Творчість Григорія Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творчість Григорія Савича Сковороди посідає визначне місце в історії розвитку художньої літератури, філософської та педагогічної думки на Україні. Як видатний гуманіст і просвітитель, письменник гнівно таврував тогочасну суспільну систему, обстоював права трудового народу на свободу і всебічний розвиток. Його художньо-мистецька спадщина відіграла помітну роль у становленні і розвитку нової української літератури.

Сковорода намагався дати відповідь на гострі проблеми часу, зокрема прагнув дати обриси нового, справедливого суспільства, справжньої людини. Він намагався проторувати шлях до матеріалістичного світогляду, до нових відносин між людьми, заснованих на рівності, свободі, братерстві. У багатьох своїх творах Сковорода викриває хижацькі закони тодішнього експлуататорського світу, показує нелюдське обличчя панівних класів, закликає до знищення гноблення людини людиною. Сковорода вірив у силу людського розуму, досвіду, праці, засуджував феодально-кріпосницькі порядки, релігійно-церковні забобони тощо.

Г.С. Сковорода народився 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722 р. в родині малоземельного козака Лубенського полку в селі Чорнухи на Полтавщині. Обдарований від природи, хлопець жадібно тягнувся до книг і різних наук. У 1738 р. шістнадцятирічний юнак вступає до Києво-Могилянської академії, де навчається два роки. 1742 р. Сковороду, що мав гарний голос, було взято до придворної капели цариці Єлизавети в Петербург, але влітку 1744 р. він знову повертається до Києва і продовжує навчання в академії. Київський архієрей мав намір висвятити Г. Сковороду в духовний сан, та майбутній письменник зумів ухилитися від цього, оскільки церковна служба не приваблювала його.

В 1750 р. в складі російської місії Г. Сковорода їде в Угорщину. Разом з місією він побував у Польщі, Австрії, Словаччині та Північній Італії.

Повернувшись у 1753 р. на батьківщину, Г. Сковорода був запрошений на посаду викладача поетики Переяславського колегіуму. Тут він створив для студентів підручник з поетики, що мав назву "Разсужденіє о поезіи и руководство к искусству оной", та трагедокомедію. На жаль, ні трагедокомедія, ні підручник до нас не дійшли. Як свідчить М. Ковалинський, біограф і учень Г. Сковороди, в згаданому курсі поетики оригінально, просто і зрозуміло було викладено поняття про поезію та правила віршування. На думку О. Біленького, в "Разсужденіи" Сковорода, можливо, "...обстоював ту нову систему - силабо-тонічну, - яку в російську літературну практику замість силабічної вводили Ломоносов і Тредіаковський". Новаторство Сковороди не сподобалось ректорові колегіуму - переяславському єпископу, і талановитий педагог-учений змушений був залишити улюблену працю.

Наступні шість років Г. Сковорода провів у селі Коврай на Полтавщині як домашній учитель у сім'ї поміщика Степана Томари. Цей період займає особливе місце в житті письменника. Близьке знайомство з життям і творчістю народу сприяло формуванню поглядів Сковороди як просвітителя-демократа, прогресивного філософа-мислителя. В ряді творів та філософських трактатів, написаних у селі Коврай, звучить протест проти паразитизму, панівних класів, письменник-філософ виступає на захист прав трудящих.

З 1759 по 1769 рік (з деякими перервами) Г. Сковорода працював викладачем поетики, етики та грецької мови в Харківському колегіумі. Лекції його відзначались викривальним пафосом та демократизмом. У посібнику з етики під назвою "Начальная дверь к христіанскому добронравію", написаному для "молодого шляхетства" Харківської губернії, Г. Сковорода піддав нищівній критиці домострой і ортодоксію релігійної моралі. Свою вступну лекцію в колегіумі він почав закликом "пробудитись від сну", побачити світ таким, яким він є насправді. У формі проповіді Г. Сковорода розвивав ідеї, які різко розходились з офіційною ідеологією, з настановами церкви. Така сміливість викликала цілий потік доносів. Було встановлено таємний нагляд за Сковородою. На публічному диспуті з основних висновків читаних ним лекцій, до якого змусили Г. Сковороду єпископ і генерал-губернатор, реакціонери навмисне шельмували талановитого філософа. Та письменник не вважав себе переможеним. Сучасники згадують, що на диспуті Г. Сковорода аргументовано обстоював свої ідеї, завоював симпатії прогресивної громадськості, показав себе чудовим оратором.

Перед ним назавжди закрились двері навчальних закладів. Г. Сковорода змушений був залишити педагогічну працю, яку дуже любив і якій віддавав усі свої здібності. З цього часу письменник веде мандрівний спосіб життя, постійно перебуваючи серед народу й твердячи, що щастя людини полягає не в матеріальних достатках і почестях, а у виборі відповідної діяльності. сковорода література філософія педагогічне

Духовенство, вбачаючи в особі Г. Сковороди "окрасу церкви", неодноразово пропонувало йому прийняти чернецтво. В 1760 р. на пропозицію білгородського єпископа вступити до монастиря філософ різко відповів: "Разве вы хотите, чтобы я умножил число фарисеев? Ежте жирно, пейте сладко, одевайтесь мягко и монашествуйте". Майже так само відповів Г. Сковорода і київським ченцям: "Я столботворенія умножать собою не хочу, довольно и вас, столбов неотесанных, во храме божіем". Таке ставлення до церкви не проходило для нього безслідно. Духовенство і світські власті постійно зводили на письменника наклепи.

Майже чверть століття мандрував Г. Сковорода по Лівобережній Україні, бував у містах і селах Воронезької, Курської та Орловської губерній. Де б не з'являвся мандрівний письменник і філософ, там він знаходив любов і приязнь з боку простих людей. Його звичним пристанищем були селянські хати, пасіки, сади. Г. Сковорода був невимогливим до земних благ, але й не був аскетом. Він любив природу, пісні, музику, ніколи не розлучався з флейтою. Сковорода був справді народним просвітителем, письменником, філософом і педагогом.

Помер Григорій Савич Сковорода 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 р. в селі Іванівці (тепер Сковородинівка) на Харківщині. Виконуючи заповіт письменника, друзі написали на його могилі: "Мир ловил меня, но не поймал". Панівним класам так і не вдалось "піймати" Г. Сковороду і перетягти на свій бік.

Філософська спадщина Сковороди - це сімнадцять трактатів і діалогів, а літературна - збірки віршів "Сад божественных песней", "Басни харьковскія" та ряд оригінальних і перекладних поезій. Крім того, збереглось багато листів письменника до різних осіб, переклади з латинської та грецької мов. На жаль, чимало творів письменника, про які відомо, що вони існували, до нас не дійшли.

Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем. Він був добре обізнаний із вченням найвидатніших філософів як античних та греко-римських - Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Сенеки та інших, так і мислителів Заходу та Сходу пізнішого часу. Філософська концепція Г. Сковороди має багато спільного з концепцією французького філософа Жан-Жака Руссо. Опанувавши досягнення світової філософської думки, Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні, в Росії, у слов'ян.

Особлива цінність філософського вчення Сковороди в тому, що його ідеї виростали на безпосередньому ґрунті української дійсності, відображали погляди трудящих мас, їх прагнення до кращого життя та свободи і ненависть до несправедливостей тогочасного гнобительського ладу.

Теоретична філософія Сковороди, незважаючи на зовнішню іноді релігійно-біблійну оболонку, що було властивим для багатьох прогресивних філософів минулого, була безперечно прогресивною. В своєму філософському розвитку Сковорода йшов своєрідним шляхом, відкинувши твердження церкви про те, що творцем світу є бог. У творі "Потоп зміин" філософ писав: "Давно уже просвещенным сказали весть сію: "materia aeterna" - "Вещество вечно есть", сиречь все места и времена заполонила". Природа, твердив Г. Сковорода, розвивається за всіма властивими їй законами і не потребує втручання будь-яких сил іззовні.

У філософських поглядах Г. Сковороди видно й дуалізм: то він схилявся до матеріалізму, то - до ідеалізму. Про вічність матерії, про природу, її безкінечність Сковорода говорить як матеріаліст. Вчення ж про два "начала", з яких складається світ: зовнішнє - матерію і внутрішнє - ідею, характеризує його як ідеаліста. Філософ твердив, що духовне "начало" панує над матеріальним.

Великий філософ заперечував бога як надприродну силу, але визнавав його існування як рушійну силу самої природи. На думку Г. Сковороди, бог існує в усіх формах природи в образі ідей. Таким чином, він прийшов до пантеїзму.

Г. Сковорода піддав гострій критиці "Біблію". Він називав її "юродством", "подлостью", а легенди, вміщені в ній, - "баснословными бабскими історіями". Філософ писав, зокрема, таке: "Библія весьма есть дурною і несложною дудою, если ее обращаем к нашим плотским делам, бодущій терновик, горькая и невкусная вода, дурачество... дрянь, грязь, гной человеческій". Отже, Сковорода рішуче виступив проти релігійних забобонів, що їх пропонувала народові "Біблія". Служителів церкви Сковорода називав лжепророками.

У філософії Г. Сковороди особливо виділяється теорія пізнання. Він вважав, що людський розум може пізнати світ, тобто, як він писав, зрозуміти обидві його "натури" - зовнішню і внутрішню, адже пізнання розвивається в тісному зв'язку з людськими знаннями, воно безкінечне так само, як і світ, що є об'єктом пізнання. Сковорода, як і філософи-просвітителі, основну увагу зосередив на проблемі людини, її щастя, покликання, боротьби за краще майбутнє. Він невтомно шукав шляхів до цього щастя. На думку мислителя, важливу роль у створенні ґрунту для добробуту людини і всього людства повинна відігравати творча праця. Та ця умова буде реальною лише тоді, коли праця відповідатиме душевному покликанню людини, її нахилам. Реалізовуючи в цьому напрямі свої філософські роздуми, Г. Сковорода створив оригінальну теорію "сродної" праці.

Пропагуючи принцип "сродної" праці, він мав на увазі поєднання практики із "сродностью", тобто, що людина повинна виконувати той вид роботи, до якої вона має здібності. Ця теорія "сродної" праці Сковороди скерована була об'єктивно проти феодального ладу, в якому праця розподілялася між людьми не за природними здібностями, властивими людині, а за ієрархічним принципом, за спадковими привілеями, інтересами урядів і панівних експлуататорських верхів. Селянин, наприклад, повинен був назавжди лишатися селянином, хоч за природою він був здібним філософом, письменником, живописцем, музикантом. І навпаки, бездарні люди займали державні пости або брались за таку роботу, виконати яку були неспроможні. Теорія Сковороди потребувала розподілу людей за їхніми здібностями, а не за походженням. Таким чином, це вчення проповідувало ідею розкріпачення людей і мало народно-визвольне значення.

Незважаючи на певну суперечливість, у свій час теорія "сродної" праці мала велике значення для викриття кріпосницького ладу. Адже вона стосувалася і державних діячів, і чиновників, серед яких було багато бездарних і ледачих і які не за "сродностью" обіймали високі посади.

Мислитель твердив, що людина повинна трудитися чесно, не експлуатувати ближнього, бути скромною, не мати користолюбства. Це принесе їй щастя і задоволення в житті. Г. Сковорода заперечував вчення церкви про загробне життя людини і її блаженство в потойбічному світі.

Вістря своєї критики Г. Сковорода спрямував проти різних кар'єристів, покірних прислужників, чинодралів, визискувачів, які завдають багато лиха трудящим.

Був Г. Сковорода і видатним педагогом. Засвоївши кращі традиції просвітителів і педагогів Європи, він розвинув їх на ґрунті української дійсності. У працях Г. Сковороди неодноразово підкреслюється, що виховання підростаючого покоління - справа відповідальна, першочергова для суспільства і повинна вона розв'язуватись на рівні загальнодержавних завдань.

Свої педагогічні ідеї Сковорода виклав у трактатах "Благодарный Еродій", "Убогій Жайворонок" та ін. Сковорода писав, що в кожній людині ще змалку закладені великі творчі сили, здібності. Завдання педагога полягає передусім у тому, щоб ці здібності розпізнати і відповідно розвинути. Сковорода писав: "Клубок сам собою поточится из горы, отними только препятствующий претыкания камень. Не учи его котится, а только помагай. Яблони не учи родить яблока, уже сама натура ее научила... Учитель и врач - несть врач и учитель, а только служитель природы, единственная и истинныя и врачебницы, и учительницы".

Сковорода твердив, що природа, вільні нахили, а не штучна виправка, муштра є основою виховання. Він відкидав поширене тоді серед панівних класів захоплення іноземними гувернерами, підкреслював важливу роль батьків, як природних вихователів своїх дітей, підносив принципи гармонійного виховання розуму, серця і фізичного стану дітей, стояв за трудове виховання, близьке до природи, до народу, до народної творчості.

У творі "Благородный Еродій" Сковорода протиставляє дві системи виховання, демократичну і реакційну. Письменник на боці першої, він обстоює і прихильно ставиться до Еродія, птаха розумного, ставлення якого до дітей є винятково теплим. У гострому діалозі Еродія з мавпою Пітеком, яка репрезентує реакційну систему виховання, Сковорода фактично викладає основи своїх педагогічних поглядів.

Письменник вірить у здібності народу, всіляко підносить його мистецтво слова і виховання, протиставляючи їх "желудковой и череватой философіи", яка пронизує спосіб життя та освіти панства. Еродій так пояснює різницю між вихованням бідняків і панівних класів: "У нас не так как у вас, но совсем иной род воспитания в моде. У вас воспитаніе дело драгое. У нас же вельми дешевше. Мы воспитываемся даром. Вы же великою ценою".

Устами Еродія Г. Сковорода пропагує свою ідею "сродности" праці. На противагу Еродію мавпа Пітек - духовно бідна істота. Вона - втілення убогості морального життя представників заможних класів. Думки Пітека не виходять за коло уявлень про безтурботне існування і безпредметні прогнози на майбутнє. Через те всі намагання Пітека протиставити Еродієві свою систему виховання і життя є неспроможними.

Аналогічні думки пронизують і притчу "Убогій Жайворонок". Вістря твору спрямоване проти зажерливості панів, їх паразитичного існування.

У ряді праць Г. Сковорода порушує проблеми освіти, підкреслюючи, що вона має бути доступною для всіх станів суспільства, а також однаковою мірою для чоловіків і жінок.

Хронологічно в українській літературі Сковорода є першим ліричним поетом. Його поетичний збірник "Сад божественных песней" - це уславлення ідей гуманізму, правди, глибока, щира сповідь благородної чутливої душі, літопис її складних переживань. Поет закликав до самопізнання і морального вдосконалення, оспівував красу природи, відбивав явища соціального життя, критикував суспільні та індивідуальні недоліки. Саме в цій збірці вперше на Україні пролунав голос справжнього видатного поета, поета-мислителя. Є в ній і релігійні вірші, та це данина часу, хоч, власне, і в них автор закликає до правди та пізнання істини. Загалом у ліриці поета переважають світські мотиви.

У поетичних творах Сковороди звучать мотиви смутку, тривоги, туги людини, яка ще не знайшла справжнього шляху, прагне, але не може розірвати тісне коло буденної дійсності для вищого, розумного життя. У 19-й пісні "Сада" читаємо:

Ах ты, тоска проклята. А докучлива печаль!

Грызеш мене измлада, как моль платья, как ржа сталь!

Ах ты, скука, ах ты, мука, люта мука!

Где ли пойду, все с тобою, везде всякій час.

Ты, как рыба с водою, всегда возле нас.

Ах ты, скука! Ах ты, мука, люта мука!

Ці ж мотиви звучать і в інших творах Сковороди, зокрема у 8-й пісні "Сада".

Поета гнітить навколишня дійсність, вражає несправедливістю, нелюдським знущанням панів з трудового народу:

Видя житя сего я горе,

Кипящее, как Чермное море.

Вихром скорбей, напастей, бед

Разслаб, ужаснулся, поблед!

Однак Сковорода - не песиміст, йому чужі занепадницькі настрої. Він шукає виходу. Не маючи щастя зовнішнього, на думку поета, в тодішніх суспільних умовах небезпечного і, врешті-решт, нездійсненного, Сковорода знаходить щастя внутрішнє. Воно доступне кожному, бо не залежить ні від багатства, ні від чинів. Щастя полягає в пізнанні себе, в гармонійному розвиненні природних здібностей, у суспільно корисній праці, в чистоті сумління, в спокої душі.

Цей злам у думках Сковороди щедро відбився у його поезіях. Замість відчуття бурі, вихору прийшло відчуття щасливо знайденої пристані, непорушної твердині - "петри", якій не страшні ніякі бурі:

Прошли облака. Радостна дуга сіяет.

Пройшла вся тоска. Свет наш блистает.

Веселіє сердечное есть чистый свет ведра,

Если мновал мрак и шум мірскаго ветра...

...Прощай, о печаль! Прощай, зла утроба!

Я на ноги встал, воскрес от гроба...

Сковорода, як ніхто інший до нього в українській літературі, зумів оцінити і поетично передати красу звичайної природи і простого сільського життя, красу полів, степів, лісів. Це особливо видно з популярних творів поета "Ах, поля, поля зелены" та "Ой ты, птичко жолтобоко", написаних майже цілком розмовною мовою.

Вірш "Ах поля, поля зелены" належить до поезій, що створювалися під впливом народної лірики і швидко знаходили шлях до широких мас. У цій поезії, наче у фокусі, зійшлись окремі найхарактерніші риси українських трудових пісень, пов'язаних з працею і життям простої людини, з красою рідної природи:

Ах поля, поля зелены,

Поля, цветами разпрещены...

Жайворонок меж полями,

Соловейко меж садами;

Там, выспре летя, сверчит, а сей на ветвах свистит...

Только солнце выникает,

Пастух овцы выганяет.

И на свою свирель выдает дрожливый трель.

Мрійливий політ жайворонка над полями, чарівний спів його, ідилія життя пастухів - все це вже було предметом оспівування в народній ліриці. Сковорода ж прагне синтетично осмислити явища природи і людського життя, поєднати їх буття, оспівати рідний край.

Цей вірш ще за життя Сковороди став популярною піснею. Його часто переписували, передруковували в українських і російських пісенниках кінця XVIII і початку XIX ст. і охоче співали на мелодію, що її ніби склав сам Сковорода.

У поезії "Ой ты, птичко жолтобоко", використовуючи поширений у пісенному фольклорі засіб психологічного паралелізму, Сковорода майстерно малює картини природи:

Ой ты, птичко жолтобоко,

Не клади гнезда высоко.

Клади на зеленой травке,

На молоденькой муравке...

...Стоит явор над горою,

Все кивает головою,

Буйно ветры повевают,

Руки явору ламают...

У вірші є поширені народнопісенні образи: птаха (в народі - це, звичайно, ремез), що звиває гніздо в небезпечному місці; явора, що стоїть то край води, яка підмиває його коріння, то на горі, де вітри ламають його гілля. Сковорода використовує ці образи для втілення своєї думки про небезпечність, некорисність для людини високого становища і про вагу в суспільстві низького, простого стану.

Цей вірш, як і попередні, швидко потрапив до рукописних і друкованих пісенників і співався поряд із народними піснями. Він розпався на дві частини, що виконувались як дві окремі пісні: "Ой ти, пташко жовтобоко" і "Стоїть явір над водою". Гадають, що основа мелодії цієї пісні також була складена самим Сковородою.

Роздуми Сковороди над долею свого покріпаченого народу відбились у знаменитому його вірші "De libertate" ("Про свободу"). Поет виступає тут співцем волі, яку трудящі завоювали в жорстокій боротьбі проти польсько-шляхетських загарбників:

Что то за вольность? Добро в ней какое?

Ины говорят, будто золотое.

Ах, не златое, если сравнить злато.

Против волности еще оно блато.

О, когда бы же мне в дурне не пошитись.

Дабы волности не мога как лишитись.

Сковорода називав Хмельницького "батьком волі". При осмисленні його постаті поет, безперечно, насамперед орієнтувався на народні твори - історичні пісні, думи, перекази, в яких дано справедливу оцінку як самої визвольної війни 1648-1654 pp., так і особи Богдана Хмельницького - організатора і керівника народних мас.

Основним мотивом уславлення Сковородою Богдана Хмельницького як "батька вольности" в другій половині XVIII ст. був своєрідний протест письменника-філософа проти української козацької старшини та російського дворянства, які пригноблювали народ і накидали на нього кріпацьке ярмо. Вірш відбивав віру поета-демократа в щасливе майбутнє свого народу, що прийде "второе врем'я", "без вражды и раздора", "где все общее", виявляв любов поета до своєї вітчизни, свого народу.

Громадянське спрямування в поезії Сковороди з особливою силою виявилося в знаменитому його сатиричному вірші "Всякому городу нрав і права".

У цьому творі поет майстерно розвінчує цілу галерею представників панівних класів. І поміщика, який "непрестанно стяжает ґрунта", тобто маєтки, землі, і панського попихача ("Петр для чинов углы панскіи трет"), і купця та лихваря ("Федька - купец при аршине все лжет"), і представників тодішньої юриспруденції ("Строит на свой тон юриста права"), і тодішню шкільну систему ("С диспут студенту трещит голова"), розкошування, бенкетування, пияцтво, картярство ("Сих шумит дом от гостей, как кабак") тощо. Осмислити і художньо передати картини розпусти, обману допомагали поетові вдало дібрані, вагомі за смисловим навантаженням дієслова - за прикладом народної фразеології (трет, лжет, стягает, формирует, шумит, трещит).

Сатирична пісня "Всякому городу нрав и права" відповідала думкам і настроям народних мас, через що набула великої популярності в народі. І. Котляревський використав її в опрацьованому народом варіанті для сатиричного змалювання образу Возного в "Наталці Полтавці". Сатиричний струмінь твору "Всякому городу нрав і права" вплинув і на сатиру Т. Шевченка.

Творча співзвучність між Сковородою і Шевченком добре помітна і в ряді інших творів.

Пов'язавши українську поезію з тогочасним життям, з фольклором, Сковорода в той же час прагнув зв'язати її з світовою поезією. Своїм думкам і почуттям він шукав співзвучності в античній філософії та поезії, зокрема в думках грецького філософа-матеріаліста і атеїста Епікура, а також у віршах римського поета Горація.

Пісню 30-у свого "Сада" Сковорода завершує надзвичайно сміливим "богохульним" зближенням з Епікуром:

Плюнь на гробные прахи и на детскіе страхи:

Покой-смерть, не вред.

Так живал афинейскій, так живал і єврейскій

Эпикур-Христос.

А пісня 28-а закінчується відомим афоризмом Епікура про те, що справді потрібне - не важке, а важке - не потрібне:

Тя поет і вся вселенна,

В сей законь сотворенна,

Что нужность не трудна, что трудность не нужна.

Похвала Епікурові - це на той час було сміливістю. Цей факт свідчив ще раз про прогресивність поглядів Г. Сковороди. Адже твори Епікура тоді заборонялись, а лаяти його вважалось ознакою доброго тону. Від цього не вільні були навіть кращі письменники XVIII ст. на зразок Феофана Прокоповича.

У поезіях Сковороди часто звучать мотиви творчості Горація, які імпонували йому за ідеями та настроями. Сковорода називає Горація "пророком". Одну із пісень свого "Сада" поет так називає: "Песнь 24-я, Римского пророка Горація, претолкованна малороссійским діалектом в 1765-м годе".

Наприкінці вірша автор протиставляє панів, власників маєтків і автора-голяка, але голяка мудрого. Сковорода твердить, що мудрість - це великий скарб, набагато цінніший, ніж багатство і знатність.

Вас бог одарил ґрунтами, но вдруг может то пропасть,

А мой жребій с голяками, Но бог мудрости дал часть.

Шукав Сковорода близькі йому мотиви і в творчості інших письменників, зокрема античних та доби Відродження, в творах Плутарха, Ціцерона, Віргілія, Овідія та ін.

Певна частина творів Сковороди має духовний характер. В основному це поезії, написані в ранній період творчості. Вони є даниною поетично-образній традиції, яка міцно трималась у давній українській літературі. Проте то не були вірші суто духовно-церковного змісту, де б оспівувались релігійні постаті. Ці твори більшою чи меншою мірою були пов'язані з життєвими проблемами. Образ Христа, який зустрічається у творах Сковороди, - символічне для свого часу втілення справедливості, честі.

Серед поетичних творів Сковороди є й вітальні вірші, зокрема "25-я песнь отходная", "Песнь 26-я", "На день народження Василя Томари, хлопчика 12 років". Але в цих творах немає облесливості і нещирості, які були властивими для багатьох українських панегіриків того часу.

Сковорода виступив як новатор в галузі віршової форми поезій. Він вніс у практику поезії, зокрема в силабічний вірш, важливі вдосконалення.

У віршах Сковороди помітне часте вживання чоловічих рим поряд із загальноприйнятими в старих силабістів жіночими римами. У Сковороди є вірші, побудовані наскрізь на чоловічих римах. Взяти хоча б вірш "Всякому городу нрав и права", де поряд із римами: права - голова маємо навіть: дума - з ума. Надання поетом рівноправності чоловічим римам поряд з жіночими збагатило український силабічний вірш.

Те саме слід сказати й про інші новини, введені Сковородою в традиційне українське віршування. Ніхто до Сковороди не вживав так часто "неточних" рим на зразок: косо - волосов, нивах - нажива, солодкій - глотки, скорый - горы.

Особливо цікава у Сковороди-поета тонізація силабічного вірша, проведена відмінно від тієї, яку бачимо у Ломоносова, Тредьяковського і їх послідовників на Україні, зокрема у І. Котляревського. У віршах Сковороди, очевидно, вироблялася інша силабо-тонічна система, близька до системи українських народних пісень. Вона не була підтримана безпосередніми наступниками Сковороди у віршуванні, які пішли за Котляревським, але час від часу відчувалась як паралельна течія в пізнішій українській поезії, зокрема у Т. Шевченка.

Звертає на себе увагу надзвичайне багатство строфіки у віршах Сковороди. Структура кожного вірша інша, іноді дуже складна і оригінальна.

Тонізація віршів у Сковороди зазнавала впливу як народної української пісні, так і ломоносівської версифікаторської традиції.

Новаторство Сковороди в теорії віршування і в поезії помітне в насиченні віршів суто сковородинськими ідеями, а саме про шкідливість схоластичного формалізму, про неприпустимість зовнішнього, механічного наслідування в поезії чужих зразків, про потребу в поезії, як і в кожному діянні людини, передусім внутрішнього покликання, природного таланту.

Г. Сковорода посів в українській літературі чільне місце як визначний прозаїк XVIII ст. До Сковороди в українському письменстві проза мала в основному церковне та ділове призначення. А в творах Сковороди бачимо перші вияви суто художньої сатири, памфлета, гротеску, обриси літературно-оповідальних жанрів.

Заслуговує на особливу увагу роль Сковороди як першого українського байкаря, автора збірки "Басни Харьковскія". В українській літературі до Сковороди байки, як відомо, зустрічаються в риториках і поетиках (М. Довгалевського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського), у проповідях (Л. Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського та ін.). Але байки тут використовувались як ілюстрації і засіб "унаочнення". Сковорода, у багатьох випадках продовжуючи усталені традиції в галузі цього жанру, по-новому поставився до байки. Він глибоко осмислив і повно використав її потенційні можливості, прив'язав її до національного ґрунту і суспільного життя України другої половини XVIII ст. Байки Сковороди досягли як для свого часу високого рівня щодо художньої форми. З цього боку особливо високо їх цінував І. Франко.

У кінці 60-х і на початку 70-х років XVIII ст. Сковорода працював над створенням свого збірника байок. У цей час він проживав "в лежащих около Харькова лесах, полях, садах, селах, деревнях и пчельниках". Ось чому він і назвав байки Харківськими.

Першу частину байок у кількості 15 Сковорода написав трохи раніше, а в 1774 р., живучи в с. Бабаях, поблизу Харкова, він написав ще 15 байок і подарував весь збірник з 30 байок своєму приятелеві Панасу П'янкову.

У передмові до збірника "Басни Харьковскія" Сковорода писав: "Глупую важность встречают по виду, выпроважают по смеху, а разумную шутку важный печатлеет конец. Нет смешняе, как умный вид с пустым потрохом, и нет веселеe, как смешное лицо с утаенною делностью". Сковорода образно, навіть афористично, визначає жанрову сутність, активність і цілеспрямованість байки. Письменник твердить, що в тематичній основі байки лежить важлива суспільна істина.

Звертання Сковороди саме до цього жанру свідчить про те, що він бажав якнайбільше поширити свої ідеї в масах, надати їм загально зрозумілої, наочної форми. В основному письменник досяг цієї мети. Фабула і "сила" (тобто мораль) в байках Сковороди звучать виразно і переконливо, хоч іноді й вужче або ширше, ніж дозволяли можливості фабули.

Усі байки Сковороди написані прозою. В них автор виявив себе не прихильником лафонтенівського розважального роду художньої байки, а, подібно до Лессінга, відновив у байках їх античний, езопівський напрям. У байках Сковороди передусім звучать філософські мотиви, спрямовані на осмислення сучасних письменникові проблем життя.

Цікавою частиною сковородинських байок є їх "сила" - мораль. Здебільшого мораль байок висловлена афористично. Стильові особливості нагадують ритмічну і синтаксичну організованість прислів'їв. В окремих байках "сила" є синтезом групи тематично споріднених прислів'їв та приказок.

Прислів'я та приказки приваблювали Сковороду насамперед тим, що вони були наслідком життєвого досвіду людини, виходили з гущі життя, багато в них було закладено філософських суджень, що імпонували світоглядним позиціям письменника, і завдяки цьому допомагали йому розкрити ідейні задуми своїх творів.

Значну групу байок Сковорода присвятив прославленню праці на благо суспільства. Так, байка "Пчела и Шершень" славить працелюбність бджіл, які збирають мед, бо "к сему рождены", і ця праця для них солодша за самий мед. Це незрозуміло хижакам - шершням. "Шершень, - пише Сковорода, - єсть образ людей, живущих хищением чужого и рожденных на то одно, чтоб есть, пить и проч. А пчела есть герб мудрого человека, в сродном деле труждающегося".

У байці "Жаворонки" йдеться про черепаху, яку орел даремно вчив літати, бо вона приземлилась "с великим шумом и треском". Автор зазначає: "Многіи без природы изрядныи дела зачинают, но худо кончают". У байці виразно проводиться ідея "сродної" праці. Цим же ідеям присвячені й байки "Оселка и Нож", "Собака и Кобила", "Жаби" та ін.

Байки Сковороди часто несуть сатиричну функцію, іноді дуже гостру і животрепетну. Такою є, наприклад, байка "Олениця и Кабан". Кабан, який держав патент барона, образився, коли Олениця назвала його просто кабаном. "Прошу простить, ваше благородие, - сказала Оленица. - Я не знала! Мы, простыи, судим не по убору и словам, но по делам. Вы также, как прежде, роете землю и ламаєте плетень". Тут Сковорода викриває паразитизм і шкідливість феодальних владарів, які носять дворянські титули (баронів, князів тощо), і не тільки не приносять користі, а, навпаки, шкодять суспільству, будучи здатними лише на те, щоб "вольные могли жить по рабским своим прихотям, беспокоить людей и проламываться сквозь гражданских заборов".

У байці "Голова и Тулуб" викривається самодурство і бундючність панства. Тулуб, одягнений у дорогі шати, хизується цим перед Головою. Сковорода робить такий висновок: "Фабулка сія для тех, которые честью свою на одном великолепіи основали". Подібні мотиви звучать у байках "Ворона и Чиж".

У ряді байок ("Чиж и Щиглик", "Щука и Рак" та ін.) Сковорода попереджав представників панівних класів, що жити за рахунок трудового народу небезпечно. Ось Чиж, спокусившись "сладкой пищей да красной клеткой", потрапив у неволю. Така ж доля спіткала і Щуку, яка, "напав на сладкую ядь", з'їла разом з нею "удку, увязшую во внутренностях".

У байках Сковорода порушує різні проблеми суспільного життя. Він засуджує прагнення деяких людей до дешевої слави і популярності ("Сова и Дрозд"), таврує мракобісів ("Нетопыр и два птенца - горлицын и голубинин"), підносить дружбу ("Соловей, Жаворонок и Дрозд").

Письменник майстерно і з почуттям міри поєднує народну мудрість із власною оцінкою зображуваного. Часто фольклорні твори були для байкаря своєрідним орієнтиром у характеристиці зображуваних явищ і подій. Наприклад, у байці "Собаки" "сила" має такий вигляд: "Розумный человек знает, что охуждать, а безумный болтает без разбору". У творі "Сова и Дрозд" після скупого викладу розмови між птахами йде резюме: "Лучше у одного разумного и добродушнаго быть в любви и почтеніи, нежели у тысяче дураков". У народнопоетичній творчості Г. Сковорода відшукав ідейну оцінку і образну характеристику різних за розумом і станом людей доби феодалізму.

Варто відзначити, що в окремих байках відбились обмеженість, непослідовність світогляду Сковороди. Так, у творі "Голова и Тулуб" байкар пише, що народ "должен обладателям своим служить и кормить", інколи письменник, характеризуючи суспільні процеси, у висновках вдається до крайності ("Крот и Линке"). Але це не є визначальним для творів Г. Сковороди. Переважна більшість його байок - твори демократичного спрямування, в яких автор закликає людей до розумного життя, чесності, скромності, засуджує паразитизм, зазнайство й невігластво, а також різні форми експлуатації та бюрократизму.

Сюжети байок Сковороди, що ввібрали місцевий колорит, насичені такими побутовими деталями, які відбивали сучасне життя і побут. Розповідь ведеться, як правило, чітко і лаконічно. Передові, демократичні ідеї виголошуються здебільшого позитивними героями творів.

Байки Сковороди - своєрідне явище в українській літературі. Вони були не тільки найвищим досягненням у цьому жанрі в літературі доби феодалізму, а й значним кроком уперед. Сковорода вивів цей жанр на самостійний шлях, остаточно утвердивши його в письменстві. Вони торували дорогу українським байкарям.

Багато високохудожніх сторінок зустрічається і в суто філософських творах Сковороди. В них філософ виявив себе не тільки прогресивним мислителем, а й видатним письменником, майстром літературної форми. Деякі філософські твори Сковороди, як "Брань архистратига Михайла со Сатаною" або "Пря Бесу с Варсавою", є оригінальними літературними творами, свого роду поемами на філософські теми.

Сковорода залишив після себе і значну епістолярну спадщину. Це в основному листи до свого учня М. Ковалинського та до своїх друзів. Листи свідчать про великий інтерес письменника до різних проблем сучасного життя, зокрема до питань розвитку культури, освіти, філософії. Листи дають змогу чіткіше уявити діапазон діяльності Сковороди, сприяють окресленню його світоглядних позицій.

У творчій практиці Сковорода вживав ще книжну, традиційну мову, хоч, як свідчать його сучасники, в житті користувався розмовною мовою. Це був той переломний період, коли книжна мова ще не віджила, а нова літературна мова, в основі якої лежала народна, щойно народжувалась. І зрозуміло, що Сковорода нею ще не міг скористатись, зокрема у творах з філософською та науковою тематикою.

Сковорода перший з українських письменників доби феодалізму по-новому поставився до народнопоетичної творчості, розірвавши ланцюг заборон, який сковував письменників. Він узявся до глибокого, філософського осмислення фольклорних жанрів. Народна мудрість стала за основу в трактуванні письменником-філософом багатьох процесів суспільного життя. Сковорода добре вловлював підтекст і призначення народних творів, що дало йому можливість з їх допомогою зрозуміло і переконливо викладати свої суспільно-політичні філософські ідеї.

Творчість письменника-філософа справила благотворний вплив на подальший розвиток української літератури. Без Сковороди була б незрозумілою поява Котляревського і перших письменників XIX ст. Загальновідома оцінка постаті Сковороди Шевченком. Велику цікавість до письменника і його творів виявили М. Коцюбинський, І. Франко, П. Мирний. Франкові належить, наприклад, висока оцінка філософії і літературних творів Сковороди: "...Глибокий гуманізм, якого вістуном був Сковорода, робиться основою всіх кращих творів української літератури XIX в.".

Значний вплив справила творчість Сковороди на українських поетів. Образ письменника-філософа відбитий у віршах М. Рильського, А. Малишка та інших письменників. П.Г. Тичина є автором ряду творів і наукових статей про Сковороду.

Інтерес до особи й філософії Сковороди виявляли й російські письменники: Л. Толстой, М. Лесков, а також видатні російські вчені: Ф. Буслаєв, І. Срезневський, О. Шахматов та ін.

Сковорода з симпатією ставився до народів Кавказу, збирався відвідати Грузію, Крим, був у Приазовському краї, надсилав туди свої листи і твори. Цілком імовірне знайомство Сковороди з видатним грузинським письменником Давидом Гурамішвілі, який довго жив на Україні. Гіпотезу про зустріч Сковороди і Гурамішвілі вперше висловив П.Г. Тичина. Такий епізод змалював Тичина у відомому вірші "Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді "Витязя в тигровій шкурі".

Літературна і філософська спадщина Сковороди відома далеко за межами нашої Батьківщини.

Шанує творчу спадщину Г. Сковороди український народ, його твори неодноразово видавалися і ґрунтовно вивчаються. Ім'я талановитого філософа і письменника присвоєно вузам, вулицям. Справжнім святом українського народу було відзначення в 1972 р. 250-річчя від дня народження великого сина нашого народу.

Размещено на Allbest.ru