Літературознавча деконструкція як практика інтерпретації художнього тексту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літературознавча деконструкція як практика інтерпретації художнього тексту

Постановка проблеми

деконструкція текст роман пашковський

Питання літературознавчої методології і досі залишається складним і дискусійним. На сьогодні маємо велику кількість інтерпретаційних стратегій, одні з яких відомі давно, інші ж щойно з'явилися у зв'язку із появою нових явищ у царині художньої літератури. Різні аспекти зазначеної проблеми стали основою багатьох наукових розвідок, однак це питання не до кінця вирішено. Така ж ситуація спостерігається і у випадку постструктуралістської методології, зокрема деконструктивістського методу дослідження художнього твору, який належить до сучасних літературних стратегій інтерпретації. Методологічний принцип деконструкції був створений та обґрунтований Ж. Деррідою на основі філософського принципу деструкції. Цей принцип дослідження пов'язаний із свободою інтерпретації та покликаний не заперечувати бінарні опозиції, а ототожнювати їх. Водночас завдання деконструктивіста - знайти прихований смисл тексту, який породжується не автором, а самим текстом через гру слів, через глибинне їхнє значення, яке, можливо, вже невідоме на сучасному етапі. Тобто важливу роль у деконструктивістському дослідженні відіграє саме мова, котра породжує ситуацію інтриги, проблематичності, розщеплення єдиного значення, а відтак регламентує цінність індивідуальної інтерпретації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Попри кризову ситуацію в сучасному літературознавстві та поодинокі прагнення сучасних науковців осягнути різновекторні підходи і вчення до літератури, все ж на сьогодні маємо певний комплекс літературознавчих праць методологічного характеру. Зокрема, талановито й детально розроблену психоаналітичну критичну практику Н. Зборовської, Я. Печарського, О. Бідюк, О. Тиховської; зактуалізовану сьогодні школу компаративістики, когнітивний підхід у літературознавстві Т. Бовсунівської, переосмислене й осучаснене застосування біографічного методу, школу рецептивної естетики тощо. Щодо найновіших підходів до розуміння текстів культури, скажімо, різноманітних постструктуралістських вчень, теорії хаосу, екології тексту, міфографічної критики, симптоматичного прочитання (адаптовані до вивчення Д. Уліцькою [1], Дж. Сторі [2], М.Зубрицькою [3] та ін.) маємо лише знаки запитання і певні закиди щодо зайвого інтелектуалізму в стилі «постмодерного» рефлексування. Скажімо, практика деконструктивістської інтерпретації художнього тексту представлена студією П.Баррі «Постструктуралізм і реконструкція» [4], в котрій автор досліджує сутність постструктуралізму, подає схему постструктуралістської критики та приклад літературознавчої деконструкції і дослідженням українського науковця С.М. Пригодія «Деконструкція» у книзі «Американський романтизм. Полікритика» [5]. Проте у цих дослідженнях, попри добротну теоретичну основу, проводиться загальна деконструктивістська інтерпретація текстів зарубіжної літератури. Саме ж питанім деконструктивістської інтерпретації художнього твору є проблематичним у дослідженнях, оскільки не існує конкретної єдиновизнаної схеми, на яку б орієнтувалися сучасні літературознавці. Спробуємо докладніше розглянути сутність деконструктивізму та вивести основні принципи інтерпретації художнього тексту.

Отже, мета статті - дослідити теоретичні й практичні аспекти одного із постструктуралістських підходів до вивчення літературних явищ - деконструктивізму.

Виклад основного матеріалу

Загалом, звертаючись до історії виникнення деконструкції, слід зазначити, що деконструктивізм у своїй суті продовжив і розвинув принцип деструкції. Поняття деструкції ввів М. Гайдеггер у творі «Буття і час», яке розвинулося і конкретизувалося в пізніших його працях. М. Гайдеггер хотів покінчити із традицією, тому філософські поняття аналізував за допомогою деструкції. На його думку, деструкція призначена для «розхитування закостенілої традиції і відшарування нарощеної нею схованок» [6, с. 39].

Деструктивний аналіз безпосередньо пов'язаний із структурою мови. Людина, за М. Гайдеггером, існує найперше у мові. Мова - не людське установлення з граматичною структурою «суб'єкт-об'єкт», це самовладна, незалежна сила. Саме мова говорить, а не людина. Через мову проявляється буття, особливо в поетичній творчості [7, с.12].

На основі цих положень Ж. Дерріда почав досліджувати дискурси деструкції і звернувся до тих авторів, які у своїх працях формували ідею децентрування структури. «Це ніцшеанська критика філософії; концепти буття, інтерпретації та знаку без присутньої істинності; фройдова критика присутності при собі, тобто свідомості, суб'єкта, ідентичності собі» [7, с. 12]. Але особливу увагу він приділяв саме концепції деструкції М.Гайдеггера, визначенню буття як наявності [7, с.567].

У результаті досліджень Ж. Дерріди на основі деструкції було створено методологічний принцип деконструкції. Вперше це поняття було оприлюднене на конференції «Мова критики і науки про людину», організованій Університетом Дж.Гопкінса у 1966 р. [7, с. 12].

З філософської точки зору деконструктивістська концепція має власну специфіку та особливість. Ю. Азарова визначає цю специфіку такими моментами:

- по-перше, «антиметодологічною» установкою, тобто орієнтацією на перегляд поняттєвого та методологічного інструментарію традиційної філософії;

- по-друге, «антикритичною» установкою, тобто орієнтацією на подолання критичного догматизму в науці, постановку під знак питання його норм та критеріїв;

- по-третє, «антиметафізичною» установкою, тобто орієнтацією наподолання концептуальних засад «філософії присутності» [8, с. 8].

Повертаючись до питання деконструкції і деструкції, слід відмітити, що вони мають як схожі, так і відмінні особливості. Обидва принципи є методологічними засобами дослідження мовних конструктів, створених у процесі функціонування культури, обидва спрямовані на перебудову засадничих понять європейської культури. Кожен з цих принципів має на меті адекватне сприйняття сучасності через мову. Водночас, якщо деструкція спрямована на демонтаж і перетворення філософських засад західної культури, то деконструкція відмовляється від цього, вважає неможливим позбавитися створених цією культурою опозицій [9, с. 65]. Головне завдання деконструкції має практичний характер. Воно передбачає нове прочитання текстів, нову інтерпретацію, переклад. Саме нові прочитання дають змогу виявити приховані місця у творі, його замовчування і суперечності, які в кінцевому результаті підтверджують думку про децентралізацію всього сущого і художнього твору в тому числі. Якщо деструкція, за словами С.Повторевої, спрямована на подолання бінарних опозицій, традиційно створених і прийнятих культурою [7, с. 13], то прибічники деконструктивістського принципу намагаються урівняти протилежні поняття, поставити між ними знак рівності, поєднати їх. Це завдання реалізується за допомогою множинних інтерпретацій будь-якого тексту.

Принцип деконструкції у Ж. Дерріди значною мірою пов'язаний із свободою інтерпретації. На його думку, основою інтерпретації будь-якого тексту є припущенім про існування наперед існуючого тексту, інстанції, яку називають оригіналом [10]. Наявність виявляє себе позначеним, яке, попри заміну чи трансформацію означників, завжди присутнє і зберігається як тотожне собі [7, с. 337], тобто позначене уявляється як певний смисл, який існує до мови, до поєднання з певним матеріальним носієм (голосом, письмом). При цьому Ж.Дерріда вважає, що ніколи не було привілейованого означуваного (позначеного), а тому поле або гра сигніфікації не мають більше меж [7, с. 567]. Тобто означник (мова, голос, письмо тощо) ніколи не буває нейтральним. Він істотно формує інтерпретації, створює смисли.

Дехто із вчених вважав, що в своїх взаємовідносинах з логікою/раціональністю деконструкція «схожа на людину, яка рубає саме ту гілку, на якій сидить» [11, с. 123]. Однак у пізніших своїх працях Ж. Дерріда вже не боїться такого звинувачення і висуває свою ідею безсенсовості людського життя. Відтак, навіть якщо зрубати гілку логіки, то це нічим не загрожує людині, оскільки під «деревом» нема того твердого грунту, на який би могла впасти людина і цим завдати собі шкоди [7, с. 302]. Тобто істини нема, фактів нема, тому виявлення непослідовності тексту, його суперечностей не може їх підірвати.

Ж. Дерріда замість інтерпретації пропонує поняття викреслювання як метод свого роду антиінтерпретації. Наслідком викреслювання є те, що маємо справу вже не з первинним поняттям з усіма його конотаціями, властивими філософії присутності, але з чимось принципово іншим. Викреслювання - це не просте заперечення, зняття, воно дозволяє зробити виразними основи і межі викресленого поняття, прочитати приховане, розкласти його. Викреслене буде вказувати на те, що було неможливе у його структурі до викреслювання, і при цьому виявляться обмеженість і метафізичні конотації первинного, не перекресленого поняття. Перекреслене не зникло, але його функція і значення змінилися. Отже, викреслене поняття - це деконструйоване, тобто наслідок деконструкції [7, с. 67-68].

Для Ж. Дерріди методом пошуку прихованих смислів, які не лежать на поверхні, є дослідження породження смислу в процесі гри мовної форми, гри слова, яке має глибинне етимологічне значення, невідоме на сучасному етапі, гри граматичних структур, на рівні яких виявляється суперечність. Тут не важливий пошук абсолютного значення чи істинності сказаного, оскільки текст, як постійний транслятор щораз інших смислів, не може мати єдиного вичерпного тлумачення. З цього приводу Є. Гурко зазначає: «Принцип деконструкції не прагне проникнути в істинні структури смислу тексту, як це робили структуралісти, виявити єдину істину буття, виражену через значення. Деконструкція орієнтується на множинність смислів, відсутність єдиної матриці значення тексту, принципове «багатоголосся» тексту, яке не зводиться до однієї істини» [11, с. 56].

Традиція обмеження гри позначень і згортання її до якоїсь точки присутності змінюється у процесі деконструкції рухом від центру, до нескінченності розпорошенім значень і цитування. Деконструкція не зупиняється в жодному пункті структури, вона руйнує фундаментальні поняття традиційної західної культури, демонструючи у процесі генеалогічного аналізу їх невідповідність собі. Внаслідок деконструкції виявляється самостійне життя мови, яка чинить опір будь-якій філософській системі. Такий аналіз засвідчує, що кожен текст є нескінченним тлумаченням іншого тексту, і цей процес не має кінця і меж [7, с. 14]. Тому закономірно, що основним гаслом деконструктивізму стало децентрування структури, концепція відсутності центру. За деконструкцією структури руйнується ідея знаковості, натомість висувається ідея поля письма як поля гри, в якому все може бути водночас означником і означуваним, тобто текст звільняється від влади означника і стає тканиною, плетивом, текстурою, а не структурою. Текст можна конструювати і реконструювати, розкладати і складати, його можна «до-писати», «пере-писати», «розписати», «о-писати». Таким чином проголошується ідея, що нічого не існує поза текстом, тобто ідея тексту без контексту [3, с. 459].

Близьким до деконструкції є напрям «нової критики» у працях американського філософа Г. Блума. У деконструктивному аналізі літературних творів Г. Блума домінує ідея, що кожне прочитання вірша хибне або характеризується недооцінкою. Таке прочитання є критичним, створює психологічний захист від стану пригніченості, в якому опиняється поет чи читач, що прагне написати щось нове або по-новому прочитати вірш. Виникає ситуація конфлікту, забарвлена комплексом Едипа, між поетами чи поетом і читачем, і саме завдяки цьому поет-читач стає спроможний відчути себе оригінальним і створити свій твір через хибне прочитання або недооцінку прочитаного тексту. Проте прагнення досягти новизни виявляється невдалим, оскільки поет чи читач, незважаючи на своє прагнення, мимовільно долучається до традиції і зміцнює цю традицію. Створюються дуже важкі психологічні умови для творчості. Однак ці труднощі стають перевагою для інтерпретатора, який, базуючись на позиції розрізнення (необхідна складова деконструкції) може виявити приховану структуру, що пов'язує вірші попередників і наступників [12, с. 48]. Таким чином читач через своє індивідуальне прочитання дорівнюється до поета, творця, оскільки кожна нова інтерпретація - це нове життя твору, новий смисл, а, тому твір стає іншим, несе інше значення. Ототожнення читача і автора виходить із традиції тлумачення постструктуралістами самого процесу письма, де воно є цілком самостійним і незалежним від особи, яка її записує або читає. При цьому, читаючи певний твір, реципієнт (читач), інтерпретує його крізь призму свого світобачення, яке включає власний досвід, традиційні уявлення та тлумачення символів, архетипи, тобто долучається до традиції. Оскільки будь- яке прочитання не є новим, по-перше, тому, що немає нових тем чи сюжетів, все вже колись було сказано і написано, а кожен текст має відголоси з інших текстів (теорія інтертекстуальності), а по-друге, смисли, які вловлює кожен наступний читач, вже були виражені самим текстом, оскільки текст вміщує безліч значень і виражає їх нам, однак ми сприймаємо лише одне із запропонованих.

Виразно представлена методологія деконструкції у працях Ю. Крістевої. Вона знаходить опору для формування свого методу в творчості Р. Якобсона. Дослідниця демонструє свій варіант деконструкції, аналізуючи кілька тем, чи міфем, властивих розумінню поезії футуристів Р.Якобсоном. Однією із проаналізованих нею тем є тема смерті. Тема смерті й самогубства завжди привертає увагу лінгвістів у творчості поетів певної доби. Вбивство, смерть, застигле суспільство - це неможливість розуміти позначення як таке, як шифрування і ритм. Поет гине, тому що прагне перетворити ритм на домінанту, почути в мові те, чого вона не хоче казати, надати їй субстанції, не підпорядкованої знаку. Кожне суспільство завмирає, коли відкидається поетична мова. Антиномія між словом і поняттям (поруч із усвідомленням їх тотожності) є неминучою, оскільки без цієї суперечності немає руху понять, взаємодії між знаками. Відношення між поняттям і знаком стають автоматичними, зупиняється хід подій, зникає усвідомлення реальності. Поезія здатна захистити нас від цієї автоматизації і стагнації, яка загрожує всім проявам нашого життя [13, с. 320-321]. Якщо слідувати такому розумінню, виходить, що поезія протиставляється смерті, а смерть автора тлумачиться як застійні процеси в суспільстві.

Деконструюючи твори В. Маяковського і В. Хлєбнікова, Ю. Крістева доходить висновку, що смисл майбутнього постає як втручання семіотичного ритму в порядок мови, і це втручання апелює до якоїсь пізнішої доби, яка ніколи не здійсниться, але стане переворотом нинішнього місця і значення. Поетичний дискурс завжди вимірює ритм у структурному аспекті, він розчарований у теперішньому і не припиняє зсувати теперішнє в якесь неможливе майбутнє. Це закон поезії, який поглиблює автономію означника, надає йому власного значення, прямуючи до якоїсь небувалої мови. Елементом цього майбутнього мови є слово як таке, сам феномен слова, породжений двобоєм ритму з системою знаків. Коли вірш доведений до межі експресивності, тоді код культури розкривається назустріч ритму тіла, щоб сформулювати інший сенс, сенс прийдешнього. Цей двобій існуюче суспільство (його дискурс) намагається припинити, що є, на думку Ю.Крістевої, глибинною причиною смерті, ізоляції, втечі поетів [13, с. 322-324]. Тому можна сказати, що дискурс суспільства вступає у суперечність із дискурсом поетичним. Перший з них намагається обмежити інший, який виходить за усталені традиційні рамки, за реальні часові межі. Тому маємо згортання значення, його обмеження, намагання звести смисл до конкретних визначених абсолютів. Натомість необмежений поетичний дискурс продукує і виражає сенс того, що буде, апелює до майбутнього.

Деконструкція як принцип інтерпретації широко застосовується в тендерних дослідженнях. Потреба повторювати повсякчас гетеросексуальні норми, що нав'язуються суспільством, свідчить про нестабільність цих норм, про загрозу і можливість їх руйнування [7, с. 16]. У межах тендерних досліджень основним є прагнення розхитати традиційно прийняті категорії. Для цього дослідники і використовують принцип деконструктивістського аналізу вже існуючих текстів і створення нових. Оскільки деконструкція в основі своїй має поняття про стирання меж між бінарними опозиціями, тому не дивно, що цей принцип застосовують у тендерних студіях, які досліджують саме тендерний аспект творів, що передбачає розгляд традиційного поділу статей та їхніх ролей у суспільстві.

Теоретичні тексти Е. Сіксу і Ю. Крістевої радикально позбавляють суб'єкт центру, в цих текстах дискурси ієрархічно не впорядковані; жорсткі бінарні опозиції нехтуються.

Структурним принципом постає жіноче тіло. Завдання тендерних студій - деконструювати поверхню явищ для оголення внутрішньої прихованої структури. Вважається, що дослідження як таке не може здійснити нічого більшого, ніж описати власний досвід дослідника і в такий спосіб вплинути на досвід інших людей, спонукати їх до дій: сміху, участі або отримання задоволення. Деконструкція у філософії статевої відмінності Е.Сіксу ґрунтується на пошуку ліній розриву фалоцентричного порядку в літературі. У прийнятих метафізичних опозиціях західного світогляду вона намагається докорінно поміняти структурну залежність одного з членів цієї опозиції від другого, розірвати їх звичне панування в ієрархії одного над іншим. Так, у бінарному співвідношенні «чоловік-жінка» дослідниця пропонує не визначати жіноче через чоловіче, а зробити базовим поняттям жіноче начало, жіночу втіху. Це не означає, що чоловіче начало стає підпорядкованим, що здійснюється проста інверсія традиційної опозиції «чоловік-жінка». Будується зовсім інша структура дискурсу на основі письма. Жіноче постає не як противага чоловічому, а начало, властиве їм обом, хоч і різною мірою. В жіночому дискурсі це начало постає як спосіб подолання патріархальної метафізики і встановлення рівноправного порядку [7, с. 16]. Деконструюючи поняття чоловічого і жіночого, тендерні студії підривають традиційні уявлення і показують повну відсутність опозиції «чоловік-жінка», яка склалася під впливом патріархального устрою нашого суспільства і нав'язувалася нам протягом століть.

Принцип деконструкції застосовує у своїх філософських і художніх працях і

О.Забужко. Вона зазначає: «Захопливішим завданням для сучасного історика української культури, зазначає вона, видається якраз договорити недоговорене, проявити недопроявлене, розглянувши ту чи іншу дисидентську альтернативу колоніальному «мейстримові» таки в питомих для неї самої, а не в накинутих їй... контекстах: одне слово, деконструювати, щоб реконструювати - якщо і не саме зруйноване місто, то бодай його архітектурний проект» [14, с. 42]. Тобто тут виявляється думка про деконструювання у системі феміністичної методології понять, які тлумачилися у контексті культури колонізатора і їхні значення нав'язувалися культурі колонії. Тому проявлення «недоказаного», «прихованого», дасть змогу відтворити (реконструювати) ці ж таки поняття, але вже у власному, ніким ненав'язаному контексті. Деконструкція допомагає вітчизняній думці «дестабілізувати патріархальний канон, яким колоніальна культура несвідомо дуплікує всередині себе ієрархічну структуру імперської влади» [14, с. 43]. Тобто усвідомлення країни-колонізатора як чоловічого начала, уявлення про її зверхність над країною-колонією як жіночим началом, є відзеркаленням традиційного патріархально суспільства, де чоловік як втілення сили, войовничості, домінує над жінкою. Таким чином тут бачимо не лише деконструкцію у тендерній сфері, але й у сфері постколоніальної критики, що є дуже важливим моментом для вітчизняної культури.

Якщо говорити про практику застосування деконструктивістського принципу інтерпретації, то основоположною тут є, безперечно, схема, запропонована Ж. Деррідою. Він виокремлює такі ступені деконструкції:

> виявлення у тексті елементарної бінарної опозиції (наприклад: ніч/день, добро/зло тощо);

> виокремлення негативного поняття на зразок ніч, зло;

> інверсія (перестановка) понять (зла на місце добра, ночі на місце дня); демонстрація однорідності понять і доказ рівності негативного і позитивного; фіксація спільної нейтральної передумови як для позитивного, так і для негативного; деконструкція у свідомості «білої міфології», тобто міфології, що надає першість позитивним поняттям [15, с. 111-112].

Тут бачимо провідну рису деконструкції - зосередження саме на мовному устрої літературного твору, через який відбувається тлумачення всіх інших його складників. Якщо для структуралістів важливою була наявність бінарних опозицій, то деконструктивісти, як бачимо у схемі, навпаки знищували традиційні уявлення і зрівнювали протилежні явища.

Іншу схему маємо у П. Баррі. Вона складається із трьох рівнів: вербальний. Цей рівень дуже схожий до традиційних форм повільного читання. Він передбачає пошук у тексті парадоксів і суперечностей на суто вербальному рівні. На цьому етапі відбувається «читання проти себе», тобто читання, яке має на меті показати витіснений смисл твору;

текстуальний. На цьому етапі відбувається перехід від окремих речень, висловів чи слів до більш загального розгляду тексту. Дослідник шукає зсуви і розлами у тексті в цілому. Вони можуть бути різних видів: зсуви фокусу, часу або тону, точки зору або ставлення, темпу або ж словника. їх добре видно на граматичному рівні, наприклад, у переході від першої особи до третьої або від минулого часу до теперішнього;

> лінгвістичний рівень передбачає пошук моментів, коли сама адекватність мови ставиться під сумнів. Сюди може належати твердження, що щось є несказаним, або твердження, що неможливо висловити або описати щось саме у той момент, коли це відбувається [4, с. 89-92].

У цій схемі простежується поступальний рух від вужчого до ширшого: від окремих слів та словосполучень ми рухаємося спочатку до цілих фрагментів тексту і нарешті до того, що є прихованим, несказаним, таким, яке треба відшукати за допомоги окремих «слідів», які цей невідомий смисл залишив на поверхні тексту.

При розробці цілісної схеми деконструктивістського аналізу художніх текстів слід керуватися тим, що цей аналіз має практичний характер, це читання твору, але читання, яке відрізняється від традиційного і передбачає знаходження того, що вербально невиражене. Деконструктивістська інтерпретація виходить лише з тексту, тобто матеріалом для дослідження є лише він. Якщо, скажімо, в психоаналізі чи в феноменології аналіз тексту передбачає попереднє звернення до постаті автора, його життєвих перепитій, його еволюції чи навпаки деградації, то для деконструкції постать автора відходить, так би мовити, в небуття після того, як твір написаний, адже письменник - це лише скриптор (Р. Барт) або ж функція (М. Фуко). Тобто життя автора аж ніяк не може вплинути чи відобразитися на значенні тексту, бо рукою скриптора пише письмо, саме йому постструктуралісти відводять визначальну роль у творенні смислу. Так само деконструктивістське прочитання оминає увагою культурно-історичне тло, епоху написання твору, оскільки текст існує сам по собі без контексту, який продукується із зовні.

Отже, у своїй студії ми пропонуємо таку схему деконструктивістського прочитанім тексту:

1. Первісне прочитання тексту, яке дає змогу усвідомити його експліцитне значення.

2. Дослідження власне словесної форми:

- виявлення різностилістично і різнотонально навантажених слів. Цей прийом дає змогу показати стилістичну та тональну суперечність тексту;

- виявлення бінарних опозицій. При цьому слід звернути увагу на ті опозиції, протиставлені компоненти яких поєднані, тобто слід звернути увагу на оксиморони, в яких найчастіше реалізується урівняння і ототожнення бінарних протилежностей. Тут простежується суперечність між тим, що хоче сказати автор і тим, що натомість хоче виразити текст. На цьому етапі маємо змогу підтвердити тезу деконструктивісгів про стирання меж між позиціями і показати розколотісгь тексту на словесно-смисловому рівні;

- виявлення у тексті словесних новотворів, які утворилися на основі поєднання кількох слів, суперечливих за своєю суттю чи тональністю. Таке поєднання може бути засноване на паронімії, тобто співзвучності слів, які, проте, мають різне значення.

3. Звернення уваги на синтаксичний рівень:

- виявлення у тексті художніх синтаксичних фігур - апосіопези, еліпсиса. Тобто тут звертаємо увагу на замовчувані місця, лакуни;

- виявлення граматичних порушень, які свідчать про зміщення структури тексту;

- пошук у творі ремінісценцій - відгуків інших творів, які, як інорідне тіло, порушують послідовну і цілісну картину тексту.

Загальнотекстовий рівень:

- виявлення у тексті зміщень, які виявляються в сюжеті твору, в послідовності викладу думки;

- аналіз розламів хронотопу - часової і просторової організації твору.

Порівняння експліцитного значення твору із його імпліцитним значенням. Виявлення суперечностей між ними.

Загальний висновок

Таким чином, охарактеризувавши деконструктивістську інтерпретацію, розглянувши її джерела, ми побачили істотні особливості цього наукового принципу. Основне завдання деконструкції - це виявлення децентралізації тексту, відсутності його визначеної структури. Дослідник-деконструктивіст намагається зламати стереотипне поверхневе сприймання тексту лише через його експліцитну тканину, натомість виявити його прихований зміст, залишки якого прослідковуються на вербальному рівні. Деконструктивістському прочитанню підлягають усі твори, у будь-якому з них можна знайти суперечність, яка однак не свідчить про художню недосконалість і недовершеність твору. З цього приводу цікаву думку висловив П. Машері: «Суперечність не є ознакою недосконалості: вона кидає світло на наявність у тексті «іншого боку», присутність, через яку текст підтримує зв'язок з тим, чого він не торкається відверто, з тим, що трапляється на його периферії. Пояснити твір означає показати, що, попри зовнішнє враженім, він не є незалежним, а несе на своїй матерії відбиток «детермінованої відсутності», котра також виступає першопричиною його неповторності. Книжка завше поборознена символічною присутністю тих творів, проти яких вона спрямована; вона кружляє довкола того, чого не може сказати, вона відчуває прихований тиск певних придушених слів, котрі щосили прагнуть матеріалізуватися. Твір не являє собою поширення значення - він породжений несумісністю декількох значень, найміцнішим зв'язком, що єднає його з дійсністю, створюючи напружену, приречену на постійне відновлювання конфронтацію» [2, с. 162].

Таким чином, на основі теоретичних положень та практичних розробок Ж. Дерріди та П. Баррі ми спробували окреслити комплексну схему деконструктивістського аналізу текстів, яку на практиці можна застосовувати до будь-якого літературного матеріалу.

Зважаючи на те, що деконструкція - це насамперед теорія прочитання тексту, спробуємо застосувати елементи виведеної схеми для аналізу роману Є. Пашковського «Щоденний жезл». Сам роман репрезентує потік свідомості, де складно прослідкувати послідовність думки автора та чітке розгортання сюжету, тому застосування деконструктивістського принципу інтерпретації до цього твору більш, ніж доцільне.

Перший пункт нашої схеми деконструктивістського аналізу (на якому ми зупинимося) передбачає звернення саме до словесної форми досліджуваного тексту. Це невипадково, оскільки деконструктивісти особливого значення надавали окремим словам, виразам, через пояснення яких вони могли розтлумачити текст загалом. Аналіз словесної форми передбачає звернення уваги до слів, які мають іншу тональність чи інше стилістичне навантаження. їхня інакшість виділяє їх із загального розгортання тексту, а відтак дає підстави вважати їх смисловонавантаженими, такими, які виявляють децентралізацію тексту, відсутність у ньому єдиної матриці і зв'язності, як про це говорилося у структуралістів.

При цьому зазначений рівень дослідження акцентує увагу на бінарних опозиціях, які стали підґрунтям схеми деконструктивістського аналізу Ж. Дерріди. Саме у цього дослідника деконструкція тексту засновувалася на виокремленні протилежностей та ототожненні їх.

Наступним моментом аналізу власне словесної форми є пошук новотворів, тих, які утворилися на основі поєднання слів, схожих за звучанням, але протилежних за значенням.

Тепер спробуємо безпосередньо перейти до практичного аналізу тексту роману Є.Пашковського «Щоденний жезл».

Якщо говорити про різностильові та різнотональні слова, то у тексті помічено такі приклади: «,...ти, й так застраханий новинами по брехунові про загрозу атомної війни, бачив перед собою не іскри, вивергнуті в клубах диму, а намальований на плакатах сивий гриб, постаті в зелених протигазах, канавку, куди, накрившись руками, треба падати обличчям вниз» [16, с. 14]. Тут помічаємо, що в загальний негативний, грубий тон розповіді вмонтовано слово «канавка» із пестливим значенням. «... Твоїх майбутніх персонажів, володарів небуття, бадьорих базік, ударників комсомольських новобудов, життєрадісних передовиків соцзлягання, з одностайними руками і однаково розпашілими, урочистими, мов розпечене каторжне клеймо, моудягами, згодом мило усміхненими з одемократнених газетних полос» [16, с. 22]. У цьому випадку знову бачимо порушення загальної гнівної тональності вживанням слів «урочистими», «мило усміхненими», що мають урочисте і позитивне забарвлення. Таке змішування тонів розповіді, її стилістична неоднотонність вказує на відсутність цілісності тексту, на його розлами і зміщення, які в подальшому будуть простежуватися і на синтаксичному, і на загальнотекстовому рівні.

Наступний важливий момент, на який ми звернемо увагу, - це пошук та аналіз бінарних опозицій, які в художніх текстах реалізуються у вигляді оксиморонів та словесних парадоксів. «Ти, відхекавши тридцять з лишнім літ, помножених на десять чорнобильських вічностей, розгубив відмінності між вигаданим і своїм, проминулим і майбутнім» [16, с. 13] -- вічність одна, вона не може бути десятою так само, як у виразі «кожен день кожне небо палаюче, мов видіння Бога», небо єдине і не може бути «кожним». Тут же в очі впадають бінарні опозиції «вигадане/своє», «проминуле/майбутнє». Це протилежності, однак у тексті між ними стирається різниця, оскільки автор зазначає, що їхні відмінності розгубилися. Таким чином ці категорії урівноважуються і стають не протилежними, а тотожними. Таким чином, аналіз словесної форми роману Є. Пашковського «Щоденний жезл» вже дає підстави робити певні висновки про роз'єднану структуру твору, розгортання його текстової тканини. Саме словесному аналізі слід надавати особливого значення, оскільки постструктуралісти вважали походження слів, їхнє глибинне, інколи невідоме значенім, основою для подальшого дослідження і тлумачення тексту загалом. Тому свій аналіз ми розпочали саме із цього пункту. Вже на цьому етапі ми прослідкували парадокси тексту та його внутрішню суперечність, яка виявляється не лише в окремих висловах, словосполученнях, але й в окремих словах.

Роз'єднаність тексту виражається на основі поєднання різних стилів та тонів розповіді, яке спостерігається у творі, і приклади якого наведені вище. Вживання пестливих слів у тканині негативно забарвленого речення, поєднання слів урочистого, піднесеного забарвлення із просторічними, часто грубими словами створює враження розщепленої мозаїки, а не послідовної структури.

Також внутрішня суперечність тексту виражається завдяки стиранню меж між бінарними опозиціями. У творі протилежні поняття вживаються поруч, взаємовиключаючи одне одне. Помічено, що поєднання протилежностей маємо не лише у словосполученнях, але і в окремих словах, які створені автором на основі поєднання частин різних слів, які за своїм значенням можуть бути абсолютно протилежні одне одному.

Всі словесні засоби, відмічені нами вище, в цілому показують суперечність тексту на лексичному рівні, що є ґрунтом для подальшого дослідження, але вже синтаксичного та загальнотекстового рівнів. Так можливо прослідкувати «розлами» тексту роману Є.Пашковського «Щоденний жезл», його суперечності та імпліцитний смисл, який витіснений експліцитним. Це, в свою чергу, дозволило б нам показати, що текст, який повинен мати цілісну послідовну тканину, насправді роз'єднаний, фрагментарний. Це простежується і на словесному, і на синтаксичному, і на загальнотекстовому рівні. Таким чином смисл, який намагається передати автор, заперечується смислом, який продукує сам текст. Це можна побачити і в оцінці опозиції місто/село, і в оцінці тоталітаризму/демократії. Так само релігійність і гуманізм, які первинно позиціонуються автором, поступово заперечуються самим текстом, і на поверхню виступає егоїзм, агресія та нарцисизм оповідача. Послідовно в романі помітно порушення, що виявляються і на граматичному рівні. Це, зокрема, постійна зміна особи. Такий перехід від першої до другої особи вказує на те, що в одних випадках автор говорить ніби від свого імені, що притаманно потоку свідомості, однак в інших випадках дійовою особою стає невідомий «ти» і «він», які заміщують автора.

Отже, деконструктивістський принцип інтерпретації літературних творів, як основоположний в постструктуралістській методології, має на меті показати децентралізацію текстів, показати витіснений зміст твору, залишки якого виявляються на вербальному, синтаксичному та загальнотекстовому рівні. Основне завданім цього методологічного принципу - це виявлення децентралізації тексту. Відсутність центру, визначеної структури твору виявляється через суперечності тексту, його парадокси, які, однак, свідчать не про його недосконалість, а про залишки того, чого ми не можемо помітити на поверхневому рівні. Це той прихований зміст, недосказаність, лакуна, яка дає змогу краще висловити певний смисл, ніж сказане слово. Відсутність чогось - це не недолік, це можливість кожному реципієнту знайти там щось своє. Тому деконструктивісти і надавали важливого значення саме лакунам тексту та грі слів, що відкривало необмежені властивості новітніх інтерпретаційних практик.

Список використаної літератури

1.Література. Теорія. Методологія / Упоряд. Д.Уліцька. - К., 2006. - 654с.

Сторі Дж. Теорія культури та масова культура / Джон Сторі. - К, 2005. - 357с.

2.Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. /За ред. М. Зубрицької. - Львів, 1996. - 831с.

3.Баррі П. Вступ до теорії: літературознавство і культурологія / П.Баррі; пер. з англ. О.Погинайко. - К. : Смолоскип, 2008. - 360с.

4.Пригодій С.М., Горенко О.П. Американський романтизм. Полі критика: навч. посібник. - К, Либідь, 2006. - 440с.

5.Гайдегер М. Бытие и время / М. Гайдегер. - Харьков: Фолио, 2003. - 503 с.

6.Повторева С. Деконструкція постструктуралізму як принцип сучасної інтерпретації текстів / С. Повторева // Наукові записки Таврійського національного ун-ту. : Серія Філософія. Культурологія. Політологія. Соціологія. - Сімферополь, 2012. -Т. 24. - С. 11-18.

7.Азарова Ю. Культурологічні інтенції деконструкції Ж. Дерріда: автореф. дис...канд. філософ. Наук: 17.00.01 / Ю. Азарова. - Харків, 2004. - 18 с.

8.Повторева С. Принцип деструкції М. Хайдеггера і деконструкція постструктуралізму / С. Повторева // Вісник національного ун-ту „Львівська політехніка”: Серія Філософські науки. -№ 661. - 2010. - С. 59-65.

9.Гурко Е. Тексты деконструкции / Е. Гурко. - Томск : Водолей, 1999. - 160 с.

10.Стівенс Дж. Гарольд Блум / Дж. Стівенс // Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста, В. Тейлора. - К. : Основи, 2003. - С. 47-49.

11.Крістева Ю. Полілог / Ю. Крістева. - К. : Юніверс, 2004. - 480 с.

12.Забужко О. Notre Dame d 'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій / О. 13.Забужко. - К. : Факт, 2007. - 640 с. Білоус П. Інтерпретація літературного твору / П. Білоус. - Житомир, 2012. - 140 с.

Размещено на Allbest.ru