"Пересторога" невідомого автора

Размещено на http://www.allbest.ru

«ПЕРЕСТОРОГА» НЕВІДОМОГО АВТОРА

Одним з найпомітніших творів української полемічної літератури початку XVII ст. був антиуніатський памфлет невідомого автора «Пересторога», написаний в кінці 1605 або на початку 1606 р. на основі безпосередніх життєвих вражень і під безсумнівним впливом тогочасної полемічної літератури, зокрема «Апокрисиса» X. Філалета і блискучих послань І. Вишенського. памфлет пересторога твір український література

До цього часу висловлюються різні гіпотези щодо авторства твору, який з невідомих причин не залишив свого імені на «Пересторозі», можливо, боячись переслідування з боку польсько-шляхетської влади та всесильних ватіканських єзуїтів. Свого часу (1879) А. Попов висунув тезу, що автором твору міг бути пресвитер -- священик церкви св. Вознесіння, діяч Львівського братства і нотар-хроніст брестського православного собору Андрій Вознесенський. Цю думку на основі багатьох ширших документальних спостережень підтримує П. К. Яременко у монографії «Пересторога» -- український антиуніатський памфлет початку XVII ст.» (1963). Іван Франко схилявся до думки, що автором твору була світська людина, зокрема відомий ідеолог Львівського братства Юрій Роготинець; його думку підтримали такі вчені, як К. Студинський, О. Бріккнер, К. Харлампович, Г. Коляда. Нарешті, М. Возняк у спеціальному дослідженні «Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові» (1954), опублікувавши в ньому текстологічно вивірений список «Перестороги», твердить, що її автором був впливовий діяч Львівського братства, ректор братської школи, згодом київський митрополит Іов (Іван) Борецький.

Але хто б із названих діячів не був автором, «Пересторога» є свідченням великого патріотизму її творця, прихильника братств на Україні та Білорусії, апологета розвитку шкільної освіти, поборника громадянських і релігійних прав православного українського населення, борця проти унії та засилля католицизму.

Повна назва твору говорить про ті конкретні причини, які спонукали автора до написання памфлету: «Пересторога зело потребная на потомные часы православным христіаном, святое кафолическое восточное церкве сыном, абы ведали, яко некоторые епископове панств коронных, которые исперва завше под владзою и под послушенством святейшого вселенского константинополскаго партріари были, а потом не (для) спасенія душ своих, альбо врученных себе, але для певных причин своих и дочасных пожитков (яко ся нижей покажет) своего патріархи отступили и римскому папежови в послушенство ся отдали и великое замешаня в людях учинили. И зась, пишучи книжки и друкуючи, прошлого веку людем знати дают, якобы то они для спасенія душ людских вчинити мели, ничого иного в церков божію не внесли, только то, що якобы исперва быти мело и бывало, взновили. И показуют, ижбы папа рымскій старшій над всеми патріархами быти мел, а потом якобы ся патріархове от него одорвати мели, и он их проклял яко вселенскій и намесник Петра святого апостола и епископа рымского, а потом якобы на Флоренском соборе пред полтормасты лет, то ест по року тысячном чтыриста пятдесят девятом албо десятом згоду з собою учинити мели, и митрополит кіевскій Ісидор якобы тую згоду в руской земли утвердити мел, што якобы на многих месцах у церквах старофундованых знайдоватися мело, и проч.». Такі довгі назви, до речі, з деталізованим викладом плану чи змісту твору, були характерними для давньої і не тільки української літератури.

Отже, автор поставив перед собою конкретну й чітку мету -- розповісти сучасникам і прийдешнім поколінням православних східної (тобто руської) церкви правдиву історію про зрадницькі дії частини єпископів, які відступили від віри свого народу та подалися на уклін і під владу папи римського не через внутрішні переконання чи для спасіння душ людських, як вони про це по-фарисейськи заявили, а заради власних цілком меркантильних інтересів. Ставши на шлях потаємної, а потім і прямої зради, вони, зрозуміло, намагалися за всяку ціну виправдати своє ренегатство у численних творах як до Брестської унії, так і після неї.

Автор, напевно, використав і памфлет «Исторіа о листрикійськом, то есть о разбойническом Ферарском албо Флоренском синоде, вкратце правдиве списаная» Клирика Острозького та відповідні місця про той собор з інших творів полемістів, бо також веде розмову про Флорентійський собор 1439--1440 pp., на якому київський митрополит Ісидор поставив свій підпис від імені руської церкви на з'єднання православної церкви з католицькою під главенство папи римського. Зауважимо, що під натиском народних мас ця Флорентійська унія була розірвана православною церквою ще у 1472 р. А для автора і Флорентійська і Брестська унія були розбійницькими, підступними, тим паче, що він сам був очевидцем багатьох подій, зокрема антиуніатського собору, і не тільки добре знав всі закулісні махінації організаторів релігійної унії 1596 p., а, можливо, й особисто був знайомий з кожним з ренегатів.

Першу велику частину «Перестороги» дослідники назвали історичною, хоч так її можна назвати умовно, бо чимало фактів автор наводив не тільки з документів, а й з пам'яті, а другу -- теологічно-полемічною.

Композиційно твір можна поділити на п'ять нерівних частин: показ історичних передумов до Брестської унії, конкретний вияв зрадництва окремих єпископів на Брестському соборі, опис сеймового процесу та махінацій у звинуваченні й засудженні голови православного собору протосинклера Никифора, розповідь про сеймовий суд 1600 р. над уніатськими єпископами К. Терлецьким та І. Потієм за навмисне потоплення православного луцького попа С. Добрянського та за інші кривди над православними й, нарешті, церковно-теологічна полеміка автора з Потієм та іншими ідеологами єзуїтської унії.

Говорячи про передісторію унії 1596 р. та саме її проголошення на Брестському соборі, автор пише: «Оные отступницы церков божію почали воевати... А и первей ударили на братство виленское и берестецкое взаем, муками, отбираням добр, недопущаням робити, ремесла уживаня, торгованя и вшелякого гендлю, так власне, же хто не мал знаку на челе албо на руках отступления и сполкованя з ними, жодному не было вольно ни купити, ни продати, а найбарзей у Берестю Потей помучил, также мусели от домов своих преч розбегнутися». Проти православних «людей убогих» спільним фронтом виступили як світські магнати, так і церковні владики, особливо новоявлені уніатські єпископи, що їх у памфлеті охарактеризовано у найнепривабливіших барвах як зрадників, злодіїв, убивць, вовків, розпусників тощо.

Передусім автор веде, так би мовити, прицільний вогонь проти луцького і острозького єпископа Кирила Терлецького -- найактивнішого і найпідлішого апологета лихозвісної унії, авантюриста, кримінального злочинця, грабіжництву якого міг би позаздрити найбезсоромніший світський шляхтич-феодал. На основі показів свідків та судових документів автор звинувачує Терлецького «о двоженсте, о забитю Филиппа маляра, о мешканю в чужолозтве з братовою роженою и о инших сквернодействах, о обцованю з злодеями, што ему волы до кухне его вожовали, о еденю мяса, о кованю фальшивых червоных золотых и проч.». І це лише невелика частина злочинів єпископа, проти якого взагалі було порушено близько ста судових позовів.

Разом з Потієм Терлецький причетний і до вбивства згадуваного православного священика Стефана Добрянського, якого слуги Терлецького втопили в річці за антиуніатські виступи. З приводу цього автор розповідає цікаву історію сеймового суду або фарсу над Терлецьким і Потієм, на якому обидва єпископи-вбивці були реабілітовані королівським декретом. Але дивуватися з такої «милості» польського короля до кримінальних злочинців у єпископських мантіях не доводиться, адже обидва вони за намовою папського нунція та за повним схваленням королівського двору здійснили 1595 р. потаємний від народу вояж до папи римського Климента VIII, який у присутності збіговиська кардиналів і затвердив «артикули» унії, що вже давно очікували у ватіканському посольстві у Речі Посполитій і покладали на неї великі надії. Натомість народні месники під керівництвом Северина Наливайка ще до проголошення унії розгромили маєток Терлецького у відплату за його зраду та бандитизм.

Другою зловісною постаттю в памфлеті виступає володимирський єпископ Іпатій Потій, який для досягнення потрібної кар'єри «всех вер собою спробовал», але більш підступно, хитро, по-єзуїтському тонко й підло. Як відомо, на посаду володимирського єпископа його рекомендував князь К. Острозький, не знаючи про підступність родовитого українського шляхтича. «Коли вже Потей на єпископство свершился, показался барзо великим подвижником, воздержником, постником, добрым и чуйным до всех прав церковных и в жадную реч свецкую невступующимся». Лише після того «приспе час» до його повного «открытия нечестія и отступленія». Це відступництво проявилося як у прямій підготовці унії, поїздці до Ватікану, так і в «книжках, полных всякое прелести» на захист католицької церкви, Брестської унії та свого ренегатства.

До речі, брестського каштеляна Потія у ченці й відразу в єпископи висвячував той же Терлецький. Ставши єпископом, а потім і київським митрополитом, Потій написав українською і польською мовами цілу низку анонімних полемічних та інших богословських творів. Це, зокрема, «Унія албо выклад преднейших артикулов ку зъодноченью греков с костелом рымским належащых» (1595), «Календар римскій новый» (1596), «Оборона згоди з латинским костелом» (1597), «Антиризис» (1599 і 1600) -- як відповідь на знаменитий «Апокрисис» X. Філалета, відкриті листи до К. Острозького тощо. Поряд з єзуїтом П. Скаргою І. Потій був одним з помітних письменників-полемістів ворожого православ'ю табору. Перші його твори були написані по-фарисейськи в спокійному тоні, як і характеризує його автор «Перестороги», але згодом панська пиха дедалі дужче давалася взнаки, і він вдається до брутальних лайок як на адресу православних полемістів і хлопської віри, так і на адресу трудового народу «неукой Руси», що його називає Потій «быдлом глупым», «плюгавою оборою», а його церкву -- «наливайківською». Певно, наливайківські повстанці не давали спокою і цьому ренегатові -- активному ідеологові унії та шляхетсько-магнатської влади на Україні. Певно, саме тому православні полемісти та автор «Перестороги» і змалювали таким непривабливим образ «гноєвидного» ката українського народу, єпископа-зрадника Потія.

З неприхованою антипатією ставиться автор і до київського митрополита Михайла Рогози, показуючи його дволикість та підступність. Він був давнім агентом Ватікану й потаємним вірнопідданим польського короля, тому легко піддався на умовляння Терлецького і Потія, хоч і боявся київського воєводи князя К. Острозького, а ще більше боявся народного гніву, адже був очевидцем народних повстань тих часів. Докладно розповідається про дворушництво Рогози, який увечері лицемірно запевняв православних у своїй вірності, а ранком уже був на стороні відступників. Згадується в «Пересторозі» і львівський єпископ Гедеон Балабан, який також товаришував з натхненниками унії, але потім порвав з ними та був у повній згоді із членами львівського православного братства, що й було причиною стриманості автора у характеристиці його образу.

Загалом же характеристика єпископів-зрадників у «Пересторозі» істотно доповнює подібну психологічно-портретну характеристику їх в «Апокрисисі» Філалета, «Писании к утекшим от православное веры єпископом» Вишенського та в творах інших полемістів, які разом створили галерею негативних конкретно-історичних образів ідеологів Брестської унії. Уніатська церква згодом всіляко вихваляла їх, малювала ідеальні портрети «божих угодників», особливо із наближенням трьохсотліття ганебної унії в кінці XIX ст. Тому І. Франко у спеціальному публіцистичному нарисі «Дві унії» (1890) на основі грунтовного дослідження полемічного письменства XVI--XVII ст. та інших історико-документальних матеріалів дає таку вичерпну характеристику апологетам унії: «Митрополитом київським був Михайло Рогоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на лютеранство, відтак за намовою єзуїтів -- на латинство, а в кінці, також за намовою єзуїтів, зробився знов православним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловік хоч і вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і Острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабіжниками, фальшував гроші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і убивств. Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший від Терлецького; в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистенський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа». Вся ця церковна братія часто радилася, як би позбутися зверхності православного патріарха, нагляду над ними і церковними справами тогочасних міських братств та перемахнути до папи римського, тим паче що католицька шляхта обіцяла їм за це вигідні місця в польськім сенаті, а Ватікан -- повне матеріальне збагачення.

Зрозуміло, що автор «Перестороги» цілком негативно ставиться як до католицизму взагалі, так і до папи римського зокрема, вважаючи його не справжнім, а «мнимым намесником» апостола Петра, не першоапостольським пастирем, а мучителем, тираном, антихристом і сатаною. «Папеж, всех ведучи до послушенства свого, проклинает, мучит, забивает, войска посилает, панства и церкви забивает, вольности всякіє отимует, грозит, кричит, трубит, уставичне войну точит, малых и великих соблаз-няючи, церков соборную католическую у своем дворе у себя в Риме быти поведаєт, новины по свету розсылает, проповедников новых законов своих езуитов по всему свету розсылает, времена и лета изменяет и личбу от створеня света замешал и окоротил, и антихриста утаил...»

Тут їдка сатира нагадує такий же сарказм Вишенського та інших полемістів, що розвивали поширену тоді тезу про папу римського як антихриста, яка була особливо популярною ще в протестантській літературі.

Та й картина наступу католицько-єзуїтської експансії по всьому світу окреслена досить вірно, більше з соціального, ніж з богословського боку.

Роблячи невеликі екскурси в минуле історії рідного краю, автор засуджує міжкнязівські чвари, їхню «велику хтивость» до панування над іншими, що й призвело до «великого кровопролитія» та занепаду могутності Русі, до загарбання її земель сусідніми державами -- «Венкгров, Поляков и Литвы». Разом з тим автор був палким прихильником братств і братських шкіл та народної освіти взагалі, вважаючи її основою основ у боротьбі проти високоосвічених єзуїтів, що намагалися тримати православне населення у темряві, навмисне приховували від читачів «книги словянские», як це було в склепі «ве Львове у минихов доминиканов». Все це значною мірою також призвело до плачевних наслідків. «И так много зашкодило панству рускому вельми, же не могли школ и наук посполитых разширяти и оных не фундовано, бо коли бы были науку мели, тогды бы за неведомостю и глупством своим не пришли до таковое погибели».

У цьому відношенні автор «Перестороги» займав значно прогресивнішу позицію, ніж, скажімо, І. Вишенський з його апологією «глупого» чернецтва. Як гарячий патріот своєї вітчизни, прихильник руського православ'я та поборник освіти автор «Перестороги», за словами І. Франка, закладання шкіл і друкування книг ставив вище спорудження церков і утримання монастирів, «цінив життя діяльне, присвячене громадським справам, боротьбі за свої переконання і поширення їх вище такого відлюдного життя аскета, хоч би в найбільшій побожності і найглибших роздумах».

Уже на перших сторінках «Перестороги» автор справедливо пише про те, що значна частина «панства руского» зрадила своєму народові та перейшла до стану ворогів, зокрема «потомкове княжат руских з веры православное на рымскую выкрестилися», змінили свої імена та прізвища на чужоземний шляхетський лад, ніби ніколи й не належали до благочестивих «прародителей своих». Це в свою чергу призвело до занепаду митрополичої столиці, бо на посади митрополитів, єпископів і взагалі духівників приходили здебільшого люди малоосвічені та пройдисвіти типу Терлецького або йому подібні.

Серед всього українського панства світлу постать бачить автор лише в особі князя Костянтина Острозького, людини справді непересічної, яка багато зробила для поширення освіти, розвитку книгодрукування, обстоювання православ'я тощо. Цьому київському воєводі і Острозькому князеві автор присвячує цілий панегірик за твердість у православній вірі та «уфундованя» острозької єпископії, а головне -- за поширення освіти.

Стилістичні засоби «Перестороги» досить своєрідні -- це поєднання літописної розповіді про минуле й сучасне з полемічно-публіцистичними засобами сатиричного викриття супротивників у манері полемічної прози тих часів. Автор жив серед народу, тому й мова його твору менш книжна, наближена до розмовної, з щедрими полонізмами, зрозумілими для західноукраїнського читача, передусім грамотних львівських і острозьких братчиків. Для урізноманітнення стилю автор використав також монологи, діалоги, промови, вставні слова, часто вплітав у тканину, здавалось би, спокійної історико-хронікальної розповіді вставні фольклорні новели про всілякі «чудеса».

Емоційності та дошкульної гостроти надає памфлетові уміння автора щедро залучати до мовностилістичного арсеналу народні фольклорні фразеологізми («якщо овцы посреде волков», «нехай же собе и Никифора зесть», «як пес сукно стережет, сам в нем не ходит», «як бы девица, доколее свое девство честно ховает, девица ест, а если почтивость свою стратит, не ест девица, але по истине блудница, хотяй як девица убирается», «всенний суду боится» тощо). Літописно-публіцистичний стиль, як і все ідейне спрямування «Перестороги», вплинули на «Палінодію» З. Копистенського, «Густинський літопис» М. Лоснцького тощо, недаремно автора вважали «надзвичайно здібним памфлетистом і полемістом», «одним з найкращих» українських письменників кінця XVI -- початку XVII ст. (І. Франко).

Размещено на Allbest.ru