Василь Барка (1908 — 2003)

Размещено на http://www.allbest.ru/

барка голод природа релігійність

Реферат з теми:

Василь Барка (1908 -- 2003)

Народився Василь Барка на Полтавщині 1908 р. Після закінчення вчительського технікуму працював за фахом на Донбасі, а згодом на Північному Кавказі, де водночас здобував вищу освіту. 1940 р. він у Москві захистив кандидатську дисертацію про стиль «Божественної комедії» Данте. Після цього читав курс історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету. Такий перший період його життя. О цій порі -- в 1930 та 1932 pp. -- Василь Барка у Харкові видає поетичні збірки «Шляхи» і «Цехи». Другий, на який припадає вихід поетичних збірок «Апостоли» (1946) та «Білий світ» (1947) -- це період, пережитий у Німеччині; третій -- американський, що є творчо найбільш інтенсивним, означений виходом книжок віршів «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан» (1959), «Лірник» (1968), прози -- «Рай» (1953), «Жовтий князь» (1963), літературознавчих досліджень та есе -- «Хліборобський Орфей або клярнетизм» (1961), «Правда Кобзаря» (1961), «Жайворонкові джерела» (1956), «Вершник неба» (1965).

Цей перелік не охоплює всіх книжок В. Барки: він автор близько двадцяти поетичних збірок; роман у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1986) обіймає чотири великих томи, що складають дві тисячі сторінок; тисячоліттю християнства в Україні він присвятив велику поему «Судний степ». Твори письменника виходять англійською та французькою мовами.

У поетичній палітрі В. Барки -- елементи різних стильових шкіл та напрямів. Тут можна бачити виразні впливи молодого Тичини, символістичної та футуристичної російської поезії, італійського Ренесансу, барокової поезії. Такий сплав стилів значною мірою й пояснює трудність сприйняття барківського вірша.

«Свідок для сонця шестикрилих» -- річ особливо складна. Монументалізм твору, звичайно, легше долався б, якби тут була виразно окреслена сюжетність. Натомість є своєрідна імпресіоністичність, де образ, фраза, навіть окреме слово мають свою індивідуальну художню мову -- натяк, підтекст тощо.

В основу твору покладено: суперечність, сум'яття, складність внутрішньої боротьби людини кінця XX ст. між вірою та сумнівом.

Релігійність мотивів для творчості Барки органічна. Гармонія між людиною і світом, людиною і космосом, творцем світу і джерельністю поетичного духу віршів базується якраз на біблійному ґрунті, на виразній релігійності. Це -- одна площина; інша -- це виразна фольклорна стихія, казковість. Ці два елементи чуттєвої любові до світу, як пишуть Б. Бойчук та Б. Рубчак, «утворюють гармонію земного і надземного у творах Барки, нагадують філософію Григорія Сковороди та інших ідеалістів».

Стихія народомовна з особливою чутливістю її синтаксичних фігур, зменшувальної лексики, фольклорних тавтологій виповнює Барчину поезію незвичайною вродою, особливим чаром:

Стань, ясна ясочко, стань, квітко вишні, бо спогади страждання будять, бо океан, гірку біду надпивши, мережку розлива на грудях.

Не меншою мірою стилю В. Барки притаманна і бароковість поетичних конструкцій. Він послідовний учень Сковороди у найширшому значенні цього слова, в багатьох моментах притчевий, але не вдається до нав'язливого моралізування. Слід наголосити на особливій дикції барокової строфи В. Барки. Йдеться насамперд про такі інтонаційні паузи, за допомогою яких завжди можна визначити, чи, вірніше, відчути в тексті твору основне слово, на якому автор акцентує. Барка уриває фразу, переносить її в наступний рядок, в інших випадках видовжує:

Прошу: черешні в червоному намисті, ждіть, отут за дверцятами залізними! І вони стоять... Коралові разки перебирають... Прошу: берези в мережаних мантіях, отам -- під фарбованими хмарами -- ждіть! І вони стоять, зелені оповіді шепчуть...

Вибір форми у В. Барки щоразу свідомий, до того ж він поет модерну й усвідомлює, яке перед собою завдання ставить. Скажімо, метафоричної рясноти вірша «Ріка» не могло б з'явитись, якби на мову образів-символів, образів-алегорій він не покладав таких важливих художніх функцій:

Біліє голос, вищий від планет, -- І я спішу, ріка, ні райдуга не наріка -- через грозу біжу, первоцвіт променів, громів межу. Ні срібний мак не наріка: крізь смерть -- ріка.

Барка -- майстер контрастів, за допомогою яких досягає зорової відчутності описуваного та його часом аж вражаючого драматизму. Він часто протиставляє й окремі ситуації, ідилічне -- трагічному (вірш «Рай»).

Тема голоду в Україні 1932--1933 pp. -- найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна -- романи «Жовтий князь» і «Рай».

Л. Плющ, аналізуючи «Жовтого князя», підкреслював певний зв'язок цього твору з поемою П. Тичини «Сковорода». Письменник не ігнорує досвіду попередників, хоча «відлітературні» сюжети, які він переносить з творів Тичини, Данте, Сервантеса, а часом і Блока, -- лише певні прийоми, що допомагають охопити повну картину всенародної драми -- в її політичних, соціальних і психологічних ознаках. Барка також щедро використовує фантастику, себто міфологічні образи, апелює до фольклору. Велика збірка віршів «Океан», що стала етапною у творчості письменника, відзначається особливою міфологічною різноликістю образів.

«На своєрідну монолітність «Океану» складаються два чинники: суцільність теми і суцільність стилю. Ця книга -- безконечно субтильні варіювання однієї теми: земного кохання в конфронтації з духовним світом. Поет розповідає про найінтимнішу тайну двох, про зв'язок, який ніколи не можна висловити, а можна тільки якнайглибше відчути і пережити». У сфері таких почувань ліричний герой мовби проходить складну еволюцію «вимудрення» своєї поведінки. В першому розділі книжки він поривний, нестримний, навіть легковажний у своїх пристрастях, у другому -- піднімається найвищий рівень, ті самі речі, які ще вчора були для нього звичайною буденністю, сприймає у філософському сенсі.

Природа в «Океані», як і в усій поезії В. Барки, -- це світ, де розвивається і вдосконалюється людина. Природа поза людською душею -- мертва субстанція, тому герой Барки не просто споглядає її, він її осягає, осмислює, вона -- суть його самого:

Прокричить розбитий дзвін, зірвавшись, так мій жаль! думки стомив. А завіса з моря: сніг найстарший станув пилом мостовим. Скоро, зірковистим димом сива, кинеться завія з кручі. Над тропу вінечністю сповився розсвіти, від скорботи дужчий.

Правда, найчастіше Барка вміє оминути ту грань, де можна побачити, що людина від природи залежна, він не хоче цієї залежності констатувати, показувати її -- він воліє говорити про єдність людини й природи, про їхню гармонію, про цілість світу, в якому людина не повинна і не може претендувати на панівну роль.

Размещено на Allbest.ru