, уже став літературознавчим терміном. У відомій праці «Проблеми поетики Достоєвського» вчений справедливо стверджує, що «жанр завжди той і не той, завжди і старий і новий одночасно», «жанр живе теперішнім, але завжди пам'ятає своє минуле, свій початок», тому здатний забезпечити «єдність і безперервність літературного розвитку» [3,122]. Отож, йдеться про здатність жанрової структури літературного твору зберігати в собі у згорнутому вигляді попередній власний досвід шляхом «оновлення й осучаснення архаїки». На думку Ю.Коваліва, «особливо актуальним було звернення до «пам'яті жанру» в період модернізму, а в просторі постмодернізму вона постає як концептуальна настанова на гру з художніми формами, вияв опосередкованого визнання онтологічної усталеності світу» [4,175]. Б.Іванюк висловлює дещо інший погляд на епоху модернізму, вважаючи, що вона позначена «нігілістичним ставленням до класичної уяви про цілісність світу, а, отже, до традиційних художніх форм» [5,393], проте також переконаний, що постмодернізм «оптимально актуалізує мнемонічний потенціал жанру», оскільки гра як його визначальна ознака є «проявом опосередкованого визнання буттєвої усталеності ... життя» [5,393].

Не можна не згадати слушну думку Г.Мережинської про те, що роман став тією «жанровою формою, в якій найбільш яскраво відбилися художні можливості постмодернізму» [6, 118], і свідчення цього - виокремлені такі його риси, як мобільність, здатність «романізувати» інші жанри, пластичність, неканонічність, експериментаторство. Т.Бовсунівська також висловлює слушні думки про визначальні ознаки роману доби постмодернізму, саме доби, а не лише постмодернізму [7, 376], тому її висновки стосуються власне сучасного роману, тобто роману ХХ - початку ХХІ ст. Дослідниця відштовхується від запропонованого романтиками і продовженого М.Бахтіним «тлумачення роману як незавершеної форми, що прагне поглинути інші жанри, підпорядкувати їх собі» [7, 380], і на цій основі, з врахуванням численних наукових теорій, виокремлює такі його ознаки: значне зменшення ролі та функції фабули, тобто ослаблення подієвого начала й зростання інтелектуального сенсу роману; зредукованість подієвого ряду до мотиву, епізоду, фрагменту; фрагментарність як роз'єднаність епізодів, елементів за принципом монтажу; їх ігровий характер, як і часової парадигми; актуалізація маргінальних форм у мотиві; симулякр, що виявляється у зміні побудови образу людини: герой постає як невпорядкований ряд ознак та можливостей, з яких ліпляться маски, постаті, «я»; неоміф як прагнення письменника створити міфологічний світ на основі власного інтелекту; «криза авторства», «смерть автора», неможливість утворення універсальної жанрової системи [7, 392]. Отож, в обох випадках підкреслюється жанрова настанова постмодерністського роману на експериментаторство, яка, безумовна, запозичена від роману модерністського. Тому очевидною є проблема розмежування цих двох жанрових кодів. Успішною спробою її вирішити є розвідка Ю.Шуби, автор якої вважає сучасний постмодерністський роман комплексною культурною структурою, інколи - з позірно примітивним сюжетом, за яким приховано глибинний зміст і в якому відсутня дидактика. «... Іронія перемагає серйозний модерністський трагізм», «цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції», «якщо інтертекстуальними були численні модерністські романи., то здобутком постмодернізму є гіпертекст», «постмодерністська гра протиставлена модерністській міфології творчості», стильова однорідність змінюється стилістичним плюралізмом - такі лінії розмежування двох жанрових утворень [8, 196-197].

Сучасні дослідники, виокремлюючи такі жанрові різновиди постмодерністського роману в світовій літературі, як філософський, соціально-філософський, соціально-психологічний, роман-сповідь, роман- попередження, роман-антиутопія, інтелектуальний, історіографічний або псевдоісторичний, інтелектуальний [9, 22], водночас, коментуючи цей реєстр, зазначають: «Іронічний модус літератури другої половини ХХ ст. визначає розвій псевдожанрових різновидів роману - «псевдоісторичного», «псевдодетективного («Ім'я троянди» У.Еко). Завдяки пародійному пафосу постмодернізму можливим стало існування соціально-філософського роману, якому бракує аналізу соціальних зв'язків, історичного роману, у якому фактично немає історії, й психологічного роману з дуже примарними рисами психологізму; детективного роману із ледь прокресленою лінією сюжету» [9, 23]. На мій погляд, такі уточнення насправді засвідчують і руйнування класичної жанрової парадигми роману в постмодернізмі, тенденцію до жанрового еклектизму, яка виявляється двоаспектно: по-перше, в своєрідному «міксі» різножанрових вставок, і не лише художніх; по-друге, в запозиченні жанрів і масової, і елітарної літератури. Ці процеси не лише локальні - вони стосуються усієї постмодерністської прози. Наприклад, американський письменник Д.Бартелм у повісті «Білосніжка», авторській інтерпретації відомої казки «Білосніжка і семеро гномів», травестійно знижуючи класичні образи, дегероїзуючи їх, наповнює текст літературознавчими уривками, присвяченими другому поколінню англійських романтиків, російській літературі ХІХ ст., уривком із релігієзнавства про революцію в релігійних науках, психологічним уривком про природу лібідо, бібліографією книг з коротким переказом їх змісту, меню з назвами страв та їх поясненням, а після першого розділу автор пропонує читачеві анкету із 15 запитань з метою оцінити прочитане [10, 53]. Такі ж явища характерні для сучасної постмодерністської казки - у її текст включаються газетні заголовки, згадки про реальні історичні особи та історичні факти, передісторії у вигляді пріквелів та продовження оповіді у формі сіквелів [11, 351]. Особливо помітні жанрові експерименти в історичному романі, для якого характерна «неприхована фальсифікація історії» (Е.Весселінг). Дослідники зарубіжної літератури визначають його як гібридну жанрову форму - історіографічний метароман (творчість Дж.Барнс, С.Рушді, А.Грей, Л.Норфолк, Дж.Апдайк, Е.Джонг).

Жанрова матриця історичного роману в постмодерністській українській прозі також зазнає кардинальних модифікацій, і її реформатором виступив В.Кожелянко, автор численних альтернативних історичних оповідей. Оригінально продовжує ці новаторські пошуки Г.Пагутяк, яка у творі «Слуга з Добромиля» вдало поєднала історичний сюжет із елементами готичного роману - відтак постало художнє словесне полотно про події післявоєнного 1949 року й попередні вісім століть з життя містечка на Старосамбірщині. постмодерністський проза роман література

Проте українські прозаїки здебільшого апелюють до жанрової матриці любовного роману, використовуючи при цьому маркери масової літератури і «нарощуюючи» на її основі глибші смисли, підтекстову символіку, авторську іронію. Так, тема УПА і нашої сучасності в романі В.Кожелянка «Діти застою» відтворюється завдяки любовній історії Василя Годюра, учасника національного руху опору, проте не стільки з ідеологічних, політичних переконань, скільки через кохання до шлюбної жінки, і Панька Людинюка, який також нещасливий в особистому житті. Під пером автора жанрова матриця любовного роману розширюється за рахунок художнього осягнення часу - від 40-х років минулого століття до наших днів, переростаючи у проблему, за влучним висловом Леся Белея, фатальної любові до держави: «Амур фаталь - центральна тема роману. І то не тільки амур фаталь до жінки, а й до держави, до зовсім конкретної, нашої - калинової. Ці дві амур фаталь переплітаються у тугу косу, з якої виходить ідеальний зашморг на шию.

Якщо амур фаталь до жінки - тема не нова в літературі, навіть у нашій, то амур фаталь до батьківщини, особливо від часів здобуття незалежності і до помаранчевої революції - ще ніхто не описував. Автор зобразив всю її ефемерність та приреченість» [12]. Україна змальована письменником украй морально знищеною, обдуреною, а головне - без майбутнього (чи, можливо, із сумним майбутнім). У такому змістовому полі подвійно прочитується назва твору, адже застійними зазвичай називаються роки брежнєвського правління, а в романі йдеться про період здобуття нашою державою незалежності. Відтак автор змушує читача міркувати про причини моральної деградації і звиродніння українців, які здобули омріяну свободу й державність. Отож жанрова матриця любовного роману доповнюється елементами реалістичного, історичного, філософського, соціального, іронічного твору.

Якщо в постмодерній прозі 90-х років децентралізувалися, пародіювалися, виверталися навиворіт, перетворюючись на «будівельний матеріал», з якого творився світ абсурдних культурних ієрархій, такі жанри, як утопія, казка, сповідь, хроніка, повчання, репортаж, подорож, то в романних текстах початку ХХ ст. таким жанром виступає роман родинний, психологічний, любовний.

Сьогодні зникла суперечність між основними постулатами постмодернізму і такою категорією, як жанр, який став полем експериментів, позначених відштовхуванням від традиції і водночас плідним її використанням. Напружена інтелектуальна праця автора, помножена на провокативно- епатуючі сюжети, особливий колорит гри, іронії, інтертекстуальності, часто породжують еклектичність, мозаїчність, пародійне переосмислення традицій, зокрема жанрових. Якщо інтертекстуальність постмодерністського тексту виявляється у запозиченнях і переробках тем і сюжетів, явному і прихованому цитуванні, перекладі, плагіаті, алюзіях, використанні епіграфів, то на рівні жанровому - в «інтержанровості», в запозиченні жанрових кліше минулих епох, їх примхливому поєднанні, модифікації, розчиненню один в одному, навіть в своєрідній грі з читачем - нав'язуванні йому думки про «безжанровість» твору. Таким чином, розуміння тексту як ігрового художнього простору зумовлює нові параметри постмодерністської літератури: сюжетну непередбачуваність і незавершеність, схильність до полістилістики, неакцентованість ролі автора, інтермедіальність та інтертекстуальність, активізацію ролі читача, відсутність ідеологічної мети. Водночас у ній обов'язковими є традиційні структури - мотиви, сюжети, образи, а також запозичені елементи окремих жанрів. Якщо в українській постмодерністській художній практиці 90-х -початку 2000-х років експлуатуються жанрові різновиди світової літератури, переважно давньої, і свідомо ігнорується класична романістика ХІХ ст., то сьогодні спостерігається процес творчого використання і цієї жанрової матриці з метою розвінчування міфів, пошуків істини у світі абсурду, бездуховності, руїни. Водночас спостерігається стирання межі між високою і масовою літературою, що виявляється у зверненні письменників-постмодерністів до їх жанрових кодів. Усе ці процеси дозволяють зробити висновок про одночасність у прозі постмодерністів двох тенденцій - орієнтації на жанрову традицію і її руйнування / модифікацію / іронічне заперечення-ствердження.

Література

1. Бондар-Терещенко І. Впроти ночі до вітру (Про жанровий диморфізм В'ячеслава Медведя) // Кур'єр Кривбасу. - 2001. - №136. - С.171-175.

2. Москалець К. Незадоволення твором // Сучасність. - 1993. - №9. - С.70-74. 3.Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. - М.: Художественная литература,1979. - 562 с.

4.Літературознавча енциклопедія: В 2-х т. / Автор-укладач Ю.І.Ковалів. - К.: ВЦ «Академія», 2007. - 624с.

5.Лексикон загального та порівняльного літературознавства. - Чернівці,2001. - 636с.

6. Мережинская А.Ю. Русский постмодернистский роман 80-х-начала -90-х гг. Жанровые модификации // Мережинская А.Ю. Русский литературный постмодернизм: Художественная специфика. Динамика развития. Актуальные проблемы изучения. Учебное пособие. - К.:Логос, 2004. - С.118-163.

7. Бовсунівська Тетяна. Теорія роману періоду постмодернізму // Бовсунівська Тетяна. Основи теорії літературних жанрів. Монографія. - К.:ВПЦ Київський університет,2008. - С. 372-397.

8. Шуба Ю.В. Структурно-стильові особливості модерністського і постмодерністського роману // Литературоведческий сборник. - 2007. - Вып.29/30. - С.192-202.

9. Тарасенко К.В., Шадріна Т.В. Модифікації романного жанру в літературі постмодернізму // Держава та регіони. Серія: Гуманітарні науки. - 2013. - №1(32). - С.16-25.

10. Єфименко В.А. Експериментальний характер постмодерністської прози (на прикладі творів Д.Бартелма, Дж.Барта та У Абіша) // Вісник КНУ. Серія іноземна філологія. - 2004. - №37-38. - С.53- 56.

11. Єфименко В.А. Художній простір постмодерністської літературної казки // Літературознавчі студії. - 2013. - Вип.39. - С.346-352. 12.

12. http://litakcent.com/2012/07/20/vid-choho-narodzhujutsja-dity-zastoju/

Размещено на Allbest.ru