Поезія Миколи Хвильового (драматургія часу)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК. 821. 161.2-3.09

ПОЕЗІЯ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО (ДРАМАТУРГІЯ ЧАСУ)

О. Г. Ковальчук, д-р філол. наук, проф.

АНОТАЦІЯ

Розглядається проблема часу як головний "нерв" поезії митця. Розгортання проекції життя з перспективи вічності робить картину світу глибшою, драматичнішою. В атмосфері нового суспільства - попереджає автор - немовби розлите щось тривожне. Від тексту до тексту глибшою і глибшою виглядає часова та просторова перспектива - аж до космічного виміру.

Ключові слова: час, страх, жах, дорога, казка, смерть.

Часові структури у поезії Миколи Хвильового ґрунтуються на складному рухові - від прагнення "намалювати ... хвилину" [6, с. 47], від програмної актуалізації яскравих, часом одномоментних замальовок (загалом, це й не дивно для художника, який маніфестував глибинну змістовність навіть найбільш стислого моменту буття - "молимося мудрості і віку, і с е к у н д и" (розрядка наша - О. К.) [6, с. 62]), де передусім кидається у вічі неприховане шаленство кольорів, що йде від прагнення занурювати промінь - "пензель - промінь золотий" [6, с. 48] у "фарби китайку" [6, с. 48] (особливо золотого - аж до "шлаків золота" [6, с. 50], "златовіт" [6, с. 52] і навіть до актуалізації "золота ліризму" [6, с. 60], зрештою, згаданого вже "пензля - променя золотого" - та червоного: від ідилічно-рожевого - "ранок ... рожевий" [6, с. 48], "рожеві дороги" [6, с. 59] - до багряно- тривожного: саме такі конотації домінують в образах "палаючої ... заграви" [3, с. 47], "блискавки-жарини" [6, с. 49], "діжки червоних огнів" [6, с. 50] - аж до усвідомлення масштабу вічності:

За такого відчуття часу (згадаємо ще раз - "вічі вічності глибокі") вже не до живописно-червоного - хай і так гарно естетизованого ("Каміння-жарини - // Агати, рубіни" [6, с. 53] - не до мистецьких імпресій, які наснажуються красою та незвичністю форм світу ("На тротуарі жваві очі - // Калюжі викраяні в дах" [6, с. 49]): саме в віках (де відсіюються всі випадкові деталі хай і такі зворушливі, побачені, відчуті й змальовані художником із таким вишуканим естетичним смаком, хоч, зауважимо, і не позбавленим нальоту певної манірності: "Коханко-сонце, потруси // Свої сріблясті, ясні вії" [6, с. 48]; "Гнідої спеки оберемок // Лежить у мене на спині" [6, с. 50]), адже ". крок кривавий тисячоліття // свою одміряє добу" [6, с. 88], тривожною міткою якої виступає цвинтар ("На цвинтарі") - концентрований образ смерті, яка, власне, й викликає у людини гостре усвідомлення часу і навіть зумовлює його народження: "Смерть далека від того, щоб бути просто сконом, кінцем, явищем суто емпіричним, вона визначає той онтологічний вимір, у якому я відкриваю самого себе і визначальну основу завершеного існування. Смерть виявляє і виражає онтологічну схильність "буття-тут", тієї категорії, яка містить у собі буття. В цій перспективі смерть виступає як джерело або підвалина часу, тому що без неї часу не існувало б (курсив наш - О. К.)" [3, с. 65].

Розгортання проекції життя з перспективи вічності робить картину світу глибшою, драматичнішою, де мажор першопочаткових віршів (і якого рівня мажор: "Що на морок, що нам смуток? // Ми йдемо - наперекір, // Ми - весни найперші гуси, // Наші дні - червоний вир" [6, с. 52]) поступово починають заміщувати мотиви "Журби, турботи, і суму, і смутку" - тепер саме їм "вклоняється" ліричний герой [6, с. 66].

Щоб оприявнити такі настрої, митець не шкодує ні слів, ні художніх засобів, використовуючи різні образні обертони - аж до майже безпосереднього цитування поезії П. Тичини "Ой не крийся, природо ...": "Піду я у робітничий квартал, // заховаю там склизький сум ..." [6, с. 67]; ". життя сучаснеє, // що скиглить" - 6, с. 69; "як мертво навкруги, як мертво!.." - 6, с. 75; "Застигла тиша і скиглить // Круків примарною печаллю ..." [6, с. 74]) "Тротуари бредуть в журбі" [6, с. 77]; "скорбна далечінь" [6, с. 77]; "Жагучий потяг в безнадію" [6, с. 77], "сірий тоскний краєвид" [6, с. 79]; "голубої тоски вага ..." [6, с. 108], "скиглить минуле" [6, с. 110]; "І чую я ... а серце стогне в тузі" [6, с. 110]; "а навкруги мене - // кублиться-б'ється мряка" [6, с. 111]; "журби моєї танки" [6, с. 111]; "а на душі - журба" [6, с. 115]; "А ввечері на "Тоску", щоб знову було тоскно ..." [6, с. 116].

Дійсність нестерпна: мріється про гармонію і щастя. Про інший - піднесено-ідилічний світ, де живуть нові, зовсім інші - небуденні люди (одна з героїнь марить "комуною загірніх людей" [6, с. 108]), а щодення підсовує то "посіпак, продажників, кнурців", то "мерців" [6, с. 73]. Однак проблема не тільки в тому, що нема казки (". наші груди хочуть ласки ... // Ох, ласки- казки // про життя прийдешнє" [6, с. 73-74]), заблукала країна, а з нею на роздоріжжі опинився й ліричний герой. Нема головного, відсутнє те, без чого не мислиться існування - дороги (згадаймо тривожний зойк М. Гоголя, який, зневірившись у правильному розвитку людства, у відчаї запитував - "Где выход, где дорога?"). Думка ліричного героя тут ще не набрала вселенського розмаху (як у згаданого митця, який важив для М. Хвильового так багато) - вона камерніша, але від того не менш тривожна: "і я колишній регент (нагадаємо - регент - лат. regens(regentis) - правитель ... диригент" - ("Словник іншомовних слів") // стою без дороги (курсив наш - О. К.)" [6, с. 112].

Свист нагая Тьєра,

Зовсім інша ситуація з жахом. Він позбавлений предметності: Давид Ратмоко (DavidRatmoko) цей напрямок осмислення жаху виводить із традиції, започаткованої С. К'єркегором (її потім глибоко й цікаво продовжили З. Фройд та М. Гайдеггер).

Данський філософ стверджував, що "страх спрямовується на визначений об'єкт", а жах - навпаки: він "не пов'язаний із жодною предметністю" ("... einer Furcht, die sich auf einen bestimmted Gegenstand richten ... einer Angst die keinen Gegenstand hat" [7].

У зв'язку з цим ". жах ... не "бачить" певного "т у т" і "т а м" (розрядка М. Гайдеггера - О.К.), звідки сюди наближається те, що загрожує. Те, що є загрожуючим, ніде (курсив належить теж німецькому філософу - О.К.) ... Він "не знає", що це таке, що жахає його (курсив наш - О. К.)" [4, с. 186]). Де ж тоді джерело жаху? Відповідь М. Гайдеггера коротка й однозначна: "Через що хапає жах, є саме-буття-в-світі" [4, с. 187].

В атмосфері нового суспільства - попереджає автор - немовби розлите щось тривожне, яким так глибоко й болісно сповнено латинський вираз "mementomori" (окрім звичного - "Пам'ятай про смерть", у цьому виразі приховані й інші обертони думки: це нагадування й про небезпеку, що загрожує, і про щось болісне і печальне).

Найважливіше в цій ситуації те, що цей стан - це не лише стан одинокої душі, цими настроями пройнятий і оточуючий світ: "Тротуари бредуть у журбі" [6, с. 77]. Та наперекір усьому ліричний герой сповнений віри, що прийде час (і прийде "скоро" [6, с. 77]), коли "Закришталяться й очі повій" [6, с. 77].

Обшир локальних виробничих площ ("рудні", "цегельні", "броварні", "клуні", "заводи", "кокосова піч") із їх робочим людом поступово починає заміщуватися іншими просторовими реаліями та іншими "персонажами" (передусім із кола мистецького - Овідій, Боян, Шопен, Леонтович, Тичина, Єсенін, "червіньковий Орфей" [6, с. 114], Маяковський , Гастєв ... та діячів, що прийшли з минулого, які безпосередньо пов'язані із творенням історії - Гонта, Залізняк, Палій, Марат, Тьєр).

Зрештою, часова та культурологічна перспектива збільшується до межових масштабів. З'являються постаті Будди, Магомета, Конфуція. Та ключовим героєм виступає Аякс. Здавалося би, до чого тут античний герой: звитяжний воїн часів Давньої Греції та злободенна, гостра сучасність - нонсенс. Однак не будемо поспішати. Виявляється, автором все дуже гарно й логічно вмотивовано. Аякс (за версією М. Хвильового) - творець: "Аякс ... Аякс ... // Син чоловічий у стихії, // в гармонізації природи // Син чоловічий йде! // За кроком крок - іде!" - [6, с. 60].

Ситуацію, пов'язану з цим персонажем, гарно пояснює Л. Плющ у монографії "Його таємниця, або "Прекрасна ложа" Хвильового". Спираючись на тексти А. Бєлого, які розглянуто у взаємозв'язку із творами українського митця часів Розстріляного відродження, вчений вмотивовано інтерпретує цей цікавий антично-християнський симбіоз (Аякс - Син чоловічий - дорівнює - Христос): "Я", "человек", розшифрований калямбурно в "Человека" ("Чоло віку") - постійний образ, словотворча знахідка А. Бєлого. Сам задум "Я (Епопеї)" на ній базується. Для нього це чоло персоналізується як у кожному "я", так і у вселюдському "Я", Ідеал - Я, у Христі. Тому й пов'язує Хвильовий в "Досвітніх симфоніях" "сина чоловічого", тобто Ісуса, з Аяксом гомерівського епосу" [2, с. 100].

Біблійний контекст у поезії М. Хвильового достатньо репрезентативний. Тут і Мойсей, і "Марія у вінку" [6, с. 104], Магдалина, а також "херувими і серафими // усіх раїв!" [6, с. 84] - біблійні персонажі, кожен з яких виконує свої функції, які багато в чому схожі: херувими "день і ніч прославляють досконалості Його не тільки в великій справі творення, але й нашої спокути" [1, с. 748]; серафими, максимально наближені до Бога, теж прославляють Творця: "Серафими стояли зверху Його ... І кликав один до одного й говорив: "Свят, свят, свят Господь Саваот, уся земля повна слави Його" (Іс., 6: 2-3). хвильовий вічність жах поезія

Усе немовби готується до зустрічі із Спасителем, який приносить порятунок світові, який вже занедужав від страждань, горя та майже вселенського жаху:

Всесвіт хворий, хвилюйся, радій -

Се спаситель до тебе гряде ...

Та в цьому випадку розум, оскільки боротьба точиться на полі почуттєвому, мабуть, безсилий. Тому вектор боротьби (як аргументовано стверджує Л. Плющ) має бути інший: "Якщо Христос у пустелі переміг Люцифера, то боротьба з Аріманом буде продовжуватися в душах людей доти, доки хліб наш насущний буде залежати від каменю, золота і його еквівалентів. Тільки тоді, коли людська душа в тілі (метелик - адамова голова) позбавиться цієї своєї залежності від Арімана, тільки тоді Імпульс Христа в наших душах доведе боротьбу з Люцифером і Аріманом до кінця" [2, с. 138].

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Библейская энциклопедия. - М., 1990. Плющ Л. Його таємниця, або "Прекрасна ложа" Хвильового / Л. Плющ. К., 2006.

Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки / Ж. Рюс. - К., 1998.

Хайдеггер М. Бытие и время. - М., 1997.

Хайдеггер М. Время и бытие. Статьи и выступления / М. Хайдеггер. М., 1993.

Хвильовий М. Твори: У 2 т. - т. 1: Поезія. Оповідання. Новели. Повісті / М. Хвильовий. - К., 1990.

Ratmoko D. Zum Begiiff der Angst. Teil 2: Heidegger und Freid / D. Ratmoko. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www kritishe - ausgabe. de / artikel / zum - begriff - der - angst - o. - Назва з екрану.

АННОТАЦИЯ

А. Г. Ковальчук, проф. Нежинский государственный университет имени Николая Гоголя

НИКОЛАЙ ХВЫЛЕВОЙ: ПОЭЗИЯ (ПРОБЛЕМА ВРЕМЕНИ)

Рассматривается проблема времени как главный "нерв" поэзии художника. Развертывание проекции жизни из перспективы вечности делает картину мира более глубокой и драматической. В атмосфере нового общества - предупреждает автор - словно бы разлита тревога. От текста к тексту более глубокой выглядит перспектива времени и пространства - вплоть до космического измерения.

Ключевые слова: время, страх, ужас, дорога, сказка, смерть.

ANNOTATION

O. Kovalchuk, Professor Nizyn Gogol State University

M KHVYLOVY: POETRY (TIME PROBLEM)

The article considers the problem of time as the main nerve ofpoetry artist. The perspective of life from the point of view of eternity makes the picture of the world look deeper and more dramatic. Uncertain projects f existence, the challenges of the world lacking miracles and safe roadscause not only disappointment and melancholy, but also dismay. According to the author of the article, the atmosphere of the new society is soaked with anxiety. The perspective of time and space looks deeper and deeper with every text of the poet till it is as vast as the Universe.