Філософія єдності людини і природи у поезії Богдана-Ігора Антонича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпровський національний унівеситет імені Олеся Гончара

Факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства

Кафедра української літератури

ПОЕТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ТЕКСТУ

на тему:

«ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В ПОЕЗІЇ Б.-І. АНТОНИЧА»

Виконав:

Студент групи УТ-16-3

Шляхта Станіслав

Перевірив:

к. філол. н., доц.

Тараненко А. В.

Дніпро - 2017

Богдан-Ігор Антонич… як багато слів у цьому імені для українського мистецтва. За свої недовгі 27 років він встиг багато чого досягти в області літератури. Митець прожив коротке, але у той же час незвичайно насичене життя, а його творчість вважається однією з найоригінальніших, найвпливовіших та самобутніх в українській літературі. За свою недовгу творчу кар'єру протяжністю в сім років поет встиг випустити три поетичні збірки «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга лева» (1936), пробував сили у прозі та драматургії (новела «Три мандоліни», незакінчений роман «На другому березі», лібрето до опери «Довбуш»), писав літературно-критичні статті(«Національне мистецтво», «Між змістом і формою», «Становище поета», «Як розуміти поезію», «Сто червінців божевілля»), редагував журнали «Дажбог» і «Карби», робив переклади з польської, чеської, німецької та англійської мов. Здавалося б, всього лише якихось сім років, але своєю вагомістю та загальною культурною вартістю цей проміжок часу вартий багатьох десятилітть. Поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, вічно молодий класик української літератури.

Психологічний феномен Антонича полягає в двух іпостасях його особистості: з одного боку - спонтанний лірик, з другого - учений, що аналітично підходив до вивчення художньо-естетичних явищ. Творче світобачення поета формувалось в реаліях Лемківщини - краю, де збережені язичницькі традиції органічно поєднувалися з християнськими обрядами, де людина була маленькою та невід'ємною частиною природи; краю з самобутнім етнічним мистецтвом. Тому не дивно, що поетична концепція світу Антонича полягала у гармонії природи з людиною. Уся поезія, починаючи з «Привітання життя» та закінчуючи «Зеленим Євангеліє», пронизана наскрізь язичницькими та біблійними мотивами.

Вже сама перша збірка «Привітання до життя» дає читачеві чітке зображення авторського світорозуміння: «Вітай життя!» - таким уривком можна описати загальну ідею збірки. Поет бачить природу, як світ ідеальний, світ краси і гармоніїї, та часто тікає до нього від похмурої дійсності в надії віднайти внутрішню гармонію. Рядки поезії «Бадьорі бродяги» описують ідилію та красу природного життя, а «Привітання життя» начебто підштовхують нас до той ідилії. «Закоханий у життя поганин», після довгих пошуків відповідей на питання буття, врешті-решт закликає читача не боятись випробувань, полюбити життя та прийняти його таким, яким воно є.

«Віддати треба нам життю щомога,

а треба кожному, поки ще молодий» [1, с. 66]

- ці рядки прямо говорять нам: «Живи! Не гай даремно часу. Реалізуй себе, поки ще можеш!». Загалом збірка, незважаючи на, за словами деяких критиків, «звичайну, нецікаву форму», добре показала хист митця до поезії та його безграничну любов до природнього, за чим його будуть не раз порівнювати з «великим кларнетистом» Павлом Тичиною.

Творче обдаруванння поета в повній мірі розкривається у його другій збірці «Три перстні». Саме тут постають головні філософські мотиви поезії Антонича: мотиви єдності людини і природи, людини і космосу, язичницького та християнського, мотиви швидкоплинності буття; світовідчуття Антонича сповнюється колоритом фольклору рідного краю, стає наближеним до структури світового дерева, де деревом між землею та небом виступає саме життя. Міфічні образи природи у збірці перекликаються з біблійними символами. Книжка «Три перстені» засвідчила «приземленість» Антоничевої міфософії: людина за Антоничем - така ж частка природи, як рослини чи звірі: маленьий, але необхідний гвинтик у будові світу, космосу. І в той же час вона наближена до Бога та високого, є осередком Всесвіту. Таким чином вона виступає своєрідним осередком між міфічним та земним. Природні образи лісів, сонця, місяця поєднуються с образами Христа, Маріїї, порівнюються, підкреслюють одне одного, стають частиною одного цілого. Життя, подібно молодому парубку - вічно молоде, цвітуче, його обсяг не має меж. На останніх сторінках книги Антонич підкреслює всю швидкоплинність, проминальність буття людського. Для нього життя людське - це лиш момент у безкінечному космічному процессі. Усе, що залишиться після людей, хоч якби ярко вони не горіли - лиш попіл. Можна сказати, що „Три перстені“ породили інерцію сприйняття Антонича як співця поганського світовідчуття, захопленого лемка, зануреного в „прапервісний природи морок“. Саме в цій книжці молодий поет знайшов свій неповторний стиль, який він потім трансформуватиме і з яким полемізуватиме.

Критики зазначають, що у «Трьох перстенях» світ поета існує ніби у двох вимірах, кожен з них має певну самостійність і водночас вони взаємопов'язані: краса світу, сприйнята зовнішньо, може «проектуватися» на внутрішній, глибинний рівень; істину, сприйняту душею, може розкрити тільки мова природи. Така проекція взаємин людини і світу в творах Б.-І.Антонича наближається до філософії пантеїзму, що ототожнює Бога з природою та розглядає природу як втілення Божества. В Антоничевому розумінні земля - це сон, уява, вона має дуальний характер і зміст: реальний і метафізичний. Винятковість землі у художній моделі доповнюється суто предметними позначеннями, які поглиблюють поняття її субстанції. У цьому світі вона видозмінюється і конкретизується, стає лісом, дорогою, площею. Ліс у Антонича переважно зооморфічного забарвлення, символ дороги містить у собі ідею подорожі. А нехтування часо-просторовими умовностями реального світу призводить до осягнення трави, неба, місяця - всіх атрибутів світобудови. Поряд із символікою метафізичною співіснує символіка реальна за вмістом інформативності - це перстені, весілля, корчма, веретено, півень тощо. Поет, заради підкреслення у збірці паралелі між світом реальним та світом міфічним , нерідко звертається до побуту реально-міфічного змісту.

Наступні збірки Антонича «Книга лева» та «Зелена Євангелія» ще більше поглиблили мотиви єдності людини та природи та філософського сприйняття природи. Обидві книги подібні як по структурі, так і по образам. Фактично, «Зелена Євангелія» за своїм змістом є продовженням «Книги лева». Автор розділяє обидві збірки на «глави», що «виділяють в окрему лінію притчево-міфологічне начало», та «ліричні інтермеццо», у яких звучить філософія органічного злиття людини з природою. Біблійні мотиви у збірках розкривають скоріше не релігійні, а буттєві аспекти життя. Одухотворення природи за допомогою символіки фольклору та християнських образів дає змогу митцю направляти поезії у русло моральних принципів та орієнтирів поведінки.

Як Оксана Філатова зазначила у своїй статті «Поетичні міфологеми Богдана-Ігора Антонича» , космологічні мотиви Антонича яскраво виявилися в усіх трьох главах «Книги Лева». Зокрема, перша глава присвячена сакральним моментам першотворення, друга - узагальнює мотиви єдності людини та всесвіту, третя - концентрує увагу на тенденції взаємотворення Хаосу і Космосу. Хаос і космос в поезії митця мають тенденцію до взаємотворення: загибель Космосу означає перемогу Хаосу і водночас зародження нового світовлаштування, організованого у відповідності до певних принципів Всесвіту («Апокаліпсис», «Балада про пророка Йону», «Самаритянка біля криниці»). Архетипами Космосу в збірці постають образи міста Львова і природи Лемківщини, що протиставляються як урбаністичний світ дисгармонії та чарівний світ природи. Архетипами ж Хаосу і відповідно символами знищення виступають образи пустелі, океану або потопу(«Апокаліпсис», «Балада про пророка Йону», «Сурми осіннього дня»), а також образ війни( «Слово про чорний полк», «Слово про Альказар»).

Концепція світу у Антонича на протязі усієї його поетичної творчості залишається антропоцентричною та дещо антропоморфною: Шукаючи наше місце у ієрархії всесвіту, він приходить до висновку, що людина є головним творінням божим і всі подіїї відбуваються навколо неї. У своїй поезії «Дитирамб» 1933 р. митець спромігся дати більш об'єктивний погляд на людину, оспівуючи її досягнення, і в той же час обходячи ідеалізацію:

«Гори різьбили твої змагання,

ріки жолобила твоя гадка.

Хвала твоїм пориванням,

хвала твоїм упадкам» [1, с. 222]

У цьому контексті дослідники творчості Антонича відзначають два лірико-філософські мотиви його поезії: «приземність» і «проминальність». Приземність як означення всього, що заважає людині дорівнятися самій собі, побачити сутність здійснити найкращі свої «зриви», як внутрішній конфлікт зізноспрямованих, полярних властивостей.

У Антонича прикладом приземності є убогість людини богозалишеної, непросвітленої, не одухотвореної:

... натхненний зміст налий у мене в форму вбогу [1, с. 199]

Прагнення піднестися, подолати свою приземніть властиве людині, але часто лише як благання про імпульс іззовні, про «зішестя святого духа».Але саме поривання має велику цінність, воно є джерелом не лише поступу людини, а й духовних цінностей, творених ним:

Так родяться мистецтво и міти

із туги за далеким, вищим...

За кращим, більшим, за незнаним,

що підняло б над світу низом [1, с. 230].

«Проминалість» - один із визначальних конфліктів лірико-філософської рефлексії взагалі: кінцевість людського існування, неуникність смерті кидає безжальне, витверезливе світло на все - натомість залишаючись незбагненною до кінця. Ще в зовсім юного Антонича виникає цей мотив: за палкими освідченнями і палкими барвами квітів («Перше ліричне інтермецо з «Книги Лева») - постає минущість і молодості, і життя, невідворотність рокованого зникнення:

Цвісти, горіти й проминати,

лишати все, йдучи в незнане! [1, с. 111].

Простягнути долоні тиші

над нашим вічним проминанням [1, с. 111].

Це враження ще додатково підсилюється контрастним зіткненням квітів із сучасними реаліями: тюльпани - і «чорні диски», в яких «спить музика», фіалки - і телефонна слухавка, трохи ще на той час загадково-незвична, трохи потворна, принаймні в цьому сусідстві.

Унікальність Антонича саме як філософського поета має ще один аспект. Відзначена уже «проминальність» у філософії передбачає долання екзистенційного страху (страху буття, а надто небуття), притому передбачає смерть як доконаний акт. Це, можна сказати, один із загальників філософської літератури: поет, що обрав шлях споглядання буття та роздуму над ним, очевидно, вже певним чином зняв для себе нерозв'язану суперечність між самою можливістю такого злету духу - і все тією ж неминучістю смерті. Натомість Антонич втілює саме єдиноборство із цією проблемою як один із «сюжетів» своєї філософської літератури. Поет не може змиритися зі смертю як «останнім акордом» у життєвій пісні:

...прийде смерть і сріблястим ключем

відімкне мені вічності двері ...[1, с. 176].

«Смерть Ґете», «Остання ніч», «Франко» - ці та багато інших творів Антонича засвідчують невідступність думки автора про смерть. Відсутність у світі природи передчуття і страху смерті Антонич сприймає як велику перевагу порівняно з драматичною духовною ситуацією людини:

Навчіть мене, рослини, щастя,