Іван Франко в інтертексті польського романтизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття

на тему: Іван Франко в інтертексті польського романтизму

Виконав:

Ростислав Радишевський

У статті розглядаються основні вияви контактно-генетичних і типологічних сходжень творчості Івана Франка та польських романтиків А. Міцкевича, Ю. Словацького та Ю.Б. Залеського. Особлива увага у творчості цих митців звернута на роль національного пророка у визволенні рідного народу та інтертекстуальні зв'язки на рівні окремих образів та топосів.

Ключові слова: романтизм, свобода, дух-революціонер, паралітик, народ-мільйон.

Slowa kluczowe: romantyzm, swoboda, duch-rewolucjonista, paralityk, narod-milion.

The article describes the main expressions of contact-genetic and typological climbings in creative work of Ivan Franko and Polish romantic writers А. Mickiewicz, J. Siowacki та J. B. Zaleski. A special attention in the work of these artists is paid to the the role of national prophet in the liberation of native people and intertextual connections at the level of individual images and topos.

Key words: romanticism, freedom, revolutionary spirit, paralytic, million nation.

Про зв'язки Івана Франка з польським романтиками в польському й українському літературознавстві мовилося багато разів. Варто пригадати класичні сьогодні студії Григорія Вервеса, Міколая Купльовського, Григорія Грабовича, Миколи Ільницького, Едварда Касперського, Стефана Козака. Напрацьовано «канонічну» проблематику теми, навколо якої розвиваються різноманітні літературознавчо- компаративістичні концепції, де неможливо обійти питання «валленродизму». Тут варто назвати два тексти-першоджерела -- «Ein Dichter des Verrathes» («Поет зради», стаття Франка про Адама Міцкевича в віденському часопису «Die Zeit») і поему Франка «Похорон», авторський варіант міцкевичівського мотиву «валленродизму».

Здобутком посиленої уваги до Франкового «валленродизму» стала психологізація вивчення творчості митця, її домінантних складових, особливо в компаративному аспекті порівняння з польською літературою. Водночас у таких дослідженнях слабо звучить інтертекстуальність автора «Мойсея», в якій, треба зауважити, симпатії або антипатії митця не мали глибшого значення до окремих письменників, особливо в ідейному аспекті. Варто пригадати хрестоматійну цитату з Франкової статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» (т. 31, с. 34): «Кожний чільний сучасний писатель -- чи він слов'янин, чи німець, чи француз, чи скандинавець, -- являється неначе дерево, що своїм корінням вливається в свій рідний національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його життєвих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері...» Не є таємницею, що кожен славетний митець справжнім предметом своєї творчості вважає найглибші, закорінені у сутності людської істоти або людського колективу підстави духовного життя, які у психології колективного несвідомого Карла Юнґа було названо «архетипами», а в літературознавчій термінології -- то- посами, мотивами, вічними образами. Місцем зосередження топосів і мотивів була література, яка для Франка не поділялась на «правильну» і «неправильну», на ідейно споріднену, що відповідала його світогляду, або ні.

У передмові до «Мого Ізмарагду» І. Франко визнавав: «...Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потроху або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі каміньчики, придатні для моєї будови... Не показую при поодиноких віршах джерел, відки їх узято. Майже нічого тут нема, що можна би вважати перекладом. Обік оригінального, є тут чимало й такого, де на чужу основу я накладав свої власні узори. А відки взято сю основу і до кого й де «наслідувано», се лишаю цікавості тих критиків сього і будущого віку, котрі не будуть мати і вміти що кращого робити, як віднаходити «джерела», з яких котрий поет черпав своє вітхнення» (т. 2, с. 179-180).

Безумовно, існує велика кількість різноманітних досліджень про зв'язки творчості І. Франка з Біблією, зі східними культурами, європейською літературною традицією. Тому у цьому контексті заслуговує на увагу польська література, особливо література романтизму, на якій виховувався молодий Франко.

У радянські часи чимало було сказано про реалізм І. Франка, переборення ним раннього романтизму та пізніше засудження модернізму. У наші часи цю парадигму було переглянуто -- замість реалізму говорять про Франковий позитивізм, а однозначне засудження модернізму перетворилося на своєрідну причетність автора «Зів'ялого листя» й «Сойчиного крила» до модернізаційних процесів української літератури кін. ХІХ -- поч. ХХ ст., і лишень романтизм, здавалося б, залишився без нового трактування.

Чимало образів і мотивів, сама критика А. Міцкевича у Франковій статті «Поет зради», свідчать про постійне зацікавлення українського письменника польською романтичною літературою, як і романтизмом у цілому (варто тут нагадати Франкові слова: «На романтичного коня сідаю. / Крилатий звіру, не пручайсь, не ржи!»), про актуальність цієї літератури для нього до кінця його творчого шляху. На І. Франка не впливали ані тенденційні думки Віссаріона Бєлінського, який замовчував постать Міцкевича у світовій літературі, ні погляди Болеслава Пруса, авторитетного для Франка, на «Кримські сонети» Міцкевича. Мало того, високі ідейно-естетичні вимоги, які висував митець до польського романтизму (від гострого аналізу поетичної творчості Юзефа Богдана Зелеського до «Поета зради»), свідчать про значення романтизму для автора «Мойсея».

Висловлюючись про польський романтизм, І. Франко зазначав, що саме тоді «поезія уперше вийшла в повнім блиску на європейську видівню і була домінуючим, найважнішим об'явом у духовнім житті нації» (т. 31, с. 385). Відомо, що І. Франко народився через рік після смерті А. Міцкевича, навчався у польській гімназії в Дрогобичі та Львівському університеті, виховувався на культі трьох «віщів» польського романтизму й досконало знав ці твори (хоча на той час офіційна освіта майже викреслила велику трійцю зі шкільної програми). Під впливом поеми Юліуша Словацького «Ян Белецький» у сьомому та восьмому класах гімназії молодий І. Франко написав поему «Пани Туркули», а наслідуючи А. Міцкевича -- п'єсу «Славой і Хрудош». Варто зазначити, що, переймаючи традицію А. Міцкевича, перша збірка поезій І. Франка «Балади і роскази» (1866) також мала романтичний присмак. Про перший роман «Петрії і Довбущуки» (1875) І. Франко зазначав, що в ньому відчутно його гімназіальне мистецьке виховання, що він «становить документ молодечого романтизму, який мені було суджено пережити значною мірою під впливом польських романтиків: Міцкевича, Словацького, Красінського, так само як і польських белетристів трохи пізнішої доби, таких як Крашевський, Коженьовський, Дзерж- ковський, Захар'ясевич і Валерій Лозинський, які у своїх оповіданнях дуже часто розвивали у напівромантичному, напівреалістичному дусі українську тематику» Kuplowski M. Iwan Franko jako krytyk literatury polskiej. -- Rzeszow, 1974. -- S. 15, 5..

Ця думка І. Франка, де перераховувалися імена польських прозаїків, які мали вплив на його ранню творчість, у свій час дала підстави Григорію Вервесу аналізувати польськомовний роман І. Франка «Лель і Полель» з огляду впливів польської романтичної белетристики. Щоправда, головний акцент вчений зробив саме на романі «Петрії і Довбущуки», доводячи, що романтичні мотиви в «Лелі і Полелі» мали функціональне значення в межах відмінних принципів побудови твору. Вервес Г.Д. Повість Івана Франка «Lelum i Polelum» // Міжслов'янські літературні взаємини. -- Випуск 3. -- К., 1963. -- С. 116. ^{Там само.} Він помітив значно менший, на його думку, вплив або «наслідування» великих польських романтиків: «поява величних постатей з нестримними пристрастями, як в «Конраді Валленроді» А. Міцкевича, чи «Кордіані» Ю. Словацького; описи таємничих, сповнених містичної символіки відвідин Довбушем Гошівського монастиря, поданих не лише за Гофманом, а й за Красінським»3.

Окрім впливу поеми Юліуша Словацького «Ян Белецький» на молодого І. Франка, чимало спільного є у таких творах, як «Гімн» І. Франка і «До автора Трьох псалмів» Ю. Словацького, де подібними є інтонація, гостре засудження програми примирення й солідаризму, лояльність, заклики до боротьби за свободу. Чимало ідейних сходжень можна знайти у творах І. Франка «Товаришам із тюрми», «Каменярі», «Мій заповіт» і «До автора Трьох псалмів» Ю. Словацького. Кожен рядок вірша І. Франка «Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою» не тільки зітканий з образної системи Ю. Словацького -- у ньому також прочитуються своєрідно перетворені нотки метемпсихічної теорії Ю. Словацького про вічного Короля-Духа, який перевтілювався в найвидатніші постаті національної історії та на якому трималась сила і невмирущість народу. У іншій площині перебуває питання, чи запозичення образів передбачало духовну спорідненість із містицизмом Ю. Словацького. Будучи далеким від містицизму, І. Франко вдало використовував образи, пов'язані з віковічним Королем-Духом, який утілив тисячолітню історію Польщі. У «Гімні» образ духу був центральним. І. Франко писав:

Він не вмер, він ще живе!

Отже, бійся, панський сину,

Кажеш, ніби різанину Вибирають слабші люди,

Короля і кожну бронь,

В муках тіл незгаслий Дух! Переклад Дмитра Павличка Словацький Ю. Поезії. -- К., 1999 (номер сторінки вказується в тексті, виділення наші. -- Р. Р.).

Вічний революцьонер --

В обох творах помітна спорідненість духу з народом -- з темними селянськими масами, які зазнають просвітлення, пробуджуються і стають непереможною силою, за якою обидва поети вбачали майбутнє -- воно приходить зі стихійними силами духу, спорідненими з силами природи. На перший план висуваються метафори світла, особливо світла дня, його початку, що наставав після темної ночі -- а також близький до нього топос вогню, який означав спалення «трупів» минулого, його трухи задля подальшого відродження: народ поставав як Фенікс із попелу. У Словацького:

Бійся! То не я волаю,

То світла, що з неба йдуть І несуть страшну, безкраю Тишу з вітром на народ, романтик франко міцкевич топос

То вогні, що йдуть з висот І шепочуть: «Ось ми є,

А ось Франкове:

Вічний революціонер --

Не уступить пітьмі поля,

Очищувальна сила вогню була характерна для поезії Т. Шевченка та польських романтиків. Настрій і полемічна енергія циклу «Відповідь на «Псалми майбутнього» Ю. Словацького (його відома полеміка з Зіґмунтом Красінським) близько перебувають до таких творів І. Франка, як «Декадент» та «Лісова ідилія», тобто найбільш «щирих» і «особистих» віршів поета, адже сутністю першого було автопозиціонування себе в світі як письменника з певним соціальним походженням, яке зобов'язувало, а інший був своєрідним поетичним маніфестом про роль поезії та місце поета в суспільстві.

Коли Ю. Словацький говорив про чин народу, а І. Франко про поетичне слово, то складається враження, що йдеться про ідентичні речі, особливо взявши до уваги факт, що романтизм у Польщі був специфічним періодом, коли слово поетів стало «втіленнням», «чином», і будувало втрачену батьківщину у свідомості їхніх земляків.

Ні, не так, шляхетний пане,

Складається враження, що І. Франко продовжив свого попередника.

Ні, друже мій, не та година!

(Франко, «Лісова ідилія»)

Ні, потрібно йти в огром Боротьби, думками бити,

Правдива іскра Прометея.

(Франко, «Лісова ідилія»)

Який я декадент?Я син народа,

(Франко, «Декадент»)

Позитивістські та просвітницькі ідеали І. Франка про працю й науку (згадаймо, про наведену щойно цитату «дух, наука, думка, воля») органічно поєднувались з романтичними поривами.

Більше того, це поєднання було присутнім навіть у романтика Ю. Словацького.

Один з віршів із «Відповіді на «Псалми майбутності» немов зосереджував у собі тональність, образність, метафорику й ідейну наповненість Франкових «Гімну», «Лісової ідилії» та «Декадента»:

Так творилася пожива Поетична для народу --

Українській поет високо оцінив «Гробницю Агамемнона» Ю. Словацького, підкресливши: «Ця поема щодо простоти поетичного задуму, сили почуття і багатства думок є без сумніву одною з найкращих перлин у скарбниці польської поезії, саме тому провідні політичні думки цієї поеми викликали завзяті спори між двома таборами: шляхетсько-консервативним і прогресивно-народним».

І. Франка й Ю. Словацького об'єднувало романтичне ставлення до недолі власних на- родів-невільників, або спільна романтична метафорика та риторика, що дозволяє навести паралелі на конкретному образному рівні:

Як зазначив Міколай Купльовський, Ю. Словацький був близьким Франкові не тільки через його величезні досягнення в поетичному мистецтві, але й «swoim rewolucyjnym idealizmem, przynaleznosci^ do lewicy spoiecznej, a ponadto pogl^dami na czoiowe miejsce Ukrainy w swiecie siowianskim, trzezw^ koncepj Ukrainy nie przywiduj^ przysziej integracji narodu polskiego i ukrainskiego, a wi§c przeciwstawn^ pogl^dom Bohdana Zaleskiego i najbardziej zblizon^ do rewolucyjnej koncepcji Goszczynskiego, entuzjastycznym stosunkiem do Ukrainskiej poezji ludowej oraz wiar^ w „zmartwywstanie» Ukrainy, wraz z ktor^ odrodzic si§ mrnia i Polska» Kuplowski M. Iwan Franko jako krytyk literatury polskiej. -- Rzeszow, 1974. -- S. 98..

Polsko! Lecz ciebie bfyskotkami ludzq;

Той наймит -- наш народ, що поту ллє потоки Над нивою чужою...

(Франко, «Наймит», т. 1, с. 61-62).

Незважаючи на ідейну близькість і чимало образно-метафоричних запозичень з поезії Ю. Словацького, І. Франко не присвятив поетові окремої студії, в якій відкрив би українському читачеві значення творчості Ю. Словацького або проаналізував глибинні образи його творів. Ю. Словацький залишався для І. Франка вагомим елементом літературної традиції, його поетична метафорика надихала українського письменника, але духовна близькість залишалась на рівні інтертек- стуальних зв'язків, своєрідного потрактування образів і топосів. Про це свідчить і прохолодне ставлення І. Франка до апофеозу Ю. Словацького в модернізмі, коли «другого віща» зробили пророком і предтечею нової літературної хвилі, яку називали «неоромантизмом», а разом з тим Франко твердив, що під впливом автора «Короля Духу» виростали поети-позитивісти К. Уєйський, А. Асник, М. Коноп- ницька. Своїм поетичним «furor poeticus», серцем і відчуттями митця І. Франко був беззастережно близький до Ю. Словацького й А. Міцкевича, однак дискурсивно завжди без вагань солідаризувався з польськими колегами з позитивістського табору: «Ze w przesziosci Siowacki wywari na caie pokolenie polskie wpiyw ogromny i poniek^d niekorzystny wskutek dziaiania przewaznie na wyobrazni^ i podniesienie takowej to fakt stwierdzony i niew^tpliwy. Ze przeto poezja jego, procz wielkiej wartosci literackiej ma takze niemaie znaczenie historyczne jako czynnik rozwoju spoieczenstwa polskiego, to stwierdzili tacy krytycy i obserwatorowie, jak Szujski, Tarnowski i Maiecki. Franko I. Juliusz Siowacki i jego dzieia // Franko I. O literaturze polskiej. -- Krakow, 1979. -- S. 96.

З огляду на це здаються непереконливими твердження Купльовського, що п'єса Ю. Словацького «Лілля Венеда» була стимулом для написання польськомовного роману «Лель і Полель». Український митець використав легендарні образи двох братів-близ- нюків Леля і Полеля (в романі вони «становлять окремі індивідууми, одначе з'єднані між собою невидимими вузлами, спільно почувають, люблять і ненавидять, спільно страждають і один без другого жити не можуть»), але привнесені казково-фантастичні елементи мали, як показав С. Яковенко, цілком натуралістичне забарвлення Яковенко С. Роман Івана Франка «Lalum i Polelum» і натуралістичні тенденції в польській літературі кінця ХІХ -- початку ХХ століття // Іван Франко і творення української суверенно'! держави. -- К., 1996.. І. Франко лише використав топос братів-близнюків, а також здебільшого з декоративною метою взяв до свого твору епіграф «Gdy Lelum umrze, zyc b^dzie Polelum», вільно перероблені рядки Ю. Словацького з «Ліллі Венеди» («Gdy Lelum skona, zyc b^dziesz po Lelum»). Поетичне чуття І. Франка, його відкритість як митця до різноманітних явищ світової літератури, зокрема до польського романтизму, не узгоджувалось з категоричністю його ідейно-суспільних суджень; а це можна вважати одним з тих виявів внутрішньої дихотомії, душевної боротьби «суспільно-етичного обов'язку та індивідуальної волі» Гундорова Т. Франко -- не каменяр. -- Мельбурн, 1996. -- С. 112., про яку писали Микола Євшан та Євген Маланюк Про історію дослідження проблеми роздвоєння у Франка пише також М. Ільницький: «Що стосується про-блеми роздвоєння в ліриці Франка, то вона була помічена ще Миколою Євшаном, який вважав, що як би поет не хо-вався перед самим собою за «шанець гарту», він все одно не може втекти від «боротьби з самим собою». Точку зору Євшана поділяв Євген Маланюк, він назвав проблему двійництва однією з генеральних у творчості Франка, визна-чивши її як «боротьбу обох половин його індивідуальносте: однієї істотної, другої формованої й деформованої до-бою та обставинами» (цит. за: Ільницький М. Франко й Адам Міцкевич: до проблеми валленродизму // Warszwawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. -- 8-9. -- Warszawa, 1999. -- S. 61.. Саме ця дихотомія, вважаємо, стала причиною таких цікавих фактів у творчому житті українського письменника. Наприклад, критик І. Франко пафосно висловлювався про творчість Северина Ґощинського, називаючи його поетом-героєм; але для своєї поетичної творчості не взяв від нього практично нічого. Натомість, він присвятив не одну сторінку розвінчанню поетичної величі й естетичної цінності творчості Богдана Залеського; запозичуючи при цьому від нього найконцепту- альніший образ для своєї найвеличнішої поеми «Мойсей», у якій мистецька ґене- за народного духу найвиразніше себе проявила. Тут йдеться про біблійний образ паралітика при дорозі, який не міг дотягнутися до джерела, щоб втолити спрагу:

Народе мій, замучений, розбитий,

Твоїм будущим душу я тривожу,

Ми паралітики з блискучими очима,

Ритмічна напруга та тривога не полишали Франкову поему з перших рядків. З кожною думкою поета, який звернувся із закликом до народу, загальне збурення лише зростало: «задармо в слові твойому іскряться і сила й м'якість, дотеп і потуга і все, чим може вгору дух підняться? Невже «задармо в пісні твоїй ллється туга і сміх дзвінкий, і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга?» Разом з тим Іван Франко сповідував глибоку віру в національне визволення: «Вірю в силу духа і в день воскресний твойого повстання», що пов'язував з визволенням інших народів:

Та прийде час, і ти огнистим видом Засяєш у народів вільних колі,

Подібний до Франкового образу народу-паралітика символ знаходимо у Юзефа-Богдана Залеського. 19 липня 1861 року Богдан Залеський написав вірш «Paralityk», який опублікував у часопису «Czas» того самого року. Тема твору походить з євангельського оповідання про хворого біля озера в Бешяді. При цьому поет поширив образ паралітика на польський народ, який не міг досягнути джерела води життя. Автор у дев'яти строфах подав цей образ «мого паралітика» як старого ляха-лицаря, який символізує, передусім, безсилий і зневажений народ:

Ow paralityk zlamany u wody,

Najnieszcz^sliwszy z onych po widomu... J.B.Zaleski Paralityk // Zaleski B. Pisma. -- T.1-4. -- Lwow, 1877. -- T. 4. -- S. 121 (На цю подібність звернув ува-гу Євген Нахлік: Нахлік Є. Актуальні проблеми українсько-польських літературних зв'язків ХІХ -- ХХ століть. -- Варшавські українознавчі записки. -- 17-18. -- Варшава, 2004. -- С. 227).

Те, що ніколи не примирило б погляди Б. Залеського з І. Франком, було переконання польського поета «української школи» в тому, що «Україна є для Польщі». І. Франко був байдужим до «козакофільської» романтики Б. Залеського, який ідеалізував у своїй творчості стосунки між польською шляхтою й українським народом і, зрештою, дійшов до заперечення всього, що виокремлювало Україну як народ, що не поєднувалося з Польщею. Український поет усвідомлював, що Україна Б. Залесь- кого була не в Україні, а на малюнку в його кабінеті. Відповідно до свого омріяного уявлення України в межах Речі Посполитої Б. Залеський у переспівах перетворював ідейне значення народної української поезії. Наприклад, всупереч українським історичним пісням, які оспівували долю козацьких героїв у їхній боротьбі з Польщею, козацькі думи Б.Залеського оспівували козаків, вірних Польщі.

«Sny o Ukrainie -- nie rzeczywistej, nawet nie wyidealizowanej, lecz wysnionej, czysto fikcyjnej -- izy za Polsk^, nie realn^, lecz rowniez fikcyjn^, skonstruowan^ na podstawie jakiejs dziwacznej filozofii -- oto tresc poezji niedawno zmariego polskiego bojana», -- так починав свою характеристику І. Франко. У подальших міркуваннях його тон з гостро критичного навіть сходив до зневажливого сарказму: «Sen, mitologia, mary! Czajki kozackie piyn^. po limanie wsrod rozlegaj^cych si§ okrzykow: „ura ho! Ura ho! Ura!» Dоk4d piyna, sk^d, po co? Bog jeden wie. Kozak -- nazwany nie wiadomo dlaczego Kosinskim -- mknie przez step do Stawiszcz, do puikow i do zony (!?) -- typowo gor^czkowe majaczenie» Franko I. Jozef Bohdan Zaleski // Franko I. O literaturze polskiej. -- S. 106, 107..

Відмінність світогляду та світовідчуття Франка-поета і Франка-аналітика помітна у ставленні митця до поеми Б. Залеського «Дух зі степу». Стверджуючи, що поема «від початку до кінця є нічим іншим, як беззмістовною фантасмагорією, написаною ніби справді під впливом гашишу», І. Франко тим не менш визнав сугестивну силу поетового слова, його вміння створити окремий поетичний світ і захопити ним читача. Однак у статті, як дискурсивному типі висловлювання, холодний розум аналітика взяв гору над податливішим чуттям поета: «Nie nalezy jednak zapominac, ze gdy poemat ten, szczegolnie przy pierwszym czytaniu, wywiera na czytelniku pot^zne wrazenie, to siia tego wrazenia tkwi w tym, iz wydaje si§ nam, jak gdybysmy zostali przeniesieni w jakis caikowicie nieziemski swiat do zupeinie nie znanych nam ludzi, w okolice nie podobne do tych, jakie ogl^damy przewaznie na ziemi, a nawet do tych fantasmagorii, jakie znajdujemy zwykle u naszego poety. Siowem -- poeta oczarowuje nasze oko iagodnym swiatiocieniem, nasze ucho siodk^, choc dosc monotonn^ i mi^kk^ muzyk^ i na iagodnych falach jego wierszy koiyszemy si§ w poisnie, zapominajac o sobie samych, nie wynosz^c z tej siodkiej drzemki niczego dla swego realnego zycia» Там само. -- С. 109..

І. Франко міг несвідомо перебувати й безперечно перебував під впливом поетів, ідейні або естетичні позиції яких не сприймав. Навіть засуджуючи наскрізний, на його думку, мотив зради у творчості А. Міцкевича, український письменник лише дискурсивно проговорював, артикулював те, що хвилювало його самого як митця і що він згодом висловив у романтичній, байронівській, але разом з тим і міцкевичівській за духом поемі «Похорон». Напевно, різноманітних подібностей між творчістю І. Франка й А. Міцкевича не менше, ніж у І. Франка й Ю. Словацького. Це не тільки практично однакове моральне засудження зради в «Похороні» та «Конраді Валленроді» (що Франко-публіцист не захотів побачити), але й подібний погляд на видатну роль митця, поета у суспільстві, особливо у суспільстві хворому, позбавленому свободи й історичної пам'яті. Роль національного пророка, яка стала основою Франкової поеми «Мойсей», не могла естетично сформуватись у І. Франка без впливу таких Міцкевичевих образів, як Гальбан з «Конрада Валленрода» чи Ґустав із «Дзядів». У багатьох своїх творах український письменник використав образ «мільйонів», за які страждав Міцкевичевий Ґустав, позиціонуючи себе на місце новітнього Прометея, пророка й страдника, який за значенням своїм дорівнював Христу та любив свій народ більше, ніж сам Господь.

Teraz duszq jam w mojp ojczyznp wcielony;

Jesli ku zrodzonemu masz milosc ojcowskq... Mickiewicz Adam. Dziady. -- Krakow, 1998. -- S. 226..

Такі думки Ґустава з «Великої імпровізації», висловлені в тоні одного з най- зухваліших «прю» з Богом в усьому романтизмі, перегукуються з рядками Франкового «Мойсея»:

0 Ізрайлю, не тям ти сього Богохульні слова: