Психологічні особливості творення поетичного тексту (за науковим трактатом І. Франка "Із секретів поетичної творчості")

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 159.928:808.1

Психологічні особливості творення поетичного тексту (за науковим трактатом І. Франка «Із секретів поетичної творчості»)

Л.О. Котлова,

К.А. Марчук

Ключові слова: творча діяльність, поетична творчість, поетична фантазія, закони асоціації ідей, підсвідомість, образ, відчуття, асоціація, символ, сновидіння. франко поетичний фантазія символізм

В статье раскрыты особенности научного подхода Ивана Франка к вопросу психологической природы литературного творчества. В частности проанализирован трактат «Из секретов поэтического творчества», в котором исследователь настаивает на исключительной роли подсознательного в творческой деятельности писателя. Доказано, что поэты бессознательно следуют законам ассоциации идей или действуют вопреки им, в зависимости от поставленной художественной цели. Раскрыта идея И. Франка о том, что через изучение особенностей возникновения и функционирования сонных видений можно впритык приблизиться к познанию поэтической фантазии и поэтического творчества. Способность к созданию наглядных, пластичных образов, символизм сближает сонную фантазию с поэтической.

Постановка проблеми. Іван Франко - знаний в Україні та за її межами письменник, літературознавець, публіцист. Панорамність наукових та мистецьких поглядів не завадила йому щоразу уважно прислухатися до свого внутрішнього єства. Той факт, що щоразу при написанні твору він переживає почуття, які складно передати словами, які годі пояснити звичайною роботою розуму, підштовхнув Франка до дослідження творчого процесу, вивчення природи творчості. У пошуку відповідей на питання, що його хвилюють, він звертається до праць філософів та психологів, які так чи інакше торкаються проблем особистості, свідомого- несвідомого, а також творчого процесу як такого.

Крім того, Франко узагальнює досвід колег-письменників, збирає низку прикладів, які стосуються особливостей перебігу процесу творення художнього твору, і врешті-решт займається самоспостереженням, «приміряючи на себе» ту чи іншу теорію. У кінці ХІХ століття Франко піднімає ряд проблем психології літературної творчості, які не втратили актуальності і сьогодні. Врешті дослідник пропонує ключ до розгадки таємниці поетичної творчості, який лежить у площині несвідомого. Саме цей ключ, за узагальненнями Франка, дозволить розпізнати талановитих письменників та тих, хто лише прагне ними бути.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Франко довго і ретельно вивчає проблему творення поетичного тексту, за результатами дослідження формує трактат «Із секретів поетичної творчості». Вперше він був надрукований на сторінках «Літературно-наукового вісника» ще в 1898-1899 роках і з тих пір набув широкого розповсюдження серед українських літературознавців. У різні часи трактат ставав предметом наукового зацікавлення франкознавців: Н. Зборовської, Т. Гундорової, Р. Горака, Г. Клочека, М. Зерова, С. Адельгейма та ін. Незважаючи на те, що один із розділів трактату цілком присвячений дослідженню психологічних основ поетичної творчості (йдеться про роль свідомості в поетичній творчості, прослідковано принцип дії законів асоціації ідей у творчому процесі, описано особливості поетичної фантазії), серед дослідників психологічної науки ця праця й досі лишається малодослідженою. Це й зумовлює актуальність теоретичної розвідки.

Формулювання цілей статті. Відповідно, метою дослідження став теоретичний аналіз трактату

І. Франка «Із секретів поетичної творчості», зокрема тих його частин, які розкривають питання дії законів асоціації ідей та особливостей вияву поетичної фантазії.

Виклад основного матеріалу дослідження. Аналіз поетичних текстів дозволяє Франкові зробити висновок про те, що поетична творчість є чимось відмінним від звичайного людського я, отже, несвідомий елемент тут відіграє важливу, а може, й головну роль. Джерелом творчості Франко називає «змисли» (відчуття), які лежать в основі художніх образів, а показником естетичної вартості художнього твору вважає роботу підсвідомості. Аналізуючи праці провідних філософів та психологів свого часу, поетичні твори письменників, власні відчуття та переживання у процесі роботи над твором, Франко доходить висновку, що роль несвідомого у поетичній творчості надзвичайно важлива, зокрема завдяки властивості зберігати цілі комплекси, здавалося б, забутих вражень, спогадів, здатних сполучатися у різні комбінації. За Франком, саме частка несвідомого у творенні твору є доказом талановитості поета, показником естетичної ваги його творів.

Ще одним показником якості поетичного тексту, який надає йому неповторності, колориту, власного звучання, науковець називає спосіб, яким пов'язані ідеї у поетичному творі. Він вважає, що дослідження асоціацій ідей може дати багатий матеріал для характеристики творчого процесу та особистості автора поетичного твору: «Духова діяльність людська полягає, головно, на двох прикметах психічного устрою: на можливості репродукції вражінь, які колись безпосередньо торкали наші змисли і тепер являються тільки психічними копіями, ідеями, і на другій прикметі того устрою, що одна така репродукована ідея викликає за собою іншу, цілі ряди інших ідей, ті знов, коли на них буде звернена особлива увага, викликають дальші ряди ідей і так без кінця. Чим ясніше і докладніше репродукуються ідеї в людській душі, тим ясніше мислення; чим більші і різнородніші ряди ідей повстають за даним імпульсом, тим багатше духовне життя. Ясність і прецизія репродукованих ідей - се перша основа наукової здібності; багатство і різнородність їх - головна прикмета поетичної фантазії» [4].

Франко ставить перед собою завдання: прослідкувати, чи існує так звана спеціальна поетична асоціація ідей? Якби існувала - то це стало б ключем до розуміння багатьох індивідуальних рис різних поетів і навіть цілих напрямів і поетичних шкіл. Перш за все він аналізує науковий досвід у психології, який стосується загальних законів асоціації ідей, а також матеріал, який свідчить, чи дотримуються поети цих законів, а чи виходять поза їх межі. Зокрема, звертається до наукових студій В. Вундта, де визначає два таких закони: подібності та звички, і трактує їх наступним чином: «Всяка ідея, що повстає в нашій душі, може викликати за собою іншу ідею і то або подібну чим-небудь до неї, або таку, яку ми привикли зв'язувати з нею чи то задля місцевої сумежності, чи задля часової близькості або періодичності» [4]. Франко наводить низку прикладів, які засвідчують дію цього закону у творчості українських поетів: «ми говоримо про «верби головаті» для того, що обрубуваний періодично верх верби нагадує голову, порослу розчіхраним волоссям; говоримо про криваве полум' я, про річку, що в' ється гадюкою. Ідея блискавки мимовільно викликає в нашій душі ідею грому, ідея фіалки - ідею про фіалковий запах, ідея книжки - згадку про школу, бібліотеку або читальню» [4].

Однак, творчість поетів, за Франком, не обмежується дією лише цих законів, а включає також закон контрасту, якого свого часу не приймає Вундт, він «асоціювання суперечних, контрастових ідей виводить або з привички, або з утоми нашої уяви, що, знесилившися сполучуванням подібних ідей, вкінці улягає противному напрямові і зразу перескакує на інший ряд ідей, що й становить контраст з попереднім» [4]. Франко ж контраст називає «одним із наймогутніших способів поетичного малювання» і пояснює його як роботу уяви у напрямку від звичайних асоціацій до незвичайних. Він наводить ряд прикладів, зокрема із творчості Т. Шевченка, які ілюструють контраст як поетичний прийом: «недоля жартує», «пекло сміється», «лихо танцювало» та ін., стверджує, що поет у такому разі навмисно ставить перед уявою читача складніше завдання, аби розворушити її, схвилювати, викликати ті емоції, які він свого часу пережив і вклав у поетичний текст. Франко аналізує закони асоціації ідей, розроблені Г. Штейнталем та пробує прослідкувати їх дію в межах поетичних творів. Таких законів дослідник виділяє три:

1. Душа повертає легше з непривичного стану до звичайного, ніж противно.

2. Душа йде легше за ходом дійсного руху, ніж супроти сього ходу, тобто легше від початку до кінця, ніж від кінця до початку (напр., від цегли і каміння до будинку легше, ніж від будинку до цеглини). Дійшовши до цілі, душа заспокоюється і лишається в тім спокою; ідея знаряду попихає її репродукувати той рух, якому має служити той знаряд.

3. Самостійний предмет трудніше репродукує несамостійний, цілість трудніше репродукує частину, ніж противно.

Описаний вище метод контрасту, який часто використовують поети в роботі над текстом, іде всупереч першому Штейнталевому закону, адже переводить уяву від звичайного ряду асоціацій до незвичайного. Зазвичай це характерно для тих творів, які містять драматичні події, передають змішані почуття, сильні емоції. У тих же творах, які несуть спокійні, рівні настрої сумного чи веселого характеру дія цього закону зберігається: «Тут поет несвідомо держиться Штейнталевого правила, тобто добирає таких асоціацій, які б заспокоювали, заколисували уяву, а радше - дає вираз тільки тим асоціаціям, що самі, без ніякого напруження, напливають в його власній успокоєній уяві» [4, с. 101]. Як приклад І.Франко наводить відому поезію Т. Шевченка «Вечір на Україні», де ілюстративною є уже перша строфа твору. Легкі образи, які плавно переходять один в інший, тут є не чим іншим, як найлегшою асоціацією ідей.

Другий Штейнталів закон, за Франком, відображається у творчості поетів через градацію: асоціація ідей прямує від частини до цілого, яке, у свою чергу, є частиною якоїсь більшої цілості і т. д. Такий прийом досить популярний серед українських поетів, оскільки дозволяє кількома штрихами намалювати широку панораму. Подібним чином побудована початкова строфа Шевченкового «Заповіту» [6]. Дослідник так інтерпретує цей текст: «Вже слово «поховайте» будить в нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості - високої могили; знов один замах, і ся могила являється одною точкою в більшій цілості - безмежнім степу; ще один крок - і перед нашим духовним оком уся Україна, огріта великою любов'ю поета» [4]. І поряд із цим він наводить приклад зовсім іншої градації, яка зустрічається дещо рідше і яка будується за протилежним принципом - від цілого до частини. Така градація зазвичай звужує увагу читача до якоїсь дрібної деталі, яка лежить в основі твору. Прийом цей не користується популярністю серед поетів і використовується в окремих випадках, коли та сама дрібна деталь є образом-символом, через який розкривається тема твору. Часто такого типу градація зустрічається у фольклорних творах, рідше - в авторських. Франко знаходить її у творчості Т. Шевченка, зокрема у його вірші «Хустина»:

«Іде військо, іде й друге,

А за ними стиха - Везуть труну мальовану,

Китайкою криту...»

Дослідник зазначає: «Будова сього опису напрочуд майстерна. Зразу широчезний горизонт - аж три війська; за третім жалібний похід: труна, полковник, осаули; наша увага звужується, та разом з тим загострюється, ми добачаємо чимраз менші деталі, яких не бачили вперед, обіймаючи оком велику масу. Осаули несуть збрую, ми бачимо на панцирі сліди рубання, на всій збруї засохлу кров; серед того походу йде кінь без їздця, ми бачимо на ньому порожнє сідло, а на тім сідлі хустину, дрібнесеньку річ, та рівночасно таку, в котру поет чарами свойого слова вложив усю трагіку сього козака, що лежить у домовині, і ще одної живої людини - дівчини, що вишивала сю хустину, що надіялася побачити в ній символ свойого щастя, символ шлюбу з козаком, а тепер бачить символ козацької слави - смерті в обороні рідного краю» [4].

Щодо третього Штейнталевого закону, то й тут, якщо вірити Франкові, поети йдуть від протилежного: вони розбирають цілість на її складові. Він називає цей прийом аналітичним і тут же вказує, що він хоч і зустрічається в поезії, однак украй рідко.

Проаналізувавши існуючі у психологічній науці закони асоціації ідей та їхню дію у межах поетичної творчості, дослідник доходить висновку, що поети несвідомо слідують цим законам, або діють усупереч їм, залежно від поставленої художньої мети. Характеризуючи поетичну фантазію, Франко порівнює образи, породжені нею, з образами, які з'являються у сновидіннях: «Се явища одної категорії, творячи свої постаті, поет в значній мірі чинить те саме, що природа, викликаючи в людській нервовій системі сонні візії та галюцинації. Значить, кождий чоловік у сні або в гарячці є до певної міри поет» [4]. Він вважає, що через вивчення особливостей виникнення та функціонування сонних видінь та галюцинацій можна впритул наблизитися до пізнання поетичної фантазії і поетичної творчості. Тому дослідник студіює літературу, що стосується проблеми снів, починаючи зі старогрецької та староримської (Арістотель, Гіппократ, Гален, Артемідор). Особливий інтерес для нього становлять праці В. Вундта та К. дю Преля. Вивчивши матеріал, викладений німецьким філософом, Франко по-своєму інтерпретує його. Зокрема, фізіологію сонних видінь він трактує через фізіологію відчуттів: «Зі зверхнього світа доходять до наших змислів певні механічні та хімічні імпульси (тверді тіла, плини, запахи, тремтіння етеру або електричні рухи) і уділяються нашим нервам. Нерви проводять їх до певних мізкових центрів, і в комірках нашої мізкової субстанції повстає образ того центру, з якого вийшов даний імпульс. Та вроджена сила нашого мізку така, що сей образ не уявляється нашій свідомості там, де він справді є, т. є. У комірках нашого мізку, а ненача в проекції у зверхнім світі, там, звідки вийшов імпульс або відки нам здається, що він вийшов» [4]. Дослідник називає цей процес джерелом і способом людської «змислової перцепції» та джерелом «змислових ілюзій».

Вивчення фізіології відчуттів дозволило по-новому поглянути на процес образотворення під час сну та провести паралель із поетичною фантазією. Так, під час сну організм людини продовжує функціонувати за звичною схемою, приймаючи сигнали, переробляючи їх та витворюючи відповідні образи. Однак за умови, коли периферичні нерви, які сприймають інформацію із зовнішнього світу, за словами Франка, «засинають», до мозку починають доходити сигнали нашого організму, які раніше лишалися непоміченими, наприклад: «Молекул крові натисне на слуховий нерв у голові. І що ж діється? До слухового центру в мізку доходить від слухового нерва, так сказати, сліпий алярм. Центр перціпує се як гук, і в тій хвилі з-поміж образів, нагромаджених у тім центрі, встає один, чим-небудь схожий з тим гуком. Образ гуку пожарного дзвону. Сей образ на підставі закону про асоціацію образів викликає відповідні образи зору, запаху, дотику - і наша сонна фантазія в одній сотній части секунди сотворила в нашій уяві повний, пластичний, живий образ пожару» [4].

Здатність до творення наглядних, пластичних образів зближує сонну фантазію з поетичною. Образи ці можуть бути досить багатими та різнорідними: «Я в сні дістаю биття серця, і в тій секунді сонна фантазія докмпоновує мені його причини: мене гонить ведмідь, я тікаю, наскакую на глибокий яр і стрімголов паду в безодню» [4]. Таким чином, під дією сильного і стійкого імпульсу сонна фантазія здатна витворювати цілий ряд образів, які перетікають один в одний, розвиваючись і посилюючи один одного. Крім того, «те, що на ділі є один момент або якийсь стан, сонна фантазія уявляє як рух, як цілий драматичний процес» [4]. За таким же принципом діє і поетична фантазія. Зовнішній подразник викликає цілий ряд асоціацій, які перетворюються в художні образи, в рази сильніші, яскравіші і драматичніші, ніж предмет або подія, що їх викликала. Франко фіксує іще одну спільну рису поетичної та сонної фантазій - обидві вони носять творчий характер, здатні витворити в уяві такі сцени і ситуації, яких ми у житті ніколи не зазнавали, однак які будуть нам досить знайомими, щоб повірити у їхню справжність. Це тому, що матеріалом для творення образів є наш особистісний досвід, який лежить у глибинах підсвідомості. Дослідник так описує цей процес: «Для сонної фантазії стоять отвором усі таємні скритки та схованки нашої нижньої свідомості, всі скарби наших давніх, забутих і затертих вражінь від найдавніших літ, усе те, що наша свідомість наяві хіба з трудом може вигребти в пам'яті або може й зовсім не вигребти. І над усім тим скарбом сонна фантазія панує безгранично, всевладно.. .В тім панованні над сферою нашої нижньої свідомості і в тій легкості комбіновання лежить увесь секрет сили і багатства нашої сонної фантазії, та тут же лежить також увесь секрет сили і багатства поетичної фантазії» [4].

Ще однією рисою, яка зближує сонну фантазію з поетичною, є символізм. Якщо попередню категорію снів, яка пов' язана з реакцією на подразнення зовнішніх або внутрішніх нервових закінчень, Франко називає «аналітичними снами», то тій, про яку вестимемо мову далі, він дає назву «символічні сни» і пов'язує її з ланцюжком явищ нашої свідомості «афекти - чуття - пристрасті». Інколи явища, стани, які зазвичай ми описуємо абстрактними словами, фразами, а то й реченнями, у снах являються в єдиному конкретному образі, який часто належить до сфери, віддаленої від цього явища. Франко наводить ряд прикладів, які доводять істинність цього твердження: «Закоханому дуже часто сняться барвисті, пахучі квіти, чоловікові в веселім, погоднім настрою духу сниться, що він купається в чистій воді; в молодості, коли фізичні і духові сили доходять до повні розвою, нам часто сниться, що літаємо в повітрі або перескакуємо широкі рови чи навіть доми; чоловікові, що боїться напасті ворогів або дізнав такої напасті, сниться, що його кусають пси; чоловікові, що дізнався про якусь страшну, несподівану новину, сниться, що паде в пропасть» [4]. Подібний процес здійснює і поетична фантазія. Абстрактні поняття і уявлення вона транспонує в конкретні, чітко окреслені образи. Такими образами, за Франком, насичена як українська, так і зарубіжна поезія. Цитуючи Шекспіра, Шевченка, дослідник доводить, що багатство, натуральність і пластика символічних образів у творчості цих поетів є свідченням багатства їхньої поетичної фантазії, величі їх літературного таланту. А спільне у роботі сонної та поетичної фантазій є ще одним доказом цієї величі: «Ми бачимо наглядно, що він (поет - К. М.) не підшукував їх (образи - К. М.), не мучився, компонуючи їх, що вони самі плили йому під перо, бой його поетична фантазія так само, як сонна фантазія кождого чоловіка, була самовладною панею величезного скарбу вражінь і ідей, нагромадженого в долішній свідомості поетовій, що вона так просто і без труда промовляла конкретними образами, як звичайний чоловік абстрактами та логічними висновками» [4].

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок. Свій глибокий інтерес до сфери несвідомого Іван Франко підсумував у естетико-психологічному трактаті «Із секретів поетичної творчості». Аналізуючи праці провідних філософів та психологів свого часу, поетичні твори письменників, власні відчуття та переживання у процесі роботи над твором, Франко доходить висновку, що роль несвідомого у поетичній творчості надзвичайно важлива. Більше того, саме частка несвідомого у творенні твору є, на думку дослідника, доказом талановитості поета, показником естетичної ваги його творів. Іншим показником якості поетичного тексту є спосіб, яким пов' язані ідеї у поетичному творі, поети несвідомо слідують законам асоціацій ідей, або діють усупереч їм, залежно від поставленої художньої мети. Характеризуючи поетичну фантазію, Франко порівнює образи, породжені нею, з образами, які з' являються у сновидіннях. Він вважає, що через вивчення особливостей виникнення та функціонування сонних видінь та галюцинацій можна впритул наблизитися до пізнання поетичної фантазії і поетичної творчості. Здатність до творення наглядних, пластичних образів, символізм зближує сонну фантазію з поетичною. Крім того, обидві вони носять творчий характер, адже інколи формують такі сюжети, які особистість у реальному житті ніколи не переживала, хоча вони є для неї досить знайомими, щоб повірити у їх реалістичність.

Пропонована стаття не вичерпує теми «І. Франко у психології». Так, перспективним видається дослідження і самого І. Франка, зокрема, як носія «політаланту», на що неодноразово вказує В. Моляко, а також вивчення психологічного аспекту його літературної творчості.

Список використаних джерел

1. Білоус П. В. Психологія літературної творчості : навч. посіб. / П. В. Білоус. - Київ : Академвидав, 2014. - 216 с.

2. Выготский Л. С. Психология искусства / Л. С. Выготский. - Ростов н/Д. : Феникс, 1998. - 480 с.

3. Моляко В. Методологічні та теоретичні проблеми дослідження творчої діяльності / В. О. Моляко // Стратегії творчої діяльності. - Київ : Освіта України, 2008. - С. 7 - 51.

4. Франко І. Із секретів поетичної творчості [Електронний ресурс] / І. Я. Франко. - Режим доступу: http: // e-libra.ru>read/225688-iz-sekretiv-poetichnoyi. - Назва з екрана.

5. Юнг К. Г. Отношение психологии у поэтическому творчеству / К. Г. Юнг // Дух в человеке, искусстве и литературе / К. Г. Юнг. - Минск : Харвест, 2003. - С. 90 - 113.

6. Шевченко Т. Кобзар [Електронний ресурс] / Т. Г. Шевченко. - Режим доступу:

http://poetry.uazone.net/kobzar/. - Назва з екрана.

References

1. Bilous P. V. Psyhologija literaturnoi' tvorchosti : navch. posib. / P. V. Bilous. - Kyi'v : Akademvydav, 2014. - 216 s.

2. Vygotskij L. S. Psihologija iskusstva / L. S. Vygotskij. - Rostov n/D. : Feniks, 1998. - 480 s.

3. Moljako V. Metodologichni ta teoretychni problemy doslidzhennja tvorchoi' dijal'nosti / V. O. Moljako // Strategii' tvorchoi' dijal'nosti. - Kyi'v : Osvita Ukrai'ny, 2008. - S. 7 - 51.

4. Franko I. Iz sekretiv poetychnoi' tvorchosti [Elektronnyj resurs] / I. Ja. Franko. - Rezhym dostupu: http: // elibra.ru>read/225688-iz-sekretiv-poetichnoyi. - Nazva z ekrana.

5. Jung K. G. Otnoshenie psihologii u pojeticheskomu tvorchestvu / K. G. Jung // Duh v cheloveke, iskusstve i literature / K. G. Jung. - Minsk : Harvest, 2003. - S. 90 - 113.

6. Shevchenko T. Kobzar [Elektronnyj resurs] / T. G. Shevchenko. - Rezhym dostupu: http://poetry.uazone.net/kobzar/. - Nazva z ekrana.

Размещено на Allbest.ru